— То, може, на цій його струні й зіграти?
— Треба добре зважити все, — сказав Аксьонов. — Я ще поговорю з ним.
— Дізнався, хто робив документи?
— Обидва сказали, що якийсь Щукін.
— А детальніше?
— Леонов нічого про нього не знає, а цього я ще не питав.
— Спитай. Узнай, що він за людина, цей Щукін, як поводиться. Чи користується повагою і довір'ям у німецького начальства. Словом, випитай усе, що можна.
— Постараюсь.
Протягом усього дня Аксьонов поперемінно допитував Леонова і Зілова, непомітно підводячи їх до думки про існування якоїсь, поки що для них неясної можливості заслужити пощаду. І лише в кінці дня їм було зроблено конкретну пропозицію. Леонов погодився в ту ж мить. З Зіловнм довелося поморочитись, і тому ввечері, коли за розписом вони мали зв'язатися з «Сатурном», поки що один Леонов під наглядом Аксьонова і радиста, обливаючись потом, зашифрував і відстукав на ключі п'ять слів: «Нічого немає. Чекайте. Привіт. Зілле».
За кілька хвилин він прийняв відповідь:
«Вас чули добре. Бажаємо успіху. Доктор».
Леонов передав Аксьонову радіограму і жалюгідно посміхнувся:
— Доктор на посту.
Вранці пропозицію Аксьонова прийняв і Зілов…
Там же, на Сорок другому кілометрі, було підібрано дні непримітні дачі, що стояли поряд. В одній оселились Леонов, Зілов і разом з ними Аксьонов і радист Привальський. На сусідній дачі цілодобово чергували оперативні працівники, які мали можливість знати все, що відбувається на сусідній дачі, в будь-якій з її кімнат.
Наступного вечора Зілов зашифрував, а Леонов передав по рації повідомлення, яке дав їм Аксьонов:
«Остаточно влаштувались. Місце дуже зручне — біля самої Московсько-Рязанської залізниці, бачимо її з вікна. Заводимо корисні знайомства. Леонов познайомився з дівчиною, яка працює диспетчером на залізничній станції. Постараємося використати її для одержання інформації. Сьогодні в напрямку Москви пройшов состав з сорока дев'яти платформ, на кожній було по дві вкриті брезентом «катюші» і біля них бойові обслуги по десять-дванадцять чоловік. Привіт. Зілле».
Відповідь Доктора була прийнята через півгодини. В цей час Аксьонов пильно спостерігав своїх підопічних. Леонов хихикав, удавав, що йому страшенно весело дурити Доктора, але видно було, що він нервує і явно побоюється Зілова. А той, навпаки, був мовчазний, незбагненно спокійний і зосереджений у кожному своєму русі, ніби тепер продовжувалась його нічим не порушена діяльність і взагалі з ним нічого не трапилось.
В ефірі з'явилися позивні «Сатурна», і Леонов почав записувати відповідь Доктора:
«Раді, що ви влаштувались. Знайомство схвалюємо, але будьте дуже обережними. Дівчину Леонова вербуйте вглуху, вона поки що не повинна знати, хто ви; згодом самі, зважаючи на обставини, вирішите питання про відкриту вербовку, але ще раз — будьте гранично обережні. Інформація про поїзд цінна, але завжди старайтесь більшої конкретності. Наприклад, номер частини, кінцевий пункт слідування поїзда і таке інше. Бажаємо успіху. Доктор».
При розшифруванні радіограми-відповіді між Зіловим і Леоновим виникла суперечка. Зілов доводив, що замість слова «старайтесь» було слово «прагніть».
— Це ж і за змістом видно! — гарячкував Зілов, звертаючись уже до Аксьонова. Він явно входив у роль.
Після вечері Зілов і Леонов пішли в свою кімнату спати.
— Пошили ми нашого Доктора в дурні,— пошепки сказав Леонов і розсміявся. — Он як вийшло. А я вже думав — стінка.
— Дурень твій Фогель і є,—обізвався Зілов. — І всі вони бовдури, нічогісінько не знають і не вміють. А ці, брат, хитруни, дай боже.
— Головне — ми з тобою поки що живі,— помовчавши, сказав Леонов. — Могли шльопнути нас ні за що ні про що.
— Я відразу ж учув, що я їм для чогось потрібен. Як він мене розколупував: і хто я, і що, і навіщо, і чому?
— Здорово вони з нами придумали, — сказав Леонов і, хихикнувши, додав — А Доктор наш лопає все, що ми йому підсовуємо.
