Стюарт затремтів від хвилювання.
— Певне, це і є та сама дівчина, Гарієт Еймс! — прошепотів він.
Сховавшись за чорнильницею, він потай поспостерігав за нею. Ось (арієт відімкнула свою скриньку (міліметрів шість завширшки) й дістала кореспонденцію. Крамар таки правду казав: Гарієт була красуня! А ще, звісно, вона була єдина з усіх будь-коли бачених ним дівчат, котра б не височіла над ним горою. Стюарт вирахував, що, коли б йому піти з нею поруч, її голівка була б лише трохи вище його плеча. Ця думка сповнила його жвавим інтересом. Хотів уже й зісковзнути на підлогу, щоб заговорити до неї, але так і не насмілився. Вся його хоробрість де й поділася, і він так і просидів за чорнильницею, поки (арієт вийшла з приміщення пошти. Допевнившись, що дівчинка пішла, Стюарт покрадьки вийшов на вулицю і так само покрадьки подався до крамниці, в душі сподіваючись здибатися з маленькою красунею, але водночас і жахаючись такої зустрічі.
— Маєте ви поштовий папір і канцелярське приладдя? — запитав він крамаря. — Мені треба написати листа.
Крамар підсадив Стюарта на прилавок і знайшов трохи поштового паперу для нього — то був папір найменшого формату, позначений у лівому куточку великою літерою Л. Стюарт вихопив свою авторучку і, спершись спиною об п'ятицентову цукерку, почав писати листа до Гарієт.
«Люба панно Еймс! — написав він. — Я — молодий чоловік скромних пропорцій. Народився я в Нью-Йорку, але наразі перебуваю в діловій подорожі конфіденційного характеру. Мої мандри привели мене до Вашого містечка. Вчора власник тутешньої крамниці, чоловік із чесним обличчям і щирою манерою поведінки, розповів мені у найкращих виразах про вашу вдачу й зовнішність».
На цьому місці в Стюартовій авторучці скінчилося чорнило (від великої кількості довгих слів), і довелося крихітному хлопцеві просити крамаря опустити його вниз головою в чорнильницю, аби він зміг набрати чорнила в ручку. І знову до листа…
«Благаю Вас, панно Еймс, — писав далі Стюарт, — пробачити мені, що я насмілююся пропонувати Вам знайомство зі мною на такій несолідній підставі, як наша з Вами фізична подібність. Але, звісно, річ у тім (як Ви й самі знаєте), що надто небагато є людей п'ятисантиметрового зросту. Пишу „п'ятисантиметрового“, хоча насправді я трохи вищий. Єдина моя вада — що з виду я трохи схожий на мишу. Одначе пропорції мого тіла хороші, а м'язи, як на мої літа, дуже розвинені. Даруйте мені ще й таку прямоту: пишу я цього коротенького листа, власне, щоб запропонувати Вам побачення. Я розумію, що Ваші батьки можуть мати заперечення проти раптовості й прямоти моєї пропозиції, а також проти моєї трохи мишоподібної зовнішності, й тому здається мені, що недоречно було б повідомляти їх про цю справу. Факт необізнаності аж ніяк не зашкодить їм. Одначе Ви, звісно, краще знаєте, як слід обходитися з Вашими татом і мамою, тож я й не беруся інструктувати Вас, а полишаю все на Ваш добрий розсуд.
Не мавши тут домівки, я розбив табір біля річки у привабливій місцині, де закінчується провулок Трейсіз-Лейн. Чи не побажали б Ви покататися зі мною у моєму човні? Чи підійде Вам, щоб ми зустрілися завтра надвечір, коли докучливі клопоти дня лишаться вже позаду а річка плинутиме начебто ще повільніше у довгих тінях верб? Ці тихі весняні вечори немовби створено генієм особливих архітекторів задля втіхи човнярів. Я люблю воду, панно Еймс, а моє каное схоже на вірного друга, на якого можна сміливо покластися».
Стюарт так розхвилювався від того, що це ж він пише листа до Гарієт, аж забув: ніякого човна у нього ж немає!
«Якщо Ви зволите прийняти моє запрошення, приходьте до річки завтра о п'ятій вечора. Чекатиму Вашого прибуття з усім хвилюванням, яке тільки я здатен погамувати. А зараз мушу закінчити цього зухвалого листа, щоб надолужити свої справи, що зачекалися.
Щиро Ваш
Стюарт Маля».
Вклавши листа у конверт і запечатавши його, Стюарт обернувся до крамаря:
— Ви не знаєте, де б мені дістати човна?
