Проте зараз, у хвилину смертельної небезпеки, нічого покладатись на свої антипатії. Можна не почувати любові до працівника Другого відділу, але цінувати його уміння, старанність і особисту відвагу.
Цю справу Клосс вирішив одкласти на післяполудень у неділю, більше не думати про неї, доки не вивідає якісь подробиці. Про всяк випадок він очистив, як міг, своє помешкання, користуючись тим, що Курт ще спить, спалив над попільничкою кілька промокашок із записами, їх зміст завчив напам’ять і пішов на роботу. Та виявилося, що йому все-таки доведеться думати про справу, яка розпочалася нічним телефонним дзвінком. І все завдяки оберстові Райнеру!
Сержант Патшке, шеф таємної канцелярії, зупинив Клосса в коридорі.
— Шеф хоче негайно вас бачити, обер-лейтенанте, він уже двічі питався про вас.
Клосс здивовано глянув на годинник. Сержант зрозумів його жест.
— Ні, ви не спізнилися, це Райнер з’явився вдосвіта.
Клосс постукав у масивні двері з дубовою фурнітурою. Виструнчився перед столом оберста.
— Прошу сідати, обер-лейтенанте. У мене буде з вами довга розмова.
Приязний тон, як завжди, бездоганні манери, тільки в очах якийсь страх, — спостеріг Клосс. Чи й він боїться? Райнер підсунув Клоссові крісло, зробив жест, ніби хотів допомогти обер-лейтенантові сісти. Таким люб’язним він ще ніколи не був.
— Я не говоритиму вам компліментів, що дуже ціную вас і таке інше. Ближче до справи. Місія, яку я хочу вам доручити, дуже важлива й надто делікатна. Саме тому я вирішив дати вам для дій простір і волю. Успішне завершення цієї справи — одержуєте залізний хрест, поразка — дорого заплатите, можливо, навіть життям. І не лише ви, — сказав він.
— Я люблю ризик, — щиро відповів Клосс.
— Ми арештували небезпечного агента, обер-лейтенанте. Здійснювало арешт відомство нашого приятеля Дібеліуса, але, зважаючи на серйозність справи, ми вирішили вести її спільно. Вона однаковою мірою стосується безпеки та абверу. Я хотів би доручити цю справу вам і досвідченому офіцерові СД, який має багаторічну криміналістську практику, гауптштурмфюреру Льозе. Ви його знаєте?
— Знаю. А кого саме заарештовано? — спитав Клосс, передчуваючи, яка буде відповідь.
Райнер підтвердив його припущення. Не відриваючись од паперів, він переповів Клоссові історію випадкового виявлення схованки у ванні. Райнер дозволив собі навіть деякі ущипливі компліменти на адресу штандартенфюрера, котрий будучи п’яним відкрив тайник, ніби у такий спосіб він хотів скласти між собою та Клоссом якусь мовчазну угоду. “Цей старий п’яниця має дивовижну здатність заварювати пиво, яке нам спільно доведеться сьорбати”, — такий мав бути підтекст ущипливих натяків Райнера. Потім він коротко переповів про втечу лакея і вміст схованки, але невдовзі урвав себе на півслові.
— Усі подробиці ви знайдете в паперах. Зараз, обер-лейтенанте, я волів би звернути вашу увагу на делікатні й тендітні речі. Едвін Вонсовський — аристократ, який перебуває у кревних зв’язках з деякими добрими німецькими родинами. За всіх умов було б надзвичайно прикро, якби… — Він зробив паузу.
Клосс хитнув головою, що зрозумів.
— Даруйте, пане оберст, — почав Клосс повільно, ніби хотів підібрати найвідповідніші слова, і йому це ледве вдалося, — коли я вчора приїхав до вас із наказом генерала Вірлінгера, у мене склалося враження, що Вонсовського зв’язує зі штандартенфюрером Дібеліусом якась, сказав би я, товариськість. Якщо моє враження було помилкове…
— Не було, Клоссе. Ми всі були у нього, і я також. Вонсовський відвідував дім варшавського губернатора, якось його запрошували до Вавеля. Можу сказати вам, що бачив його і в Берліні у домі… — Райнер завагався. — Але то пусте. Жоден цей візит не може мати зв’язку зі справою Вонсовського, не може, ви розумієте? Якщо у вас є щодо цього якісь сумніви, то прошу висловити їх зараз. Я ще можу відібрати у вас цю справу.
— Я не маю жодних сумнівів, — відповів Клосс, — коли йдеться про вірність пана оберста нашому фюрерові.
