Отже, ви для мене людство і я повторюю своє запитання: чи віддаси, людство, мооганам п п п (пустелі, полярні землі, праліси) плюс океан?
— Це треба обмізкувати, — сказав Ладіслав. — Бо навіть ці троє п п, найпаче останнє, зовсім не зайві на світі. В пустелях добувають нафту, біля полюса будують метеорологічні станції й аеродроми, і скрізь живуть люди, в пралісі теж.
— Так, живуть, — мовив Йозіфек. — А тепер ти скажеш: океан. Океан…
— Так, я хочу сказати й це. Пів-океану, будь ласка. Але цілий? Ідеться не лише про рибальство, судноплавство і так далі.
— Ідеться також про Гольфстрім, — знову доповнив його Йозіфек, — та інші течії, тобто про тепло, врожай і взагалі про погоду… Які подробиці ми ще забули? Моогани перенесуть нас на тисячу років уперед, у добу без небезпеки й страждань. Більше ніхто й ніколи не запропонує людству. А ми мнемося, що за це шкода віддати пустелі з метеорологічною станцією і з аеродромом. Ми чубимося за Гольфстрім і можемо мати погоду, яка тільки нам заманеться. Зарди краплі солоної води зі злиденним рибальством і з зайвим судноплавством ми відмовимося од вічного здоров'я, достатку й миру?
Я подякував Йозіфкові за гарну промову, і мені вже почало здаватися, що ми виграли. Заплющивши чі, я вже бачив землю мооган, те, як ми обробляємо її на водах. На вествах грунту поробимо схили й горби, засіємо їх усім, що росте на Землі, викопаємо русла для річок, улоговини для озер. А тоді викличемо облогові дощі, щоб ці місця заповнилися прісною водою й щоб зійшли перші рослини.
Я вже впритул підійшов до заснування міст, коли Кароліна сказала, що хоче зробити заяву від імені риб.
— Я хочу виступити від імені риб, хоч маю повноваження тільки від снігурів і козуль. Мооганська цивілізація, поза всяким сумнівом, компенсувала б нам рибальство. Та накрити океан означає вбити його. Подумайте про морські глибини, яке вирує там життя.
— І подумайте, — підхопила Геленка, — про тюленів, моржів і морську пташву. Ви знаєте, скільки на морі може прогодуватися гарних птахів?
— А ти знаєш? Перелічи мені декотрі види гарних птахів. Ну, перелічи! — А що йому не хотілося чекати, властиво, кортіло перелічити птахи, які він знає, Ладіслав випустив на нас густий рій пінгвінів, альбатросів, чайок, гагар, морських чайок, морських орлів, кондорів і ще не знаю яких морських та берегових птахів.
Ми намагалися терпляче вислухати його лекцію з природознавства, та Йозіфек усе ж таки не втримався й урвав Ладіслава.
— Ви думаєте про птахів і про риб, — сказав він. — Думаєте, як прогодуються птахи й риби. А я думаю про те, що іще третина людства не годна прогодувати своїх дітей. Діти жебрачать на розі індійських вулиць, мруть з голоду неврожайних років. Від імені дітей і матерів заявляю: я з радістю пожертвую навіть двома океанами, якщо з ними на Землі щезне голод.
Йозіфек знаходив дедалі вагоміші аргументи для прийняття мооганської цивілізації. І все ж таки наші дівчата знаходили дедалі вагоміші контраргументи.
— У нас теж був голод, а тепер нема, — мовила Геленка.
— Діти жебрачили, а тепер уже не жебрачать, — і собі докинула Кароліна.
А Геленка вела далі:
— Ми поки що не вміємо прогодувати всіх дітей, не вміємо робити погоду, і люди хворіють, довго не витримують, вони ще лихі й таке інше. Але все прийде згодом, ми всього навчимося, та й взагалі не годиться брати від чужих те, що ми годні досягти й без них. Гарна штука така цивілізація, але знищити заради неї цілий шмат світу — хто візьме гріх на душу? Моогани, — Ге, ми це чули від тебе, — якби могли, то не дали б загинути й билинці. А ми повинні вбити цілий океан.
