— Містере Вілсон, ви завжди ставились до мене по-людяному… То я хотів попросити вас, щоб ви зробили мені ще одну, останню ласку.
— Я слухаю, Джордже.
— Все, що ви тут казали, сер, це правда. Я таки ризикую, страшенно ризикую. Якщо я загину, жодна жива душа за мною не пожаліє, — сказав він, тяжко дихаючи й насилу вимовляючи слова. — Мене кинуть у яму й закопають, як собаку, і вже другого дня ніхто про мене й не згадає. Крім моєї нещасної дружини! Як вона тужитиме й плакатиме, бідолашна!.. То чи не погодилися б ви, містере Вілсон, якось передати їй оцю шпильку? Вона подарувала її мені на Різдво. Віддайте їй цю пам’ятку і скажіть, що я любив її до останнього зітхання. Ви зробите це для мене? Зробите? — схвильовано запитував він.
— Ну звісно, мій друже! — відповів старий добряк, беручи шпильку. Голос його тремтів, на очі наверталися сльози.
— І скажіть їй ще одне, — додав Джордж, — це мій останній заповіт. Якщо вона зможе дістатися до Канади — нехай пробивається туди. Хоч яка добра її хазяйка, хоч як тяжко покинути рідну домівку — однаково переконайте її не вертатися, ба рабство завжди несе біду. Скажіть їй, нехай вона виростить нашого хлопчика вільною людиною, щоб він не зазнав таких страждань, як я. Скажіть їй це, містере Вілсон, добре?
— Так, Джордже, я скажу їй. Але я вірю, що ти не загинеш. Мужайся, друже, ти хоробрий хлопець. Усім серцем бажаю тобі щасливо здолати всі перешкоди…Атож, саме так!
Джордж, ходячи по кімнаті, спинився, якусь мить постояв у задумі, а потім тихо мовив:
— Дякую вам за щире слово, мій добрий друже. Я Цього не забуду.
1
, штат Кентуккі, перед будинком суду продаватимуться з торгів такі негри: Ейджер — 60 років, Джон — ЗО років, Бен — 21 рік, Сол — 25років, Олберт — 14 років. Торги призначено на користь кредиторів і спадкоємців м-ра Джесса Блачфорда.
Семюел Морріс, Томас Флінт, заповітні виконавці.
1 У США, крім столиці, міста Вашінгтона, в кількох штатах є міста з такою самою назвою.
— Треба буде глянути, — сказав Гейлі до Тома, не маючи іншого співрозмовника. — Щоб ти знав, Томе, я хочу збити першокласний гурт і відвезти з тобою на пониззя. У доброму товаристві й тобі веселіше буде. Отож ми найперше подамося до Вашінгтона. Там я приміщу тебе у в’язниці, а сам тим часом візьмуся до справ.
Том вислухав ту «приємну» звістку цілком покірливо, тільки подумав собі, чи мають ті приречені жінок та дітей і чи так само тяжко переживають розлуку з ними, як і він. Треба сказати, що простодушна обіцянка торговця замкнути його у в’язниці аж ніяк не могла потішити людину, котра завжди пишалася своєю порядністю та доброчесністю. А наш Том, як по правді признатись, таки доволі пишався тими своїми чеснотами, бо більше й не мав чим, бідолаха, пишатися. От коли б він належав до вищих верств суспільства, то, певно, ніколи не знав би такої скрути. Так чи інакше, а день минув, і на вечір Гейлі з Томом зручно влаштувалися в місті Вашингтоні: один у заїзді, другий у в’язниці.
Десь на одинадцяту годину наступного дня перед будинком суду зібралася чимала різнобарвна юрба. Дожидаючи початку торгів, люди курили, жували тютюн, чвиркали слиною, лаялись, балакали — кому що до вподоби. Чоловіки та жінки, призначені на продаж, купкою сиділи осторонь, тихо перемовлялись між собою. Жінка, що значилась в об’яві під ім’ям Ейджер, і лицем, і будовою виглядала на чисту африканку. Можливо, їй справді було шістдесят літ, одначе виснажена тяжкою працею та недугами, наполовину сліпа й скручена ревматизмом вона видавалась набагато старішою. Біля неї стояв її син Олберт, жвавий чотирнадцятирічний хлопчина. Він єдиний лишився у неї від великої колись родини, яку поступово спродували на Південь. Мати вчепилася за нього тремтячими руками й полохливо дивилась на кожного, хто підходив його оглянути.
