З’явився перший партнер.
Кабінет, до якого високий есесівець привів Вонсовського, був світлий, просторий. Крізь вікно без фіранок било різке зимове світло. Едвін затулив очі рукою. Ця світла кімната після двох днів, проведених у темній камері, подразнювала зір.
— Сісти, — буркнув чоловік за письмовим столом.
Тепер тільки Вонсовський помітив його. Синювата щетина на щоках, важкі, ніби припухлі, повіки, низьке чоло, густі брови, качиний ніс. Нічого нордичного не було у цьому гауптштурмфюрера СД, до якого привели Вонсовського.
— Сісти, — повторив він.
Вонсовський згадав, що десь бачив цього типа ще до того, як пам’ятної ночі, після полювання, він приїхав з есесівцями на телефонний виклик Дібеліуса. Але ніяк не міг згадати, де саме.
— Я звик до інших форм обходження, — сказав він збайдужа, — особливо, коли до мене звертаються нижчі офіцери, — кинув безадресно.
Вплинуло. Льозе схопився, мов на пружинах, і став перед Вонсовським, виказуючи в усій стрункості свої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту. Він, либонь, помітив, що, навіть задираючи голову, сягає Вонсовському лише до підборіддя, бо хутко сів.
— Сам знаю, як звертатись до проклятих шпигунів.
— І цього вам досить знати, Льозе. — Він згадав його прізвище. Півтора року тому — першокласний санаторій у Саксонії, щоденні процедури для заспокоєння нервів, так званий “шведський бич”: струмінь то крижаної, то гарячої води, що, б’ючи під великим тиском, обливала голі тіла курортників. Маленький, опецькуватий Льозе пищав, як жінка, під час цих процедур.
— Хіба ви не впізнали знайомого? Як ваші нерви? Упізнав. Вонсовський помітив це по виразу його обличчя.
— Не розумію, — промимрив Льозе, — що пан хоче цим сказати?
— О-о-о! “Пан”! Це вже краще. Коли ви почнете називати мене “пане граф”, ми, напевне, порозуміємося.
— А що означає “і цього вам досить знати”? — Льозе підхопив розмову про спільні купелі.
— Це означає, — відповів спокійно Вонсовський, нарешті сідаючи та закидаючи ногу за ногу, — що ви нічого більше не довідаєтесь від мене. А взагалі я хотів би почати з того, що хочу, аби прислали сюди перукаря — мені треба поголитися, білизну та змінне вбрання, а також смачної їжі. Без дотримання цих елементарних умов усілякі спроби вести зі мною розмови зазнають невдачі. Будьте ласкаві, передайте це моєму другові, штандартенфюреру Дібеліусу. — Вонсовський встав і легко вклонився, ніби вважав розмову закінченою. Він будь-що хотів вивести цього малого товстуна з рівноваги.
— Встати! — гримнув Льозе. Здається, він утратив над собою контроль. — Ти гадаєш, свиня, що ми тут розпатякувати з тобою будемо! Зараз переконаєшся, що помилявся. Дрючки моїх хлопців розм’якшують навіть графські зади! — Він набрав повітря, ніби хотів ще щось сказати, але відчинилися двері, й на поріг ступив обер-лейтенант Клосс.
Це захопило Льозе зненацька, і він стояв з напіврозтуленим ротом. Вонсовський повернувся і зустрівся поглядом із молодим офіцером абверу. “Навіть повіки йому не затремтіли”, — задоволено подумав Клосс.
— Не нервуйся, Адольфе, — сказав Клосс. Він глянув убік, щоб не дивитися на Вонсовського, до якого йому нібито було зовсім байдуже. — Я бачу, що ти почав працювати без мене. Я вже казав тобі, як я зрадів, коли Райнер мене повідомив, що ми працюватимемо разом. Як твій пацієнт? Бачу — небагатослівний? — Міряючи три кроки на три, він ходив по кімнаті. — Але, мені здається, пан Вонсовський зрозуміє, що інколи краще говорити, ніж мовчати? — Останнє речення Клосс вимовив так, щоб знову надовго зустрітися поглядом із Вонсовським.
— Може, ти спробуєш? — Льозе не приховував іронії.
— Я мрію про це, — сказав Клосс. — Відпочиньте, будь ласка, пане граф, — звернувся він до Вонсовського, показуючи на зручний стілець у кутку кімнати. Краєчком ока помітив, що обличчя Льозе набрякло кров’ю.
— Що вже вермахт, то вермахт, — сказав Вонсовський, сідаючи. — Одразу видно.
