Навiть Даваня i той не втримався вiд усмiшки. Але тут же обличчя його знову стало серйозним i зосередженим.
— Тихiше! — вигукнув вiн. — Ми що — смiятися сюди зiбралися?.. Так от: надiйшли вiдомостi, що цi дiтлахи не сьогоднi-завтра проведуть гру пiд назвою «Похiд по гриби». Що ви скажете на це?
— Вийдемо їм назустрiч! — закричали опеньки з рижиками. — Вийдемо всi до одного!
Даваня зморщив i без того зморщене личко.
— Ну, це нецiкаво, — зауважив вiн. — Нi для вас, нi для дiтей. Вони прийдуть вас шукати, а не рвати, мов ту траву. Шукати, розумiєте?
— Ага, тепер зрозумiло, — здогадалися опеньки. — З ними потрiбно грати в пiжмурки?
— Правильно, — сказав Даваня. — А коли так, то наказую негайно приготуватися до грибного навчання. Називається воно «Щезни — з'явись!»
Даваня обвiв владним поглядом грибне зборисько i скомандував:
— Щезни!
Гриби щезли з такою швидкiстю, мовби їх нiколи й не було на цiй галявi. Залишився тiльки один маслючок. Вiн так поринув в солодкi спогади про зустрiч з дiтьми, так замислився над тим, чим же чотириногi дiти вiдрiзняються вiд людських, що не дочув слiв команди. I тепер маслючок розгублено крутив навсебiч своєю блискучою голiвкою. Вiн намагався збагнути, куди ж це так раптово щезли його брати i сестрички.
— З'явись!
I в ту ж мить галявина вкрилася рiзнокольоровими грибними беретиками.
— Щезни!
— З'явись!
Гриби з неабияким задоволенням виконували команди лiсового господаря. Лише маслючок, той, що так невчасно загавився, робив все навпаки: ховався, коли гриби вигулькували iз своїх схованок i з'являвся, коли на галявинi вже нiкого не було. Довелося лiсовому господаревi злiзти з свого командного пункту i власноруч дати маленькому розтелепi легенького щигля. Лише потому той збагнув, що до чого.
Вiтько розшукує ручку
Пiд вечiр небо облягли низькi темнi хмари i почав накрапувати дрiбний дощ.
— О, дощ! — зрадiв Сергiйко. — Це чудово!
Раз iде дощ — значить, незабаром Бухтик з'явиться знову.
— Що ж тут доброго? — заперечив Вiтько, який про Бухтика ще нiчого не знав. — Одна нудьга, i бiльше нiчого.
Сергiйко лише посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн вiдчинив вiкно i поклав на пiдвiконнi таблетку. Потiм подумав i вирiшив зачинити дверi на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вискочити надвiр.
От, здається, i все. Тепер лишилося тiльки чекати бажаного гостя.
Сергiйко сiв бiля столу, поглянув на приятеля i знову посмiхнувся. Ох, i здивується, певно, Вiтько, коли побачить, хто до них зараз завiтає!
— Чого радiєш? — похмуро поцiкавився Вiтько. — I навiщо це ти дверi зачинив?
— Зачекай трохи, — загадково вiдповiв Сергiйко. — Незабаром дiзнаєшся.
У Капустiна, мiж iншим, був кепський настрiй. Справа в тому, що через тиждень повинен вiдбутися спектакль, а на роль бiсенятка нiхто не зголошується. Може, попрохати Сергiйка? А що — вiн товариш вiрний, не вiдмовить.
В цю мить за вiкном почувся шурхiт. Вiтько знехотя пiдвiв заклопотаний погляд, i…
На пiдвiконнi сидiв усмiхнений Бухтик.
— Добривечiр вам, — привiтався вiн. — Тьотя Клава не зайде?
— Якщо й зайде, то не вiдразу, — сказав Сергiйко. — Я замкнув дверi на ключ.
— Тодi ще раз добрий вечiр, — сказав Бухтик i зiстрибнув з пiдвiконня. — Ти чекав на мене?
— Добрий вечiр, — вiдказав Сергiйко. — Ну, звичайно, чекав! Вiтю, знаєш, хто до нас прийшов?
Проте Вiтька в кiмнатi не було.
— Куди вiн мiг подiтися? — щиро здивувався Сергiйко. — Хвилину тому вiн же отут сидiв, на цьому ось стiльцi. Може, в коридор вийшов?
Проте дверi були зачиненi, а ключ, як i до того, стирчав у замковiй шпарцi.
— Ти когось шукаєш? — запитав Бухтик.
— Еге ж, — вiдповiв Сергiйко. — Товариша шукаю. Нiяк не зрозумiю, куди вiн подiвся.