Він — невід'ємна частина нашої Землі; та я вже дуже довго балакаю. Не тому, що мені не шкода мооган. Але погодься, Ге, що це неможливо. Ти й твоя родина і, може, навіть кількасот, кілька тисяч мооган приходьте до Національного комітету, чи куди там ідуть у таких випадках, і спокійно зажадайте притулку в Чехословаччині, я буду цьому щиро рада.
— Факт! Я теж за цю пропозицію! — вигукнув Ладіслав.
Він весь час пильно прислухався і раз по раз окидав Геленку здивованим поглядом, наче не міг повірити, що то вона виголошує цю довгу, гідну уваги промову.
— Я цілком за. Кілька тисяч сюди чи туди, це в ЧССР не грає ролі. Коли ви, моогани, таким чином розсієтесь по державах, буде врятовано кілька мільйонів.
— Кілька мільйонів буде врятовано, а кілька мільярдів загинуть. Я тут не для того, щоб добре влаштуватися зі своєю родиною й забути про Моого.
Я гадаю, що вимовив ці слова майже нечутно, з тихим жалем. Якби співчуття моїх друзів мало тверді виміри, на ньому могло б розташуватися ціле Моого, таке велике було це співчуття, що його я прочитав у чотирьох парах очей.
Та Ладіслав не був би Ладіславом, якби керувався лише почуттями. Мозок його вперто працював, аж поки в ньому спалахнула нова, дуже хитромудра ідея. Певно, вона засяяла йому раптовим спалахом, бо він забув, де ми сидимо, й закричав:
— Придумав! Тепер уже справді, далебі, що придумав. Це надзвичайна ідея. Ге, які у вас дають ордени?
У нас уже давно перестали нагороджувати, підвищувати й відзначати, та я пообіцяв Ладіславові, що для нього щось придумаємо й що неодмінно виділимо йому місце в мооганських підручниках історії, якщо ця ідея відіграє в історії видатну роль.
— Вона відіграє таку саму роль, як… створення світу. Бо восьмого липня тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятого року Ладіслав створив мооганам світ.
Що це, вгадайте: один, два, три, чотири, п'ять…
22
ЛАДІСЛАВІВ СВІТ.
КАРОЛІНА ДАЄ ОДКОША ПІДПИЛОМУ ДОБРОДІЮ.
ЩО БУЛО Б, ЯКБИ ПЕРЕМОГЛИ ПОГАНІ МООГАНИ.
ХТО ГОДЕН БУТИ ПАМ'ЯТТЮ ЛЮДЕЙ
… штучний супутник Землі. Такий величезний, що ви зможете забезпечити собі на ньому повен комфорт, так удало закинутий, щоб на нього падало якомога більше сонячного проміння. Штучна атмосфера, повітряний міст до Праги. А якщо ви сконструюєте його круглим, обертальним, так що буде чергуватися день із ніччю, ви сконструюєте двійника земної кулі. Що ти скажеш, Ге? Що ви скажете всі? Здорово, еге ж?
Завше винахідливий, добрий Ладіслав. Я зрозумів, що нам нічого не допоможе. Всі зраділо дивилися на мене, а я мусив їх розчарувати.
— Вельми гарна ідея. Трохи не створення світу. Тільки з єдиною вадою. Чудова ідея, як я кажу. Та шкода, цю ваду не можна усунути.
— Яка вада? Яка?
— Штучна атмосфера у відкритому просторі? Чим ми прикуємо її до свого супутника? Цей двійник земної кулі постійно притягувався б до неї, і моогани змушені були б ходити на ньому в кисневих масках. Що це було б за життя?
А про мооганських корів нічого й казати. Я бачу, як вони літають догори ногами в повітрі, що не є повітрям, а з їхніх масок на мордах чується голодне ревіння — ні, це якісь бридкі привиддя.
Може, твоя ідея, Ладіславе, й прислужилася б цивілізації, вищій за мооганську. Але для нас вона іще не придатна.