— З мене цього досить. У понеділок візьметеся з Льозе за цю справу. Не кваптеся, працюйте поволі та обережно. Я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли, ми не хочемо з Дібеліусом оберігати ворогів рейху, незважаючи на їхнє становище й родинні зв’язки. Проте ми не можемо дозволити, щоб ця брудна справа заплямувала невинних людей, які, може, надто легковажно повірили в особисті чари Вонсовського, однак лишились переконаними німцями й гітлерівцями. Методи слідства залежатимуть лише від вас. Одне тільки ясно: воно має бути успішним, безжальним до ворогів…
Задзвонив телефон. Райнер узяв трубку. Клосс помітив: уважно слухаючи, оберст зблід.
— Він у мене, дорогий Дібеліус, зараз я йому переповім. — Райнер поклав трубку на важелі, став навпроти Клосса, змушуючи його тим самим підвестись і виструнчитись. Райнер подивився йому просто в очі.— Клосс, — сказав він, — од вас дуже багато залежить. У кар’єрі молодого офіцера бувають вирішальні моменти. Лихо тому, хто не помітить їх вчасно. Штандартенфюрер Дібеліус сказав мені, Що в планах, знайдених у мисливському будиночку у Вонсові, накреслені розташування оборонних об’єктів довкола головної квартири фюрера…
Це сталося в суботу. Вийшовши від Райнера, Клосс лише на мить повернувся до свого кабінету, передаючи помічникові, молодому лейтенантові Гайслерові, поточні справи. Клосс задумав пройтися та обміркувати становище. Не міг собі подарувати, що під час останнього візиту до мисливського будиночка не забрав мікрофільми. Очевидно, ще вдасться Клоссові скопіювати їх на початковій фазі слідства, але завдання може ускладнитись тим, що Дібеліус, а отже й Льозе вже знають зміст мікрофільму. Та про це ще буде час подбати, а зараз лишається найважливіша справа: Вонсовський. Клосс майже нічого не знав про нього. Коли кілька місяців тому кур’єр Центру поінформував його, що до “тітки Зузанни” переходить одна з довоєнних берлінських мереж польської “двуйки” разом з представництвами у Варшаві, Відні та Кракові, Клосс не приховував своїх побоювань. Проте кількамісячна співпраця з Вонсовським, який разом із майором Руцінським керував варшавським представництвом, переконала його, що варто було йти на цей крок. Од Вонсовського він багато разів діставав цінні матеріали, не кажучи вже про те, що граф, завдяки своїм зв’язкам, мав можливість бувати в таких колах, де добута таємниця часто багато важила не лише для воєнних дій, а й для дипломатії союзників. Викриття Вонсовського буде, отже, серйозним ударом для “тітки Зузанни”. Немає майже ніяких шансів вирвати його з лап Дібеліуса, і, зрештою, попри симпатії Клосса до Вонсовського, тут має значення не особа цього аристократа, а його діяльність, мости до якої раз і назавжди спалено. На карту тепер ставиться особиста безпека Клосса. Ймовірно — лише його безпека, хоч немає в цьому ніякої певності, але й цього досить. Про Вонсовського він міг висловити лише найкращу думку, Клосс душею відчував у ньому людину, яка під щиросердою безтурботністю приховує завзятість і незламність. Є, проте, маленьке “але”… Вонсовський був професіоналом, що вже протягом багатьох років грав роль марнотрата, ненажери та гультяя, тим для нього легшу, що справді походив з графської, досить заможної родини… Але це створює небезпеку ототожнення ролі з життям. Може, Вонсовському шкода буде розлучитися зі своїм двійником і за те, щоб зберегти статус кво, він погодиться продати Дібеліусу всіх, а може, він так вжився у гру, що захоче вести її і далі навіть під контролем німців? Клосс надто добре вивчив усі таємниці своєї роботи, щоб не усвідомити загрозу такої гри. Він багато разів зустрічався з агентами, які працювали на двох, трьох або й більше хазяїв і які на певному етапі життя вже не зв’язували себе з жодним із них і вели свою гру.
З найближчої аптеки він зателефонував до Льозе. Той уже знав, що їм доведеться співпрацювати, і поставився до Клосса трохи зверхньо. Це було Клоссові на руку, бо роль помічника гауптштурмфюрера відкривала деякі можливості.
Клосс і не помітив, як задрімав. Його розбуркав Курт, принісши обід. Наближалась четверта година. Клосс хутко поїв, відпустив Курта і першим рикшею поїхав на Мокотовську.