— Не забудь мене гукнути, коли він почне співати, — сказав Льозе. Він і не думав приховувати лють, що закипала в ньому. Льозе з розмаху зачинив за собою оббиті двері. Нарешті вони лишилися на самоті.
— Чарку коньяку, пане граф? — Клосс відчинив шафу, що стояла біля вікна. Він боявся, що Льозе підслуховує, а може, й стежить за ними. Багато всілякого розповідалося про таємниці кімнат для допитів на алеї Шуха, щоб усе це виявилося брехнею. Вонсовський мав зрозуміти його.
— Натщесерце? — спитав Вонсовський.
— Вам не давали сніданку?
— Принесли якусь бурду, я не наважився навіть узяти в рот. Я хотів, власне, пояснити вашому другові, обер-лейтенанте, що доки мені не створять людських умов…
— Розумна позиція, треба віддати вам належне. Я вважаю, що можна створити вам людські умови. Ваше суспільне становище, ще недавні впливи, широкі, дуже широкі знайомства змушують поставитися до вас якось особливо. Зрештою, ви неабиякий шпигун.
— Підозру про шпигунство треба чимось довести, навіть у Німеччині.
— Ви помиляєтеся: не треба, навіть у Німеччині. Проте у схованці вашої ванни на знайдених там доларових купюрах і касетах плівки “Агфа” (це дуже добре, що навіть для ворожої рейхові мети ви використовуєте німецькі плівки) були відбитки ваших пальців, графе. Це дуже необачно. Хіба вас ніхто й ніколи не попереджав?
— Авжеж, — відповів Вонсовський, — я був необачний. — Він усміхнувся. Його приваблювала ця гра. Ще не знав, куди веде цей чоловік, одягнений у німецький мундир, відвагу і розум якого Вонсовський вже добре знав, але відчув, що Клосс втягує його до якоїсь своєї гри.
— Ми двічі вжили слово “шпигунство”. Чи гарне це слово?
— Не розумію, — сказав Вонсовський. — Хіба моє німецьке походження викликає у вас сумніви?
— Деякі справи зовні здаються однаковими, — замислився Клосс. — Ось порівняння з галузі медицини. Дві цілком різні хвороби можуть викликати дуже схожі симптоми. Невправний лікар, ставлячи діагноз, вибере, безперечно, найпоширенішу хворобу. Роблячи висновок за симптомами, сказав би такий лікар, ми маємо справу із Шпигунством.
— А що сказав би досвідчений лікар? — Вонсовський відчув, що наближається дуже важлива мить у їхній розмові.
— Він би не відкинув висновку свого колеги, але зважив би й на інше. Він замислився б над тим, чи не називається ця хвороба “внутрішньою змовою”.
— Дуже цікаво, — сказав Вонсовський щиро. — Дуже, — повторив він.
— Особливо, — вів далі Клосс, — якщо береться до уваги гонор пацієнта, його становище, з якого випливало б, що він розраховує на чиюсь допомогу. Допомога не можлива, пане граф. — Він схилився до Вонсовського. Вирішив, що настав час сказати Вонсовському, що операцію погоджено з Руцінським. — Вашому лакею і, мабуть, спільникові в злочинних діях вдалося, щоправда, втекти, та ви ж не розраховуєте, що він зможе витягти вас із алеї Шуха? Жоден із впливових приятелів не ворухне пальцем на ваш захист. Навпаки, він постарається мерщій забути, що й знав вас. Допомога ззовні неможлива, — повторив Клосс. — Єдина людина, що може вам допомогти, це ви самі. — Клосс вимовив це речення з притиском, потім невимушено розсміявся. — Очевидно, треба рахуватися з тим фактом, що нічого на нашому похмурому світі не дається дарма. Я думаю, що міг би обіцяти вам гарні умови, гідні вашого високого становища і вашого віку, коли б пан пообіцяв мені, що не приховуватиме більше своїх спільників у змові для повалення уряду рейху і нашого вождя Адольфа Гітлера. Чи зрозуміло я висловився?
— Здається, що так.
— Я не вимагаю негайної відповіді. Вам треба обміркувати цю справу і багато чого пригадати. Ми допоможемо вам у міру наших сил і можливостей. Я їздив учора ввечері до вашого будиночка у Вонсові, відвідав ваш кабінет. У вас дуже чудові меблі. Письмовий стіл — це справжній чіпендейл, і американський стільчик просто диво, хоч, на перший погляд, і не пасує до решти меблів: він дуже практичний… То ви обміркуйте цю справу. Для нас ваше зізнання буде важливе у тій мірі, в якій воно буде деталізоване.
— Я поміркую, пане обер-лейтенант.
