— Коли відбувся цей злам? — пошепки спитав він міс Офелію.
— Десь над північ, — відказала вона. Прокинувшись від звуку лікаревої ходи, із своєї кімнати квапливо вийшла Марі.
— Огюстене! Сестрице! Ой!.. Що тут?.. — поспіхом заговорила вона.
— Помовч! — хрипло мовив Сен-Клер. — Вона помирає!
Ці слова почула няня й побігла будити слуг. Незабаром уся челядь була на ногах — замелькало світло, зчинилася метушня, на веранді показалися стривожені обличчя, що з острахом зазирали до кімнати крізь скляні двері. Та Сен-Клер нічого не бачив і не чув — він бачив лише отой вираз на личку сплячої дитини.
— О, якби вона прокинулась і сказала що-небудь! — мовив він і, нахилившись до дочки, тихенько покликав: — Єво, ластівко!..
Великі голубі очі розплющились. По обличчю Єви перебіг усміх. Вона силкувалася підвестись і заговорити.
— Ти впізнаєш мене, Єво?
— Любий тату… — останнім зусиллям проказала дівчинка і обняла його за шию.
Але в ту ж мить рученята її знов упали, і коли Сен-Клер підвів голову, то побачив, як личко їй викривила передсмертна судома. Єва насилу дихала й поривалася звести рученята догори.
— Який жах! — з мукою в голосі мовив Сен-Клер і, ледве тямлячи, що робить, схопив Тома за руку. — Томе, друже мій, я цього не знесу!
Том стиснув руку господаря в своїй. По його чорному обличчю котилися сльози.
— Скоріше б уже кінець! — провадив Сен-Клер. — Це розриває мені серце!
— Уже!.. Уже по всьому, любий хазяїне! — сказав Том. — Погляньте на неї.
Дівчинка, задихаючись, лежала на подушках, уже зовсім знесилена. її великі ясні очі підкотилися й застигли. Та на личку був такий урочистий спокій, таке осяйне блаженство, що змовкли навіть гіркі ридання. Всі, затамувавши віддих, збилися навколо неї.
— Єво! — лагідно покликав Сен-Клер. Вона не озивалася.
— О Єво, скажи нам що-небудь! — благав батько. Ясний, променистий усміх осяяв її личко, і вона уривчасто прошепотіла:
— Любов… радість… спокій…
Тоді востаннє зітхнула й затихла назавжди.
Розділ XXVII
Остання путь
Статуетки й картини в Євиній кімнаті були закриті білими серветками. Тишу порушували тільки притамовані зітхання і ледь чутні звуки ходи. Крізь затінені вікна до кімнати проходило неясне урочисте світло.
Ліжко було задраповане білою матерією, і там під фігурою пониклого ангела, лежала дитина, що заснула вічним сном.
Вона лежала убрана Б просте біле платтячко, що його так полюбляла за життя, і рожевий відсвіт од спущених завіс осявав її непорушне мертве личко теплою барвою. Важкі вії м’яко припали на білі щічки, а голівка трохи схилилася набік, неначе дівчинка просто спала. Та вираз неземного блаженства й спокою, що проймав кожну рисочку її личка, непомильно свідчив, що то не звичайний дочасний сон, а вічний спочинок.
Такі, як ти, люба Єво, не підвладні смерті! Вони не поринають у смертельний морок, а лиш примеркають, наче вранішні зорі в золотому сяєві світанку…
Чи не так думав собі Сен-Клер, що стояв, згорнувши руки на грудях, і невідривно дивився на дочку? А втім, хто може сказати, про що він думав? Від самої тієї хвилі, коли біля смертельної постелі пролунало слово «Одійшла», все для нього ніби огорнулося темним туманом, важкою запоною смутку. Він чув коло себе голоси, його про щось запитували, і він відповідав. Його спитали, на коли він хоче призначити похорон і де її поховати, і він роздратовано відказав, що йому однаково.
Адольф і Роза причепурили кімнату. Хоч які вони були легковажні, безтурботні й дитинні, проте серця мали добрі, чутливі, і, тим часом як міс Офелія наглядала за прибиранням загалом, саме їхні руки надали смертельному покоєві м’якого, поетичного вигляду, усунувши з нього той похмурий і гнітючий дух, що так часто позначає похорони в Новій Англії.