— Вони придумали… — насмішкувато промовив Зілов. — Треба було тобі лекції уважно слухати. Це зветься перевербовкою. Бувало таке в історії не раз.
— Слухай, Сергію, а що буде з нами, коли німці прийдуть сюди? — тривожно спитав Леонов.
— По-перше, чи прийдуть? — не відразу відповів Зілов. — А якщо прийдуть, то ці п'ятами накивають. А ми з'явимося до пана Фогеля і доповімо: завдання виконане.
— А якщо вони дізнаються про цих?
— Дізнаються, дізнаються.:.— роздратовано сказав Зілов. — Вони можуть дізнатися про це й раніше. Хіба їм не може спасти на думку, що ми потрапили в лабети до чекістів і діємо тепер із зв'язаними руками? Ну що ж, тоді ми — типова жертва чекістів. Та й справді, що ми можемо зробити?
Після цього вони довго мовчали. Потім Зілов сказав насмішкувато:
— А мені подобається дурити Фогеля. Пригадую, як він корчив з себе шпигунського бога, — і, дивись, сам попався на голий гачок.
— Гляди, щоб він нас не підчепив, — сказав Леонов.
— Годі, сміливцю, досить базікати. Спи…
Розділ 25
На схематичній карті, що висіла в кабінеті Старкова, з'явилась нова, включена в гру точка — «Зілле». Її порядковий номер — 27. Але це було лише початком гри — дуже складної і тонкої операції, далеким прицілом якої була масштабна дезінформація противника. В разі успіху ця операція дасть великий воєнний виграш. А поки що всі точки — учасниці гри, ніби нічого не сталося, кожна в міру сил і можливостей агентів, повинні так працювати, щоб у їхніх хазяїв не виникло ані найменшої підозри.
Складання донесень для точок-учасниць гри стало щоденною напруженою працею цілої групи людей, які вивчили кожного агента і його можливості. Постачати абвер суцільними вигадками — означало б провалити гру, адже там працювали не дурні. Але не можна було постачати абвер і такою інформацією, яка б приносила шкоду нам. Кожна фраза в донесенні всебічно зважувалась, кожен факт піддавався найретельнішому аналізові. Була продумана ціла система «підтвердження життям» агентурних повідомлень. Словом, це була дуже складна і тонка робота…
Отже, в гру підключена нова точка — «Зілле».
Кілька радіошифровок:
«Зілле» — «Сатурну»
«Дівчина Леонова — справжня знахідка. Вона багато знає і охоче розповідає. Передаємо одержані від неї відомості. Рух ешелонів по нашій дорозі в напрямку Москви протягом останніх тижнів скоротився майже наполовину, і відповідно збільшилися перевозки в південному напрямку. Її брат, за званням підполковник танкових військ, учора ночував у неї і сказав, що його частину перекидають з-під Тули на південь. Сьогодні він уже виїхав на нове місце. Наше становище здається нам міцним. Хазяїн дачі задоволений нами і нашою щедрістю. Завтра їдемо на цілий день до Москви дивитися і слухати. Привіт. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Відомості дуже важливі, але потребують дальшого розвитку і конкретизації. Спасибі. Не перестарайтесь із щедрістю щодо хазяїна дачі. Це також може викликати підозру. Дівчині зробіть недорогі подарунки. В Москві будьте втричі обережніші. Привіт і побажання успіхів. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«Поїздка до Москви виявилася пустою, якщо не рахувати почутої на вокзалі розмови двох лейтенантів-льотчиків. Вони закінчили школу в місті Куйбишеві і тепер чекають літаків, які мають прибути з Уралу. А ось те, що ми дізналися від дівчини: состави порожняку з теплушок безперервно переганяють у напрямі Сибіру, очевидно, брати поповнення, до десяти ешелонів на добу. З подарунками дівчині дуже трудно: нічого не можна купити. А жаль, бо через неї ми скоро познайомимося з головним диспетчером станції, який залицяється до її подруги. Та й грошей у нас не так багато. Привіт. Зілле».
«Зілле» — «Сатурну».