— Добре буде, коли ви відповісте завтра, — сказав Клосс. Він підійшов до дверей і широко їх розчинив. Двоє есесівців, побачивши його, підхопилися на ноги.
— Вивести арештанта, — кинув Клосс і сів на стілець, де ще хвилину тому сидів Вонсовський. Треба зачекати Льозе, прикинути, чи він не пронюхав чого, бо Вонсовський, здається, зрозумів усе як слід.
Не підводячись зі стільця, Клосс узяв пачку цигарок, яку Льозе лишив на письмовому столі, безцеремонно витяг одну й закурив. Він мусив ще раз продумати всі деталі гри, яку затіяв.
Коли учора вночі він помітив “мерседес”, а за мить і самого оберста, який вилізав із машини, Клосс збагнув, що справа дуже ускладнюється. Коли ж він упізнав Райнера, сяйнувши йому ліхтариком прямо в очі, і вже потім, удаючи, що тільки-но вперше бачить оберста, перепросив його за це осліплення, на його обличчі тоді ж помітив той самий страх, перші ознаки якого він спостерігав у суботу вранці в кабінеті свого шефа.
— Ви налякали мене, Клосс, — сказав оберст, трохи оговтавшись. — Я не сподівався, що ви вже тут.
— Я серйозно ставлюсь до своїх обов’язків, пане оберст, — відповів тоді він. — Як ви бачите, до цього нас привела спільна думка. Очевидно, ви й собі хотіли переглянути папірці, що лежать у бездонних шухлядах цього письмового столу. Гадаю, варто оглянути і віллу Вонсовського на Жолібожі.
— За це, мабуть, узявся Дібеліус, — сказав Райнер, але Клосс відчув, що оберст, як і він сам, спробував дістатись на віллу вузенькою, тінявою вуличкою неподалік майдану Інвалідів. — Ви знайшли там щось цікаве?
— Я перегляну все це у Варшаві. Упорядкую, викинувши непотріб, і передам знайдене вам. Чи, може, пан оберст хотів би познайомитися з цим раніше?
На мить запала мовчанка. Райнер задумався.
— Ні, Клосс, я вам цілком довіряю. Та хотів би попросити про одну річ. Не офіційно, — завагався він, — а приватно, — оберст вимовив, нарешті, це слово.
Клосс відчув, що зараз Райнер чекає на його допомогу. Клосс вирішив не зважати на це. Він чекав мовчки, не поворухнувшись.
— Якщо ви знайдете серед паперів якусь кореспонденцію з Відня, особливо від когось із родини фон Екендорф… — Він зробив паузу.
— Я сподіваюсь, — Клосс вирішив зглянутися над ним, — що в ній не буде нічого цікавого для слідства, і в такому разі не прилучатиму її до протоколу слідства.
— Авжеж, Клосс. Я не помилився щодо вашої завбачливості. Я не хотів би, щоб сім’я, з якою негідник випадково перебуває у родинних стосунках, а я запевняю вас, Що це дуже порядна німецька сім’я, цілком віддана рейхові та фюреру, мала б якісь прикрощі.
— Даруйте, — сказав Клосс, — але краще спитати щиро. Ви теж належите до цієї родини?
— Це пусте. Ми не можемо дозволити собі, щоб віддані люди зазнавали лиха тільки через те, що якийсь шпигун…
Клосс подумав, що настав відповідальний момент викласти Райнерові свою пропозицію.
— Отож, пане оберст, — скористався він хвилиною мовчання, коли Райнер саме запалював сигару, — ви цілком переконані, що йдеться тут лише про шпигунство?
— А ви хіба сумніваєтесь? — Райнер пихнув на нього димом.
— Я не хотів би вдаватися до завчасних висновків — пан оберст завжди застерігав мене від цього, але…
— То що ж це, коли не шпигунство?
— Ми думаємо про одне й те саме, пане оберст, — помовчавши, сказав Клосс, ніби хотів дати оберстові час самому висловити цю думку. — Хтозна, чи не напали ми на сліди злочинної державної зради. Ці плани укріплень навколо квартири фюрера, ці зборища німецьких офіцерів високих рангів…
— Облиште! — істерично заволав Райнер. — Облиште! — А потім тихо додав: — Аби ви помилились…
Його роздуми порушив голос Льозе:
— Ну, що — вдалося тобі, Гансе?
— Гадаю, що вдасться, але треба почати з того, що відвести йому чисту камеру, забезпечити одягом, білизною, обідами з ресторану.
— На це потрібна згода Дібеліуса, — непевно відповів Льозе.
— Якщо такою ціною можна здобути інформацію, то хіба він не дасть згоди?