— Не бійся, тітонько Ейджер, — мовив до неї найстарший із негрів. — Я балакав з паном Томасом, і він сказав, що спробує продати вас разом.
— Нехай вони не кажуть, нібито я вже ні на що не годна, — озвалася стара, зводячи догори свої тремтливі руки. — Я ще можу куховарити, прати, мити підлогу. Мене ще варто купити, звісно, за невелику ціну… Ти скажи їм про це, скажи! — наполегливо просила вона.
Тим часом Гейлі, продершись крізь юрбу, підійшов до найстаршого негра, розтулив йому рота, обдивився й поторгав зуби, тоді звелів зігнутись, випростатись і зробити ще кілька рухів, щоб показати м’язи. Потім перейшов до другого й оглянув його в такий самий спосіб. Нарешті він підступив до хлопчика. Обмацав йому руки, розправив і озирнув пальці, тоді загадав підплигнути, щоб побачити, який він спритний.
— Без мене його не продадуть! — із запалом вигукнула стара. — Нас обох пустять заразом. А я ще ого яка дужа, пане, ще можу робити й робити!..
— Чи не на плантації? — мовив Гейлі, зневажливо позирнувши на неї. — Так я й повірив!
Начебто задоволений оглядом, він вийшов з юрби і, запаливши сигару та хвацько зсунувши набакир капелюх, став чекати, готовий до торгу.
— Ну, то що ви про них скажете? — запитав його якийсь чоловік, що спостерігав, як він роздивляється негрів, і, певне, хотів і собі скласти з того думку.
— Та що ж, — сплюнувши, відказав Гейлі, — Я, мабуть, торгуватиму отих молодших та ще хлопчиська.
— Вони хочуть продати хлопця разом із старою, — сказав чоловік.
— Хай спробують! Ця стара торба з кістками не відробить і того хліба, що з’їсть.
— То ви її не купите? — спитав чоловік.
— Дурень буде той, хто її купить. Майже сліпа, геть скоцюрблена, та ще й несповна розуму.
— А от є люди, що купують таких старих і кажуть, ніби вони куди дужчі, ніж здається з вигляду, — замислено мовив чоловік.
— Нема дурних, — відказав Гейлі. — Та я б задарма її не взяв, повірте. Що мені треба, я вже нагледів.
— А жаль буде, якщо ніхто не купить її разом із сином. Вона за ним, видно, аж труситься. Та й віддадуть її, певне, за безцінь.
— От як хто має зайві гроші, то хай її купує. Хлопчиська я заберу й продам на плантації, а з нею морочились мені нема чого, навіть якби її віддали й задурно, — сказав Гейлі.
— Вона дуже побиватиметься, — мовив чоловік. — Та певне, — холодно відказав торговець.
Їхню розмову перепинив збуджений гомін. Крізь натовп пробивався розпорядник, що мав провадити торги. Це був присадкуватий метушливий чоловік з поважним обличчям. Стара жінка затамувала віддих і конвульсивно вчепилася за сина, — Притиснись міцніше до матусі, Олберте… ще міцніше… Тоді вони поставлять нас разом, — сказала вона. — Ой мамо, не захочуть вони, — озвався хлопчик. — Захочуть, синку. А як ні — то не жити мені на цім світі, — нестямно мовила стара.
Розпорядник гучним голосом звелів дати йому дорогу. Юрба розступилась, і незабаром почалися торги. Кілька зазначених у списку чоловіків швидко пішли з молотка по цінах, що свідчили про добрий попит на живий товар. Двоє них дісталися Гейлі.
— А тепер ти, малий, — сказав розпорядник і тицьнув на хлопчика своїм молотком. — Іди-но сюди й покажи, на що ти здатний.