— А ось тутечки, де ж іще? — відповів крамар. Він підійшов до сувенірного прилавка й зняв малесеньке каное з березової кори та з написом на борту: СПОГАДИ ПРО ЛІТО. Стюарт уважно обдивився човника з усіх боків.
— А він не протікає? — запитав крихітний клієнт.
— Це чудове каное, — запевнив крамар, пальцями обережно надаючи малесенькому човникові належної об'ємності. — З вас сімдесят п'ять центів плюс один цент податку.
Стюарт дістав свого гаманця й заплатив. А тоді зазирнув у човна й тільки тепер помітив: немає весел!
— А де ж весла? — запитав він, силкуючись приховати хвилювання діловим тоном.
Крамар пошукав іще поміж сувенірів, але, так і не знайшовши весел, перейшов до морозивного прилавка й за мить повернувся, несучи дві крихітні картонні ложечки — якими їдять морозиво на пікніках.
— Оці ложечки чудово послужать як весла! — запевнив він.
Стюарт узяв ті ложечки, але вигляд їхній викликав у нього огиду.
— Воду ними, либонь, і можна загрібати, — сказав він, — але я крізь землю провалюсь, якщо стріну американського індіанця і при цьому триматиму оці ганебні штуки в руках!
Крамар виніс каное з «веслами» на вулицю й поставив на землю. Подумки він чудувався, що робитиме далі цей крихітний човняр, але Стюарт не вагався ані секунди. Діставши нитку з кишені, він прив'язав весла до сидінь, легко підняв каное і, насадивши собі на голову, подався геть так упевнено, неначе був щирий канадський провідник. Стюарт вельми пишався своєю вправністю з човнами і залюбки демонстрував це своє уміння.
Розділ 14
Вечір на річці
Стюарт упрів і добряче стомився, поки дійшов до свого табору. Негайно спустив каное на воду — й розчарувався, пересвідчившись, що воно таки протікає, ще й дуже! Той, хто змайстрував цього сувенірного міні-човника, скріпив його корму й ніс, прошивши грубими стібками, тож вода вільно протікала через шви. За кілька секунд каное вже було до половини заповнене водою.
— Прокляття! — лайнувся Стюарт. — Мене обшахрували! Заплатив сімдесят шість центів за справжнє індіанське каное з березової кори, аби тільки побачити, як безсовісно воно протікає! Прокляття, прокляття, прокляття! — бурмотів він.
А тоді перевернув свого човна й витягнув на берег — лагодити, доводити до пуття. Він чудово розумів, що не можна запрошувати (арієт сісти у дірявий човен: їй це не сподобається. Хоч який стомлений, Стюарт подерся на ялинку, де знайшов трохи живиці. Цим матеріалом він законопатив дірки у шву й зупинив течу. Але й тепер каное не хотіло гарно триматися на плаву й хилилося то сюди, то туди. Якби не Стюартів величезний досвід мореплавця, були б йому непереливки з цим суденцем. Навіть як для сувеніра воно мало би триматися на воді краще! То Стюарт наносив камінчиків до краю води, поклав їх кілька штук, для баласту, на дно човна, — й суденце перестало хитатися, попливло рівненько. Спорудив на кормі спинку: аби (арієт могла, якщо побажає, відкинутися назад і «розчісувати» пальцями воду. А ще зробив подушечку, обгорнувши купку моху одним зі своїх чистих носовичків. Тоді він схопився за весла, щоб попрактикуватись у веслуванні. Прикро було йому, що не має нічого ліпшого за оці картонні ложечки, але зрештою змирився: тут уже годі було щось змінити. Тільки хотілося зарані вгадати: розгледить чи не розгледить (арієт, що його весла — це просто ложечки для морозива?
Всю другу половину дня Стюарт доводив до пуття своє каное: поправляв камінчики баласту, заклеював дірки швів — тобто робив усе, щоб назавтра був йому човен як човен. І ні про що інше й думати не міг, як про завтрашнє своє побачення з Гарієт. Коли відчув: треба підвечеряти, то зрубав кульбабу відкрив бляшанку шинки з прянощами — і підвечеряв шинкою та кульбабовим молоком. Попоївши, сперся спиною об стебло папороті, відкусив кришеник живиці й пролежав так довго, мріючи та жуючи живицю. У своїй уяві крихітний мандрівник бачив кожну подробицю завтрашньої своєї прогулянки з Гарієт. Заплющивши очі, виразно, неначе у яв, переживав усю ту майбутню пригоду: і як крихітна красуня шукатиме його очима, прошкуючи стежкою до води, і яка тиха-мирна буде річка в сутінках, та яким гарнесеньким видаватиметься його каное на береговому піску. Уявно переживав кожну хвилину завтрашнього спільного з малесенькою панночкою вечора. Вони припливуть до величезного листка водяної лілеї, трохи вище за течією, а він запросить (арієт зійти на той листок і трішечки там посидіти. Під верхнім одягом на ньому будуть плавки, щоб він міг пірнути з лілейного листка у прохолодну воду. Він поплаває вільним стилем, за течією і проти, й довкола того листка, а (арієт милуватиметься, який з нього вправний плавець. (Поки він уявляв цей епізод, живиця жувалася йому дуже швидко.)
