«Ох, усе та сама котяча пісня!» — прошепотів голуб собі під ніс і хутко полетів геть — аби знайти шматочок білого паперу й олівця. А Сніжок, побажавши своїй подружці доброї ночі, видерся нагору по виноградній лозі й пішов спати.
Вранці Марґало прокинулась, а перед її дзьобиком, на листку папороті, біліє записка! Пташечка прочитала:
БЕРЕЖИСЬ ЧУЖОГО КОТА. ВІН ПРИЙДЕ ВНОЧІ.
І підпис:
ДОБРОЗИЧЛИВЕЦЬ.
Цілий день вона ховала записку під крилом і все гадала, що ж їй діяти. Але так і не зважилася показати записку хоч би й кому — навіть Стюартові. Така була налякана, що не могла й їсти.
— Що ж мені робити? — знай повторяла вона нишком.
Зрештою надвечір Марґало підбігла підстрибом до відчиненого вікна і, так і не сказавши нікому нічого, полетіла геть. Була весна, то пташечка попрямувала на північ, летючи швидко-швидко, як тільки могла, бо щось у груденятах підказувало їй, що всяка пташина має летіти на північ, коли землю розбудить весна.
Розділ 11
Автомобіль
Цілих три дні всі нишпорили по будинку, шукаючи Марґало, але так жодного від неї сліду й не знайшли — ані пір'їнки.
— Гадаю, на неї подіяла весна, — впевнено сказав Джордж. — Жодна нормальна пташка не сидітиме в приміщенні за такої чудової погоди.
— Може, десь там у неї є пара, то вона й полинула до свого судженого, — припустив пан Маля.
— Нікого в неї немає! — крикнув, гірко плачучи, Стюарт. — Дурниці все це!
— І звідки ти знаєш? — запитав Джордж.
— Бо одного разу я питав її про це! — вигукнув Стюарт. — І вона сказала, що не має пари.
Кинулися питати-допитувати Сніжка, але кіт твердо відповідав, що йому нічого не відомо про зникнення Марґало.
— Не втямлю, чому вам неодмінно треба зробити з мене лиходія! Невже тільки тому, що та зарозуміла гуляща посмітюха втекла з клітки? — роздратовано пронявчав Сніжок.
Серце Стюартове було розбите. Він утратив апетит, постійно відмовлявся їсти і втрачав вагу. Зрештою надумав утекти з дому, нікого не попереджуючи, й податися по світах, аби знайти Марґало. «Поки розшукуватиму її, то, либонь, і долю свою знайду!» — міркував він.
І назавтра, коли ще й світанок не сірів, він розстелив свого найбільшого носовичка і поскладав туди: свою зубну щітку, свої гроші, мило, гребінця, щітку, чисту пару спідньої білизни та кишенькового компаса.
«Треба прихопити щось на згадку про мою маму!» — подумав він. Тихенько проліз у мамину спальню, де вона все ще спала, видерся по шнуру лампи на її туалетний столик і висмикнув із гребінця пані Маляти пасемце її волосся. Скрутив те пасемце в охайне кільце й поклав у носовичок до інших речей. Тоді зв'язав кінці носовичка, щоб вийшов вузол, і протягнув у нього сірника так, щоб головка була вгорі й тримала вузол. У хвацько збитому набакир сірому фетровому капелюсі та з клуночком за плечима Стюарт нищечком вислизнув з оселі.
— До побачення, мила моя домівко! — пошепки попрощався він. — Не знаю, чи ще коли побачу тебе знову.
Якусь мить постояв, вагаючись, на вулиці перед будинком. Світ — то дуже велике місце. Де в ньому шукати загублену пташку? Північ, південь, схід чи захід — куди його податися? І Стюарт надумав, що в такій важливій справі йому необхідна порада. То й подався до центру міста, де мешкав його друг — лікар Карей, дантист-хірург, господар шхуни «Оса».
Лікар був радий бачити Стюарта. Він одразу ж запросив хлоп'я-мишеня до свого кабінету, де саме видаляв пацієнтові хворого зуба. Пацієнта звали Едвард Клайдсдейл, і за щокою в нього стирчало кілька марлевих тампонів, аби рот його був постійно широко відкритий. Зуб ніяк не бажав видалятися, тож зубний лікар дозволив Стюартові посидіти на таці з інструментами, аби вони могли розмовляти під час операції.
— Це мій друг, Стюарт Маля, — відрекомендував він маленького гостя чоловікові з тампонами в роті.
