Едгар Берроуз
Друкується за виданням: Берроуз Е. Тарзан, годованець великих мавп. — Вип. I–VII. — К.: Веселка, 1990
ТАРЗАН — СИН МАУГЛІ
Небагато є у світовій літературі письменників, чию особисту славу затьмарювала б слава образу, що його створив письменник.
Саме така доля спіткала Едгара Райса Берроуза, творця уславленої серії з двадцяти чотирьох книг про Тарзана. Навряд чи знають письменника численні маси читачів, хоч, безумовно, чули про Тарзана та його неймовірні пригоди.
Едгар Райс Берроуз народився 1 вересня 1875 року в родині вдатливого бізнесмена, який свого часу брав активну участь у громадянській війні, а пізніше, полишивши військо в чині майора (високий чин в американській армії), приніс у родину любов до пригод і звитяги, культ мужності й честі, повагу до американської армії та її славного минулого.
За наполяганням батька юний Едгар у 16 років опиняється у військовій школі, що містилась у містечку Андвері штату Массачусетс. Це сталося у вересні 1881 року. Відтоді Берроуз починає писати до місцевої газети, його вабить слово. Військова служба йому набридає, до військової науки він залишається байдужий, а його улюбленими предметами стають латинська і грецька мови. Незабаром він покидає військову школу. Але батькові дуже хочеться, аби син став військовим, і через деякий час Берроуз знову опиняється у військовому навчальному закладі.
Цього разу це була Мічіганська військова академія поблизу Детройта. Там Берроуз захоплюється кінним спортом, грає у футбол. В Академії він вчиться протягом 1892–1893 років. Незалежний і гордий характер приводить його одного разу до дуелі з одним із кадетів, а треба сказати, у США дуелі були заборонені. І хоч нічого трагічного з дуелянтами не сталося, Берроуз змушений був залишити і цей навчальний заклад.
Наприкінці травня 1896 року він, записавшись добровільно простим солдатом на військову службу, прибуває до форту Грант у штаті Арізона — одне з найважчих для служби місць.
Тут під командою брутальних і свавільних начальників молодий Берроуз витримує рік. 23 березня 1897 року він звільняється з військової служби і нього разу назавжди.
Одним з найбільших захоплень молодого Берроуза в літературі був англійський письменник Редьярд Кіплінг. Його твори надихали Берроуза, його захоплювало романтичне оспівування англійцем “Ноші білої людини”, його полонив Кіплінтів герой, який повинен нести свій тягар у нецивілізований світ попри всі незгоди, небезпеку і поневіряння у важких умовах диких країв, бо це його обов’язок перед Богом і людьми, це його хрест. Романтичним світоглядом Кіплінта пронизана майже вся творчість Едгара Райса Берроуза.
Пізніше письменник розповідав, що, з дитинства захоплюючись міфологією, залюбки вивчаючи римський і грецький світи, він уподобав легенду про заснування Рима. За цією легендою вовчиця вигодувала двох немовлят, Ромула й Рема, і за іменем одного з них було назване місто Рим.
Крім того, Берроуза захоплює культ сильного, гарного тіла, культ спорту й звитяги, який він бачить у грецькій і римській культурі.
Полишивши військо, Берроуз заробляє собі на життя журналістською працею, аж доки “Журнал всіх оповідань” (“Олл-сторі мегезін”) надрукував його перший художній твір “Фіолетова вуаль” у кількох номерах з продовженням, замовивши молодому авторові нові твори. Після першої публікації 1906 року виходять одна за одною інші, аж доки з’являється роман “Злочинці з Торна” — середньовічна історія, яка друкується з продовженнями в 1911–1912 роках і приносить Берроузові славу.
І ось 16 травня 1914 року Берроуз починає друкувати новий невеликий за обсягом роман “Звірі Тарзана”, перший із всесвітньовідомої потім серії романів.
Нині творчості Берроуза присвячено чимало наукових і культурологічних досліджень, існує спеціальний словник “світів Берроуза”, а головне, багато фільмів. Нові фільми з’являються й сьогодні.
Перший фільм “Тарзан, годованець великих мавп” було створено в серпні 1919 року. У кількох найпопулярніших фільмах головну роль грав чемпіон Олімпійських ігор з плавання Джонні Вейсмюллер.
Гадаємо, читачам буде цікаво дізнатись, що існує спеціальна “Енциклопедія потвор і вигаданих створінь з творів Едгара Райса Берроуза” (1978). Бо серія романів про Тарзана була лише однією з численних серій, що їх написав Берроуз.
Відома серія романів письменника про Марс — “Принцеса Марса”, а також серія романів про детектива Ніка Картера.
Берроуз належав до тих письменників-белетристів, яких відносять до авторів “масової культури”, тобто літератури, яка приваблює екзотикою чи сюжетом, але сама є невисокою з погляду красного письменства.
У випадку з Берроузом це тільки почасти правда. Бо образи, що їх створив письменник, несуть на собі значно більше навантаження, ніж це здається на перший погляд.