Зненацька Стюарт розплющив очі й рвучко сів. Його лист! Що, коли його послання так і не дійшло до адресатки? Авжеж, конверт такий мацюпусінький — його могли й не помітити у поштовій скриньці! Від такої думки на очі йому наринули сльози, тривога стисла серце. Але небавом думки його знову повернулися до річки, а тоді заспівала дрімлюга на тому березі, пітьма огорнула землю — і Стюарт поринув у сон.
Світанок видався захмарений. Стюартові треба було поїхати в містечко, щоб заправити машину мастилом, тож він заховав каное під листям, міцно прив'язавши його до каменя, і подався у своїх справах, усе так само думаючи про Гарієт і молячись, щоб до вечора вигодинилося. Тим часом небо супилося, погрожуючи дощем.
Із містечка Стюарт повернувся з головним болем. Але він сподівався, що біль минеться до п'ятої вечора. Йому ще ніколи не доводилося катати дівчат у човні, тому й нервувався. Час до вечора збув, тиняючись довкола табору, приміряючи на себе різні свої сорочки: котра пасує краще? — та розчісуючи свої вуса. Але що за лихо: тільки надягне сорочку, а вона вже й мокра під пахвами! Нерви, все воно від нервів. Знову й знову міняй на суху! Одну чисту сорочку надягнув о другій годині, наступну о третій, а ще іншу — о четвертій п'ятнадцять. І так до самого вечора. Що ближче до п'ятої години, то дужче Стюарт нервувався. Він знай зиркав то на годинника, то на стежку; то причісувався, то розмовляв сам із собою, то сюди-туди шастав. Надвечір похолодніло, тож Стюарт уже майже не сумнівався: таки задощить. І що ж йому робити, коли дощ піде саме тієї хвилини, коли прийде Гарієт Еймс, запрошена покататися на човні? Він думав, думав і нічого не міг придумати.
Нарешті п'ята година! Стюарт почув: хтось іде стежкою до річки. Це була Гарієт. Вона таки прийняла його запрошення! Крихітний мандрівець сів під пеньком і спробував прибрати безтурботний вигляд, от ніби щодня водив дівчат на прогулянки. Вичекав, поки між ним і Гарієт лишився якийсь метр відстані, а тоді підвівся.
— Привіт! — мовив він, силкуючись приховати тремтіння в голосі.
— Це ви — пан Маля? — запитала Гарієт.
— Так, — відповів Стюарт. — Мило з вашого боку, що прийшли.
— Ну, це ваша добрість, що мене запросили, — відказала Гарієт.
Вона була вбрана у білий светр, твідову спідничку та білі вовняні шкарпетки, а взута у кросівки. На її голівці яріла пістрява хустинка, а в руках дівчинка несла коробку м'ятних цукерок.
— Нема за що дякувати, я радий був вас запросити, — мовив Стюарт. — От тільки бажав би я кращої погоди. Задушливо, мов перед дощем, чи не здається вам?
Стюарт намагався говорити з британським акцентом.
Гарієт подивилася на небо й кивнула головою.
— Ну то й що? Іди, іди, дощику…
— Саме так, — підхопив Стюарт. — Іди, іди, дощику… Моє каное тут недалечко, лише трохи пройтися вгору бережком. Можна, я допоможу вам подолати незручні місця стежки?
Від природи Стюарт був чемною мишею, але Гарієт заявила, що не потребує допомоги. Мовляв, вона активна дівчинка — зовсім не з тих, що тільки спотикаються та падають. Стюарт ішов попереду, Гарієт за ним. Одначе коли дійшли до тієї місцини, де він уранці заховав каное, крихітний кавалер із жахом переконався: човна немає! Просто зник та й годі…
Серце Стюартове упало. Він мало не заплакав.
— Каное пропало! — простогнав він.
І почав бігати сюди-туди берегом, зазираючи під кожен кущик, Гарієт допомагала йому шукати. За кілька хвилин таки знайшли каное — але геть потовчене! Хтось жорстоко з ним побавився. До корми була прив'язана довга шворка. Камінчики баласту десь погубилися, подушечка пропала разом зі спинкою корми. Живиця зі швів повимивалася. І мул був на всьому А одне з весел було не тільки зігнуте, а ще й покручене. Не каное вже, а просто якась купа сміття. Воно мало такий вигляд, який і мусить мати після того, як набавилися ним великі хлопчаки.