— 'уше п'иємно, Сууате! — відказав, як умів, пацієнт.
— Взаємно! — мовив крихітний гість.
— Ну, то й що ти надумав, Стюарте? — поцікавився доктор Карей, ухопившись щипцями за хворого зуба й добряче його сіпнувши.
— Сьогодні вранці я втік із дому, — признався Стюарт. — Іду в світ широкий пошукати своєї долі, а ще — однієї пташечки, що загубилася. Порадьте, будь-ласка, в якому напрямі найкраще мені рушити, для початку?
Доктор Карей спробував викрутити зуба, а тоді почав його сіпати вперед-назад.
— А яке забарвлення у твоєї пташки? — запитав він.
— Буре, — відповів Стюарт.
— То ліпше рушай на північ, — порадив доктор Карей. — Ви згодні зі мною, пане Клайдсдейле?
— Шухай у Шент'альному па'ху! — прошамкав пан Клайдсдейл.
— Де-де? — вигукнув Стюарт.
— Хашу тобі, шухай у Шент'альному па'ху! — повторив люб'язний пацієнт.
— Він радить пошукати в Центральному парку, — розтлумачив доктор Карей, запихаючи ще одного великого тампона в рот панові Клайдсдейлу — І це добра порада. Часто людям, що мають гнилі зуби, приходять розумні думки. Центральний парк — улюблене місце птаства у весняну пору.
А пан Клайдсдейл енергійно кивав головою, ніби хотів іще щось додати.
— А не 'найтете питашхи у Шент'альному, то на штаншії «Нью-Хевен і Ха'фо'т» шятьте на поїшт і шухайте у Хонехтихуті!
— Що-що? — перепитав Стюарт, тішачись такою новою для нього балачкою. — Ви можете повторити, пане Клайдсдейле?
— А не 'найтете питашхи у Шент'альному, то на штаншії «Нью-Хевен і Ха'фо'т» шятьте на поїшт і шухайте у Хонехтихуті! — звук у звук повторив неймовірно люб'язний пацієнт.
— Він каже: якщо не знайдеш пташки у Центральному парку, то на станції «Нью-Гевен і Хартфорд» сядь на поїзд і пошукай у Конектикуті, — переклав доктор Карей. Тоді він повиймав тампони з рота пана Клайдсдейла. — Прополощіть, будь-ласка!
Пан Клайдсдейл узяв склянку з рідиною для полоскання, яка стояла на таці поруч крісла, й прополоскав рота.
— А скажи-но мені, Стюарте, — заговорив доктор Карей, — як саме ти зібрався мандрувати? Невже пішечки?
— Так, пане, — відповів мишоподібний хлопчик.
— Знаєш, я б тобі порадив мандрувати машиною. Хай-но я витягну отого зуба, і ми подивимося, чим тут можна зарадити справі. Відкрийте, будь-ласка, рота, пане Клайдсдейле!
Доктор Карей знову вчепився у хворого зуба щипцями, але цього разу він тягнув так сильно й рішуче, що зуб таки вискочив нарешті. Всі полегшено зітхнули, але особливе полегшення було, звісно, для пана Клайдсдейла. Тоді лікар завів Стюарта до сусідньої кімнати. Із полиці він дістав крихітне авто сантиметрів п'ятнадцять завдовжки — гарнішого мікроавтомобільчика Стюарт у житті не бачив. Ясно-жовте, із чорними крильми, довершено-обтічної форми авто.
— Я сам зробив цю машинку, — похвалився доктор Карей. — Коли не тягаю гнилих зубів, то залюбки конструюю моделі автівок, кораблів та інші штуки. У цій машині справжній двигун, що працює на гасі. Потужність його неймовірна. Ти певен, що вкеруєш нею, Стюарте?
— Авжеж! — упевнено відповів крихітний мандрівник, оглядаючи водійське сидіння й тутукаючи клаксоном. — Але чи не привертатиме це авто забагато уваги? Чи не зупинятиметься всяк, аби повитріщатися на таку дрібнесеньку машинку?
— Щоб витріщитися, треба спершу її помітити! — запевнив доктор Карей. — Але будь певен: ніхто взагалі не побачить ні цієї машинки, ні тебе.
— А як це? — запитав Стюарт.
— Бо це — абсолютно передова, революційна модель. Вона не тільки безгучна, але ще й невидима. Ніхто не зможе розгледіти її.
— Ну, я ж її бачу! — зауважив крихітний турист.