Звернімо увагу: Тарзан — людина шляхетна, його автор наділяє усім тим, чого, на його думку, не дає людині або що відбирає в неї цивілізація.
Нині кожному зрозуміло, що в такій формі концепція Берроуза спирається на концепцію видатного майстра слова Редьярда Кіплінга. Справді, Кіплінгів Мауглі — це тонко виписана, непересічна психологічна постать, це образ казкового героя з глибоко романтичним світоглядом, у якому є і світогляд самого автора, “Мауглі” — улюблена книга багатьох поколінь читачів. Чому? Та тому, що романтичного бачення світу, шляхетності, душевної чистоти і правдолюбства бракує кожному, а надто сьогодні, і кожний це поважає і цінує в іншому.
Тарзан виріс з образу Мауглі; Берроуз і не відмовлявся від того, що, попри інші чинники, його заохотив до створення Тарзана саме цей образ.
Але в подальшому розвитку сюжету ми бачимо Тарзана дорослим. Тарзан потрапляє у світ дорослих західної цивілізації і тут поводить себе шляхетно й гуманно, змушуючи читача ще раз переконатися у згубних впливах цивілізації, якщо не пам’ятати про ці впливи і якщо не боротися проти них. Тобто Тарзан вчить юного читача бути мужнім і шляхетним, кавалером і захисником дами, безстрашним і безкомпромісним у герці зі злом, готовим на великі жертви заради друзів, заради тих, хто добрий і чесний, кому він віддає свої почуття і свою душу.
У подальших романах серії з’являється Тарзанів син, різні шпигуни і навіть сталінські терористи, але завжди Тарзан виходить переможцем з усіх битв з носіями Зла, бо він є уособленням шляхетності і всепереможного Добра.
В період другої світової війни Едгар Райс Берроуз, будучи вже літньою людиною, працював військовим кореспондентом.
Життя його було повне різних пригод і несподіванок, його донька знімалася у фільмах про Тарзана, у нього було багато друзів. Та, як і великий Александр Дюма, творець невмирущих мушкетерів, що був казково багатий протягом одного періоду свого життя, але помер без копійки в кишені, так і Берроуз на схилі свого віку жив у скромному будиночку, який належав його рідним.
Він заснував ціле містечко, яке назвав Тарзан, під Лос-Анджелесом у Каліфорнії. Одна з його останніх фраз: “Якщо там таки є якесь інше життя, то я хотів би поподорожувати в космосі й відвідати інші планети”, - найкраще характеризує його особистість.
1. У МОРЕ!
Я почув цю історію від чоловіка, що зовсім не збирався переказувати її ані мені, ані будь-кому іншому. Певно, то давнє вино розв’язало язика моєму гостеві, а вже моя недовіра та кепкування упродовж наступних днів спонукали його довести свою незвичайну розповідь до кінця.
Коли балакун утямив, що він мені розповів, і переконався, що я все одно йому не вірю, наївне марнославство та хміль доброго вина погнали його відкопати поміж запилених рукописів та сухих офіційних рапортів Британського міністерства колоній докази дивовижних подробиць його неймовірної розповіді.
Не бувши очевидцем зображуваних подій, я не стверджую, ніби все це правда, але вже те, що, переказуючи її, я використав вигадані імена для головних героїв, цілком достатньо свідчить про мою щиру переконаність: таке дійсно могло трапитися.
Пожовклі, перетлілі сторінки щоденника давно померлої людини та рапорти Міністерства колоній дають поважну підставу вірити словам мого балакучого гостя, тож я переказую вам цю історію в тому вигляді, у якому прискіпливо відновив її за цими різнорідними джерелами.
Але якщо все ж вона видасться вам неймовірною, то принаймні погодьтеся зі мною, що вона своєрідна і неповторна, дивовижна й цікава.
З рапортів Міністерства колоній і з небіжчикового щоденника я довідався, що один молодий англійський пан, якого умовно назвемо Джон Клейтон, лорд Грейсток, був посланий у Британську Західну Африку із надзвичайно делікатним дорученням: розслідувати зловживання в місцевій англійській колонії. Йшлося про вербування тубільного населення в солдати для колоніальних військ дружньої європейської держави. Але завербованих тубільців натомість використовували тільки для примусового збирання каучуку й слонової кістки серед диких племен за течією рік Конго та Арувімі.
Тубільці британської колонії скаржилися, буцім їхню молодь спокушали на виїзд щедрими обіцянками, але рідко хто хоч колись повертався до своїх родин.
Англійці, що жили в Африці, висловлювалися ще гостріше: вони доповідали, ніби чорношкірі бідолахи потрапляють у справжнє рабство, а коли минає термін їхньої служби згідно з угодою, білі начальники, користуючись із невігластва негрів, утовкмачують їм, начебто вони повинні служити ще довгі роки.
Отже, Міністерство колоній призначило Джона Клейтона на нову посаду в Британській Західній Африці; секретні інструкції, які той отримав, вимагали докладно розслідувати несумлінне ставлення офіцерів дружньої європейської держави до чорношкірих британських підданих. Мета його призначення туди, власне, не має особливої ваги для цієї оповіді, але сталося так, що він не лише не провів жодного слідства, але навіть ніколи не дістався до місця свого призначення.
