- Тпрусь! - здалека полякав його зайчик, сам готовий тiкати. - Киш!
Кудлате створiння й не ворухнулося. Прищуливши вухо, зайчик пiдступив до самого кудланя i торкнув його лозинкою: знов анi руш!.. Штовхнув - нi мур-мур!..
Та це ж хутряна шапка, щоб тобi!..
- Пригодиться, - сказав собi зайчик, напхав у шапку хмизу, закинув її собi на спину й збирався вертатися до вогнища, аж раптом недалечке, на горбочку снiгу, знову побачив якусь дивну штуку. Зайчик поклав ношу на землю, поплигав у той бiк i втупився очима - звичайно, не соваючи занадто близько свого вуса. На цей раз лежало щось довге й покручене.
"Ласка?.. Вуж?.. А може, це полоз? Але полози в Литвi не живуть... та ще картастi!"
"Ось що я зроблю!" - Вiн узяв iз землi велику шишку i щосили пожбурив нею в те скручене. Шишка м'яко стукнулась об те довге й скотилася по снiгу. А те довге нi бе, нi ме! Пiдступивши ще ближче, одновухий побачив, що це лежав найзвичайнiсiнький шарфик.
"Оце тобi! - страх здивувався зайчик. - Справжня нiч знахiдок! Он якi гриби ростуть узимку в лiсi!"
Вiн повернувся до шапки з хмизом, обмотав її шарфиком i, завдавши усе собi на спину, почапав до своєї ялинки. Пiдкинув у вогонь дровець, доклав хмизу в штабель - може, дров уже вистачить? Шапку поклав бiля вогнища так, щоб, сидячи в нiй, можна було обiпертись об штабель i, не встаючи з мiсця, дiставати i пiдкидати хмиз у вогонь. Притяг сокиру, щоб була пiд лапою, на всякий випадок ще раз подивився навколо, прислухався: тихо, спокiйно, тiльки десь далеко-далеко регоче... Зайчик умостився в шапцi, закутався шарфиком i вiдчув себе наче в запiчку. Вiд радостi зайчик аж заспiвав:
Сам запалив я це багаття,
Багаття сам я запалив,
Багаття це сам запалив,
Це, це сам, сам, сам...
- Ось як можна добре влаштуватись, якщо не опустиш вусiв! - похвалив себе зайчик i вiд задоволення аж захитався у шапцi. Потiм, рознiжений теплом, зайчик вiдкинувся на хмиз, вслухаючись у потрiскування вогню, потроху дрiмав, але не забував час вiд часу додавати хмизу: вiн вибирав товстiший, щоб довше горiло. Зараз, коли зайчик усе зробив, коли по-справжньому вiдпочивав, тут - хай йому грець! - почали пiдкрадатися до нього непроханi тривожнi думки: "А що завтра? А що пiслязавтра? А що буде цiлу зиму? Де подiтися, куди йти, як пробути в чужому лiсi?.. А коли хтось побачить - хап, i на смiтник? На той самий, про якого вже чув: усе спалюють на попiл. Бррр!.." Та не встиг зайчик спекатися цих думок, як його обсiли спогади: ось вiн зручно вмостився в коробцi для iграшок... ось уночi пустують вони з Буратiно та крокодилом... ось удосвiта вiн скрадається на балкон i звiдти перешiптується з iграшками, що на сусiдньому балконi... гойдається на конику, що на колесах: вiн схопився за передню ногу, крокодил за задню: гоп, гоп!.. i ось уже вiн без вуха, з розiрваною грудкою, висмикнутими вусами, припадає пилом у темному пiдвалi, i по ньому товчуться пацюки... А потiм з побитим посудом, стоптаними черевиками, поточеними мiллю ганчiрками його всунули у мiшок... i... i... i лапкою насилу набрав хмизу й вкинув у вогнище, та очi вже не розплющуються, i стомлений одновухий мiцно засинає в м'якiй шапцi, пiд високими деревами i ще вищими зорями...