«Дуже раді, що вчорашня наша інформація дістала таку високу оцінку. Будемо старатися й надалі. Сьогодні нічого нема. Леонов дуже непокоїться з приводу стану батарей рації. Як нас чуєте? Привіт. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«За вчорашнє вам офіціально оголошено подяку. Поздоровляю. Чутність задовільна, але із згасанням. Вирішено надіслати до вас кур'єра з усім необхідним. Підготуйте і повідомте нам місце зустрічі кур'єра. Воно має бути якомога далі від вашої дачі. Привіт. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«Поправка до вчорашньої інформації. Завод, про який ми повідомляли, не цілком перевезено на схід, а лише частково. Те, що залишилося тут, діє, випускає продукцію. Місце заводу уточнимо. Нове знайомство корисне, але потребує грошей, бо джерело дуже любить їх. Леонов просто панікує з приводу батарей. Вимагає гранично скорочувати наші повідомлення. Чи не можна прискорити одержання батарей? Буде прикро і безглуздо, якщо це зупинить справжню роботу, що почалася. Привіт. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Кур'єр уже в дорозі до вас. Щоденно бувайте в умовленому місці. Він привезе вам усе, що потрібно. Із трьохсот тисяч карбованців сто тисяч ви можете використати на винагороду джерела. Решту резервуйте. Кур'єр — людина надійна. Доктор».
Зілов і Леонов чекали кур'єра.
Явочну квартиру для зустрічі з ним приготував Аксьонов. Вона була в будинку по вулиці Чкалова, біля Курського вокзалу. Господарі квартири перебували в евакуації. Для кур'єра ця справжня історія квартири доповнювалася лише однією деталлю, що, виїздячи в евакуацію, хазяйка квартири нібито залишила ключ від неї тій дівчині, з якою познайомився Леонов, і та наглядала за цією квартирою і останнім часом зустрічалася тут з Леоновим, у якого теж був свій ключ від дверей.
Уже кілька днів підряд Зілов і Леонов їздили в Москву для зустрічі з кур'єром. Леонов чекав його, як було домовлено, з восьмої до дев'ятої вечора біля входу на Курський вокзал. Він знав, що кур'єрові на вигляд років п'ятдесят, що зросту він нижче середнього, у нього густе сиве волосся і білясті брови і що в руках у нього має бути невеликий чорний чемодан, перев'язаний брезентовим паском, а на руці, якщо немає дощу, синій плащ. Для того, щоб переконатися, що це саме та людина, якої вони чекають, було встановлено пароль. Спочатку Леонов приведе його на квартиру, де їх чекатиме Зілов, а вже потім вони разом поїдуть на дачу.
Стемніло. Вітер гнав по привокзальній площі пасма пилу, шпурляв клапті газет. Небо було низьке і клубочилося брудними хмарами.
Незатишно якось було Леонову. Колись у дитинстві, як усі діти, він мріяв побачити Москву, а тепер ось він бачив її, але вона не викликала в нього ні найменшої цікавості. Він її боявся і зараз мріяв тільки про те, щоб якнайскоріше минув час і щоб кур'єр не з'явився, як не з'являвся він уже кілька днів до того. І тоді можна буде поїхати до себе на дачу і лягти спати. Леонов боявся зустрічі з кур'єром. Як-не-як — це людина від того суворого начальства, яке залишалося там, далеко за фронтом. І хоч Леонов догадувався, що за його зустріччю стежитиме не одна пара очей і що ці люди десь поряд, все одно він боявся цього невідомого, який прибуде звідти, де Фогель, Мюллер, Зомбах, де жартувати не люблять.
Леонов поглянув на вокзальний годинник. Треба було чекати ще майже тридцять хвилин. Він обернувся і побачив, що біля східців вокзалу стоїть чоловік, який за всіма прикметами схожий з описом кур'єра. Тільки волосся його Леонов не бачив, бо чоловік був у низько насунутому капелюсі.
Леонов зійшов сходами вокзального під'їзду і повільно наблизився до чоловіка. Так, це напевне кур'єр. Леонов ще ближче підійшов до нього.
— Вибачте, ви часом не знаєте, як проїхати звідси на Малу Бронну?
Чоловік кілька секунд спокійними очима пильно дивився на Леонова, потім відповів умовною фразою другої частини пароля:
— Я Москви зовсім не знаю, сам другу добу шукаю родичів.
— Здрастуйте, — Леонов подав йому тремтячу руку,
— Здрастуйте. Ви, я бачу, тремтите?
Леонов висмикнув від нього свою руку.
— Змерз, чекаючи на вітрі. Ходімо! — швидко сказав Леонов і пішов прямо через площу.
Кур'єр спочатку ішов трохи позаду, але потім наздогнав Леонова, і вони пішли поряд.