Клейтон був тим типом англійця, якого хочеться бачити у найшляхетніших і найвищих історичних здобутках, наслідках тисяч звитяжних битв, — міцним чоловіком, сповненим життєвої снаги у всіх її проявах: розумовому, моральному та фізичному.
Зросту він був вище середнього, сіроокий, з різкими, але правильними рисами обличчя, виглядав здоровим, дужим, підтягненим, чому вочевидь сприяли роки військової муштри.
Політичне честолюбство спонукало його домагатися переведення з армії в Міністерство колоній, і ось ми бачимо його ще замолоду, а вже з делікатним і дуже важливим дорученням.
Отримавши це призначення, він відчув і радість, і занепокоєння. З одного боку — він дістав цілком заслужену винагороду за сумлінну й корисну працю, а це ж щабель до значніших та відповідальніших постів; але з іншого боку — він заледве три місяці тому одружився із шляхетною Алісою Рузерфорд і думка про необхідність везти тендітну молоду жінку в небезпечні хащі тропічної Африки вельми непокоїла його.
Заради неї Клейтон уже ладен був відмовитись від призначення, але дружина не погодилась. Навпаки, вона наполягала на тому, щоб чоловік прийняв призначення і неодмінно взяв її з собою.
Були ще матері, й брати, і сестри, і тітки, й кузини, які висловлювали різні думки з цього приводу, але про те, що саме вони настійно радили молодій парі, історія не повідомляє.
Ми знаємо лише, що одного чудового травневого ранку 1888 року Джон Клейтон, лорд Грейсток, та леді Аліса відпливли з Дувра до Африки.
За місяць вони прибули до Фрітауна, де винайняли невеликий вітрильник “Фувалда”, який повинен був приставити молоде подружжя до кінцевого пункту їхньої мандрівки.
Відтоді про лорда Грейстока та леді Алісу й слух пропав.
Через два місяці по тому, як “Фувалда” підняла якір і вийшла з Фрітаунського порту, до десятка британських військових кораблів переміряли Південну Атлантику вздовж і впоперек у пошуках слідів їхніх або хоч їхнього вітрильника. Поблизу острова Святої Єлени невдовзі знайдено уламки, які переконали всіх у тому, що “Фувалда” пішла на дно разом з усіма пасажирами. Пошуки припинилися, щойно почавшись, але надія ще багато років жила у скорботних серцях родичів молодого подружжя.
“Фувалда” була невеликим вітрильником водомісткістю у сто тонн, типовим для каботажного флоту далекої Південної Атлантики. Екіпажі таких суден нерідко складаються із різноплемінних зарізяк і волоцюг, які повтікали від судочинства.
“Фувалда” не була винятком із загального правила. Офіцери були на ній тупим бидлом, що ненавиділи команду, тож матроси відповідали їм тими самими почуттями. Капітан добре знав свою справу, але поводження його з підлеглими було вкрай грубе. Він знав чи то принаймні вмів застосовувати лише два засоби порозуміння з ними: кийка і револьвера. Але ж навряд чи та наволоч, яку він набрав собі в команду, могла зрозуміти щось інше.
Вже наступного ранку по відплиттю із Фрітауна на “Фувалді” Джон Клейтон та його молода дружина стали свідками таких сцен, які вони раніше бачили хіба що на обкладинках морських повістей. І вранці ж була викута перша ланка того ланцюга обставин, який закінчувався життям ще не народженого тоді героя його роману, життям, подібного до якого не знайти в історії людства.
Двоє матросів драїли палубу “Фувалди”, перший помічник стояв на містку, а капітан розмовляв з Джоном Клейтоном та леді Алісою.
Матроси працювали, задкуючи до маленької групи, яка теж не бачила їх. Вони підступали дедалі ближче, і зрештою один із них опинився за капітановою спиною. Ще б мить — і він пройшов би повз них, а ця дивна історія не була б написана.
Але саме цієї миті капітан, попрощавшись із подружжям Грейстоків, крутнувсь і наштовхнувся на матроса. Він утратив рівновагу й гепнувся на палубу, перекинувши на себе відро з брудною водою.
Одну мить сцена здавалася кумедною — але тільки одну мить. Із зливою лютої лайки, з обличчям, червоним від обурення і нестями, капітан зірвався на ноги й одним страшним ударом звалив матроса на палубу.
Матрос був невисокий на зріст і старий, що лиш відтіняло нелюдяність капітанового вчинку. Інший матрос, навпаки, був і не старий, і не малого зросту, а такий собі ведмідь-чоловік: його чорні вуса були хвацько підкручені Й товста, мов у бика, шия міцно стриміла між кремезними плечима.
Коли здоровань побачив, що товариш упав, він пригнувся і з глухим гарчанням кинувся на капітана, зваливши його на коліна одним могутнім ударом.