1 Квакери — релігійна секта, що стояла за визволення.
Крісло те весь час тріщало й рипіло — чи то воно застудилося замолоду, чи то мало вроджений нахил до астми, чи, може, в нього просто розладналися нерви, але за кожним рухом господині воно видавало такі рипи, що десь в іншому місці їх несила було б терпіти. Одначе старий Саймон Геллідей не раз казав, що для нього вони не гірші за будь-яку музику, а діти їхні всі в один голос запевняли, що рипіння материного крісла їм дорожче від усього на світі. Чому? Та тому, що ось уже років з двадцять чи навіть і більше усі чули з того крісла тільки добре слово та щирі напучення, сповнені материнської любові й турботи. Скільки сердечних болів вони зцілили, скільком душам дали розраду в скруті! І все те зробила одна добра, любляча жінка. Хай бог її благословить!
— То що, Елізо, ти все ж думаєш податися до Канади? — спитала господиня, повагом зводячи очі від своїх абрикосів.
— Так, пані, — твердо відказала Еліза. — Мені треба йти далі. Я боюся тут залишатись.
— Аз чого ж ти там житимеш? Подумай про це, моя доню.
«Моя доню» — як природно злетіли ці слова з уст Рейчел Геллідей. Адже сама вона була живий образ матері.
Руки Елізи затремтіли, і кілька сльозинок упало на шитво. Проте вона твердо сказала:
— Я робитиму все, що трапиться. Сподіваюся, знайду там якусь роботу.
— Ти можеш жити тут скільки захочеш, — мовила Рейчел.
О, дякую! — озвалась Еліза. — Але… — вона показала Гаррі, — я не можу спати ночами. Оце вчора мені наснилося, ніби той торговець прийшов сюди в двір… — І вона аж здригнулася на ту згадку.
— Бідолашна дитина! — мовила Рейчел. — І все ж тобі нема чого так боятися. З нашого селища не забрали ще жодного втікача. Мабуть, ти не будеш перша.
В цю мить відчинилися двері, на порозі з’явилась невеличка на зріст кругленька жінка, схожа на подушечку для голок, з веселим і рум’яним, мов стигле яблуко, обличчям. Убрана вона була, як і Рейчел, дуже охайно та просто, і кінці її перкалевої хустки рівненько лежали на пухких грудях.
— Рут Стедмен! — радісно вигукнула Рейчел і підвелась їй назустріч. — Як справи, Рут? — спитала вона, привітно потискаючи руки гості.
— Чудово, — відказала Рут.
Вона скинула невеличкий темний капор і дбайливо витерла його кінцем хусточки. Квакерський чіпець сидів на її круглій голівці, сказати б, трохи легковажно, хоч як вона поправляла його своїми пухкими рученятами, і з-під нього вперто вибивалися непокірні кучері, що їх треба було весь час осаджувати на місце.
Причепурившись, гостя відвернулася від дзеркала, видимо потішена. Та й хто б не був потішений, глянувши на цю двадцятип’ятилітню жіночку, таку квітучу й добродушну щебетуху, здатну звеселити серце кожному!
— Рут, оце наш новий друг. Еліза Гарріс. А це її хлопчик, я тобі про нього казала.
— Рада тебе бачити, Елізо, дуже рада, — мовила Рут, потискаючи їй руку, наче довгожданій добрій подрузі. — То оце він і є, твій любий хлопчик? Я принесла йому медяника. — І простягла малому коржик у вигляді сердечка.
Хлопчик підійшов дивлячись на неї з-під кучерів, і боязко взяв гостинця.
— А де твій малий, Рут? — запитала Рейчел.
— Та тут десь. Твоя Мері забрала його й понесла на задвірок показати іншим дітлахам.
В цю мить двері відчинились, і до кухні зайшла Мері — мила рожевощока дівчинка з такими ж, як і в матері, великими карими очима. На руках у неї була дитина.
— Ага, ось він! — мовила Рейчел, підходячи А беручи в неї чималенького вгодованого хлопчика. — Ач, який здоровань! А виріс як! — Та певно ж, — підтакнула Рут.
Вона взяла малого на руки й почала швидко знімати з нього голубий шовковий каптурик, усілякі пальтечка, кофтинки та іншу теплу одежину. Тоді, покрутивши, обсмикнувши й опорядивши його з усіх боків, дзвінко поцілувала й спустила на підлогу, щоб він прийшов до тями. Та хлопчик, як видно, давно вже звик до такого поводження, бо в ту ж мить застромив палець у рот (ніби так воно й належало) і з поважним виглядом заглибився у свої думи. Тим часом його мати сіла, дістала з торбинки довгу смугасту панчоху й ревно взялася до плетіння.
