Отаке розповів мені цей дивний хлопець, і я спитав його, чи часто по тому він зустрічався з Іоанном Москівським.
— Живучи в одній обителі, чи зможу я з ним не зустрічатися часто, — відповів послушник.
— А чи не помічав ти за Москівським іще чогось дивного?
— О, дивного за ним багато, — сказав послушник. — Він такий богомільний, так багато б’є поклонів, як ніхто із братії. А ще він чудово звільняє від головного болю, даючи їсти такі сиві коржики трохи чудного смаку. А ще він допомагає від бісівських з’явлень жіночої плоті і чудово заспокоює розбурханих тими з’явленнями, — сказавши це, Гаврило засоромився.
— Як же він це чинить? — спитав я.
— Приводить до святих мощей і каже молитися, — відповів Гаврило. — А ще дає такий настій із трав, після якого стаєш спокійний.
— А поза монастирем ти теж був такий охлялий та плохий?
— Хіба я охлялий? — скрикнув Гаврило. — Отець Іоанн твердить, що я поміж усіх найсильніший і найгарніший!
Стояв переді мною сірий і прищавий, із запаленими ячменем повіками, і я подумав, що ось вона, ще одна жертва Іоанна Москівського. Ще одна, бо першою жертвою я вважаю себе. А може, цей хлопець і не жертва?
Пішов од того замороченого юнака глибоко замислений. Перше, що я розвіяв у собі: Москівський — не образ мого химерійного, а отже, хворого бачення, і не придумав я його для себе — він існує натурально і, можливо, не тільки супроти мене діє і не одного мене одурманює — таких у цьому світі більше. Постановив із ним не змагатися ніколи, в розмови не вступати, а коли нав’язуватиметься, тікати геть.
Але щось мене стурбувало. Можливо, те, що Гаврило ним захоплювався і вважає за ледве не святого, зовсім не добачаючи його сатанинської суті. Це мене по-своєму заінтригувало. Отож увечері, бувши як звичайно в отця Іларіона, я, оповідаючи про напасництво супроти мене пані сотникової Дмитрищихи, утаїв, на противагу науки святого Дмитра Туптала, отой прихід Іоанна Москівського і не розповів, що діяв він із моєю жінкою, а сказав:
— Зустрів тут у вас ченця, котрий у час мого навчання був учителем фари, такого собі Іоанна Москівського.
— О, то достойна людина, — відказав отець ігумен. — Раджу тобі з ним подружитися. Серед усіх він найпобожніший і найстаранніше виконує обітницю — на нього можна покластися. Завжди допоможе ближньому, а з вад має хіба одну: прикладається часом до штофа з горілицею, а буває, що й надмірно. Але чи такий це великий гріх, адже ще преподобний Нестор записав слова Володимира-святителя: «Веселіє Руси — єсть пити». Та й кров Христова у вино перетворюється, хоч святий Павло застерігав від пияцтва. Зрештою, й сам Христос научав, щоб люди не ставали уярмлені серцем і навіжені з ненажерства й пияцтва.
— Згадаю до того Петра, — мовив я. — «Досить минулого часу, коли ви чинили волю поган, ходили в розпусті, у пожадливостях, у пияцтві, у гулянках, у беззаконних ідолослужбах».
— Воістину, — сказав отець ігумен, — але розумно й до речі вжитий трунок нікому не шкодить і стає часто для живота корисний. Отож я бачу тут в отця Іоанна Москівського гріх, але простимий. Чи, може, щось знаєш про нього лихе?
Мені захотілося йому все розповісти: і про те, як він в’яз до мене ще в академії після того, як я зіграв Пантефрієву дружину, і про ту історію з моєю жінкою, і про дві мої з ним, Іоанном, зустрічі тут, але щось спинило мене: історію з вигнанням Москівського з академії отець ігумен напевне мав знати, а про те, що той витворяв із моєю жінкою, язик мій не повернувся розказати сивому чоловіку — надто те все було неподобне. Та й чи не подумає він, що клепаю на Москівського з особистої урази або ж — що я несповна розуму?
— Ні, — сказав, — нічого проти отця Москівського не маю, але він мені неприємний і дружити з ним я не хотів би.
— Маєш уразу на нього ще з академії? — засміявся отець Іларіон. — За Пантефрієву дружину? Та подія вже стала в академії легендою. Її розповідають як академічний курйоз.
— Але дійовцем курйозу був я.
— Не треба так довго тримати у серці давні урази й образи, — сказав ігумен. — Хай буде воля твоя: не кожен з кожним дружить у цьому світі, навіть достойна людина з достойною. До дружби треба народитися, тобто до неї має покликати серце.
