— Залюбки скуштую наливку з такою генеалогією.
Францішек ніби лише на це й чекав — нахилився до них з тацею, на якій стояли вже кришталева карафка, наповнена променистим рубіновим трунком, і два важкі кришталеві келишки.
— Нумо, мій Вонсовський! — Дібеліус підняв келишок. Скуштував трунок, цмокнув з визнанням. — Отже, через свою матір de domo фон Екендорф ви родичі з оберстом Райнером?
— Точніше кажучи, — відповів Вонсовський, — пан оберст називає мене кузеном лише через свою люб’язність. Про таке родичання поляки кажуть: десята вода на киселі.
— Однак у ваших жилах тече наполовину німецька кров. Цікаво — багато це чи мало?
— Саме стільки, щоб здобути доброзичливість і довіру німецьких офіцерів. Якби не фатальний кінець світової війни, ми, може б, служили в одному полку. Пригадую, вже тоді, — в дванадцятому—тринадцятому році, — багато розумних офіцерів думали про об’єднання всіх німців під владою одного цісаря.
— І тільки нашому фюреру вдалося здійснити мрії польських колег. Отже, й ваші? Ці п’ятдесят відсотків німецької крові…
— Боюся, — перебив його Вонсовський, — щонайбільше сорок дев’ять. Зараз у моїх жилах плине принаймні один відсоток алкоголю. Але я перебив вас.
— Дурниці, Вонсовський. Ми ще не раз повернемось до цієї розмови, повірте мені на слово. Вам ще набриднуть розмови зі мною.
Вони почули шум моторів.
— Нарешті! — сказав Дібеліус. — Приїхали. Ще мить, і вам урвався б терпець.
Енергійним рухом він узяв Вонсовського під руку. Гауптштурмфюрер СС Адольф Льозе саме обтрушував сніг, коли вони підійшли до дверей залу. Обличчя Дібеліуса, досі лагідне й доброзичливе, вмить посуворішало.
— Тепер, Вонсовський, ходімо відвідаємо вашу ванну. — Він розстебнув кобуру, вийняв зброю. — Ходімо, Льозе, побачиш щось цікаве. Пан граф піде з нами, — уклонився він глузливо. На щастя, він не помітив лакея Францішка, який виходив із кухні і трохи затримався біля сходів.
Тим часом Дібеліус, як вправний цирковий ілюзіоніст, поволі наближався до умивальника. Одним рухом, але повільним, урочистим, він смикнув за край умивальника.
— Це ж несподівано, Вонсовський?
— Тайник? — Вонсовський притулив до ока скельце пенсне, ніби не йняв очам віри.
— Хіба ви не знали?
— В мисливському будинку я буваю рідко, у мене квартира у Варшаві. Цікаво, ці старі будинки завжди мають якісь таємниці.
— Справді, дуже цікаво, — спокійно сказав Дібеліус. — Особливо те, що на цих купюрах, — він простяг руку до схованки і з тріумфом підсунув пачку під очі Вонсовському, — є дата випуску: 1939, 1938, о, є навіть 1940. Справді, таємничі ці старі, рідко використовувані мисливські будиночки. — З пачки цигарок “Juno” він виклав на долоню касети мікрофільмів. — Ну що, Вонсовський?
— Багато грошей, як на око прикинути, — сказав Вонсовський. Дістав цигарку, закурив.
Але Дібеліусові остогидла ця гра.
— Візьміть його! — закричав він. Дібеліус щосили штовхнув Вонсовського до есесівця, який, зачувши галас, з’явився на порозі ванни.
— Дивний спосіб віддячувати за гостинність. — Вонсовський струсив попіл з відлогів. — Сподіваюсь, шубу я можу взяти?
— Мовчати! Я ще віддячу! Бабуся фон Екендорф не допоможе тобі. Льозе, — пригадав він раптом, — тут ще є лакей.
— Авжеж, — сказав Вонсовський. — Ви досі не дали мені сказати, що цією ванною користуються слуги, а моя — вгорі.
Льозе, вихопивши з кобури зброю, кинувся до кухні. За мить повернувся. Йому все пояснило відкрите навстіж вікно.
— Утік, — сказав він. — Зважаючи на те, як там холодно, сталося це кілька хвилин тому.
— То це Францішек? — спитав Вонсовський. — Неймовірно. Але в іншому разі нащо було тікати? Мені прикро, пане штандартенфюрер, що в моєму домі знайшлася людина…
— Мовчи, — сказав Дібеліус тихо. — Ми побалакаємо у Варшаві. — І, не дивлячись на Вонсовського, рушив до дверей.
Два баншутці, навантажені провіантом; зробили цим разом великий гак, оминаючи мисливський будиночок.
