Отож, коли Сем нарешті показав йому ту дорогу, він швидко поскакав уперед. Сем і Енді подалися за ним. ч То була справді дорога, що колись давно вела до річки, але вже багато років, відтоді як проклали новий шлях, нею ніхто не їздив. Десь із годину там можна було вільно їхати верхи, а далі шлях перетинали фермерські будівлі та паркани. Сем добре знав про це; що ж до Енді, то він і не чув про ту дорогу — так давно була вона занедбана. Отож він їхав собі покірливо й сумирно, лише вряди-годи голосно нарікаючи на те, що дорога «достобіса нерівна», як на хвору ногу його Джеррі.
— Ану годі вже! — обізвався Гейлі.
— Знаю я ваші штуки. Хоч би що ви базікали, а я з цієї дороги не зверну. То ви мені замовкніть!
— Панові краще знати, якою дорогою їхати, — слухняно мовив Сем і водночас так значливо підморгнув до Енді, що той насилу стримав регіт.
Сем був у чудовому гуморі. Вдаючи, ніби пильно вдивляється перед себе, він раз по раз щось вигукував: то йому ввижалася десь на далекому пагорбі «жіноча головам, то він обертався до Енді, питаючись, «чи то не Ліззі отам в уголовинці», — і щоразу це траплялося в таких незручних місцях дороги, де ніяк не випадало поганяти швидше, тож Гейлі весь час аж нетямився з люті.
Проїхавши близько години тією дорогою, вершники спустилися з узгірка і на всьому скаку вперлися просто в садибу якогось заможного фермера. Навколо не видно було ані душі живої — всі працювали в полі, — та досить було одного погляду на велику стодолу, яка перетинала дорогу, щоб збагнути: далі їхати нема куди.
— А що я казав панові! — вигукнув Сем, вдаючи невинно ображеного. — Де ж би то приїжджій людині знати місцевість краще від хлопця, що тут-таки народився й виріс!
— Ах ти ж бісова душа! — вилаявся Гейлі.
— То ти все знав наперед!
— Хіба ж я не казав вам, що знаю? Та ви мені не повірили. Я ж казав, що все тут перегороджено і що нам не проїхати. Осьде й Енді чув.
Істина була надто очевидна, і торговець, не маючи чим заперечити, мусив прикусити язика. Всі троє повернули назад і поїхали шукати пряму дорогу.
Через усі ті затримки вершники дісталися до прибережного містечка аж тоді, коли Елізин хлопчик уже чи не з годину спав у тамтешньому заїзді. Еліза стояла біля вікна й дивилася в інший бік, та Семові гострі очі помітили її ще здаля. Гейлі й Енді їхали трохи позаду. Одначе і в цю критичну мить Сем не розгубився: удавши, ніби в нього з голови здуло бриль, він голосно зойкнув, і Еліза злякано відсахнулась. Вершники чвалом промчали повз вікно і спинилися біля передніх дверей.
Елізі здалося, що за одну ту хвилю вона прожила тисячу життів. Кімнатка, в якій вона була, мала ще одні двері, що виходили до річки. Еліза схопила дитину і чимдуж збігла з ганку. Торговець побачив її лише тоді, коли вона вже зникала за прибережним схилом. Він зіскочив з коня і, голосно гукнувши до Сема й Енді, кинувся за нею, мов хорт за оленицею. Не тямлячи себе з жаху, Еліза мчала вперед, ледь торкаючись ногами землі, і за мить була вже біля самої води. Погоня наступала їй на п’яти. Вся напружившись у відчайдушному пориванні, вона дико вереснула і за одним стрибком перелетіла через каламутний потік, що вирував між берегом і кригою. То був шалений стрибок, можливий лише в нападі безумства чи розпачу. Гейлі, Сем і Енді аж скрикнули і мимоволі затулили обличчя руками.
Величезна зеленкувата крижина, на яку скочила Еліза, нахилилась і затріщала, та вона не затрималась на ній ані миті. З відчайдушним криком, гнана страхом і розпачем, вона перестрибувала з крижини на крижину, — спотикалася, мало не падала, ковзалась і знову зводилася на рівні ноги!.. Черевики злетіли в неї з ніг, від панчіх зосталися самі клапті, за кожним скоком на кризі лишалися криваві сліди, та вона нічого того не бачила, нічого не відчувала, аж доки перед її очима невиразно, мов уві сні, забовванів протилежний берег, і якийсь чоловік допоміг їй вийти на суходіл.