І там, в ігуменовій келії, сам на сам, при кволій свічці, попиваючи чай з канаром і мене припрошуючи та гостячи, отець Іларіон, людина розумна, поблажлива та вчена більше за мене, бо я тільки й кінчив що поетику, а у філософії не вчився, навіть риторики не проходив, оповів мені дивну річ про подобенства й супротилежності у світі. Він розказав, що є й справді люди, народжені до дружби і взаємолюбові у світі, і саме з таких треба створювати монастирські та церковні братства та спілки, бо ж досить, щоб в отару овець забрів один вовк, тобто істота супротилежна, і вже ні братства, ані любові в отарі чи зібранні мирському не сподівайся. І немає значення, — сказав ігумен, — чи хто із тих противенців грішніший чи зліший, самі від себе можуть бути обоє добрими людьми, то й живуть у природному для себе середовищі по-доброму, й по-божому, але коли їх звести разом, то їх починає долати біс, тобто вони того біса від своєї взаємонетерпимості породжують і у ворожнечі своїй можуть накоїти бозна-якого лиха й неподобенств. Отож розумнішому й добрішому із таких двох треба зійти другому з дороги, щоб не сплодити біса і від себе не накоїти чогось неприпустимо неподобного, та й супротивенцеві своєму не дати вирости із істоти розумної у звіра.
— Багато бачив людей у світі, — сказав отець Іларіон, — а перебуваючи весь час у гуртожитстві, добре вивчив цей закон. Отож мені здається, панотче Михайле, що тобі з тією панею сотниковою Дмитрищихою така ж вийшла придибенція, отже, треба тобі, як розумнішому, зійти з дороги тій жінці — вам, як двом котам у мішку, не помиритися.
І він розповів мені про дванадцять Ісусових апостолів — вони всі були достойні люди, а один виявився Ісусові супротилежцем, тож Господа він продав. Всі зрадники, — сказав ігумен, — це ті ж таки супротилежці, і часто йдуть на зраду не тому, що носять у собі питоме зло, а тому, що входять у стосунок з людьми супротилежного собі духу. Бо не лише лихо стадові від того, що в ньому поселився вовк, а лихо і вовкові, бо він, хоч і роздере одну-дві вівці, скоро буде викритий і понесе покару від пастуха так само смертну, тобто і йому серед овець життя не буде. Отож не треба звинувачувати вовка за те, що він зрадив дружбу з вівцями, — жити в супротилежстві вельми тяжко. Отже, хай подібний шукає собі подібного і живе з ним у любові, а супротилежці нехай мають розум розійтися.
— Буває, що супротилежці сходяться і в малженському станові, — сказав мені отець ігумен, — яка тоді колотнеча, бійки, крики і сварки вдома, а коли обоє розійдуться і познаходять собі любих, то в домах тих заколотників та посварників установлюється мир і тиша.
— А коли людина, — спитав я, — зустрічає в світі самих супротилежців? Коли не чинить вона нікому зла, а любові від інших не зазнає, тільки зненависть?
— Ну, тоді нехай подивиться усередину себе, — мовив отець Іларіон Левицький, — бо такі люди зчаста бувають биті гріхом гордині.
Вийшов від отця ігумена зворушений і навіть уражений. На ніч приморозило, повітря було сухе й прозоре, а місяць світив так, що над землею висіли бліді сутінки, а від дерев, будівель, куп дощок та піску відкидалися лахматі, сині тіні. Під ногами в мене хрумтіло прихоплене морозом листя. Мурування було застелене солом’яними коверцями, і солома під місяцем холодно й жовто палала. Ставало мені трохи тужно й самотньо, а в голові зібралося стільки думок, що сумнівався, чи вдасться мені сьогодні заснути. Поблукав би дворищем більше, але в прозорому й сухому повітрі кайдани на моїх ногах дуже вже лунко видзвонювали, отож завернув до своєї келії й помолився щиро Богові. Тоді ліг на ложе і відпустив думки свої — хай собі вільно течуть. Місяць яскраво світив у моє віконце, і від того все в келії ставало примарно. Я думав: із сотниковою пані Дмитрищихою мені все ясно; можливо, вона й справді мій супротилежець і нам в одному поселенні, як двом котам у мішку, не вжитися. Отже, й рішенець тут мав бути простий: попросити отця ігумена удатися за мене із протекцією до єпископа, і той змінить мені місце священнослужіння. Тут нічого неясного й дивного не було. Більше дивного із Іоанном Москівським…
Тоді, коли, керований лихими помислами, які вперше охопили мене з такою силою, рано-вранці я Іоанна Москівського в себе вдома не знайшов, все-таки не повірив, що це мені приснилося чи привиділося, бо я не є людина нетвердого розуму. Правда те, що прокинулося тоді в мені щось жорстке й лихоносне, правда й те, що я таки втратив тяму, правда, що гнав мене відчай та ураза, — тож кинувся в дім і розбудив жінку. Вона злякано сіла на ліжкові.