— Куди ми йдемо? — спитав кур'єр.
— На квартиру. Там нас чекає Зілов.
— А ви, значить, Леонов? Будьмо знайомі — Савчук.
Вони увійшли в під'їзд великого будинку і абсолютно темними сходами піднялися на третій поверх.
— Тут, — сказав Леонов, тричі натис кнопку дзвоника І, ніби не довіряючи техніці, ще двічі вдарив у двері кулаком. Це був сигнал, що він іде разом з кур'єром.
Двері відчинив Зілов.
— Заходьте швидше.
В передпокої світла теж не було, воно горіло лише на кухні, куди двері були ледь відчинені.
— Тут проходьте, — сказав Зілов. — Світло тільки там.
Половину тісної кухоньки займав стіл, на якому стояла півлітрова пляшка горілки, а на розстеленій газеті лежали нарізана ковбаса і шматки хліба.
— Зустріч бідненька… — посміхнувся Зілов, показуючи на стіл.
— Як для кого… — сказав Савчук, жадібними очима дивлячись на стіл. — Я другу добу не їв.
— Сідайте, сідайте. — Зілов трохи посунув стіл і показав гостеві на стілець у кутку між столом і стіною.
По черзі з одної склянки вони випили за благополучну зустріч. Зілов наливав потроху, сказавши, що спочатку треба покінчити з ділом, а потім уже можна буде випити й міцніше.
— Ночуємо тут? — спитав Савчук.
— Ні,— відповів Зілов. — Поїдемо на нашу заміську базу. В місті ночувати небезпечно, бувають обходи міліції. А там у нас цілковитий спокій.
— Батареї привезли? — спитав Леонов.
— Тут, — Савчук показав на свій чемодан. — Тут і подарунки для вашої дівки.
— А новий шифр? — спитав Зілов.
— Про шифр мови не було, — Савчук тривожно подивився на Зілова, потім на Леонова. — Чому ви говорите про шифр?
— Мало чого! — недбало відповів Зілов. — Начальство, будь певен, не дрімає, могли вигадати й новий шифр.
— Ні, про це й мови не було, — заспокоюючись, сказав Савчук. — А от з грішми й іншим майном трапилася біда. Скинули мене невдало, потрапив у болото й контейнери не знайшов. Цілу ніч шукав і ще півдня. Більше ризикувати не можна було.
— Де ви приземлились?
— Біля річки Істри, район села Снєгірі. Льотчик, гад, спартачив, просигналив мені пізніше, ніж треба. Що тепер робити — не збагну. Там, у контейнері, і гроші, і обмундирування для вас.
Зілов не кліпаючи дивився на Савчука, і в його очах було німе запитання: «А чи не брешеш ти, любий чоловіче? Чи не привласнив ти наших грошей?»
Савчук зрозумів цей погляд і розсердився.
— Ти на мене так не дивись, я для тебе не перехожий на темній дорозі. За те, що сталося, відповідати перед начальством мені, а не тобі. Мені було сказано: головне — батареї. І перевірити, як ви тут працюєте.
— Можна подивитись на батареї? — попросив Леонов.
— Та вони там, не турбуйся. На цілий рік тобі вистачить. — Він обернувся до Зілова. — І гроші, що при мені були, віддам вам, — тисяч близько сорока. Не хвилюйся, пришлють ще. Чого-чого, а грошей наше начальство не шкодує: вони ж у нього, сам знаєш, не зароблені.
— Що там у нас нового? — спитав Зілов.
— Особливого нічого. Чекаємо наступу на Москву, тепер уже остаточно і без відходу назад. Тим і живемо. А вас начальство похвалює. Сам Мюллер сказав, що ви працюєте добре.
— Розумієте, нам гроші потрібні,— проникливо сказав Зілов. — Не для себе потрібні, для агентури. Що тепер робити, не знаю.
В цей час двері на кухню розчинились навстіж, і, перш ніж Савчук встиг ворухнути рукою, він уже стояв затиснутий у куток, і руки йому зв'язували чекісти.
— Зрадники! — прохрипів він і вилаявся матірщиною…
«Зілле» — «Сатурну».
«Учора ввечері прийняли вашу людину — Савчука. Батареї доставив, але деякі з них пошкоджені. Грошей він не приніс, каже, що не знайшов контейнера після приземлення. Непокоїмося, чи не знайдуть контейнер жителі, а головне, як тепер бути нам без грошей? Негайно відповідайте. Зілле».