— Мері, чи не принесла б ти води на чай? — лагідно загадала господиня.
Дівчинка взяла чайник і пішла до колодязя. Повернувшись, вона поставила чайник на вогонь, а невдовзі він уже весело воркотав, пускаючи легеньку пару, і в кухні неначе стало ще затишніше. Рейчел знову щось шепнула дівчинці, і ті самі руки примостили на плиту каструлю з абрикосами.
Рейчел дістала чисту білу стільницю, одягла фартух і повагом узялася місити тісто на коржики, мовивши до дочки:
— Мері, чи не сказала б ти Джонові, щоб він попатрав курку?
— І Мері побігла виконувати доручення.
— А як там Ебігел Пітере? — запитала Рейчел, пораючись біля коржиків.
— Та їй уже полегшало, — відказала Рут. — Я була там сьогодні, вранці, перестелила постіль, прибрала в домі. А потім прийшла Лі Гіллз, напекла хліба та пирогів на кілька днів. Я ще ввечері її навідаю.
— Ну, а я піду до неї завтра. Може, треба щось опорядити чи полагодити, — сказала Рейчел.
— Еге ж, це добре, — озвалася Рут. — Я чула, що Гана Стенвуд занедужала. Мій Джон був там учора ввечері. Треба буде завтра й собі піти.
— Нехай Джон приходить до нас завтра обідати, якщо ти сидітимеш у неї цілий день, — запропонувала Рейчел.
— Дякую, Рейчел. Там буде видно… А от і Саймон! До кухні зайшов Саймон Геллідей, високий кремезний чолов’яга в грубій куртці та крислатому капелюсі.
— Як живеш, Рут? — привітно мовив він, забираючи пухку ручку гості в свою широку долоню. — А як твій Джон?
— О, Джон живе гаразд, та й ми всі непогано, — весело озвалася Рут.
— Що там чувати, старий? — запитала Рейчел, садовлячи коржики в піч.
— Пітер Стебінз казав мені, що ввечері вони приведуть нових друзі в, — значливо відповів Саймон, миючи руки над мискою за дверима.
— Он як! — замислено мовила Рейчел і позирнула на Елізу.
— Ти, здається, казала, що твоє прізвище Гарріс? — запитав Саймон в Елізи, повернувшись до кухні.
Рейчел швидко метнула оком на чоловіка.
— Так, — тремтливим голосом підтвердила Еліза, гадаючи, що, мабуть, про неї вже повивішували об’яви.
— Жінко! — покликав Саймон, виходячи за двері.
— Чого тобі, старий? — озвалася Рейчел і, витираючи з рук борошно, пішла за ним.
— її чоловік у селищі й буде тут сьогодні ввечері, — сказав Саймон.
— Та що ти кажеш! — вигукнула Рейчел, і обличчя її засвітилося радістю.
— Справді так. Пітер їздив учора візком до другого поселення й застав там стару жінку та двох чоловіків. І один з них сказав, що його звуть Джордж Гарріс, а з його розповіді про себе я переконався, що то він. Гарний, меткий такий молодик… То що, скажемо їй про це зараз? — спитав Саймон.
— Ану порадьмося з Рут, — відповіла Рейчел. — Гей, Рут! Іди-но сюди!
Рут відклала своє плетиво і швидко вийшла за двері.
— Слухай, Рут, як нам бути? — запитала Рейчел. — Ось старий каже, що з новими втікачами прийшов Елізин чоловік і сьогодні ввечері буде тут…
Радісний вигук маленької квакерки перепинив їй мову. Рут сплеснула руками й так підскочила від захвату, що два непокірних кучерики вислизнули з-під чіпця і впали на білу хустку. ‘
— Цить, люба, цить, — лагідно мовила Рейчел. — Ну, то як — сказати їй про це зараз?
— Та певне! Цю ж мить! Ти уяви собі, як би я зраділа, коли б це був мій Джоні Зараз же скажи їй.
— Їй-право, Рут, ти тільки любов’ю до ближнього й живеш, — обізвався Саймон, потішено дивлячись на Рут.
— Аякже. Хіба не на те ми всі створені? Якби я не любила Джона й свою дитину, то навряд чи вболівала б так за неї. Ну йди вже, скажи їй! — І вона наполегливо торкнула Рейчел за руку. — Забери її до спальні і там скажи, а курку я сама засмажу.