— Я слухав, як ти його допитуєш. Від абверу теж можна дечого навчитися. Не знав, що в тебе є лікарська жилка.
— У кожного з нас власні методи, Адольфе, — сказав Клосс, дивлячись йому просто в очі. Льозе навіть не намагався приховати, що підслуховував його розмову з Вонсовським. — Бачиш, Льозе, — мовив він небавом, — я хочу поділитися з тобою однією підозрою. А зрештою, — він махнув рукою, ніби передумав, — може, я помиляюсь, може, тільки завтра після допиту Вонсовського…
— Ти так говориш, ніби напевно знаєш, що Вонсовський виспіває все.
— Сподіваюсь, просто сподіваюсь, мій Адольфе.
Льозе вийшов із кабінету штандартенфюрера дуже здивований новим, не відомим йому доти поводженням свого шефа. Дібеліус був надзвичайно ласкавий. Неймовірно! Він, який ганив останніми словами його, гауптштурмфюрера, у присутності службовців-есесівців, сьогодні упадав біля Льозе, мов коло найдорожчого гостя.
— Пам’ятайте, Льозе, — Дібеліус підвівся й почав ходити по кабінету, жестом показуючи гауптштурмфюреру, щоб той сидів, — я не випадково вибрав саме вас. Нам доводиться часом співпрацювати з абвером. Знаю, знаю: ви мені скажете, що це не найкращий варіант, але нічого не вдієш. На щастя, обер-лейтенант Клосс, якого Райнер призначив вести справу під вашим керівництвом, офіцер дисциплінований і, як запевняє Райнер, знає межу, за яку навіть найкращий офіцер розвідки не повинен виходити.
— Це пуцьверінок, пане штандартенфюрер, — вставив Льозе, — із тих інтелігентиків, які мають “власні методи”.
— Авжеж, авжеж, Льозе, влучно ви його назвали. Ви справжній професіонал. Нас — бо ми з вами старі поліційні рутинери — ці шмаркачі, навіть найбільші інтелігенти, не зможуть ошукати. Адже ви не дозволите обвести себе навколо пальця, Льозе? — Дібеліус довірливо поплескав його по плечі.
— Клоссу? — чмихнув він. — Можете бути спокійні, пане штандартенфюрер.
— Погодьмось, — по-діловому вів далі Дібеліус, — що всі методи придатні для досягнення бажаних наслідків. Я не маю нічого проти того, щоб Вонсовського голили та харчували. Щоправда, я не розумію, нащо добре харчувати небіжчика, а він не такий ідіот, аби не усвідомлювати, що на нього чекає. Та нехай йому всячина! Аби заговорив! Ваша справа, безпосередньо ваша, Льозе, — відокремлювати зерно від полови. У протоколах слідства, якими, напевно, зацікавиться Берлін, не повинно бути прізвищ людей, відданість яких фюреру і народу загальновідома. Проте це не означає, що ми повинні потурати ворогам рейху. Мусите за будь-яку ціну вивідати у Вонсовського прізвища його інформаторів, контакти з розвідкою союзників. Як ви гадаєте: він працює на американців чи на англійців?
— Я гадаю, що все ж таки не на більшовиків. — Льозе вирішив, що може дозволити собі цей жарт.
— Я теж так думаю, — розреготався Дібеліус. — І ще одне, Льозе, це між нами, есесівцями. Треба постійно стежити за діями наших приятелів із абверу. Вони залюбки примазуються до наших перемог, а ще охочіше записують свої поразки на наш рахунок.
— Дякую за довіру, пане штандартенфюрер.
— Коли говорити про довіру, — Дібеліус ніби враз пригадав щось. — Гадаю, можу сказати вам по секрету, що після завершення справи я проштовхну до рейхсфюрера рапорт про ваше підвищення. Ви давно вже заслужили на це.
Такої ласкавості від Дібеліуса Льозе ще ніколи не відчував. Із прохідної головного корпусу він зателефонував до свого канцеляриста, щоб привели із в’язниці Едвіна Вонсовського, але довідався, що півгодини тому цей наказ дав обер-лейтенант Клосс, котрий щойно почав допит. Льозе подумки вилаяв цього жовторотика, бо хотів ще до допиту Вонсовського поснідати як слід, але що вдієш? Він пішов навпростець через подвір’я, яке очищали від снігу кілька арештантів під охороною есесівця.
Тим часом обер-лейтенант Клосс і справді розпочав допит графа. Едвін був поголений, з-під картатого спортивного піджака визирала сніжно-біла сорочка. Черстве, смагляве обличчя, слов’янські вуса і відсутність краватки на сорочці робили його схожим на міфічного Вітоса.