— Ну й хоробра ж ти, дівчино, хоч я й не знаю, хто ти! — захоплено мовив він.
Еліза впізнала його: той чоловік мав ферму в сусідстві з її колишньою домівкою.
— Ой містере Сімс! Рятуйте мене, благаю вас, рятуйте! Сховайте мене десь! — вигукнула вона.
— Овва, що я бачу! — здивувався чоловік. — Та це ж дівчина з маєтку Шелбі!
— Моя дитина… оцей хлопчик… Пан продав його!.. Онде його новий хазяїн, — промовила Еліза, показуючи на кентуккійський берег. — О містере Сімс, ви теж маєте синочка…
— Еге ж, маю, — відказав чоловік, грубувато-лагідно тягнучи її на крутий берег. — До того ж ти справді хоробра дівчина. А мені такі до душі.
Коли вони вибрались нагору, чоловік спинився.
— Я б залюбки допоміг тобі, — сказав він, — та не маю де тебе прихистити. Найбільше, що я можу, це порадити тобі піти отуди… — І він показав на великий білий будинок, що стояв окремо від інших на головній вулиці містечка. — Іди туди, там живуть добрі люди. Нічого не бійся, вони тобі допоможуть — їм це не первина.
— Не знаю, як вам і дякувати, — зворушено мовила Еліза.
— Та пусте, нема за що, — відказав чоловік. — Нічого я такого не зробив.
— І дуже вас прошу, пане, не кажіть про мене нікому!
— Як тобі не сором, дівчино! За кого ти мене маєш? Певно, що не скажу, — відповів чоловік. — А тепер іди собі. Ти славна, розумна дівчина. Так, ти заслужила свою волю, отож матимеш її.
Еліза притиснула до грудей дитину і швидкою впевненою ходою рушила вперед. Чоловік стояв і дивився їй услід.
— Певно, Шелбі сказав би, що сусідові так чинити негоже, але що я мав діяти? — мовив він сам до себе. — Ну, то нехай і він одплатить мені тим самим, як застукає десь котру з моїх негритянок. Не можу я бачити, як тих нещасних переслідують з хортами, а вже щоб цькувати їх самому, то нізащо в світі. Та й з якої б то речі я мав ловити чужих невільників?..
Отак міркував собі той небагатий і простосердий кентуккієць, що не дуже знався на законах своєї країни і через те вчинив так, як підказало йому сумління. Коли б він був багатший та освіченіший, то, мабуть, вчинив би інакше.
Тим часом Гейлі, зовсім ошелешений, спостерігав сю ту сцену, аж поки Еліза зникла з очей на високому протилежному березі. Тоді він обернувся і запитливо подивився на Сема й Енді.
— Оце тобі маєш! — мовив Сем.
— Не дівка, а справжній гаспид, — сказав Гейлі.
— Стрибала, мов та дика кішка!
— Та вже ж, — пробурмотів Сем, чухаючи потилицю. — Надіюсь, пан не загадає і нам пуститися тою дорогою. Бо, як правду казати, мені воно не світить, аж ніяк! — І Сем голосно пирхнув.
— То ти ще й смієшся! — гримнув на нього торговець.
— Нехай пан мені дарує, бо несила вже терпіти, — озвався Сем, даючи нарешті волю довго тамованому захвату. — Вона ж так кумедно стрибала по тих крижинах— плиг!… скік!.. А крига — хрясь! А вона знову— плиг!.. льоп!.. Ото була чудасія!
І Сем з Енді зареготали так, що їм аж сльози з очей покотилися.
— Ось ви мені зараз на кутні засмієтеся! — люто вигукнув торговець, заміряючись на них гарапником.
Та вони спритно ухилилися, з криком збігли нагору і, перш ніж Гейлі кинувся за ними, скочили на коней.
— Бувайте здорові, ласкавий пане! — дуже поважно промовив Сем. — Мабуть, хазяйка вже хтозна-як тривожиться за Джеррі. А панові Гейлі ми однаково більше не потрібні. Хазяйка не подарувала б нам, коли б ми погнали наших коней на отой місток, яким подалася Ліззі!
Він жартівливо тицьнув Енді в бік, і обидва швидко поскакали геть; лиш перекоти їхнього сміху долинули здаля за вітром.