Повернувшись до кухні, де Еліза сиділа над шитвом, Рейчел відчинила двері до невеличкої спальні й лагідно мовила:
— Ходімо зі мною, доню. Я маю для тебе звістку. Бліде обличчя Елізи враз спалахнуло. Злякано затремтівши, вона глянула на свого хлопчика.
— Ні, ні! — сказала Рут, підбігаючи до неї і беручи її за руки. — Не бійся, Елізо, це добра звістка. Іди, іди!
Вона легенько підштовхнула Елізу до спальні й зачинила за нею двері. Тоді обернулася, підхопила на руки малого Гаррі й почала його цілувати.
— Ти побачиш свого тата, синку! Чуєш! Твій тато скоро прийде сюди, — знов і знов проказувала вона, а хлопчик зачудовано глипав на неї очима.
Тим часом у спальні відбувалась інша сцена. Рейчел Геллідей пригорнула Елізу до себе й сказала:
— Господь зглянувся на тебе, моя дитино. Твій чоловік порятувався з рабства. к
В обличчя Елізі бурхливою хвилею вдарила кров, тоді так само бурхливо відлинула від серця. Бліда як крейда, трохи не зомліваючи, вона сіла на стілець.
— Мужайся доню, — мовила Рейчел, поклавши руку їй на плече. — Він серед друзів, і сьогодні ввечері його приведуть сюди.
— Сьогодні ввечері! — проказала за нею Еліза. — Сьогодні!
Слова втратили для неї всякий сенс. У голові в неї запаморочилось, очі повив туман…
Отямившись, вона побачила, що лежить на ліжку, вкрита ковдрою, а маленька Рут розтирає їй руки камфорою. Вона розплющила очі в солодкій дрімотній млості, немов людина, що довго несла важелезний тягар, а тепер скинула його з себе й може перепочити. Нервове напруження, що не полишало її ні на мить від першої ж хвилини втечі, нараз послабло, і тепер її огорнуло незвичне відчуття спокою та безпеки. Лежачи отак з розплющеними очима, вона, мов уві сні, дивилася на все, що діялось навколо. У відчинені двері до кухні вона бачила накритий сніжно-білою скатертиною стіл; чула заколисливе воркотання чайника, що закипав на плиті; бачила Рут, що легко снувала по кухні, несучи до столу то тарілку з коржиками, то блюдечко з варенням, і раз у раз спинялась біля Гаррі, щоб вкласти йому в руку коржик, погладити по голівці чи поворушити своїми білими пальчиками його довгі кучері Вона бачила опасисту постать Рейчел, коли та час від часу підходила до її ліжка і дбайливо поправляла ковдру чи подушку, бачила її великі ясні карі очі, що немовби випромінювали сонячне сяйво. Вона бачила, як прийшов чоловік Рут і як Рут підскочила до нього й почала щось гаряче шепотіти, раз у раз промовисто показуючи пальчиком на двері до спальні. Бачила, як Рут сідала до столу зі своїм немовлям на руках; бачила їх усіх за столом, і свого малого Гаррі на високому стільчику під надійним крилом Рейчел; чула тиху розмову, ніжний брязкіт чайних ложечок, мелодійний дзенькіт чашок — і зрештою все те змішалося в солодкому життєдайному сні. Еліза спала так, як ні разу ще не спала від тієї моторошної години, коли вона взяла на руки свого хлопчика й подалася в холодну зоряну ніч. їй ввижався прекрасний край, сторона миру та спокою — зелені береги, Чарівливі острівці, веселі сонячні блискітки на воді. Там стояв гарний будинок, і чийсь приязний голос сказав їй, що то її домівка. А в тій домівці грався її хлопчик, вільний та щасливий. Потім вона почула ходу свого чоловіка. Він підступав усе ближче, і ось його руки вже обняли її, і сльози його впали їй на обличчя — і тут вона прокинулась! Ні, то був не сон. День давно вже згас, і в кімнаті тьмяно світила свічка. її хлопчик тихо спав поряд з нею, а в узголів’ї, припавши лицем до подушки, ридав її чоловік.
Ранок другого дня удався в квакерському домі радісний та щасливий. Мати встала на світанку і тепер поралася в кухні, оточена працьовитими хлопчиками та дівчатками, з якими ми не встигли познайомити читача напередодні. Усі вони слухняно скорялись її лагідному звертанню «Зробив би ти…» чи ще лагіднішому «Чи не зробила б ти…», бо сніданок у тих буйнозелених долинах штату Індіана — річ дуже непроста, що потребує чимало допоміжних рук. І поки Джон бігав до криниці по воду, Саймон-молодший просіював кукурудзяне борошно на оладки, а Мері молола каву, сама Рейчел повагом місила тісто чи патрала курчат, немовби осяваючи все довкола ясним і м’яким світлом. Час від часу, коли через надмірну старанність її малолітніх помічників виникала небезпека сварки, вона спокійно промовляла: «Годі, годі!» чи «Мені це не подобається», — і цього було досить, щоб погамувати пристрасті.