— Може, перетворився на невидимку? — припустив Бухтик.
— Хто — Вiтько? — в Сергiйковому голосi чувся сумнiв. — Та вiн же така невидимка, як i я!
Проте що не кажи, а Вiтька в кiмнатi не було. I пояснити, куди зник його товариш, Сергiйко не мiг. Скидалося на те, що Капустiн i справдi став невидимкою.
Тiльки як це йому вдалося?
— Диви, тремтить, — зненацька сказав Бухтик.
— Що тремтить?
— Лiжко тремтить.
I Бухтик показав на Вiтькове лiжко.
Проте, коли бути справедливим, Бухтик висловився не точно. «Тремтить» — це було зовсiм не те слово, яке визначало стан Вiтькового лiжка. Воно не тремтiло — нi, воно просто ходором ходило! Так, нiби на нього нi з того, нi з сього напала надзвичайно жорстока пропасниця. Пiдстрибував матрац, пiдстрибували нiкельованi нiжки. А подушка — та взагалi злiтала вище вiд бильця!
Якусь мить Сергiйко зачудовано дивився на лiжко.
— Вiтю, що з тобою? — нарештi запитав вiн. — Чого ти туди залiз?
Вiтько не вiдповiв. Проте лiжко стало труситися не з такою силою, як ранiше.
— Вилiзай, Вiтю, — сказав Сергiйко. — Я тебе з Бухтиком познайомлю. Не бiйся, вiн зовсiм не страшний.
Вiтько повiльно виповз з-пiд лiжка i, не дивлячись нi на кого, став струшувати пилюку на колiнах.
— А я i н-не б-боюся… — затинаючись, вiдказав вiн. — З-звiдкiля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди… ручку впустив. От i полiз за нею.
Вiтько нарештi покiнчив з пилюкою i з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слiд, вiн вже надзвичайно досадував на себе. I з якого такого дива вiн, Вiтько Капустiн, мав так лякатися? В цьому зайдi не було нiчого страхiтливого, звичайний собi хлопчисько, лише загримувався непогано. А хiба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скiльки разiв! Часом навiть мама не могла впiзнати.
— Пхе, — приходячи до тями, пирхнув Вiтько. — Теж менi, загримувався пiд… — Капустiн на мить замислився, — пiд бiса i гадає вже, що всi його злякаються!
— Пiд якого бiса? — запитав Бухтик. — I для чого менi гра… гримуватися? Я тiльки-но вiд затону прибiг.
— Вiтю, Бухтик правду каже, — пiдтримав Сергiйко нового приятеля. — Вiн не гримувався, вiн такий i є.
— Га, теж менi — дурника знайшли! — вигукнув Вiтько i зобразив на своєму обличчi найпрезирливiший з виразiв, на котре лише був спроможний. — А як ти можеш довести, що ти бiсеня?
— Як?
Бухтик в задумi посмикав себе за вухо.
— Ну… Хочеш, до стелi дострибну? — запропонував вiн. — З мiсця. I не просто так, а ногою дiстану. Хочеш?
— Ну-ну, — недовiрливо посмiхнувся Вiтько. — Хотiв би я подивитися!
— То дивись!
Бухтик пiдстрибнув, спритно перевернувся в повiтрi i залишив на стелi чiткий слiд.
— Ух ти-и! — вихопилося у Вiтька. Проте вiн одразу взяв себе в руки. — Ну й що з того? Таким штукенцiям i в цирку можна навчитися. Нi, ти менi iнше щось покажи!
— Вiн може випити скiльки завгодно води, — втрутився Сергiйко. — Я сам бачив.
— О, це я завжди можу, — згодився Бухтик.
I не встигли хлопцi й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столi, була порожньою.
— Ну як? — запитав Бухтик i перевернув карафку догори дном. — Бачиш — нi каплi не лишилося! Що тепер скажеш?
— Ха, якась там карафка! — з презирством пирхнув Вiтько. — Я, коли захочу, можу i двi видудлити. Особливо в спеку. Нi, ти менi покажи щось таке… таке…
I вiн помахав у повiтрi пальцями.
Сергiйко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки?
— Я… я ще можу стати невидимкою, — нарештi запропонував Бухтик.
— Так я тобi й повiрив, — усмiхнувся Вiтько. — Ану стань!
Бухтик застиг посеред кiмнати i почав пильно вдивлятися у власну тiнь, що падала вiд лампочки. Так вiн простояв з хвилину, а може, й довше. Тодi зiтхнув i розвiв руками:
— Не виходить зараз. Вiтамiнка заважає.
