— Можливо, і те, і друге, — незворушно відповів Зомбах. — Причому що стосується, як ви висловились, покера, ми також граємо з росіянами в цю гру, і, як у кожній грі, щастя зрадливе.
— Вся суть в тому, — кинув репліку генерал Лахузен, — чи роблять росіяни в цій грі такі великі ставки, як ви. В даному випадку двадцять один літак!
— Я можу нагадати, — відпарирував Зомбах, — що восени сорок першого року в результаті нашої гри ми одержали не одну радянську дивізію.
— Виграш перших тижнів війни не береться до уваги, — твердо промовив Канаріс, — тоді наш партнер страшенно нервував і робив грубі помилки.
— Можливо, — відповів з гідністю Зомбах. — Одначе ви тоді нагородили мене.
— Ордени періоду успіхів важать менше від орденів періоду запеклої боротьби, — відрізав Канаріс і різко повернувся до заступника Зомбаха — Мюллера. — Ви можете що-небудь додати? Спасибі, Зомбах.
Еріх Мюллер підвівся на весь свій гренадерський зріст.
— Я поділяю тривогу полковника Зомбаха з приводу глухих точок, — почав Мюллер неквапливо, гарячково обдумуючи, як йому повести мову далі так, щоб дістати якнайменше запотиличників од Канаріса. — Однак ми вживаємо всіх залежних від нас заходів, щоб з'ясувати становище. Одним із таких заходів є виконання вашого наказу про рішуче збільшення числа агентів, які засилаються в тил ворога. Останнім часом ми на один і той же об'єкт з однаковим завданням закидаємо агентів по двічі і по тричі, і вже є випадки, коли останнє закидання прояснило ситуацію попереднього. — Помітивши, що Канаріс схвально кивнув йому, Мюллер заговорив впевненіше: — Що ж до претензій до нас армії, мені здається, що у дечому винні ми самі. Нам треба бути ближче до армії, і не лише до армії. Наша віддаленість від повсякденних турбот фронту дратує і людей служби безпеки, які несуть на своїх плечах нелегкі обов'язки.
— Можливо, доцільно, підполковнику, призначити вас ад'ютантом при командирові однієї з дивізій СС? — лагідно посміхаючись, запитав Канаріс.
Усі завмерли. Мюллер зрозумів, що перестарався, і вирішив за краще обернути все на жарт.
— Я не заслужив такого підвищення, — сказав він.
— Хвалю за скромність, — посміхнувся Канаріс. — Я згоден, попрацюйте поки що на своїй посаді. Але я хотів би почути від вас відповідь на таке запитання: що вас найбільше непокоїть?
— Росіяни, — відповів Мюллер без тіні посмішки.
Канаріс зареготав, засміялися й інші.
— Я маю на увазі росіян, яких ми використовуємо, — поквапливо пояснив Мюллер, і його обличчя порожевіло. — За невеликим винятком я їм повністю ніколи не довіряю. А взагалі їхня психологія для мене загадка. Я працював у Франції. Там усе було ясніше або принаймні легше. Переді мною був француз, який хотів у нас добре заробити і заради цього ставав чудовим виконавцем моєї волі. Або ж я мав справу з французом, чиї політичні переконання гармонували з нашими ідеями, — ця гармонія давала мені можливість сподіватися, що я і тут одержу хорошого виконавця. Ми непогано використали там і карний елемент. Наш другий відділ, коли мова йшла про диверсії або про терор, ніколи не відчував браку виконавців, узятих із цього середовища. За свободу і гроші ці люди робили чудеса. А тут я не можу збагнути психології навіть карного злочинця. Недавно привели до мене професіонального злодія. Десять років відсидів по радянських тюрмах. Наш другий відділ хотів закинути його в Москву з терористичним завданням. Нізащо! «Я, — каже, — злодій-домушник, а на «мокре» ніколи не ходив і не піду». «Мокре» на їхньому жаргоні — це коли маєш оправу з убивством. І взагалі він, бачите, принципово стріляти не хоче, він проти війни і так далі і таке інше.
— Ви читали Достоєвського? — запитав Канаріс.
— Ні.
— Даремно. Спасибі,— Канаріс поглянув на годинник. — Повільно йдуть у нас справи і не зовсім правильно. Нам не слід, по-моєму, намагатися теоретизувати з приводу наших успіхів чи промахів. Після війни з'являться автори мемуарів і подбають про це. Нашій роботі завжди притаманні динамічність і маневреність, і от у дусі цього я й попросив би виступати. Послухаємо майора Зандерлінга.