Розділ VIII
Втеча
Коли Еліза скінчила свій одчайдушний перехід через річку, надворі вже смерклось. Огорнута сірою надвечірньою імлою, що поволі здіймалася знад води, вона зникла на високому березі, і бурхливий потік, захряслий крижаними брилами, надійно заступив дорогу її переслідувачам. Отож розлюченому Гейлі довелось повернутися до прибережного зайду, щоб розміркувати, як йому діяти далі. Господиня відчинила перед ним двері до невеличкої вітальні з грубим килимком на підлозі, де стояв стіл, засланий лискучою чорною клейонкою, і кілька дерев’яних стільців з високими спинками. Камінну полицю, під якою ледь жевріло курне вогнище, прикрашали яскраво розмальовані гіпсові фігурки. Перед каміном незграбно тулився довгий твердий ослін, і Гейлі важко сів на нього, заглиблений у свої невеселі думи про марність людських сподівань та зрадливість долі.
— І на якого біса мені здався той малий шмаркач! — промовив він сам до себе. — Оце вскочив я в халепу, хай йому абищо!..
І, щоб дати якусь полегкість душі, він заходився обкладати себе такою вигадливою лайкою, що ми, хоч і маємо всі підстави вважати ті вислови за цілком справедливі, змушені випустити їх з міркувань пристойності.
Раптом увагу Гейлі привернув гучний та різкий чоловічий голос. Він належав прибульцеві, що, як видно, саме злазив з коня перед дверима заїзду. Гейлі метнувся до вікна.
— Побий мене грім! Та й недарма ж люди вірять у провидіння! — зраділо вигукнув він. — Це ж не хто інший, як Том Локер!
Гейлі швидко подався за двері.
Біля прилавка в кутку великої кімнати стояв міцно збитий, кремезний чолов’яга, на всі шість футів заввишки та й завширшки чималий. На ньому була куртка з буйволячої шкури, вивернутої шерстю назовні, що надавала йому дикого й страхітливого вигляду, цілком відповідного до всієї його подоби. Кожна риса його грубого обличчя виказувала в ньому людину до краю брутальну й жорстоку. Якщо читач здатен уявити собі величезного бульдога, що розгулює на двох ногах у куртці та капелюсі, він матиме точне зображення цього чоловіка.
3 ним був подорожній товариш, що мало не з усіх поглядів являв собою цілковиту його протилежність.
Той низенький на зріст хирлявий чоловічок, верткий і вкрадливий у поводженні, наче кіт, мав пронизуваті чорні очиці, що немовби весь час пантрували мишу, та й з дрібного його обличчя ні на мить не сходив сторожкий вираз. Його довгий тонкий ніс випинався так, ніби хотів доскіпатись до основ усього сущого, ріденьке чорне волосся було гладенько прилизане, а всі рухи й манери свідчили про хитру та помірковану вдачу.
Височенний здоровань налив собі півсклянки віскі і, ні слова не кажучи, вихилив за одним духом. Його хирлявий супутник звівся навшпиньки, покрутив головою, неначе принюхувався до пляшок, що рядком стояли на прилавку, і аж тоді, по доброму роздумі, тоненьким тремтливим голосом замовив собі м’ятної настоянки.
Коли йому подали склянку, він пильно обдивився її, видимо вдоволений своїм вибором, а тоді взявся помалу, не кваплячись, сьорбати напій.
— Ну хто б міг подумати, що мені так пощастить!
Гей, Локере, як ся маєш? — обізвався Гейлі, виходячи наперед і простягаючи руку здорованеві.
— Сто чортів! — почув він ґречну відповідь. — Яким вітром тебе сюди занесло, Гейлі?
Чоловічок із сторожкими очицями — його звали Меркс — ураз облишив своє питво і, витягши шию з цікавістю втупив очі у нову людину, як ото, бува, кіт не зводить погляду з сухого листочка, що стріпується од вітру, або ще з якоїсь уявної здобичі.
Слухай, Томе, це ж просто щастя, що я тебе зустрів! Я вклепався в бісову халепу, і ти повинен мені допомогти.
— Та вже звісно! — буркнув його чемний приятель.
— Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба. Ну, що там у тебе?
— А це з тобою приятель? — спитав Гейлі, недовірливо позирнувши на Меркса. — Чи, може, компаньйон?
— Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що ми з ним разом промишляли в Натчезі.
— Радий познайомитись, — озвався Меркс, простягаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа. — То це ви і є містер Гейлі?
— Я самий, голубе, — відказав Гейлі.
—А тепер, панове, коли вже ми так щасливо зустрілись, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий телепню! — гукнув він до чоловіка за прилавком. — Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справжньог о питва, щоб було чим душу звеселити!