— Га, йому вже й вiтамiнка заважає! — вигукнув Вiтько. — А ще що тобi заважає?
Вiтько Капустiн вже вважав, нiби вiн вивiв цього самозванця на чисту воду. Вiн навiть до того осмiлiшав, що дав щигля ледве помiтним рiжкам Бухтика.
— Може, тобi оцi ось роги заважають? — ущипливо поцiкавився Вiтько. — Чи, може, оцей хвiст? Диви, який вiн у тебе довжелезний! От я його зараз трохи пiдкорочу…
I вiн щосили смикнув Бухтика за хвоста.
— Ой! — заволав Бухтик i зiрвався з мiсця.
А через якусь мить Вiтько Капустiн метляв ногами десь пiд електричною лампочкою.
— Ти! Я ж тобi за це… гарчав розлючений Бухтик i розмахував Вiтьком, наче якимось лантухом. — Я ж тобi не знаю що зроблю…
— Вiдпусти мене! — долiтав з-пiд лампочки нажаханий Вiтькiв голос. — Вiрю тобi, вiрю! Я бiльше не буду! Сiрий, та скажи ж йому щось!
Сергiйко вчепився в плечi Бухтика.
— Бухтику, не треба! Вiн же це ненавмисне зробив! Вiн же думав, що ми розiгруємо його!
— Розiгруємо?
Бухтик поставив ошелешеного Капустiна на пiдлогу. У того вiд пережитого пiдiгнулися ноги, i вiн сiв.
— Що ж, я тобi вибачаю, — сказав Бухтик. — Тiльки не роби так бiльше нiколи. От коли б л тебе почав нi з того, нi з сього смикати за хвоста — що б ти зробив?
Сергiйко засмiявся.
— А нiчого, — сказав вiн. — У нього хвоста немає!
— Немає? — перепитав Бухтик. — Ну тодi… за носа!
— Нi! — вигукнув Вiтько i прикрив носа долонями. — Не треба!
«Хочеш стати артистом?»
Бухтик всiвся за стiл, поклав пiдборiддя на кулаки i усмiхнувся до Сергiйка.
— Мiй батько Барбула дякує тобi за такi чудовi вiршi, — почав вiн.
— Ти їх переклав, так? На свою мову?
— Гм-мм… — невизначено вiдповiв Бухтик. Згадувати про переклад йому не хотiлося. — Взагалi, знаєш, батьковi хочеться, аби ти ще якiсь вiршi пригадав… Ну, хоча б такi…
Бухтик наморщив лоба i почав:
Минає нiч, заходить мiсяць,
Крикливих птахiв повно в лiсi…
Затим вiн ще бiльше наморщив лоба i закiнчив:
I я аж плескаю в долонi,
Що їх нема у нас в затонi!
— Ось якi вiршi, — задоволене сказав вiн. — Сам їх склав. Не спав через те цiлу нiч. Ну як, Сергiйку, добрi вiршi, еге ж?
Сергiйко стенув плечима.
— Як тобi сказати… Розумiєш, вони…
— Нi, ти чесно скажи — добрi вiршi, еге ж? — наполягав Бухтик.
— Я… розумiєш… ще не дуже тямлю в вiршах. Але думаю, що вони невдалi. Тiльки ти не ображайся, гаразд?
Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося.
— Ти переконаний? — запитав вiн.
Сергiйко кивнув головою.
— Гаразд, поговоримо про це iншим разом, — сказав Бухтик. — А ти поки що пригадай iншi вiршi. Та не зволiкай, а то батько проходу не дає. Все запитує: коли ж, нарештi, прийде твiй Сергiйко i почитає щось про нас? Ну то як?
— Гаразд, — подумавши, пообiцяв Сергiйко. — Будуть вам вiршi. От тiльки… Можна, їх прочитає хтось iнший?
— Iнший? А хто саме?
— Один… одна дiвчинка. Оля. Правда, вона зараз нездужає, але через кiлька днiв їй дозволять виходити на вулицю. Отодi ми з нею i прийдемо до вас.
— А чого вона, а не ти? — запитав Бухтик.
— Того… вона знає куди бiльше вiршiв, нiж я.
Бухтик кивнув головою.
— Тодi звичайно… кiлька днiв зачекати можна.
А Вiтько в цей час сидiв по iнший бiк столу, чухав боки i з побоюванням розглядав Бухтика. Вiн все ще був упевнений, що цей гiсть — старанно загримований хлопець з цирку. Ну й що з того, що не вдалося вiдiрвати хвоста? Просто вiн мiг бути добряче приклеєний. Чи пришитий.