— Де твій любас? — закричав я.
— Який любас? — ошелешено спитала жінка. — Що ти, чоловіче, мелеш і чи при своєму умі?
— Не роби з мене дурня, — крикнув я. — Той чернець, Москівський. Той, що вчора гостив у нас увечері.
Жінка поблідла й почала хрестити мене, забиваючись у куток ложа.
— Господи, він на умі повередився, Господи! Свят, свят, свят! У нас ніхто вчора не гостив. Що тобі приверзлося, чоловіче?
— Приверзлося? І те, що ти блудодіяла із тим ченцем по-собачому, теж мені приверзлося? Де той пес? — гримів я.
— Отямся, чоловіче! — тонко зойкнула жінка. — Господи, що мені з ним діяти, зовсім чоловік звередився. Чого зневажаєш мене?
І вона заридала, трусячись.
Я заплющився і теж струснувся всім тілом. Ні, тут щось не те, щось зовсім не те. Здається, я й справді не при своєму розумі і на умі повередився. Сів на розкидане ложе, й мене почало всього трусити. Жінка присунулася до мене, обняла і вперше за все наше спільне життя пригорнула до себе. Почала гладити, як дитину, й щось приказувала. Я все ще тремтів.
— Заспокойся, голубчику, — сказала вона ніжно. — Все це тобі привиділося. Богом клянуся: нікого в нас не було і нікого вчора ми не гостили. Принаймні я нічого не пам’ятаю.
Отже, вона була заморочена, подумалося мені. Недаремне вела себе неприродно, говорила речі, які не могла казати при добрій пам’яті, чинила таке, що при своїй соромливості не могла чинити. Я подумав, що все це можна було б перевірити, адже досі я дівства її не позбавляв. І раптом відчув, що в мені починає прокидатися чоловіче єство, — вона терлася об мене грудьми, і це почало мене хвилювати.
— Лягай, — сказав я тихо й пожадливо. — Лягай, здається, в мені прокинувся чоловік.
Не була вражена таким різким переходом, а спокійно й покірно лягла. Я зсунув з її ніг сорочку, але раптом відсахнувся: ноги її були покриті вже засохлою кров’ю. Чоловіча сила моя зникла. Я скрикнув і скочив на рівні.
— Що таке? — спитала вона вражено.
— Подивися на свої ноги, — сказав я і заплакав, відвернувшись.
За спиною стояла глуха тиша. Так, ніби вона вмерла, бо й дихати перестала.
— Михайле, — почув я нарешті її голос. — Ти мене бий чи вбий, але, клянуся Богом, не відаю, що цієї ночі сталося.
Розділ одинадцятий
Відтоді і почалося в мене дивне життя. Ніч гріха, про яку писав архієпископ чернігівський Іван Максимович, і ніч спокусіння, ніч смертна, недочасна, похмура, не одна ніч, а нескінченні, прийшла до мене й не кінчалася, бо, як тільки смеркало й западала темрява, двері моєї хати відчинялися і на порозі ставав, сяючи жовтими очима, Іоанн Москівський.
— Ну, от і я, — казав він, — ставте, що там у вас є, на стіл.
Дивився на мою жінку, і вона раптом ставала моторна і бігцем починала збирати, що в нас було до столу, а я відчував при тому дивну обважнілість, скутість у рухах і нездатність щось протидіяти. Москівський запускав руку в глибоку кишеню ряси й витягував штофа, зі стуком ставлячи його на стіл, і вони знову починали з моєю жінкою пити й ластитися одне до одного. Марія сідала йому на коліна й брутально відганяла мене геть. І я покірно йшов у свою комірчину, де сідав на ложе й довго, тупо сидів, стискуючи руками порожню голову, а вони там, за перегородкою дверей, починали чи танці, чи якісь чортівські скоки; моя жінка радісно вискотіла, а він сміявся густим, соковитим басом, потім я чув їхні стогони, й покрики, й сороміцькі слова, які вони одне одному проказували. І в певні хвилини щось зводило мене й примушувало відчинити двері — я бачив їх голих у найнеможливіших позах; помітивши мене, вони кликали до себе, щоб і я до цього діла долучився, але я мав трохи свідомості, причиняв двері й опускався на підлогу, дрібно тремтячи, й плачучи, й проказуючи молитви Господу, але язик мій дерев’янів, а голова ставала як висушений гарбуз, і я сам ставав, як опудало на городі, без тіла і без думок, без молитви на вустах, а тільки із сльозами, які безперервно котилися мені по виду.