— Поставте нас разом, разом… благаю вас, паночку, — обізвалася стара, міцно вчепившись за сина.
— Ану геть! — гримнув розпорядник, відкидаючи її руки. — Ти підеш остання. А ти, чорнопикий, плигай сюди! — І він штовхнув хлопчика до підвищення.
Позаду розлігся тяжкий стогін. Хлопчик обернувся, але стояти не було коли, і, рвучко втерши від сліз свої великі гарні очі, він миттю скочив на підвищення.
Його зграбна постать, пружні ноги й жваве обличчя одразу ж збудили суперництво, і з півдесятка голосів водночас вигукнули свою ціну. Наполоханий хлопчик боязко озирався, а звідусіль сипалися все нові пропозиції. Аж ось розпорядник стукнув молотком. Хлопчика придбав Гейлі. Його штовхнули з підвищення до нового господаря, але він на мить зупинився й поглянув назад, де його нещасна стара мати, уся трясучись, простягала до нього немічні,руки.
— Купіть і мене, паночку!.. Купіть, благаю вас… Бо як не купите, то я помру!
— От як я тебе куплю, то ти таки вріжеш дуба, — відказав Гейлі. — Ні! — І одвернувся.
Торг за нещасну стару тривав недовго. Чоловік, що перед тим розмовляв з Гейлі і, як видно, мав досить жалісливу душу, купив її за якусь мізерію, і натовп цікавих почав розходитись.
Бідолашні жертви торгів, що багато років прожили разом в одного господаря, зібралися навколо вбитої горем матері, на яку жаль було дивитися.
— Чи не могли вже залишити мені хоч одного?.. Хазяїн же завжди казав, що його від мене не заберуть… завжди казав… — гірко ридаючи, повторювала вона.
— Мамо, мамо! Не треба! — мовив хлопчик. — Кажуть, вас купив добрий пан.
— Ой, та що мені з того!.. Що мені з того!.. Олберте, синочку мій, остання моя дитино! Як же я житиму без тебе?
— Та заберіть же її хтось, чуєте? — різко сказав Гейлі.
— Добра їй з того однаково не буде.
Найстарший з невільників то умовлянням, а то й силою відірвав знавіснілу з горя стару від сина і, намагаючись хоч трохи заспокоїти, повів її до візка нового господаря.
— Ну! — сказав Гейлі, зібравши докупи свої три набутки. Він витяг в’язку кайданів і понакладав їх на руки невільникам, а тоді, зчепивши їх за наручники довгим ланцюгом, погнав перед себе до в’язниці.
За кілька днів Гейлі із своєю живою власністю щасливо повантажився на пароплав, що йшов униз по Огайо. Основу гурту було закладено, і тепер він мав поповнюватись у дорозі новими невільниками, яких Гейлі та його помічник прикуповували в різних місцях на поріччі.
«Красуня Огайо», найшвидше й найпоказніше з суден, що будь-коли розтинали хвилі річки, на честь якої його названо, весело пливла собі за водою під ясною блакиттю неба, і над нею майорів смугасто зоряний прапор вільної Америки. По палубі, милуючись погожою дниною, походжали пишно виряджені дами та пани. Всі були радісні, веселі й щасливі — всі, окрім невільників Гейлі, що тулилися на нижній палубі разом з іншим вантажем. Скидалось на те, що вони не дуже тішаться своїми численними привілеями. Посідавши гуртом на помості, вони стиха розмовляли між собою.
— Гей, хлопці, — сказав Гейлі, швидко підходячи до них, — сподіваюся, ви тут у мене всі р доброму настрої і не журитесь. Щоб я не бачив кислих облич, зрозуміло? Не журіться, хлопці! Будьте до мене по-доброму, то й вам буде добре.
«Хлопці» озвалися своїм незмінним «Еге ж, пане», вікодавнім словом стражденної Африки, але треба сказати, що вигляд у них був при цьому не надто радісний. Кожен з них мав свої невеличкі химери: той любив свою дружину, той — матір, а той — сестру чи дітей, з якими їх щойно розлучили назавжди, і хоч кривдники їхні жадали од них веселощів, звеселити їх так скоро було неможливо.
