Легарiя роззирнулась навкруг себе, шукаючи, де б розкласти i впорядкувати як слiд своє багатство. I раптом побачила щось маленьке, блискуче якраз при самiй лiнiї. Правду кажучи, вона жадала не лише дослiдити все, що було в сумцi, але ще й наповнити її новими речами.
"I що воно могло бути? - витягла воло. - Часом не гудзик?"
Наблизившись, вона знайшла не гудзик, а ручку: круглу, з срiбними боками i з червоним кружечком посерединi.
"Якщо просвердлити двi дiрочки або прикрiпити кнопку, вийшла б iмпортна брошка", - зрадiла Легарiя i, стягнувши ручку iз стерженька, вкинула її в сумку. Трошки далi, бiля лiнiї, вона помiтила ще одну ручку, тiльки з зеленим кружечком посерединi, а ще далi - ще одну... Виявилось, що вони розмiщались уздовж лiнiї, наче гудзики на пальтi. Легарiя, нагинаючись, наче збирала гриби, виривала iз трави одну за одною ручки i запихала їх у сумку. Так вона натрапила ще на одну знахiдку: оддалiк, теж уздовж лiнiї, бiлiв ряд клавiшiв. Залишивши сумку, Легарiя кинулася до першого клавiша i попробувала його видрати, хоч до ладу й не знала, що з ним робити. Та горiшок на її зуби попався занадто мiцний - нiяк не давався, щоб його вирвали. Тодi Легарiя вирiшила натиснути на клавiш; вона вистрибнула на нього й притиснула всiм своїм тiлом. Клавiш запав, i раптом жабу оглушив плюскiт хвиль, гул вiтру, трiск пливучої криги i... i чи це басок Твiнаса: "Брати мої, пiдiйдiть до мене ближче, не бiйтеся... брати!"
- А це що? - аж рота роззявила Легарiя i мерщiй плигнула на сусiднiй клавiш, так само його притискуючи.
I - закудкудакали кури, наче всi вони разом знесли по яйцю.
- Фi! - з огидою сказала Легарiя й перестрибнула на третiй клавiш.
Тепер заклацав лелека, змахнув крилами, захлюпотiла бiля його нiг вода в сажалцi, жалiбно квакнула жабка, мабуть, попавши в дзьоб... Вiд цих звукiв у Легарiї мороз пiшов поза шкiрою, i вона, наче вжалена, перестрибнула на четвертий клавiш. Залунала органна музика, її змiнив могутнiй передзвiн, тодi заграла сурма...
- Фi, якi дурницi... - скривилася Легарiя, але тут крiзь сурму знову прорвався голос Твiнаса:
- Брати, зупинiться!.. Затопчете!..
- Ква-ква-ква... - аж за живiт схопилася начальниця. - Комедiя, та й годi... ква-ква...
- А ти що тут робиш? - залунав поблизу грiзний голос.
У Легарiї вiд страху аж ноги пiдкосилися, квакання застряло в горлi, а чиясь рука вже схопила її за карк, вiдштовхнула од клавiшiв i потягла за собою.
- Бракоробка проклята, - гримiв дiдусь з довгою сивою бородою, - як ти сюди приперлася? Хто тобi дозволив псувати технiку? Зчиняти хаос?
- Я... я сама проти хаосу... я органiзаторка... - белькотiла жаба.
- Я тебе так органiзую, що ти нiчого бiльше не захочеш!
Тягнучи за собою Легарiю, дiдусь пiшов до будки, що була зовсiм близько, та за тими ручками i клавiшами Легарiя не помiтила її, чи пак, тверезо не подивилася. Незважаючи на все, вона встигла схопити за ручку свою сумку, не випускала її з лап, а її саму дiдусь волiк далi.
В ЛIСI ЛАМП
Трохи проскакавши, Кадриль помiтив удалинi блискучий верх вежi.
- Що це? - покрутив вiн кiнчиком вуса i вже хотiв з усiх чотирьох податися в тому напрямку, але згадав Китичку. "Якщо я знову десь подiнуся чи заблукаю, хто ж тодi пiклуватиметься моїм обсмаленим другом? Нi, нi, я краще повернуся назад! Але ж, - виникла iнша думка, - якщо я повернуся назад, то не матиму про що розповiсти своєму Китичцi. А рiзнi цiкавi iсторiї допомогли б йому швидше одужати... Тому я ось що зроблю: тiльки-но прискакаю до вежi - вiдразу накажу ногам бiгти назад!"
З цiєю думкою зайчик пустився навскач i досить швидко опинився бiля самої вежi, яка виявилася зовсiм не вежею, а величезною лампою. За нею стирчав цiлий лiс ламп: гостроверхих, тоненьких, круглих, малих, великих... "Оце так штука! - аж рота роззявив вiд подиву Кадриль. - Ото здивується Китичка. Але й Китичка захоче знати, а що там далi, за тим ламповим лiском? Може, якесь казкове мiсто або палац чудес? Може, їм i свiтять усi цi лампи?.. Вперед!"