— А ти натисни оту малесеньку кнопочку! — сказав пан Карей, показуючи на одну з кнопок на пульті управління. Стюарт її натиснув — автомобіль щез, мовби й не було його.
— А зараз натисни її знову, — сказав дантист — конструктор моделей.
— Як же мені її натиснути, коли я її не бачу? — розгубився Стюарт.
— Намацай!
Тож Стюарт і почав мацати, поки його палець опинився на кнопці. Начебто це була та сама кнопка, й крихітний хлопчик її натис. Почувся тихий деркий звук, і Стюарт відчув, як щось вислизнуло з-під його руки.
— Агей, обережніш! — загорлав доктор Карей. — Ти ж натис кнопку стартера! Вона втекла! Ось вона! Проскочила! Дала драла! Тепер вона погуляє по кімнаті — нам нізащо її не впіймати!
Він схопив Стюарта за шкірки й поставив на стіл, аби того не збила ошаліла втікачка — невидима автівка.
— Ой лишенько! Гope мені! — заголосив Стюарт, утямивши, що він накоїв.
Ситуація і справді склалася вельми прикра. Ні доктор Карей, ні Стюарт не бачили невидимого крихітного автомобіля, а він гасав туди-сюди по всій кімнаті, мов несамовитий, і знай буцався у різні речі. Спочатку хряснуло в районі каміна, і впав віник. Доктор Карей стрибнув туди, звідки долинув той жахливий звук. Але, хоч який медик був меткий, не встиг він накрити руками місце зіткнення, як торохнуло в іншому місці — тут перекинувся сміттєвий кошик. Доктор Карей стриб туди! А воно в іншому місці бах! Лікар стриб! А воно гах! Гасав конструктор моделей по кімнаті, стрибав-хапав — і нічого не міг упіймати. Ні, майже неможливо зловити невидиму модель швидкісного авто, хоч би який ти був умілий зубний лікар.
— Ой, ой! — тільки зойкав Стюарт, скачучи на стільниці. — Пробачте мені, докторе Карей! Ой, який жаль! Який жах!
— Дістань мені сачка! — крикнув лікар.
— Я не можу! — простогнав крихітний хлопчик. — Бо надто малий, щоб підняти сачка!
— А таки правда, — визнав доктор Карей. — Я й забув. Вибач, Стюарте.
— Незабаром вона й сама зупиниться, — сказав Стюарт, — бо вигорить весь гас.
— І це правда, — погодився лікар.
То вони обидва посідали й терпляче чекали, поки припиняться оті стуки-грюки по кімнаті. І таки дочекались. Тоді лікар став навкарачки й почав, навпомацки, шукати тут і там, аж поки нарешті знайшов машину. Вона спочивала в каміні, глибоко зарившись у попіл. Зубний лікар і конструктор за сумісництвом натис потрібну кнопку, й нарешті вони побачили автівку знову. Але яка ж вона була понівечена! Капот сплющений, фари потрощені, з радіатора крапотить, вітрове скло побите, задня права шина проколота, а жовта фарба майже вся була обдерта.
— Це ж суцільна руїна! — простогнав у відчаї лікар. — Стюарте, я сподіваюсь, що це тобі послужить уроком: ніколи не натискай ні на яку кнопку в машині, якщо не знаєш достеменно, що ти робиш.
— Авжеж, пане, — відгукнувся Стюарт із очима, повними сліз, а кожна та його сльозинка була ж менша за крапельку роси. Нещасливий видався у нього цей ранок! Хлоп'я-мишеня вже затужило за домівкою. Воно було певне, що більш ніколи в житті не побачить пташечки Марґало.
Розділ 12
Як Стюарт учителював
Поки доктор Карей лагодив свою крихітну машину, Стюарт пішов на закупи. Бо надумав, що для тривалої автоподорожі йому знадобиться відповідний одяг. То й подався до лялькової крамниці, де продавалися речі якраз на нього. І повністю вкомплектувався, забезпечивши себе всім новеньким: багажем, костюмами, сорочками та всякими аксесуарами. Він усе оплатив і дуже ощасливився своїми обновками. А заночував у лікаревому помешканні.
Наступного ранку Стюарт устав раненько, щоб вирушити, поки ще не роз'їздився транспорт. Авжеж, це була чудова ідея: виїхати набагато раніше ранкової години пік. Проїхав через Центральний парк до Сто десятої вулиці, потім перебрався на Вестсайдську магістраль і подався на північ, до дороги Со-Міл-Рівер-Парквей. Машина котилася ідеально. Щоправда, люди таки витріщалися здивовано на крихітного водія у крихітній автівці, але Стюартові було це байдуже. Він тільки дуже старався не зачепити тієї капосної кнопки, через яку напередодні скоїлося таке лихо. Навіть зарікся: «Ніколи більше не користуватимуся тією кнопкою!»