ДРУГ ПО НЕЩАСТЮ
- Пробачте...
Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, пiдскочив, глянув сюди, глянув туди i, нiчого не побачивши, схопився за сокиру.
- Пробачте, чи я не мi... мi... мiг би...
По той бiк вогнища наче щось невиразне промайнуло.
- Чого вам треба? - суворо запитав зайчик i сховався за штабель, звичайно, не випускаючи iз лапи сокири.
На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.
Пiсля тривалої мовчанки звiдти знову почувся несмiливий голос:
- Я... я лише прошу, щоб ви дозволили менi погрiти бiля вогнища ла... лапки.
- Та й тiльки? - у зайчика вiдлягло вiд серця, i вiн упустив сокиру.
- Я нiчого лихого, - запевняв гiсть. - Тiльки, кажу, лапки... за... замерзли...
- Ану покажися, що ти за птах! - звелiв зайчик.
З-пiд ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом i ще дивнiшою нiздрею.
- Грiйся, - дозволив заспокоєний господар вогнища i знову вскочив у шапку.
- А ви, - боязко запитав песик, - ви со... сокиру хапати не будете?
- Нi, нi. Смiло грiйтесь.
Песик пiдступив ще на кiлька крокiв ближче.
- Я тут уперше, - соромливо зiзнався. - Новачок. Побачив здалека, що блищить, i подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою пiччю i вiконницями, сердечком зробленими?
- Оце так так! - плеснув лапками зайчик. - Чи не будеш ти iз темно-зеленої машини, iз тiєї купи, вивернутої на снiг?
- Так, iз купи, - кивнув головою песик i ще ближче пiдступив до вогнища. - Але звiдки ви знаєте?
- Ще б не знав? Та я сам звiдти.
- То... то... м... м... - вiд хвилювання песик аж почав заїкатися, то ми обидва iграшки-братики?
- Найсправжнiсiнькi!
Вони кинулися обнiматися, та так мiцно, аж у зайчика затрiщала сiрникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула нiздря.
- А тепер, - гостинно махнув лапкою зайчик, - влаштовуйся якнайзручнiше i почувай себе як удома. Я вже встиг подрiмати.
- I не боїтеся? - здивувався песик.
- Анiтрiшки! - збрехав зайчик. Адже тепер, коли вiн був уже не один, вiн щиро почував себе героєм iз героїв...
- I вогнище самi розiклали? - знову не мiг надивуватися гiсть.
- I штабель, i вогнище, все сам... сам i шапку, i шарфика, все!
- Який ви! - з повагою глянув на зайчика песик. - А я геть невдаха, зiзнався вiн, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста i кирпатого носика.
- Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжнiй вовкодав, - знову невинно збрехав зайчик. - Тому й схопився за сокиру!
- Що ви кажете! - прояснiв вiд радостi песик.
- Ось я-то справжнiй невдаха, - сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса i провiвши по розпанаханому хутерцю.
- Але, - витрiщив очi песик, - але мене навiть здалеку не брав сумнiв, що ви найсправжнiсiнький заєць, той самий, що налякав вовка. Менi нiколи б i в голову не прийшло, що ви iграшковий!
- Так? - тепер повеселiв i зайчик. - Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зiгрiлися?
- Скоро почнуть шкварчати, - захiхiкав песик. - Здорово менi повезло, що я вас тут знайшов.
- Не думай, що й менi тут було солодко одному... До речi, - зробив серйозну мордочку зайчик, - щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!
- Справдi! Але ви... ти... тут господар, i хi-хi-хi... - розсмiявся песик.
- Що трапилось? - здивувався зайчик.
- Вам... у тебе на спинi прилип папiрець.
Песик зняв папiрця, розгладив його, i обидва розглядали намальовану бiлочку з задертим догори оранжевим хвостом.