I вiн уже зовсiм був ладен летiти до того ламповника, аж перед очима йому постав обсмалений писок друга i та його сльоза, що прилипла до стелi.
- Стiй! - наказав зайчик собi. - До того ламповнпка i носа не поткнеш. Я дозволяю тобi побiгати крайком того лiсу, а не послухаєшся - даю слово: своєю власною лапою вирву тобi останнє вухо.
- Зрозумiв, - уголос вiдповiв Кадриль Кадрилю i поскакав попiд скляним лiсом. Навiть вiн сам не знав, скiльки часу бiг, бо там не було анi ранку, анi вечора, нi дня, нi ночi, лише то там, то там засвiчувалися лампи. Кадриль зупинився, глибоко вдихнув повiтря i сказав собi: "Пробiжу ще скiльки витримаю з цим запасом повiтря, i досить!" I знову припустив удалину i, вже зупиняючись, побачив перед собою стрiху хатки.
"Стрибну, загляну у вiконце - й назад!" - наказав вiн собi.
"Гаразд, але дивись, щоб..." - пригрозив Кадриль Кадрилю, та цей уже почухрав у напрямку хатинки.
У ХАТИНЦI СТОРОЖА
Хатинка стояла на самiй лiнiї, i Кадриль вiдразу зметикував, що це буде та сама чорна лiнiя, яка простяглася вiд мiсця, де сiла "Срiбна шишка", - отож вiн зможе добiгти до корабля прямою i коротшою дорогою. Навколо хатинки не було анi душi; бiля однiєї стiни пiднiмалися схiдцi нагору, де на стрiсi було прилаштовано невеличку дозорчу вежку - з цього й можна було здогадатися, що тут живе сторож.
Пересвiдчившись, що тут йому нiчого не загрожує, Кадриль пiдкрався до самого вiконця й зазирнув усередину. "Оце тобi!" - вiн аж ахнув: у кiмнатцi за столом сидiв гном, а навпроти нього... так, навпроти нього сидiла начальниця Легарiя. Перехиливши пляшечку з "Потрiйним одеколоном", вона виливала останнi краплини у чарочку. Той уже був як чiп i хитався на всi боки, а випивши чарочку, почав спiвати i горланити.
Легарiя догiдливо кивала головою i про щось питала.
Кадриль пiдкрався до дверей i ледь-ледь прочинив їх, щоб почути, про що там розмовляють, хоч Китичка сказав би, що пiдслухувати не годиться.
- Технiчнi iнспектори? - питає здивований голос Легарiї.
- Перепаде тобi вiд них, - бурчав гном. - Вони ось з'являться, бо ти... псувала технiку, била по клавiшах, видирала ручки.
- Я?! Видирала ручки? - прикидалася здивованою Легарiя.
- Видирала... можеш виправдовуватись, але видирала... i велика планета отримала вже автоматичний сигнал, що хтось... хтось приклав руку до... до її штучного супутника... планети... супутника планети...
- То ця планета - штучна? - остовпiла Легарiя.
- Так... тут дикий куточок телевiзiї... - пояснював сторож-гном, насилу повертаючи язиком.
- Нiчого не розумiю, - зiзналася Легарiя.
Кадриль теж нiчого не зрозумiв, тому ще ближче наставив до дверей вухо.
- Ну якщо мешканцi великої планети... хочуть... захочуть... - почав пояснювати гном, - хочуть вiдпочити, побути... на дикiй природi... Вони прилiтають сюди... замовляють... замовляють, як у ресторанi, обiд... ха-ха... По-перше, каже, хочу по бути мiж динозаврами... по-друге, каже. хочу... хочу по краю пустелi покататися на верблюдi... а по-третє, мовить... замовляє... плотик через океан... I плаває... вiдпочиває з... дiтками...
- Одначе, якщо тверезо подивитися, справжнiй чи несправжнiй океан? Справжнiй чи несправжнiй верблюд? - прискiпливо запитала Легарiя.
- I справжнiй... i несправжнiй... - викручуючись, вiдповiв сторож. - А ти сама... чи справжня?
- Ква-ква-ква... - трохи штучно заквакала Легарiя. - Чому я можу бути несправжня?
- Може, вирвалась iз якоїсь сажалки з дикого куточка телевiзiї... хто тебе зна, - бурчав сторож. - Незабаром з'являться технiчнi iнспектори i з'ясують... що ти за одна.
- Якщо, - почув Кадриль солодкий мов мед голосок Легарiї, - якщо тi технiки такi ж добренькi гноми, як ти, то менi нiчого боятися.