Тим часом як відбувалися всі ці приготування, Саймон-старший стояв у сорочці перед невеличким дзеркалом у кутку, заклопотаний такою важливою для суспільного поступу справою, як гоління. Усе в тій великій кухні діялося напрочуд злагоджено, спокійно та одностайно, кожен робив своє діло з очевидною приємністю, і така вчувалася там взаємна довіра та доброзичливість, що навіть ножі й виделки по дорозі до столу брязкали влад, а курчата й шинка так весело шкварчали на сковороді, неначе тішилися з того, що їх смажать. І коли Джордж, Еліза та малий Гаррі вийшли до кухні, їх зустріли так привітно й радісно, що їм здалося, ніби все те ввижається уві сні.
Нарешті всі посідали до сніданку, тільки Мері лишилася біля плити пекти оладки, і, коли вони постигали й вкривалися хрусткою золотаво брунатною скоринкою, їх тут-таки, просто з жару, подавали на стіл.
Ніколи не світилось обличчя Рейчел таким щирим щастям, як тоді, коли вона сиділа за столом у своїй кухні. Навіть у тому, як вона передавала комусь тарілку з оладками чи наливала чашку кави, було стільки щирої материнської дбайливості, що ті оладки чи кава немовби ставали смачнішими від самого дотику її рук.
Уперше в житті Джордж сидів як рівний за одним столом з білими людьми. Спочатку він почував себе насторожено й ніяково, але дуже скоро ті почуття розвіялись від простодушної доброзичливості господарів, наче вранішній туман від сонячного проміння.
— Тату, а що, як тебе знову застукають? — спитав Саймон-молодший, намазуючи маслом оладку.
— Заплачу штраф, — спокійно відказав батько.
— А якщо тебе посадять у тюрму?
— Хіба ж ви з мамою не впораєтеся з господарством? — усміхнувся Саймон-старший.
— Мама впорається з чим хочеш, — сказав хлопчик. — От тільки як їм не соромно вигадувати такі закони!..
— Сподіваюся, хазяїне, вам ніщо через нас не загрожує? — стурбовано запитав Джордж.
— Не журися, Джордже. На те ми й живемо на світі. Якби ми не ризикували задля добра, то чого були б варті?
— Але ж ви ризикуєте через мене! — мовив Джордж. — Не можу я цього допустити.
— Хай тебе це не тривожить, Джордже. Ми ризикуємо не через тебе, а в ім’я справедливості, — відказав Саймон. — Отож перебудеш тут до вечора, а десь годині о десятій Файнес Флетчер відвезе тебе до дальшого поселення, тебе і твоїх супутників. За вами йде погоня, і зволікати не можна.
— Коли так, то навіщо дожидати вечора? — спитав Джордж.
— Удень тут нема чого боятися, бо кругом друзі і всі насторожі. Та й безпечніше їхати поночі.
Розділ XIV
Єванжеліна
Міссісіпі! Як невпізнанно, мов справді чарами, змінилися твої береги, колись такі безлюдні й дикі, сповнені небачених див природи! Здається, ще так недавно була ти річкою первісної романтики й чарівної казки, а сьогодні твої води плинуть у світі реальності, одначе не менш химерної і дивовижної. Справді бо, чи є десь інша річка, що несе на своїх грудях багатства й набутки такої великої країни? І як не порівняти її могутню, бурхливу, піняву бистрінь з тим буйним розливом діяльності, що його виплеснула на ці береги найенергійніша та найзаповзятливіша нація, яку будь-коли бачив старий світ. Та ба! Несуть її води й інший вантаж, гіркий і моторошний, — сльози гноблених, стогін знедолених, жалі нещасних…
Скісне проміння призахідного сонця міниться на широкому, як море, річковому просторі. Золотисте сяйво повиває прибережні зарослі тремтливого очерету й стрункі чорні кипариси, пообвішані жалобними гірляндами темного моху. Тяжко навантажений пароплав іде далі за водою.
Вщерть завалений паками бавовни з незчисленних плантацій, на віддалі він здається безформним сірим громадищем, що важко суне вперед. Нам доводиться чимало поблукати його залюдненими палубами, щоб розшукати нашого доброго приятеля Тома. Аж ось нарешті ми бачимо його на верхній палубі, в невеличкому закапелку між паками бавовни.