Виступило ще четверо офіцерів. Слухаючи їх, Канаріс прекрасно розумів, що стан справ тут кепський. Для нього це не було новиною. Його передчуття підтверджувались. Приймаючи рішення про розгортання в Росії тотальної розвідки, він сподівався, крім усього іншого, на досить просту теорію: чим більше пострілів, тим більше шансів на попадання в ціль. Але ця тричі проклята більшовицька Росія лишається складною загадкою. Чого варте лише те, що вона після трагічного розгрому в перші місяці війни змогла не тільки встояти, але й зібрати сили для відсічі! Росіяни, звичайно ж, незбагненний народ. Рівень їхнього життя був дуже низький, а вони за це життя з піснею йдуть на шибеницю. І, нарешті, те, що найближче до справ абверу, — російська розвідка і контррозвідка. А втім, чому «нарешті», коли це найголовніше? І ось навіть на цій нараді промовці кажуть про що завгодно і майже не згадують про свого безпосереднього противника. А втім, пояснити це не так уже й важко: всі ці офіцери пам'ятають його, Канаріса, виступ перед самою російською кампанією, коли він радянську розвідку і контррозвідку назвав таємничими нулями, і тепер вони не хочуть пошитися в дурні. Так, треба признатись, коли готувалася кампанія проти Росії, він занадто покладався на думку начальника своєї контррозвідки полковника Бентевіньї, який радянську контррозвідку вважав безпорадною. Але тепер, після майже року війни, вже цілком ясно, що радянська розвідка і контррозвідка — це реально існуюча сила і що саме ця сила змушує зараз тривожитись учасників наради. Канаріс вдивлявся в офіцерів за столом: чи всі вони залишаться до кінця відданими йому, коли становище, не дай боже, стане ще гіршим? Цілком впевненим він був лише в полковнику Зомбаху, якого знав уже добрий десяток років як цілком вірну йому людину. А ось здоровань Мюллер, незважаючи на свої правильні висловлювання, просто небезпечний. Небезпечний не тільки тим, що дозволяє собі відкрито робити так далеко націлені заяви про необхідність кращого контакту з людьми Гіммлера. Треба пам'ятати, що цей чоловік не так і давно прийшов в абвер із гестапо, і ніяк не можна поручитися, що він і тут не є очима й вухами рейхсміністра. На Зандерлінга можна покластися лише тому, що він дурний і до кінця буде діяти з упертістю і сліпою відданістю малописьменного солдата. Інших офіцерів Канаріс просто недостатньо знав…
— Чи задоволене нами вище командування або СД — це питання, породжувані непотрібним і шкідливим дбанням про кар'єру, — так почав свій виступ Канаріс—А от чи ми самі задоволені своєю роботою — це святе питання нашої відданості фюрерові і його геніальним планам, питання нашої гордості і нашої готовності всього себе присвятити великим цілям Німеччини. В цьому аспекті я й хотів би розглядати становище наших справ і зробити деякі конкретні пропозиції.
Канаріс говорив недовго, хвилин двадцять. Усі його пропозиції стосувалися організації тотальної розвідки.
Ніякого рішення нарада не винесла. Само собою розумілося, що вказівки Канаріса є немов продовженням наказу…
Канаріс зупинився в тому ж будинку, де відбувалася нарада. Увечері всі її учасники роз'їхались. Адмірал запросив Зомбаха переночувати в нього. Пізно ввечері ад'ютант Канаріса полковник Енке в своїй кімнаті працював над протоколом наради, адмірал і Зомбах сиділи в маленькій кімнатці, яка колись була дитячою. Її стіни були розмальовані смішними звірятами і пташками, а в кутку стояв ляльковий столик і двоє маленьких крісел.
— Цікаво, хто тут жив? — сказав Канаріс, оглядаючи стіни. — Очевидно, якась велика й заможна сім'я. Де вони тепер? Що з ними зробила війна? Починаючи нараду, я побажав, щоб щастя пари, яка дивиться на нас із портретів, супроводило нашу роботу, і тут таки подумав: про яке щастя може бути мова, коли ця пара викинута з дому і опинилась невідомо де?
Зомбах не без подиву глянув на адмірала. Не для того ж він, справді, лишив його на ніч, щоб з'ясувати, хто жив у цьому будинку і куди вони поділися! Проте розмову треба було підтримувати.