- Добренькi? Хо-хо! - зареготав гном. - Вони роботи... вони автоматично знищують усi перешкоди... всiх стороннiх... якi непрохано вторгаються... заважають...
Кадриль аж отерп: якщо так, то й "Срiбну шишку" можуть знищити? Вiн вiдскочив од дверей i роздивився навкруги: може, вже йдуть тi страшнi роботи? Нi, наче нiчого не видно. Вiн трохи заспокоївся i знову приклав вухо до прочинених дверей.
- ...бач, навiть i штучнi планети... - мимрив гном, - навiть дикi куточки телевiзiї... навiть i могутнi роботи... не можуть обiйтися без нас... дiдкiв-сторожiв... хо... хо...
- Ти не дiдок, а молодець, бородатий колега... богатир, - аж захлиналася та все хвалила жаба. - А такий силач дюжину будь-яких роботiв-iнспекторiв у баранячий рiг зiгне! Ковтни ще крапельку... Це чудовi лiки!
"От брехунка!" - жахнувся Кадриль.
- Нiколи... нiчого... подiбного я не коштував... - Гном ковтнув. - А та-та! Аж у ротi палить!.. Справдi!.. Почуваю таку хоробрiсть, що... плювати менi на тих технiчних iнспекторiв... я сам... iнспектор... хо!
- А скажи, - допитувався голос Легарiї, - яким чином можна перемогти тих iнспекторiв?
- Яким... - сонним голосом повторив сторож.
- Кажи швидше! - нетерпляче вимагав голос Легарiї. - Яким чином?
- Треба, - промимрив сонний голос, - треба... перервати контакт... кон... так... т...
- Який контакт? Як перервати? - Легарiя, видно, сiпнула сторожа за бороду, почувся крик.
- Вколо... ти... - тiльки й сказав сторож, мабуть, падаючи на пiдлогу, бо щось загримiло на всю хатинку.
- Де вколоти? Чим вколоти? - голос у Легарiї ставав дедалi схвильованiший, нервовiший.
Але у вiдповiдь чулося тiльки голосне хропiння сторожа, хоч як його термосила жаба.
"Чи менi мчати назад до "Срiбної шишки" i попередити про небезпеку, чи показатись начальницi, так наче я щойно прибiг i нiчого не чув?" - вагався Кадриль, тихенько причинивши дверi. Його ваганню швидко було покладено край: дверi раптом розчинилися, зачепивши його верхню губу, i на порозi виросла Легарiя.
- Хто тут? Хто? - перелякано заверещала вона, як слiд не роздивившись.
- Це я... - винувато пробелькотiв Кадриль.
- Ну ти мене й налякав... неорганiзоване створiння! - отямилась вiд страху начальниця. - Що ти тут робиш? Шпигуєш?
- Я... заблукав.., прискакав до дверей дороги попитати... i ось! оком не моргнувши, збрехав Кадриль.
- Ну, гаразд, - полагiднiшала начальниця. - Якраз я маю дати тобi життєво важливе завдання. Дотягни до "Срiбної шишки" моє майно, ось, - вона приволокла пузату сумку. - Тiльки не смiй розкривати її, бо тут складенi подарунки, що менi дав сторож... зрозумiв?
- Зрозумiв, - промимрив Кадриль.
- Я полечу першою до "Срiбної шишки", бо там без мого керiвництва, напевне, вже зчинився хаос... бувай!
"Оце тобi так!" - не встиг отямитися Кадриль, дивлячись, як щодуху заплигала жаба. I не оглядається. Спасає свою шкуру вiд роботiв, а його кинула на загибель з цiєю сумкою, навiть не попередила про небезпеку... безсоромниця!
Зайчик потягнув за собою сумку, сторожко озираючись на всi боки, чи не видно де технiчного iнспектора, бо якщо з'явиться, - кидай ношу i чимдуж чухрай до корабля! Iдучи вздовж лiнiї, Кадриль вiдразу помiтив клавiшi, ручки i голi стержнi, з яких, видно, хтось позривав ручки, бо подекуди вони ще залишилися.
Зайчик не морочив би цим собi голови, якби крiзь дiрочку в сумцi не вилiзла й не випала така самiсiнька ручка.
- Оце тобi... подарунки сторожа...
Кадриль рiшуче розстебнув сумку, i перед очима постала цiла купа таких "подарункiв". Вiн розсердився i висипав усi ручки, але враз йому спало на думку, що краще було б приладнати їх на мiсце i таким чином, може, упрохати технiчних iнспекторiв порятувати вiд небезпеки себе й "Срiбну шишку".