Стюарт був убитий. Не знав, що його діяти. Він сів на якусь гілочку, обхопив голову руками.
— От так так! — тільки й повторював він. — Горенько мені, горе!
— Горе — чому? — запитала Гарієт.
— Панно Еймс! — заговорив Стюарт. — Я вас запевняю: я все-все дуже гарно був улаштував — усе! А тепер — ви тільки погляньте на це!
Гарієт була за те, щоб якось підремонтувати човна і все-таки поплавати в ньому по річці, але для Стюарта ця ідея була просто нестерпна.
— В цьому немає сенсу, — гірко заперечив він. — Так воно вже ніколи не буде.
— Як саме — «так»? — запитала Гарієт.
— Так, як воно мало бути — як я уявляв собі це вчора. Жінкам цих речей не зрозуміти. Ви тільки гляньте на ту шворку! Вона так міцно прив'язана, що мені її нізащо не зняти.
— Ну то хай вона собі звисає у воду й просто тягнеться за човном? — запропонувала Гарієт.
Стюарт подивився на неї — у його очах був щирий відчай.
— Де ви таке бачили, щоб індіанець веслував по тихій незахаращеній річці, а за його каное тяглася довжелезна мотузка? — запитав він.
— Ми могли б удавати, ніби ловимо рибу, — підказала Гарієт, яка ще не знала, що для декотрих людей цілковитий порядок із човном — це все.
— А я не хочу удавати, ніби ловлю рибу! — у відчаї вигукнув Стюарт. — А ще гляньте на отой мул! На отой бруд!
Це вже він зірвався на крик.
Гарієт сіла на ту гілочку поруч Стюарта. Вона простягла йому м'ятну цукерку, але він заперечливо похитав головою.
— Що ж, — мовила дівчинка. — Починається дощ, і я краще побіжу, якщо ви не збираєтеся покатати мене у вашому човні. Не розумію, чому вам треба сидіти тут і хнюпитися. Може, ви б завітали до моєї оселі? Пообідаємо, а тоді ви могли б повести мене на танці в наш заміський клуб. Може, ви б і повеселіли?
— Ні, дякую, — відмовився Стюарт. — Я не вмію танцювати. До того ж мені рано вранці треба рушати далі. Можливо, на світанку я вже буду в дорозі.
— І ви маєте намір спати під відкритим небом, під дощем? — здивувалася Гарієт.
— Авжеж, — відповів Стюарт. — Я залізу під каное.
Гарієт потисла плечима.
— Ну що ж, — сказала вона. — До побачення, пане Маля!
— До побачення, панно Еймс! — мовив Стюарт. — Мені жаль, що цей наш вечір на річці скінчився так безрадісно.
— І мені жаль, — сказала Гарієт.
Та й пішла геть — по мокрій стежці до провулку Трейсіз-Лейн, залишивши Стюарта на самоті з його розбитими мріями та потовченим каное.
Розділ 15
На північ
Ту ніч Стюарт спав під каное. Прокинувся о четвертій — і не почув більше дощу. Заповідався ясний день. Високо вгорі, у гіллі, вже починали ворушитися й дзвінко перемовлятися пташки. Стюарт ніде не проминав жодної пташки — придивлявся: чи не Марґало, часом?
На краю містечка натрапив на бензоколонку й зупинився.
— П'ять, будьте ласкаві! — сказав Стюарт заправникові.
Вражений чоловік витріщився на крихітне авто.
— П'ять — чого? — перепитав він.
— П'ять крапель, — уточнив Стюарт.
Але заправник тільки похитав головою і сказав, що не може продати таку мізерну кількість гасу.
— Чом ні? — наполягав мишоподібний клієнт. — Вам потрібні гроші, а мені — гас. Чом нам не дійти якогось порозуміння?
Тоді оператор пішов у приміщення станції й повернувся із піпеткою в руці. Стюарт відкрутив закрутку на баку, й заправник крапнув туди рівно п'ять крапель гасу.
— Ще ніколи в житті я не виконував такої операції, — сказав він.
— Краще подбайте і про мастило, — порадив Стюарт.
Коли запаси гасу й мастила було поповнено, а гроші сплачено, крихітний мандрівник сів у машину, запустив двигун і виїхав на автостраду. На сході вже розгорявся день, над річкою повисли ранкові тумани. Містечко все ще спало. Машина котилася легко, стиха вуркочучи. Стюарт почувався бадьоро й радів, що це ж він знову в дорозі.