— Диви, Хорст, — сказав нижчий, показуючи рухом голови на тьмяне світло, що лилося з вікон будинку. — Пан із паном завжди домовляться. Коли ти граф, то можеш бути й поляком.
Але вищий із баншутців не підтримав цієї теми. Він захопився приборкуванням гуски, яка била крильми, намагаючись вирватись із одубілих від морозу рук.
Оберст Райнер, нервуючи, тремтячими руками застібав ґудзики на сорочці і водночас брутальними словами (у стосунках з іншими офіцерами, навіть молодшими, він був завжди взірцем толерантності, але вдома не стримувався) лаяв ординарця, гладкого фельдфебеля, який забарився з приготуванням ранкової кави. Щоправда, він не звик готувати оберстові каву так рано. Райнер підійшов до вікна, відсунув штору, на темному зимовому небі сяяли зірки. Годинник на відермаєрівському комоді (Райнеру ця квартира й меблі дісталися від якогось адвоката, переселеного до гетто) показував чверть на шосту.
— Клаус, ти лінива свиня!
— Слухаю, пане оберст, — сказав ординарець. У випростаній руці він тримав таріль, на якій поставив чашку з кавою й поклав печиво. З-під накинутої на довгу нічну сорочку військової шинелі визирали зовсім цивільні ранкові пантофлі. Ординарець був схожий на стару опасисту бабу.
— Я можу йти, пане оберст?
Іти — це означає повернутися до теплого ліжка в службовій кімнатці за кухнею, а тим часом він, оберст Райнер, через ідіотський дзвінок і п’яне варнякання збожеволілого Дібеліуса буде пертися на протилежний кінець міста, півгодини туди, півгодини назад, а ще добру годину треба, щоб вибити з упертої голови штандартенфюрера СД божевільні ідеї, — то про сон нічого й думати, часу вистачить лише поголитись і зайти до свого кабінету.
— Ні, — кинув він мстиво, — ти досить поспав, Клаусе. Витрусиш усі килими, натреш підлогу. Я потім перевірю.
— Слухаю, — сказав Клаус без особливого захоплення і човгнув ногою, ніби показуючи, що залюбки клацнув би закаблуками, коли б на ногах не було пантофлів.
Обпікаючи губи, Райнер випив чорну каву, бо заспаний Клаус, як звісно, забув налити згущеного молока.
“Мабуть, він випиває мою порцію молока і від того так погладшав”, — подумав Райнер, кваплячись по сходах униз.
Перед брамою гуркотів мотор його “мерседеса”. Водій, не дотримуючись наказу заощаджувати бензин, грів двигун на високих обертах. Умостившись на м’якому сидінні і сказавши водієві адресу на алеї Шуха, Райнер почав розмірковувати, що буде, коли повідомлення, яке передав Дібеліус чверть години тому, виявиться правдою, а не макабричним жартом штандартенфюрера. Ця думка вразила його. Щоб потамувати страх, він нахилився до водія.
— Ти можеш швидше?
— Слизько, пане оберст, я вісімдесят витискаю, — відповів водій, але слухняно наддав газу.
Вибігаючи широкими мармуровими сходами на четвертий поверх колишнього польського міністерства у справах віросповідання й народної освіти, де розташувався відділ Дібеліуса, він ще сподівався, що старий пияка поглузував з нього, що той у кабінеті хоче продовжити пиятику, розпочату в маєтку Вонсовського. Але, відчинивши двері секретаріату і зустрівшись поглядом із байдужими, риб’ячими очима гауптштурмфюрера Льозе, який учепився за телефонну трубку і лінувався підвестись на привітання оберста, а тільки кивнув підборіддям — мовляв, Дібеліус чекає в кабінеті, Райнер збагнув, що треба приготуватися до найгіршого. Обличчя штандартенфюрера Дібеліуса теж не віщувало нічого доброго: глибокі тіні після безсонної ночі, але вигляд цілком тверезий.
Райнер упав у шкіряне крісло біля столу.
— Ти збожеволів, Дібеліус, зовсім збожеволів. Скажи, що це неправда, — промовив він тихо і не сподіваючись на підтвердження.
Дібеліус мовчки підсунув йому коробку з цигарками. Підніс вогню.
— Це неможливо, — сказав Райнер, відчувши раптом, що комір його мундира, пошитого на індивідуальне замовлення, став умить тісний. — Це жах.
— А проте… — це були перші слова Дібеліуса. Він подав Райнерові через стіл аркуш машинопису. — Прочитай.