Недовго думаючи, Кадриль почав надiвати ручки. Працював до поту, переповзав на чотирьох вiд стержня до стержня... Залишилась остання ручка, вiн уже ладен був полегшено зiтхнути, як, пiдвiвши очi, побачив, що з неба падає червонястий пучок свiтла, а на тому мiсцi, де воно впало на землю, вiдкрилася кришка, i на поверхню пiднiмається щось чотирикутне, з безлiччю тоненьких нiжок, з свiтлими екранчиками замiсть очей i з однiєю товстою рукою, що, мов шланг пилососа, вже посувається до Кадриля, втягуючи разом з повiтрям i його...
НА ДРЕЙФУЮЧОМУ АЙСБЕРГУ
Айсберг, бiля пiдошви якого сидiв Твiнас, поволi плив уздовж скелястого берега, на якому ледаче вилежувалось цiле юрмище тюленiв. То один, то другий тюлень пiдводився, перевальцем звивався до води i кидався в неї, щоб випiрнути згодом iз срiблястою трiпотливою рибою в зубах. Далеко, далеко, на самому краю океану бiлiв пароплав - а може, то тiльки бiла хмаринка?
Твiнас аж дзьоба роззявив - глибоко усе вдихав живлюще повiтря, насолоджувався морозцем, що повiвав вiд льоду, а хлюпотiння хвиль присипляло його, мов найкраща колискова пiсня. Та подрiмати йому не було коли: на айсбергу, тiльки трохи далi вiд нього, сидiв цiлий гурт пiнгвiнiв. Вiн упiзнав їх, бо таких уже бачив по телевiзору: це були iмператорськi пiнгвiни з блискучим темно-синiм пiр'ям, з коронами з золотих волоскiв на головi. Вони i поводилися, мов справжнi королi льодовикiв: стояли непорушнi, величнi, не звертаючи анi найменшої уваги нi на тюленiв, нi на Твiнаса, нi на будь-кого - неначе самi були невеличкi айсберги; i лише маленькi пiнгвiнчики шастали туди й сюди.
"Вони мене ще не побачили, - мовив до себе Твiнас. - Менi, як гостевi, може, личило б до них першим пiдiйти, вiдрекомендуватись, розповiсти, звiдки я i як сюди потрапив". Та не встиг вiн ступити й кiлькох крокiв, як пiдсковзнувся i впав на спину на весь свiй зрiст: нещасна тапка була слизька, наче добре нагострений ковзанець, а щоб їй!.. Сяк-так звiвшись на ноги, товстун знову уп'явся очицями в свою iмператорську рiдню: чи не побачили, як вiн перевернувся, чи не смiються часом?
Та нi, i дзьоба в його бiк не повернули, навiть не колихнули своїми коронами... Твiнас заспокоївся i знову рушив до них, обережно посуваючи свою танку.
В цей час над океаном прорвалася хмара, i сонце затопило весь айсберг; лiд заблищав, заряхтiв, неначе його хто обвив веселками. У Твiнаса вiд незвички зарябiло в очах, i вiн на хвилину пристояв, щоб вiддихатися. Щойно зараз вiн починав розумiти велику змiну, що вiдбувалась у його життi. Неспокiй i невпевненiсть змiнювались радiстю, а страх - благодатним спокоєм: нарештi вiн повертається в край своїх пращурiв, про який стiльки мрiялось i снилось, особливо коли подивиться, бувало, телевiзор. Здiйснилось те, про що i мрiяти вiн не смiв - повертається до холодних глибоких вод, щоб залишитися тут назавжди зi своїми рiдними братами... "Правда, - ворухнулося в куточку пам'ятi, - я повинен був вiдгадати головоломку... чи щось сховати..." Та тут його очi знову потягло до пiнгвiнiв. Яскраве сонце вивело їх iз зацiпенiння, табун стрепенувся, усi замахали крильцями i рушили в сторону Твiнаса.
"Побачили! - отерп вiд радостi товстун. - I йдуть привiтатися зi мною i поговорити, рiднi брати мої!"
Тремтячим вiд хвилювання дзьобом Твiнас вивернув iз тапки люльку. Дасть попихкати тому, котрий першим скаже: "Ну що ж, здоров, брате, вiтаю тебе, що нарештi ти повернувся до своїх. Часом не Твiнас твоє iм'я, прозорливий сищик i курець люльки? Що ж, приєднуйся до нашого гурту!"
Пiнгвiни були вже зовсiм близько; йшли коливаючись з боку на бiк, гладкi i поважнi, пiр'я на них блищало, як луска на коропi, очицi у них з обiдком iз бiлого пiр'ячка i так дивилися на Твiнаса, просто пронизували його.
- Брати мої, пiдiйдiть ближче, не бiйтеся... брати, - звернувся до них Твiнас i вiдразу засоромився: чого там їм боятися такого зачучвереного? I бiдний сищик присiв скiльки мiг, щоб прикрити собою обшарпану танку.