— Я маю жінку, — поклавши Томові на коліно закуту руку, промовив один, що значився у списку як «Джон, тридцяти років». — То вона й досі нічого не знає, бідолашна.
— А де вона живе? — спитав Том.
— В одному заїзді, тут недалеко по річці, — відказав Джон. — Якби ж то мені ще хоч разочок її побачити! — додав він.
Нещасний Джон! Його бажання було цілком природне і сльози текли з його очей так само природно, як і в першого ліпшого білого.
Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.
А нагорі, в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.
— Ой мамо! — сказав один хлопчик, щойно прибігши з нижньої палуби. — нами їде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п’ятеро негрів.
— От бідолашні! — мовила його мати з жалістю і обуренням.
— Що м таке? — спитала інша дама.
— Внизу їде кілька нещасних рабів, — відказала хлопчикова мати.
— І всі в кайданах, — докинув хлопчик.
— Яка ганьба для нашої країни, що ми й досі бачимо таке! — мовила та дама.
— Е, тут можна багато чого сказати і за, і проти, — обізвалася благородна пані, що сиділа біля дверей своєї каюти з шитвом у руках, тим часом як її маленькі хлопчик та дівчинка гралися поряд. — Я бувала на Півдні і мушу вам сказати, що як на мене, то неграм воля ні до чого, так їм живеться краще.
— З одного боку воно, може, й правда. Не заперечую, є негри, яким живеться непогано, — визнала дама, що говорила перед нею. — Та, на мій погляд, найстрашніше в рабстві — це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім’ї.
— Авжеж, це справді недобре, — погодилась її співрозмовниця, піднімаючи перед себе дитяче платтячко, що його тільки-но скінчила шити, і пильно роздивляючись оздоби на ньому. — Та, мабуть, таке трапляється не дуже часто.
— Ого, ще й як часто! — гаряче заперечила перша дама. — Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила чимало такого, від чого аж серце кров’ю обкипало. Що б ви сказали, голубонько, якби оцих ваших двох діточок забрали від вас і продали не знати куди?
— Не можна порівнювати наші почуття з їхніми, — відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.
— Ну, коли ви так кажете, шановна, то, певно, зовсім не знаєте цих людей, — із запалом мовила перша дама. — А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.
— Он як! — озвалась її співрозмовниця, а тоді позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: — І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.
— Що й казати, сама доля судила африканцям бути рабами й коритися своїм господарям, — докинув поважний пан у чорному, що сидів біля дверей.
— От і чудово! — обізвався довготелесий чоловік, який стояв неподалік. — Нумо всі торгувати неграми, коли вже сама доля так судила! Що ви на це скажете, чужинцю? — обернувся він до Гейлі, що, застромивши руки в кишені, стояв осторонь і уважно прислухався до розмови. — Атож, — провадив далі довготелесий, — ми повинні слухатись велінь долі. Негрів треба продавати, міняти, кривдити, на те ж їх і створено. Дуже дотепний доказ, правда ж, чужинцю? — знову звернувся він до Гейлі.
— Ніколи про це е думав, — відказав Гейлі. — Я людина темна, красно балакати не вмію. А до торгівлі пристав лиш на те, щоб заробляти собі на прожиток. Коли воно й погано, я ще, мабуть, встигну покаятись.
— А тим часом навіщо завдавати собі клопоту, правда ж?
І довготелесий незнайомець — то був не хто інший, як чесний скотар, з яким ми познайомили читача в кентуккійській таверні, — сів і закурив сигару. На його довгастому сухорлявому обличчі блукала дивна усмішка.
Раптом пароплав зупинився, і всі, як звичайно, подались на палубу глянути, що то за пристань.
Тільки-но з пароплава спустили сходні, як на борт швидко збігла якась чорношкіра жінка. Вона стрілою увігналася в натовп, за мить опинилась на нижній палубі, де сидів гурт невільників, і з гіркими риданнями кинулася на шию бідоласі, що його продали як «Джона, тридцяти років». То був її чоловік.