І ось уже у вітальні засвічено свічки, роздмухано вогонь у каміні, і вся доброчесна трійця сіла коло столу, заставленого згаданими вище речами, що сприяють приятельській балачці. і Гейлі заходився зворушливо розповідати про свою лиху пригоду. Локер замовк і слухав його з похмурою увагою. Меркс, що весь час заклопотано крутився на стільці, готуючи якийсь особливий, тільки йому відомий пунш, вряди-годи підводив голову од склянки й мало не тицяв своїм гострим носом і підборіддям у самісіньке обличчя Гейлі — так зацікавила його торговцева розповідь. А коли вона дійшла кінця, його, як видно, охопив справжній захват, бо плечі й боки в нього затрусились, а тонкі уста розтяглись у радісній усмішці.
— То виходить, вас пошили в дурні? — спитав він. — ; Хе-хе-хе! Оце-то штука!
— З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока, — скрушно мовив Гейлі. — От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів! — сказав Меркс. — Як на мене, то це був би чи не найбільший новочасний здобуток. — І він перший тоненько засміявся з власного жарту.
— Атож, — озвався Гейлі.
— Не збагну я цього, та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тією малечею, то їм би тільки радіти, що здихались її. Та де там! І чим нікчемніший той вилупок, чим більше з ним мороки, тим дужче вони за нього чіпляються.
— Ваша правда, містере Гейлі, — сказав Меркс. — Посуньте-но до мене воду… Атож, сер, усе; про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, мабуть, і кожен з нас це відчув. Було колись, як я ще торгував; купив я одну негритянку — гожу, при тілі, та й до роботи беручку. А в неї було дитинча, таке вже там нещасне — чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна-яке. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому хоч що-небудь, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це їй дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! І знаєте, я аж подумав тоді: чи не того вона так за ним побивається, що воно отаке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж не прикидалася, ні, — вона криком кричала, никала, мов та причинна, по всіх закутках, неначе зосталась одним-одна в світі. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, та й годі!
— Еге ж, отак і мені раз було, — обізвався Гейлі.
— Минулого літа купив я в пониззі Червоної річки молоду жінку з гарним на вигляд хлопчиськом. Очі в нього блищали не гірше за ваші. Та коли придивився, бачу — він сліпий. Геть сліпий, щоб я так жив! Ну, то я собі, звісно, розміркував, що треба б його швидше здихатись, та й без зайвих слів любісінько проміняв на барильце віскі. Пішли забрати його від матері, та де там! Вона як визвіриться — ну точнісінько тигриця. А ми ще не знялись тоді з якоря, і я не встиг закувати свій новий гурт. Отож вона плиг на паку бавовни, хап у котрогось матроса ножа, і от вірте мені на слові — в першу мить усі так і позадкували. Та потім вона побачила, що однаково нічого не вдіє, обернулася і шубовсть униз головою в річку разом зі своїм малим— тільки бульбашки за ними пішли.
— Тьху! — буркнув Том Локер, що слухав обидві історії, не приховуючи своєї зневаги.
— Дурні ви йолопи, ось що я вам скажу! Мої негритянки таких фіглів не виробляють, будьте певні!
— Справді? А як же ви з ними ладнаєте? — жваво спитав Меркс.
— Як ладнаю? А ось слухайте. Коли я купую негритянку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулак і кажу. «Ось бачиш? Спробуй мені тільки писнути — і я геть розтовчу твою чорну пику! Щоб я не чув од тебе ані слова, ані звуку, — кажу я їй. — Твій вилупок належить мені, а не тобі, і що з ним буде, це тебе не обходить. Отож я продам його при першій же нагоді, а ти собі добре затям: якщо знімеш галас, я так тебе розцяцькую, аж не рада будеш, що й на світ народилася». Будьте певні, вони враз переконуються, що зі мною жарти погані, і мовчать, наче риби. А як котра й подасть голос, то тут уже… — І містер Локер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів.
— Оце, як то кажуть, наголосив, — мовив Меркс і, тицьнувши Гейлі в бік, знову тоненько засміявся. — Ну чи не штукар він, наш Том? Хе-хе-хе! Справді, Томе, ви таки здатні просвітлити їхні чорні голови. Вони у вас одразу починають тямити, що до чого. І коли ви, Томе, не сам люципер, то напевне його рідний брат.
Том вислухав цю похвалу з належною скромністю і прибрав такого люб’язного вигляду, на який був тільки здатен.