I тут Вiтьковi прийшла до голови така думка, що вiн ледве не пiдстрибнув з радощiв. А що, коли…
— Слухай, Бухтику… — обережно почав вiн.
Бухтик незадоволено поглянув на нього.
— От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю.
— Я… хотiв би тебе тiльки запитати… Ти не хочеш стати артистом?
— Арти… А для чого вони?
— Як для чого? Вони ж найвiдомiшi люди в усьому свiтi! Всi їх знають, всi їм аплодують…
— Неправда, — авторитетним голосом заперечив Бухтик. — Найвiдомiшi в свiтi люди — це винахiдники. Такi, як я. За ними йдуть поети. Про це я дiзнався з тої скриньки, що стоїть, як його… у холi. В нiй, знаєте, миготять всiлякi цiкавi картинки…
— А-а, знаю, — здогадався Вiтько. — Та скринька називається телевiзором.
— Телевiзором, — повторив Бухтик. — Що ж, запам'ятаю. Може, колись i пригодиться.
«Ох же ж придурюється! — захоплено подумав Вiтько. — I що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навiть не набагато гiрший за мене…»
— Актори теж вiдомi, — вголос доводив вiн своє.
— Це правда? — повернувся Бухтик до Сергiйка.
— Правда, — пiдтвердив той.
— Тодi… навiть не знаю… — нерiшуче промовив Бухтик. Видно було, що вiн не вiд того, аби стати ще й артистом.
— Чекай, Вiтю, — втрутився раптом Сергiйко. — А як же вiн гратиме людей? Вiн… той… вiн же Бухтик!
— А йому i не потрiбно грати людей, — розважливо вiдказав Вiтько. — Навiщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бiсеняти в «Казцi про попа i про наймита його Балду». Зрозумiло? А там ще щось поставимо.
— I справдi, — жваво пiдхопив Сергiйко. — Це ти добре придумав. Молодець!
В ту ж хвилину хтось постукав у дверi i почувся веселий голос Миколи Володимировича:
— Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що?
— Нiкого ми не злякалися! — радо вигукнув Вiтько. I не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як вiн уже вiдiмкнув дверi.
— Еге, бачу, у вас тут цiла компанiя! — зауважив Микола Володимирович.
— Це Бухтик, — почав Сергiйко. — Вiн…
— Можеш не продовжувати, — зупинив його Микола Володимирович i уважно подивився на Бухтика. — Коли не помиляюся, це персонаж iз вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи нi?
— Вгадали, — сказав Вiтько. — А звiдкiля вам це вiдомо?
Микола Володимирович загадково посмiхнувся.
— Е-е, друже мiй Капустiн, — сказав вiн. — Я знаю геть про все. Менi вiдомо навiть те, що ти вчора бiгав на станцiю. Скiльки порцiй морозива з'їв, га?
— Двi, — вiдказав Вiтько i опустив очi.
Микола Володимирович похитав головою.
— Так я тобi й повiрив, — сказав вiн.
— Ну… три, — пошепки признався Вiтько.
— От бачиш. Так i ангiну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо пiдiйди ближче, покажи язика… Скажи: «А».
— А-а, — почав було Вiтько, i раптом його очi полiзли на лоба.
Бухтик зникав з неймовiрною швидкiстю. Тiльки-но його можна було навiть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тiнь. За якусь мить щезла i вона.
— Ме-ее, — замекав вражений Вiтько.
Сергiйко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку i поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повiтрi, — i перед Вiтьком, мов нiчого не сталося, сидiв Бухтик. Лише цього разу вiн задоволене усмiхався.
— Бе-е, — пробував подiлитися своїми враженнями Вiтько.
— Я просив тебе назвати лише «А», — докiрливо зауважив Микола Володимирович. — Я ж не просив тебе переказувати весь алфавiт! Мабуть, морозиво тобi не пiшло на користь.
— Бе-е, — настоював на своєму Вiтько. — Б-бухтик! — нарештi вимовив вiн i показав рукою в бiк кудлатого гостя. Лише тепер Вiтько, здається, почав щось розумiти.
— Ну й що з того, що Бухтик? — вiдказав на те Микола Володимирович. — Я вже з ним познайомився… Е-е, друже Капустiн, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвiст! Доведеться, мабуть, прийняти ось цi лiки i негайно лягти в лiжко!
— Та я… — боронився Вiтько. — Це тому, що вiн…
— Негайно, — строго повторив Микола Володимирович. — I слухати нiчого не хочу.
I довелося бiдолашному Капустiну лягти в лiжко.
Одужання
Сьогоднi Микола Володимирович вперше за багато днiв дозволив Олi вийти надвiр.
I, звичайно, поруч з нею був Сергiйко.