Це був стислий, написаний досить неоковирною німецькою мовою протокол про події у мисливському будиночку якогось Едвіна Вонсовського. Дріб’язковий опис ванни та ніші за умивальником. Райнер в думках усміхнувся, побачивши формулювання “якогось Вонсовського”; Дібеліус не міг позбутися колишніх своїх навичок комісара прусської поліції, але зрозумів раптом, що цей внутрішній сміх є лише позою, яка має приховати справжній страх. Райнер витяг сигару з рота і помітив, як тремтить рука.
— А може, справді, цей слуга…
— Я розбудив наших спеціалістів, — сказав Дібеліус, не даючи йому закінчити. — Зараз я можу з усією певністю ствердити, що і на купюрах, і на ебонітових касетах відбитки пальців Вонсовського.
— Лише його? — поцікавився Райнер.
— Ні, є й інші. У кожному разі — не лакея. Я наказав узяти відбитки з карафки і таці. Сам він, щоправда, утік від нас, але я вже дістав його фотокартку.
— Отже, при цьому він ще й необачний?
— Схованка була чудово замаскована. Тобі я можу сказати, що відкрив її цілком випадково. А щодо лакея, то справа тут нечиста. Один із службовців архіву, якому я довіряю, присягається, що вже десь бачив обличчя цього лакея. Зрештою, втеча його свідчить сама за себе: вони, певно, спільники.
— А плівки? Що на плівках?
— Запевняю тебе, що це не аматорські знімки під час прогулянок. Якісь плани та фрагменти системи укріплень. Ми ще не встановили, чи один об’єкт на них, чи декілька. В усякому разі — укріплення. Крім того, схема організації берлінської поліції, сфотографовано фрагмент списку працівників спеціального відділення по розподілу продовольчих пайків, перелік прізвищ офіцерів СД, які працюють у спецгрупах. Як бачиш — чимало.
— Це можна тлумачити досить однозначно, — сказав Райнер. Він зрозумів, що його побоювання були трохи перебільшені. Зрештою, справа потрапила до рук Дібеліуса, в інтересах якого не надавати цьому надмірного розголосу. Бо у Вонсовського бували…
— Так, однозначно і невесело для нас. — Голос Дібеліуса порушив плин його думок. — Щоправда, я не його кузен, графські родичання — це пусте, — Дібеліус навіть не приховував іронії, — але… — зробив він паузу. — Скажу тобі, Райнер, я вперше у житті щасливий, що мій батько був ковбасник, а не барон.
— Наші родинні зв’язки…
— Знаю, знаю, — урвав його Дібеліус. — Зрештою, мова не про родинні стосунки, а про ті зв’язки, які ти з ним підтримував. І не лише ти.
— Власне, — байдуже сказав Райнер, — ти також. Пригадай-но, адже це ти мені відрекомендував його.
— Я не забув, — скривився Дібеліус. — Але нащо ці порахунки?.. Коли хочеш знати, я познайомився з ним на прийомі в губернатора. Нас звела його дружина.
— Я бачив його ще раніше в Берліні. Особисто ми тоді не знайомились, але він мене запам’ятав. Запевняю тебе, що в дуже гарному домі.
— Тим краще, — сказав Дібеліус. Він підвівся і потягнувся, як людина, що виконала дуже важку роботу. А на здивований погляд Райнера додав: — Тим краще, що не тільки ми попали в цю веремію. Більшість вищих офіцерів у Варшаві бували на його прийомах або на цій віллі на Жолібожі, або в будиночку у Вонсові. О, цей наш офіцерський: снобізм! Віденський граф, сучий син! Його дід, мабуть, купив собі цей титул, забагатівши на поставках джутових онуч для армії. Тільки наші офіцери, надто ті, що вважають себе вихованцями старої школи…
— Облишмо це, — втрутився Райнер. Він і сам подивувався з тієї певності, яка забриніла в його голосі. У том}, що говорив Дібеліус, він знайшов кілька пунктів, які допоможуть йому виплутатися з цієї афери. Він про це так і сказав.
— Виплутатися з честю? — повторив Дібеліус. — Поміркуй… Ми вже пересвідчились, що Вонсовський знав багатьох високопоставлених осіб. У мене є інформація з надійного джерела, що його навіть викликали до Вавеля, пам’ятаєш, тоді, коли мали створити щось на зразок уряду в цій країні. Отже, не тільки ми будемо зацікавлені в тому, щоб тихцем полагодити цю ідіотську справу.
— А конкретно? — запитав Райнер.
— Я пропоную, — сказав Дібеліус, — пропоную тобі співробітництво. Я хочу, щоб ви відкрили шлях для молоді. Мій заступник Льозе аж тремтить за роботою. Ти теж мені називав якогось тямущого офіцера. Отой, як його, Клосс, повинен бути досить розумним, щоб розплутати тенета Вонсовського, а водночас спритним, щоб не втягнути в цю аферу наших людей. На Льозе я можу покластися. Це відданий собака.