У маленькій кав’ярні він завважив, що під вікном сиділа незнайома дівчина, яка пила чай з ерзацу, позирала на “Кур’єр варшавський”, що лежав перед нею і на якому були зелена сумочка і пара навхрест складених зелених рукавичок. Він почекав, доки дівчина вип’є чай, і, коли вона підвелась, пішов за нею. Дівчина йшла не оглядаючись, а Клосс не спускав з неї ока. Вона повернула у Вільчу, пройшла Кручу і Маршалковську, затрималась, ніби перевіряючи адресу, перед сірим будинком на Познанській. На третьому поверсі зупинилась перед якимись дверима, відімкнула їх ключем і лишила прочиненими.
Майор Руцінський чекав на нього у великій, темній, захаращеній кімнаті. Він підсунув Клоссові стілець, із сидіння якого стирчала трава.
— Колись це мало статися, — сказав він. — Ви хочете знати, як усе було?
— Я знаю, — відповів Клосс. — З понеділка я із гауптштурмфюрером Льозе вестиму цю справу.
— Слава богу, — сказав Руцінський.
— Чому? — скипів Клосс. — Адже ви, либонь, не думаєте, що я зможу його щадити? Можливо, мені доведеться дивитись, як його б’ють, і чути, як він вибовкне перше прізвище. Я припускаю, що це буде моє прізвище.
— Едвін не скаже, Едвін нічого не скаже.
Клосс тільки усміхнувся. Він бачив людей, здавалося б, сильних і відданих, які благали, щоб їх убили, а коли смерть не приходила, вони оббріхували родичів і найближчих друзів, прирікаючи їх на такі ж тортури.
— Я знаю його п’ятнадцять років, ще з Берліна та Гамбурга. Якщо не зможе витримати, він розкусить ампулу, заховану в зубній пломбі. Можу вам ручитися, що Едвін не втратить самовладання. Якби вдалося щось для нього зробити…
— Що? — Клосс розреготався йому в обличчя. Цей Руцінський дратував його. — Зробити напад на алеї Шуха?
Руцінський мовчав. Клоссові стало шкода його, а водночас він відчув щось схоже на сором. Майор ніби й не помітив цього.
— Розумієте, — сказав він, — Едвін Вонсовський — дивовижна людина. Як ви гадаєте — нащо він це робив? Кар’єра? Плював він на кар’єру. Ніколи він мені цього не казав, але здається, що взагалі не полюбляв війська. Гроші? Смішно. Едвін витратив на берлінську мережу більше власних грошей, ніж урядових. Отже, й це відпадає. Він не любив німців, особливо пруссаків, але — боже мій — самої зневаги до представників іншого народу, хоч якою б сильною вона була, замало. Він це робив — і можу вам сказати, що робив блискуче, бо був актором, актором, якому не судилося грати на сцені. Вонсовський грав у житті, готувався до своїх ролей напрочуд старанно. У тридцять п’ятому, після ліквідації нашої попередньої мережі, нам треба було за щось зачепитися. Ми заснували фіктивне підприємство: гамбурзько-південноамериканське товариство торгівлі кавою. Воно мало бути прикриттям нашої справжньої діяльності. І було ним. Але Едвін… Ви не знаєте Едвіна. Він став одним із провідних фахівців у цій галузі. Невдовзі міг розбагатіти. Ви розумієте, до чого я веду?
— Ні, — щиро визнав Клосс.
— Ми не можемо врятувати Едвіна. Я не знаю, чи й хотів би він цього. У тридцять сьомому, коли щохвилини могли схопити, Едвін просив мене пообіцяти, що, коли він попадеться, ми його не виміняємо. Чи знають вони, — Руцінський раптом змінив тему, — що на мікрофільмі?
— Авжеж, — відповів Клосс.
— Тим краще, — промимрив майор. — Ми не можемо врятувати Вонсовського, але можемо дати йому можливість зіграти ще одну роль, найбільшу роль у його житті,
— Розумію, — сказав Клосс. — Ви хочете, щоб Вонсовський почав брехати.
— Атож, — відповів Руцінський. — Оббріхувати спільників, яких ви йому підсунете. Нехай гризуть одне одного.
— У мене є краща пропозиція, — тихо промовив Клосс. Він відчув, як йому починає подобатися Руцінський. — Набагато краща, — повторив він. — Те, на що вони легше клюнуть. Змова, внутрішня змова. Що ви скажете на це?