Скрізь, як і перед тим, були квіти — білі, ніжні, запашні, з граціозно похиленими пелюстками. На Євиному столику, вкритому білою скатеркою, стояла її улюблена ваза з одним великим пуп’янком білої троянди. Адольф і Роза, що, як і всі люди їхньої раси, мали гостре відчуття краси, по кілька разів перелаштовували кожну складнику завіс і драпування. Ось і тепер, поки Сен-Клер стояв, заглиблений у свої думи, Роза тихо зайшла до покою з кошиком білих квітів. Побачивши господаря, вона відступила й шанобливо спинилася. Та, пересвідчившись, що він її не помічає, підійшла до „ліжка й стала викладати квіти коло небіжчиці. Немов уві сні, Сен-Клер бачив, як вона вклала Єві в рученята жасминову гілочку, а рештою квітів з тонким смаком оздобила ліжко.
Двері знову відчинились, і на повозі, ховаючи щось під фартушком, з’явилася Топсі з припухлими від сліз очима. Роза зробила швидкий застережливий знак рукою, але дівчинка вступила до кімнати.
— Іди геть! — ще рішучіше мовила пошепки Роза. — Тобі тут нема чого робити!
— Ой, пусти мене! Я принесла квітку… таку гарну! — сказала Топсі. — Дозволь мені покласти там, тільки оцю одну.
— Іди геть! — ще рішучіше мовила Роза.
— Не чіпай її! — обізвався Сен-Клер, раптом тупнувши ногою. — Нехай зайде.
Роза вмить замовкла, і Топсі підійшла й поклала свою квітку до ніг небіжчиці. І раптом з диким зойком повалилася на підлогу біля ліжка і зайшлася голосним плачем.
До кімнати квапливо зайшла міс Офелія і спробувала підвести й угамувати дівчинку, але намарне.
— Ой панночко Єво! Панночко Єво! І я теж хочу померти… так хочу!
У голосі її бринів відчайдушний розпач. Кров прилинула до блідого, наче мармурового обличчя Сен-Клера, і на очі йому вперше, відколи померла Єва, навернулися сльози.
— Встань, дитино, — тихо промовила міс Офелія, — не треба так кричати. Панночка Єва тепер на небі…
— Але ж я її не побачу! — відказала Топсі. — Я ніколи більше її не побачу! — І знову заридала.
Якусь хвилю всі стояли мовчки.
— Вона казала, що любить мене! — голосила Топсі. — Ой лишенько, лишенько! Тепер же нікого в мене не зосталося, анікогісінько!
— А й правда, — сказав Сен-Клер. — І все ж таки, — обернувся він до міс Офелії, — постарайтеся якось заспокоїти бідну дитину.
— Ой, краще б мені й світу білого не бачити! — не вгавала Топсі. — Нащо він мені, нащо!
Міс Офелія лагідно, але рішуче підвела її і відпровадила з кімнати. Та в неї самої з очей капали сльози.
— Топсі, нещасна ти дитино, — сказала вона, привівши її до своєї кімнати, — не побивайся так! Я теж тебе любитиму, хоч я й не така, як була наша дорога дівчинка. Та я навчилася в неї любити ближніх. Я любитиму тебе й допоможу тобі стати хорошою.
Голос міс Офелії промовляв більше, ніж її слова, а ще більше промовляли щирі сльози, що збігали по її щоках. Від тієї хвилі вона назавжди заволоділа душею знедоленої дитини.
«О люба моя Єво, чи зробив хто-небудь стільки добра, як ти за своє коротке життя? — думав Сен-Клер. — А яку відповідь дам я сам за всі мої довгі літа?»
Якийсь час у покої чути було тільки тихе перешіптування і ходу тих, що заходили поглянути на небіжчицю. Потім принесли маленьку труну. Потім був похорон; до будинку під’їжджали карети, заходили незнайомі люди; скрізь були білі шарфи й стрічки, жалобні пов’язки, чорні убори; лунали слова молитов. І Сен-Клер жив, ходив, рухався, мов людина, що вже виплакала всі сльози. До останньої хвилини він бачив лиш одне: доньчину золотисту голівку в труні. Та потім її запнули покривалом і наклали на труну віко. І він покірливо пішов разом з іншими до затишного куточка в кінці парку, де біля лавочки з дерну, на якій так часто сиділи Єва з Томом, була маленька яма. Сен-Клер стояв обіч неї, втупивши додолу безтямні очі. Він бачив, як спускали маленьку труну, невиразно чув урочисті слова молитви і, навіть коли яму закидали землею, не міг повірити, що там навік сховано від очей його Єву…
А потім усі пішли, і родина повернулася до будинку, що вже ніколи не побачить маленької господині. Вікна в кімнаті Марі були затінені, а сама вона лежала на ліжку й невтішно ридала, давши волю своєму горю і щохвилини прикликаючи до себе всіх слуг. Вони, певна річ, не мали коли поплакати, та й до чого б це їм? Адже то було її горе, і вона анітрохи не сумнівалася, що ніхто в світі не зможе й не схоче тужити так, як вона.