Саме сходило сонце, коли Стюарт побачив чоловіка, що сидів зажурений край дороги. Він під'їхав ближче, зупинився й виткнув голову у віконце.
— Ви чимось занепокоєні, правда? — запитав Стюарт.
— Саме так, — відповів чоловік сумним голосом.
— Чи міг би я вам якось допомогти? — приязно запропонував мишоподібний хлопчик.
Чоловік похитав головою.
— Тут таке становище, що нічим і зарадити, — сказав він. — Бачиш, я керую всіма школами в цьому місті.
— І що ж у цьому нерозв'язного? — здивувався Стюарт. — Тяжка це робота, але ж якось можна тягти.
— Бачиш, — провадив начальник над школами, — на мене всякчас навалюються нерозв'язні проблеми. От і сьогодні захворіла одна з моїх учительок. Панна Ґандерсон її звати. А вона ж веде школу номер сім. Маю знайти якогось іншого вчителя їй на підміну, але так і не знайшов нікого.
— А що таке з нею? — поцікавився Стюарт.
— Точно й не знаю. Лікар говорить щось про каміння в нирках, — відповів начальник над школами.
— І ви справді не можете замінити її кимось іншим? — допитувався Стюарт.
— Ото ж бо й воно, що не можу. Ніхто в цьому місті нічого не знає. Немає запасних учителів напохваті, нічого немає. А за годину має початися перший урок.
— Я охоче підміню панну Ґандерсон на сьогодні, якщо ви не заперечуєте, — люб'язно запропонував Стюарт.
Начальник над школами підвів голову:
— Справді?
— Звісно! — запалився мишоподібний хлопчик. — Я залюбки!
Він відчинив дверцята своєї крихітної автівки й ступив на дорогу. Обійшовши машину, відчинив багажник і дістав звідтіля свою валізу.
— Якщо вже мені випадає повчителювати у школі, то мушу скинути ці комбінезони й одягнути щось більш підхоже, — сказав він.
Тож Стюарт зайшов у кущики й за хвильку повернувся в оновленому вигляді: костюмчик у крапочку, смугасті штанці, краватка-метелик, окуляри на носі. А скинуту одежу запхнув до валізи.
— А як ви, зумієте тримати дисципліну? — занепокоївся начальник шкіл.
— Ще й як зумію! — запевнив Стюарт. — Я постараюсь зацікавити дітей самим навчальним процесом, а дисципліна прикладеться. Не турбуйтесь за мене!
— Дякую вам! — сказав повеселілий чиновник і потис Стюартові руку.
О восьмій сорок п'ять учні зібралися у школі номер сім. Не побачивши панни Ґандерсон та ще прочувши, що замість їхньої вчительки до них прийде хтось інший, діти були в захваті.
— Замінять! її замінять! — пішло пошептом із вуха у вухо. — Хтось прийде їй на підміну!
Ця звістка швидко обійшла всіх, і за якусь хвильку всі в класі знали, що бодай на день відпочинуть від панни Ґандерсон. А ще ж це так чудово, що їх трохи повчить інший учитель, якого досі ніхто і в вічі не бачив!
Стюарт прибув до школи рівно о дев'ятій. Хвацько припаркував машину біля дверей школи, сміливо зайшов до класу, побачив дерев'яний ярд,[9] притулений до стола панни Ґандерсон, і легко видерся по ньому на стільницю. Там він знайшов чорнильницю, указку, декілька ручок та олівців, слоїк чорнила, дрібку крейди, дзвоник, дві пришпильки й невисокий стосик підручників. Спритно видершись на книжковий стосик, Стюарт стрибнув на дзвінкову кнопку. Його ваги якраз вистачило, щоб дзвоник продзеленчав. Тоді крихітний учитель зісковзнув на стільницю, підійшов до її краю і гукнув:
— Прошу уваги!
Хлопчики й дівчатка скупчилися довкола вчительського стола, аби краще роздивитися, хто ж це прийшов підмінити їхню вчительку. Всі забалакали одночасно — і начебто всі дуже зраділи. Дівчатка захихотіли, хлопчики засміялись. Очі їхні засяяли: як чудово побачити отакого малесенького симпатичного вчительочка, та ще й так бездоганно вбраного!