— Ви натякаєте на рапорт Едвіна три місяці тому? Про спробу групи берлінських генералів шукати контактів у Стокгольмі?
— Не бійтесь, я не маю на увазі справжньої змови. Даймо спокій тим, хто готує змову проти Гітлера, а для Дібеліуса і Райнера ми подамо щось особливе.
— Гаразд, — пожвавішав Руцінський. — Я повідомлю Центр. Попрошу затвердити план і список кандидатів. — Він умить аж помолодшав. — Найважливіше, щоб Едвін збагнув, про що йдеться, щоб не сказав ні дуже багато, ні надто мало.
Клосс повертався в Вільчої підбадьорений. План, який кілька хвилин тому викристалізувався у голові, лише зовні здавався божевільним. Механізм терору Третього рейху був такий складний, зв’язки між окремими ланками настільки заплутані, а розподіл обов’язків такий нечіткий, що гра, до якої він збирався удатись, мала певні переваги. Вонсовський уже беззбройний, замкнений у тісній камері, позбавлений друзів і зв’язків, викритий як ворог рейху, але він ще може декому зіпсувати настрій, і він це зробить.
Клосс відчув приплив енергії і вирішив, що, хоч до слідства йому треба приступати лише завтра, ніщо не заважає переглянути справу ще сьогодні. Він зупинив рикшу і наказав одвезти його на Жолібож. Рикшу відпустив на майдані Інвалідів, а сам рушив униз до Вісли вузькими, темними вуличками старого району. Незабаром Клосс помітив, що нічого він тут не зробить. Перед приземкуватою модерною віллою, що, як він знав, належала Вонсовському, двоє поліцейських гріли руки над кошиком, у якому жевріло вугілля. Клосс рвучко обернувся, перехопив дрожки і звелів візникові їхати до Абверштелле Варшави. За півгодини пікапом “Шкода” з шістьма охоронцями він мчав до Вонсова. Людей залишив у фільварку, сам же, озброєний лише пістолетом і електричним ліхтарем, пішов до будиночка. Клосс витяг із кухні перелякану жінку і наказав їй провести його до кабінету графа. Він із задоволенням вислухав повідомлення про те, що, відколи забрали графа, тут ще нікого не було. Мабуть, Дібеліус, звелівши стерегти жолібозьку віллу, припускав, що тільки сам Вонсовський переховує речі, які його цікавлять. Величезний стіл, такі ж крісла й шафи. Єдиним дисонансом в умеблюванні був простенький американський стілець, який стояв біля письмового столу. Клосс перевірив, чи шухляди в столі замкнеш. їхній вміст він перегляне потім. Насамперед хотів знайти місце, де Вонсовський переховував папери, які, на його думку, варто зберігати. Клосс відсунув шафи від стіни, шукаючи якоїсь схованки, по черзі піднімав картини, потім, згорнувши килим, присвітлюючи собі ліхтариком, метр за метром оглянув підлогу, але все дарма. Коли, майже зневірившись, він сів на американський стілець біля письмового столу й намірився зазирнути до шухляд, — зрештою, якби Едвін Вонсовський тримав усе напохваті, це пасувало б до безтурботного життя графа, — Клосс пригадав, що його так вразило на порозі кабінету. Він перевернув стільчик догори ногами й помітив шурупи, що притримували сталевий щиток із гвинтом, на якому стільчик обертався. Клосс знав, що трапив на правильну стежку, коли, натиснувши вістрям ножичка, почав одкручувати перший шуруп. Усередині, під сталевим щитком, була маленька металева коробочка для тютюну. Коробочка була вже не нова: на ній ледь виднівся кольоровий малюнок морського офіцера з величезною люлькою в зубах. Клоссові не треба було зазирати до середини, щоб знати — саме тут Вонсовський переховує найцінніші, на його думку, речі. Не відкриваючи коробочку, він поклав її до кишені, вкрутив на свої місця чотири шурупи, які тримали ніжку стільчика, й почав оглядати письмовий стіл. Але, висунувши першу шухляду, Клосс зрозумів, що справа забере куди більше часу, ніж йому попервах здавалося. У шухлядах панувало цілковите безладдя. Він саме заходився побіжно сортувати вміст горішньої шухляди, коли знадвору долинув гуркіт мотора автомашини. Клосс вимкнув ліхтарик, відсунув штору. Він побачив на снігу різкий силует чорного “мерседеса”. Водій саме відчиняв дверцята високому згорбленому чоловікові. Клосс усміхнувся. Він знав цей “мерседес” і цього чоловіка. Починалася захоплива гра.