— Сен-Клер не зронив ні сльозинки, — казала вона. — Йому зовсім не жаль дочки. Аж подив бере, як подумаєш про таку нечулість та бездушність, — адже він знав, як тяжко вона страждала.
А оскільки люди звикли беззастережно вірити своїм очам і вухам, то й багато хто з прислуги справді думав, ніби їхня пані побивається найдужче, особливо коли Марі почала корчитись в істеричному нападі, зажадала лікаря і нарешті оголосила, що помирає. В будинку зчинилася метушня й біганина, до Марі тягли пляшки з гарячою водою, припарки, мазі, і все те дуже розважало її.
Але Томове серце тяглося до господаря. Сумний і похмурий, він скрізь ходив за Сен-Клером, і, коли той сидів у Євиній кімнаті, блідий, принишклий, втупивши погляд перед себе, Том добачав у його сухих, невидющих, застиглих очах куди більше смутку, аніж в усіх риданнях і жалощах Марі.
Через кілька днів Сен-Клери повернулися до міста. Знеможений горем Огюстен прагнув переміни, яка відвернула б його думки на щось інше. Отож вони залишили свою віллу та парк з дорогою могилкою і приїхали назад у Новий Орлеан „„.
Сен-Клер заклопотано поспішав вулицями, сподіваючись, що гомінке й бурхливе міське життя з повсякчасними новими враженнями заповнить болісну порожнечу в його серці. І ті, хто бачив його на вулиці чи зустрічав у кав’ярні, дізнавалися про його тяжку втрату лише з жалобної стрічки на капелюсі, бо він був, як завжди, усміхнений і балакучий, читав газети, обговорював політичні новини, займався справами. Та й хто б міг подумати, що його незмінний усміх — лиш зовнішня оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.
— Містер Сен-Клер — дивовижна людина, — скаржилася Марі міс Офелії. — Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені важко схилити його на розмову про неї. А я, правду кажучи, сподівалась від нього глибших почуттів.
— Кажуть, тиха вода греблі рве, — промовила міс Офелія пророчим тоном.
— Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона неодмінно їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Хотіла б я бути така, як Сен-Клер! Мої почуття так тяжко крають мені серце!
— Ой пані, та хазяїн же зробився худий, мов та тріска! Я чула він анічогісінько не їсть, — обізвалася няня. — Я ж знаю, що він не забув панночки Єви. Та й то ж би то міг її забути, нашу любу маленьку рибоньку! — додала вона, втираючи очі.
— Може й так, але до мене йому байдуже, — сказала Марі. — Я не почула від нього жодного співчутливого слова. А йому слід би знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь-які батьківські!
— Кожне серце знає своє горе, — поважно промовила міс Офелія.
— От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої переживання. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! — І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.
Марі була з тих безталанних натур, в чиїх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та тільки-но чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.
Розділ XXVIII
Возз’єднання
Один по одному збігали тижні в будинку Сен-Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми переживали, а жорстока, байдужа, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання — одне слово, займатися сотнями марних справ, не маючи вже до них ніякого інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь-яка душевна потреба в цьому давно минула.
Колись усі життєві інтереси та сподівання Сен-Клера непомітно для нього самого зосереджувалися навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю власністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви — купувати, поліпшувати, змінювати, опоряджати, влаштовувати, — що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.
Та до одного діла Сен-Клер усе-таки взявся: невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, маючи намір відпустити його одразу ж, як тільки будуть виконані всі належні формальності. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, щоб Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував від людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, побачивши, з якою любов’ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.
— Ну, Томе, — сказав Сен-Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення, — я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свої пожитки й готуйся в дорогу до рідного Кентуккі.
Спалах радості, що враз осяяв Томове обличчя, і його зворушливе «Хвалити бога!» трохи збентежили Сен-Клера: йому стало прикро, що Том так легко готовий з ним розлучитися.
— Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, щоб отак умлівати з радощів, — сухо мовив він.
— Ні, ні, пане! Я не того. Вільною людиною стану — ось чого я радію!
— А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?
— Ой ні, що ви, пане! — гаряче заперечив Том. — Аж ніяк!
— Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.
— Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все — зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!
— Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене, — трохи невдоволено промовив Сен-Клер. — Та й чого б тобі тут лишатися, справді! — додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.
— Я не поїду, поки в пана горе, — сказав Том. — Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.
— Поки в мене горе, Томе? — перепитав Сен-Клер. — Ти й справді думаєш чекати так довго? — Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече. — Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.
— Я вірю, що цей день настане, — поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.
Марі Сен-Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою — доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім’ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи-блискавиці.
Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м’якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов’язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.