- Менi ця картинка знайома, вона з цукерки, - сказав песик. - Чи ви знаєте...
- Ще одне "ви" - i заробиш штовханця! - погрозив зайчик.
- Знаєш, що менi прийшло в голову? - виправився песик. - Давай замотаємо у цей папiрець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, i...
- ...повiсимо на ялинку! - пiдхопив зайчик. - Вперед!
Раз, два - i бурульку так гарно загорнуто в папiрець, що хоч на вiтрину виставляй!
- А ниточку... з мого хвоста, - сказав песик, присiвши бiля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо i одрiзав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки i повiсив її на ялинку.
- Ось що згодилося б повiсити, - запропонував зайчик, показуючи на блакитну пiр'їнку, що застряла в снiгу; плиг назад, стриб уперед - i пiр'їнка вже примостилась по-сусiдськи з цукеркою.
- Мало з голови не вилетiло! - схаменувся песик. - У мене є справжня цяцька!
Одвернувши одвисле вухо, вiн витяг з-пiд нього залiзну штучку.
- Ну й штука... - здивувався зайчик. - Дзвiночок!
- Вiн, знаєш, вiд вудочки, я знаю iз картинки, яку я бачив в однiй книжцi, - пояснив песик. - Тiльки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка вiд нього зосталася.
- А якщо, - примружив одне око зайчик, - якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?
- I як ви... таке придумали! - песик аж остовпiв.
Одна лозинка в штабелi була з усiх бокiв облiплена кришталиками льоду, то її настромили на кiнець дротинки й дзвiночок повiсили на гiлку, вiн розгойдався, i друзi аж дух затаїли, слухаючи дзвiн - такий нiжний, такий чистий, що...
- Ого-го-го... - Отаке... тiльки подумай... - лиш спромiгся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвiночку.
Потiм, знову розвiвши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашеннi кружляти навколо ялинки - аж снiг догори злiтав, а вони все кружляли i спiвали:
От ялинка, так ялинка:
Тут на гiлцi в неї бiлка
Вертить хвостиком рудим
От ялинка, так ялинка!
Без розкiшних тих прикрас,
Без шарiв барвистих,
Свiчечками не осяяна,
Блискiтками не обсипана,
Лиш висить пiр'їнка сойки,
Хвостик бiлочки рудий,
I дзвiночок крижаний
I в снiгових шатах,
А верхiвка, а зелена,
Шепочеться з зiркою,
От ялинка, так ялинка
Всього лiсу королiвна!
Натанцювавшись та наспiвавшись, попадали, стомленi, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом i благодушно дивилися на трiскотливий вогник.
- Менi й не снилося, що я так весело зустрiну Новий рiк! - зiзнався зайчик.
- Чудово! Чудово! - пiдтвердив песик. - Кi-кi-кi...
- Бачу, - покосився на нього зайчик, - ти дуже смiшливий.
- Страшенно! - пiдтвердив песик. - За це менi iнколи здорово перепадало... Кi-кi... Але як же менi не кiкiкнути, коли у тебе... знаєш... кi-кi... з-пiд бороди вилазить червоний пiвень!
- Це сiрникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, - серйозно пояснив одновухий. - А вилазить вона iз таємної кишеньки, - додав зайчик, засовуючи лапку в дiрку хутерця. - Я тут тримаю свої скарби.
- Скарби?! - у песика аж вухо вiдвернулось.
- Ось, якщо не вiриш, - почав показувати одновухий. - Пластмасовий мiшечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка - зате вона така мiцна, що й слона витримає... сiрникову коробочку з пiвнем ти вже знаєш... ось i ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тiльки... тобi її показав... Але не смiй нiкому про це говорити.
- Швидше я собi язика вiдкушу! - поклявся песик. - А може... менi оце прийшло в голову... може, сховаємо i мiй скарб, бо все випадає i випадає... - Вiн струхнув вухом, i з нього випав ножик з одламаним держачком i недогризок олiвця.