— Коли я бачу зруйновані російські будинки, — сказав Зомбах, — я щоразу думаю: яке щастя, що ми весь час ведемо війну далеко від наших домівок!
— Ми маємо дані, що англосакси готують масові нальоти на Берлін, Гамбург, Рур.
— А ми випередити їх не зможемо?
— Ви маєте на увазі наше висадження на острів?
— Атож, операцію «Морський лев». Хіба її відмінено?
Канаріс глянув на Зомбаха, як учитель на некмітливого школяра.
— «Морському левові», Зомбах, час думати про оборону. Ла-Манш, Зомбах, має два береги, а не один — англійський.
Тепер мовчав Зомбах. Його деяка наївність на початку розмови не була позбавлена хитрощів. Він хотів якнайбільше довідатися про стан справ від дуже добре інформованого адмірала, але Канаріс чудово розгадав ці хитрощі. Він довіряв Зомбаху і вважав за можливе і навіть за необхідне підтримати в ньому думку про надзвичайну складність обстановки, в якій перебувала Німеччина.
— Головне, не давати можливості росіянам мати навіть незначні успіхи на фронті. Кожну свою невелику вдачу росіяни роздувають усіма засобами пропаганди і негайно підносять союзникам із запитанням: «А ви що робите, панове?» Це також дає свої плоди, але якщо росіяни досягнуть більших успіхів, то тоді ми повинні думати, що другий фронт майже неминучий.
— Що розуміється під визначенням «майже»?
— Багато чого. Дипломатія, дезінформаційна діяльність нашого абверу, консерватизм англійців, зв'язаність дій Рузвельта, змушеного рахуватися з мільйонами чортів, які населяють їх хвалену демократію, успіхи нашого флоту, особливо підводного, наш натиск тут, у Росії. І, нарешті, ненависть англосаксонських грошових мішків до більшовицької Росії. Все це дуже серйозні аргументи. Але не забувайте, Зомбах, що ті ж самі англосакси вбачають у нас своїх конкурентів. А в них розмова з конкурентами єдина — змести. І вони можуть на це піти.
— Я говорив з генералом фон Тресковим, — сказав Зомбах, стежачи за Канарісом; він знав, що генерал фон Тресков близький до адмірала. — В нього цікава теорія: надто великі наші успіхи тут можуть прискорити дії англосаксів проти нас.
— Тресков — дуже розумний і рішучий генерал, — спроквола сказав Канаріс, — але політик він нікудишній. І на подібні теми ви з ним краще не інтимничайте, не говоріть відверто.
— Я гадав… — Зомбах затнувся, не дуже вправно вдаючи збентеженого. — Та й сам він казав, що вважає вас своїм другом і цим пишається, навіть говорив, що по розуму ви — наці номер один.
Канаріс розсміявся.
— А на якому ж місці в його таблиці стоїть фюрер?
— Вождь поза класифікацією, на те він і вождь, — усміхнувся Зомбах.
І не дуже щирий сміх адмірала, і розуміюча усмішка Зомбаха при обміні фразами мали куди більше значення, ніж слова. Зомбах хоч і менше, але все ж знав про опозицію деяких генералів до Гітлера, які вважають, що фюрер веде війну на програш; знав він і те, що Канаріс близький до багатьох із цих генералів, зокрема до фон Трескова, тому про нього й заговорив.
— Хоч як приємно мені опинитися хоча б у приватній таблиці за номером один, — сказав Канаріс, — все ж мені здається, що навіть секретні розмови на цю тему вести не слід. Наш обов'язок усе знати і вміти мовчати.
Після цього їхня розмова стосувалася лише справи. Канаріс запитав, як Зомбах ставиться до його пропозицій по організації тотальної розвідки. Зомбах довго мовчав, її потім теж запитав:
— Можна відверто?
— Тільки так!
— Тотальне проникнення в Росію потребує рішучого розширення контингенту, яким нас постачають, а вже зараз я стою перед простим фактом: з десяти росіян, запропонованих мені як агенти, я ледве відбираю двох, та й то їм до кінця не вірю. Де я візьму кадри для тотального проникнення?
— Нас підтримає фюрер. Він хоче держати росіян у безперервному нервовому напруженні. Можливо, що зараз він підпише наказ по армії про контингент.