І от одного разу, коли вони там набавилися, раптом розчинилися двері і в них постав голий Москівський.
— Ходи, янголе, — сказав він, — зроблю з тебе чоловіка, ходи, безстатна істото! І не тримай на мене зла, хочу, щоб дитя, яке народиться, було не тільки моє, а й твоє.
Він тицьнув мені до рук поставець:
— Пий!
Але я не хотів. Не втратив до решти тями й волі, як моя жінка, тому заперечно похитав головою.
— Будь ти проклятий! — з тугою прошепотів я.
— А я й так проклятий! — зареготав він. — Од віків! І, як бачиш, це мені нітрохи не шкодить.
Схопив мене за волосся, затис голову коліньми, відтяг пальцями долішню щелепу і влив того трунку, а я, щоб не похлинутися, змушений був ковтнути.
— Не велика радість спокушати тих, що самі цього хочуть, — сказав задоволено Москівський. — А такого святого й Божого, такого янгола спокусити чи ж то не смак?
Відпустив голову, а в моєму тілі починався від випитого трунку бунт чи й повстання. Я ніби в гарячку потрапив, у мені прокинулася чоловіча сила й почала млоїти мене й мучити. Він же помалу мене роздягав.
— Ха-ха! — засміявся він. — Тепер бачу, що ти не баба і вже не безстатний янгол. Вже ти мій. Ходи до неї й докажи, що ти не баба й не безстатний янгол. Рушай!
Штовхнув мене до кімнати, де стояла навкарачки моя жінка, і я таки втратив рештки глузду й кинувся до неї зі звірячою жадобою. Перекинув на спину й обпікся об її нутро, а вона обхопила мене руками й ногами і сласно заверещала. Він же, той клятий-переклятий Іоанн Москівський, стояв над нами й розкотисто басом реготав, а я тремтів і вигинався, пульсував у жінці, відчуваючи біль і розкіш, відчуваючи, що мчуся охляп на шаленому коні, що зараз помру у ній, бо, здавалося, не тільки моє чоловіче єство входило в неї, а й увесь я. Тож мені захотілося ввійти в жіноче нутро навіки, щоб хоч так сховатися від того навісного реготу й того вереску, бо все в мені кільчилося й готувалося до смерті, бо я вже зовсім здичавів і не міг, не мав сили жити на світі.
І я у ній умер. Чув, як скотила вона з себе моє бездиханне тіло, як покликала до себе сатану в образі Іоанна Москівського, як сказала про мене зневажливо, і вони знову почали вичворяти побіч мене казна-що, я ж лежав біля них мертвий, і дух мій ридав десь високо-високо в небі, дух мій заламував руки й лементував, адже це вмер один з тих, котрий так страшився у цьому світі гріха й знаходив досі силу уникати його, але так і не уникнув, бо спокусився спокійним і піддашим життям. Я ледь-ледь розплющив очі й побачив: моя жінка сиділа на Москівському, як на коні, й шалено галопувала, широко розтуливши рота і войовничо покрикуючи, мов вояк у нападі із шаблею в руці. І мій зір знову погас, а дух мій у небі плакав, і ридав, і просив у Господа милосердя. Встиг подумати тільки, що дитина, народжена від двох батьків, прийме в цьому світі жереб окаянності, і це був ще один гріх, але, видить Бог, не учиняв я його свідомо.
Знову запав у непам’ять, а коли вранці-рано очуняв, то побачив, що у вікна вливається сіре світання, а в домі тихо і я лежу в себе в комірчині, вичерпаний та порожній, а моя жінка жахливо хропе в сусідньому покої.
Після тієї страшної ночі, коли я був спонуканий до малженського сполучення із власною-таки жінкою, Іоанн Москівський зник і більше до нас ніколи не приходив, а жінка моя через певний час почала бубв’яніти. Дивне те, що сама вона нічого не пам’ятала з тих ночей, а була твердо переконана, що понесла від мене, як це й належить поважній і поштивій матроні. Мої ж розповіді й спроби переконати її, що нам треба просити в Бога милосердя за гріх наш, сприймала як моє безумство, бо ніякого гріха за собою не відчувала.