- Гаразд, покладу, - сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. - Вiднинi це буде наш тайник, сховище для скарбу.
- Але я ще одну рiч не вiддав, - трохи повагавшись, зiзнався песик. Хочу її ще трохи потримати в себе.
- Тримай хоч i тисячу рокiв, - трохи образившись, сказав зайчик i зашпилив кишеньку. - Тайник i так уже напханий, насилу зашпилив.
- Нiколи в мене не було тайника, - сказав песик, - зате я знаю заповiтне слово.
- Заповiтне слово?! - на цей раз здивувався зайчик.
- Справжнiсiньке. Воно одне допомагає, коли зi мною трапляється бiда. Коли мене привезла сюди та страшна машина i вивернула на снiг, думав, кiнець менi, але стiй! Адже я знаю заповiтне слово! Я промовив заповiтне слово - i вибрався з купи смiття. Потiм я йшов i йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. I знайшов тебе!
- А менi скажеш? - запитав зайчик.
- Як я можу тобi не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... - Песик помовчав i поволi по складах промовив: - Кiкiлiс [Кiкiлiс - шишкар, птах. В оригiналi гра слiв.].
- Кiкiлiс?.. I все? - недовiрливо перепитав зайчик.
- Кi-кi-кi... - почав смiятися песик. - Ще не все, ти ще не знаєш однiєї таємницi.
- Якої?
- Бач, слово замасковане в пiсеньцi, а пiсеньку треба спiвати, коли тебе вже така бiда спiткала, що важчої i не буває в життi.
- Скажеш ту пiсеньку?
- Навiть заспiваю тобi... та в мене голос поганенький.
Зайчик пiдкинув у вогонь хмизу i приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину i сором'язливо чи то заспiвав, чи продекламував:
Справжнiй, а може, несправжнiй,
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
Сидiв, присмаливши свiй дзьобик,
У всьому i всiх вiн зневiривсь...
Та якось...
- Шшш! - перебив його зайчик i насторожив вухо.
НIЧНI ГОСТI
Друзi занепокоєно прислухались: недалечке, побiля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. I знову.
- Гей ви там, за деревом! - вiдважно загукав зайчик. - Або вилазьте, або стукну сокирою!
Тодi iз-за стовбура вилiзли двоє створiнь i перевальцем посунули до вогнища. Коли вони пiдiйшли так, що їх освiтив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пiнгвiн i жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з вiдiрваною ручкою, а пiнгвiн, обнявши крильцями, нiс поперед себе кубик з лiтерою К. Вiн насилу дiстався до вогнища, поставив кубик i так плюхнувся всiм своїм кремезним тiлом на нього, що кубик аж вгруз у снiг i зверху виднiлася лише частина лiтери К.
- То добрий вечiр, - вiдхекавшись, прогримiв пiнгвiн своїм грубим голосом.
- Погрiтися нам не забороните? - запитала жаба i, не чекаючи вiдповiдi, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.
- Чого ж, грiйтеся, - привiтно вiдiзвався песик. - Але знайте, що господар тут зайчик.
- Грiйтеся скiльки завгодно, - пiдбадьорив сам господар i, трiшки пишаючись, пiдкинув у вогонь хмизу.
- Ви обоє iз тiєї купи, яку висипали на снiг, еге? - запитав пiнгвiн, пронизуючи друзiв гострими, завбiльшки з макове зерно очицями.
- Правда, але звiдки ви знаєте? - здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.
- Чого ж нам не знати, - роззявила рота жаба, - якщо в тебе нiздря нiяка не нiздря, а приклеєне зернятко кави.
- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!
- Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...
- I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.
- ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.
- I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!
- По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.
- Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.
Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.
- Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.
- Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.
- А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...
Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:
- Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.
- Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.
- А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.
- Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.
- Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.
- А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.
- Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.
- А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.
- Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.