— Про Клосса я цього не скажу, — мовив Райнер. — Він самостійний, дуже самостійний, але, на щастя, його особа не викликає жодних застережень.
— Найважливіше, — сказав Дібеліус, — щоб він не був занадто гонористий. Розумієш, що я маю на увазі? — Не чекаючи відповіді на це запитання, він обійшов навколо столу й упав в інше оббите шкірою крісло навпроти Райнера. Ляснув Райнера по коліні. — Я пропоную викласти цю справу перед ним так…
— Що у вас болить, пане обер-лейтенанте? — запитав Курт, ставлячи біля ліжка Клосса начищені до блиску чоботи. — Може, піти до аптеки?
— Дякую, — відповів він, — нічого в мене не болить. Принеси мені сніданок, я зараз встану. Пошта була?
— Пан обер-лейтенант забув, що сьогодні неділя.
— А хіба тобі ніколи не було на похмілля? — скривив Клосс губи в удаваній усмішці.
— То, може, дістати кисляку? — Курт був охочий виконати навіть невисловлені бажання начальника, бо, певно, збирався десь чкурнути після обіду. Клосс так і спитав його про це.
— Я хотів і справді піти в кіно, якщо пан обер-лейтенант не заперечує. Але от коли на похмілля, то, здається мені, найліпше кисляк, хоч, перебуваючи в Росії, я бачив, що вони на похмілля…
Клосс жестом попросив Курта вийти. Він уже не раз чув, що на похмілля добре помагає розсіл. Клосс вирішив дозволити Куртові піти в кіно, але скаже йому про це після обіду — хай хлопець хоч кілька годин попрацює. І хай думає, що обер-лейтенант Клосс цієї ночі перепив.
Це була неправда. Клосс має клопіт, якому не може дати ради.
Почалося це в ніч з п’ятниці на суботу, Клосс добре спав, була третя чи четверта ранку, коли задзвонив телефон, який він поставив на підлозі біля ліжка.
— Тітка Ванда тяжко захворіла, — почув він у трубці. — Її відвезли до варшавського госпіталю.
— Was? — гарикнув він у трубку, як годилося німецькому офіцерові, якого розбуркали серед глухої ночі.
— Її можна відвідати у неділю в госпіталі “Немовля Ісуса”, — сказав хтось по-польському, ніби не почув його гарикання.
Отже, Клоссові знову довелося крикнути по-німецькому, що це помилка і польське нахабство, а потім щосили хряснути трубкою по важелях. Для того, хто підслуховуватиме, усе буде зрозуміло. Якийсь поляк помилково потрапив до квартири німецького офіцера і дістав відкоша. Але Клосс до ранку вже не стулив повік. Криптонім “Ванда” мав ротмістр Вонсовський, якого він бачив кілька годин тому. Виїзд до варшавського госпіталю міг означати лише одне: арешт. Голос майора Руцінського, який виступав у ролі камердинера Вонсовського, Клосс упізнав одразу. Майор призначив побачення. Кількість літер останнього почутого в трубці слова означала годину зустрічі. Отож, у неділю о п’ятій в давно визначеному місці Клосс зустрінеться з кимось, хто повідомить його про деталі арешту Вонсовського. Аж у неділю, о п’ятій пополудні, а зараз субота, ранок. Він пригадав Вонсовського, який майже розчулено обіймав штандартенфюрера Дібеліуса, і тепер той самий Вонсовський… Ні, це незбагненно. Як він міг попастися? Може, Дібеліус, їдучи на полювання, планував і господаря забрати з собою? Що потрапило йому до рук? Чи й ті дві пачки стодоларових купюр, які привіз Вонсовському Клосс? З почуттям полегшення пригадав, що дав Вонсовському долари, загорнуті в газету. Адже він був у рукавичках, і тому слідів, мабуть, не залишив. Проте в їхніх лабетах Вонсовський. Щоправда, це надійний і досвідчений офіцер розвідки, але чи зможе він витримати? Дібеліус вихвалявся, що може зламати найвитриваліших. І водночас ще одна загадка: як пощастило втекти Руцінському? А може, Дібеліус арештував і камердинера, той продав йому Клосса, а нічний дзвінок і є тією ціною, яку Руцінський заплатив Дібеліусові за свою голову? Клосс відігнав цю думку, бо, зрештою, єдиною підставою для таких підозрінь була особиста неприязнь до Руцінського. Власне, невідомо, чому він його не любив. Працював він безпомильно, діло своє знав пречудово. Може, через той зверхній тон, з яким Руцінський часом звертався до нього, він, старий фахівець, до аматора, яким вважав Клосса; може, це й викликало в Клосса неприязнь?