— Це багато б вирішило… — неуважно промовив Зомбах і вів далі: — Я не зовсім зрозумів і вашої пропозиції про повніше контактне завантаження нами СД. Вони ж тільки його й добиваються, щоб влізти в наші справи.
— Так, це, звичайно, найскладніше, — сказав Канаріс і зітхнув. — Але й це диктується обстановкою, що склалася на фронті. До Росії все було простіше: фюрер висував ідеї, ми робили розвідку нового напрямку і підготовляли операцію, що називається, зсередини. В результаті успіх — і ми на коні. А СД в цей час було зайняте головним чином розчисткою самої Німеччини. Для фюрера ми були опорою номер один. А тепер виникла зовсім інша картина. СД доручено освоїти завойовану територію і виконати завдання знекровлення російської нації. Робота ця нелегка і, відверто кажучи, брудна, а результат її зовсім не ефективний. Перед початком російської кампанії Гіммлер і Гейдріх запевнили фюрера, що, йдучи слідом за армією, війська СД будуть вірним її щитом і що клопоту з тилом у німецької армії не буде. Не вам мені говорити, що щит виявився дерев'яним, а тил дуже неспокійним. Ми тут, в тилу, зазнаємо великих втрат. Зазнає втрат і СД. Слово «партизани» при фюрері уникають вимовляти, таку лють у нього викликає будь-яке нагадування про них. Зрештою, керівники СД в одному мають рацію — вони можуть претендувати на нашу допомогу, зокрема на нашу розвідку. Я вам можу сказати, що Лахузен до наради зустрічався з командуванням СД цього фронту. Він просто вражений, які неоінформовані ці люди і як сліпо покладаються вони на ефективність тотального терору. Так от, дорогий Зомбах, коли я говорив про краще контактне завантаження нами СД, я мав на увазі саме це — скидання їм усього добутого нами матеріалу, в якому немає інформаційного зерна для головної ставки. Скажімо, ви відкрили нову зграю партизанів. Замість того, щоб гаяти час і сили на агентурну розвідку цієї зграї, передайте її негайно в СД.
— Тоді ми самі можемо залишитися без інформації.
— Якої інформації, Зомбах? При сучасному становищі на фронті яке значення матиме здобута вами інформація про те, що в зграї п'ятдесят головорізів, двадцять автоматів і сто мін? Ці відомості тепер можуть становити інтерес лише для СД, щоб вони могли розрахувати свої сили при ліквідації цієї зграї. Скажу більше — зараз навіть відомості, добуті по той бік фронту, вже не мають колишньої цінності. Ми зараз відходимо, а такі відомості цінні головним чином при наступі.
— Але командування обіцяє новий наступ?
— Коли це для нашого фронту стане реальністю, я дам вам знати. А зараз, повірте мені, ваші донесення про те, що десь під Тулою на російський аеродром перекинуто дюжину літаків, у головному штабі просто не дочитують до кінця. Їx цікавлять нові види зброї. Фюрера цікавлять загальні дані про внутрішнє становище Росії і її далекосяжні стратегічні плани. Ось де ваше головне завдання. Плюс тотальне проникнення, головним чином по профілю другого відділу. Хай хоч одна ваша людина із ста прорветься в російський тил і застрелить там хоча б одного роззяву майора або підпалить будинок. Такі повідомлення завжди радують фюрера. Ви неодмінно включайте їх до зведення номер один. Що ж до контррозвідки всередині нашої армії, то, слово честі, люди Гіммлера роблять це з більшою вправністю, ніж ми. Недаром їх так не любить фронт. У цьому розумінні наш третій відділ повинен цілком точно розмежувати свою роботу: все, що зв'язано із знешкодженням агентури противника, яка проникла в нашу армію, — це наше, а що стосується ворожих інтересам рейху настроїв серед наших військових — це СД. Матеріали про це надсилайте особисто мені, а я їх передам за потрібною адресою.
— Це не загальмує вжиття заходів? — спитав Зомбах.
Канаріс відповідати не поспішав.
— Дуже тонка й складна це справа, дорогий Зомбах, — сказав він нарешті і, поглянувши на Зомбаха, усміхнувся: — Наприклад, фон Тресков бовкнув вам про те, що я — наці номер один. Коли б від вас цю інформацію одержав Гіммлер, він був би щасливий доповісти її фюреру, і Трескову кінець. Але ж ми з вами знаємо, що він чудовий і до кінця відданий великій Німеччині воєначальник. Хіба ж ні?