Цими словами я затьмарив радість біля столу. Запала тиша, як під грубим шаром снігу.
Підійшов офіціант і поцікавився, може, нам чого треба. Ніхто не чув його, тільки я, тож я сказав, що тим часом нічого. Наші келихи з морсом і досі стояли повні.
Нараз Йозіфек почав поволі підводитись із стільця. Підвівшись, він іще якусь мить розмірковував, а тоді промовив глухо й сумовито:
— Всі ви щиро хотіли врятувати мооган. Замість них ви врятували Антлантичний океан. Але як ви могли забути, що мооганам все одно не загрожує загибель? Ви забули про поганих мооган. Із жалощів до риб ви забули зжалитись самі над собою. Не моогани, а ми врятуємося з лиха, якщо віддамо їм океан. Океан або життя! Іншого виходу немає.
Йозіфек сів.
Невідомо звідки взявшись, до нас раптом присунув стільця підпилий добродій. Спершу він тільки кліпав червоними повіками й опускав лису голову, як кінь у спеку. На взір був іще зовсім молодий, але не мав на голові жодної волосини й здавався заспаним.
Ніхто не звернув на нього особливої уваги. Кароліна сказала братові, щоб він не лякав нас лихими мооганами проти ночі, що ми ще не скінчили перемови. Геленка подивилася на мене й сказала голосно, що це не станеться, що це не може статися, щоб загинув світ. Хіба може він загинути від такої марниці, як промені?
Вона випалила ці слова з такою певністю, яка личила їй іще дужче, ніж рожева сукня.
До нашої розмови не повинен був утручатися підпилий добродій. Він взагалі не повинен був сідати біля нас, а головне, не повинен був озиватися.
— Мене ніхто не подужає, — пропищав він високим, мало приємним голоском.
Мені здалося, наче я вже десь чув той голос.
Геленка миттю знітилася, й це нагадало мені, як ми пополудні сиділи біля дитячого столика, і я раптом збагнув, що її жахає.
Я по-мооганськи заговорив до того чоловіка. Він глипнув на мене заспаними очима і ковтнув морсу з Геленчиного келиха.
— Хоч у нього й подібний голос, хоч він теж не розрізняє свого і чужого, до мооганина йому так далеко, як від Землі до Моого, — сказав я Геленці.
Кароліні теж захотілося заспокоїти Геленку.
— Це тільки добродій, якого ніхто не подужає, — мовила вона.
— Ніхто. Мене ніхто, — запевнив нас добродій.
І, либонь, щоб нас настрахати й довести свою нездоланність, почав дозволяти собі більше, ніж ми могли йому стерпіти: накрутив на два пальці Геленчину косу й смикав її на всі боки.
— Так робити, мабуть, негоже! — вигукнув Ладіслав тремтячим голоском.
— Ну що ти, котигорошку, — усміхнувся підпилий добродій. — Не пий морсу. Я куплю тобі вина.
Йозіфек відсунув з-під себе стільця.
— Було б дуже добре, вельмишановний, якби ви дали нам спокій. І пустіть косу.
Добродій весело кліпав червоними повіками й косу не пускав. Йозіфка випередила Кароліна. Вона злегка крутнула зап'ястя руки, що затисла Геленчину косу. Без найменшого зусилля, наче повернула водогінний кран, і підпилий добродій ту ж мить сів на підлогу.
Для Кароліниної слави повторюю: підпилий, надзвичай зухвалий, хвальковитий добродій сидів на підлозі, кліпав очима й звісив голову, наче кінь у спеку.
— Сподіваюсь, ви не образилися, — сказала Кароліна.
Крім нас, у ресторані, певно, ніхто не помітив, що він упав. Йозіфек миттю поставив його на ноги й узяв під руку.
— Коли ваша ласка, — мовив він, — я одведу вас до вашого столика.
— Я була завмерла зі страху. — Тільки тепер Геленка виповіла те, що пережила. — Зі страху, що він відірве мені косу. Я думала, що до нас ізнов з'явився невидимий… але це була людина, правда ж? О, яка я рада. Ге, то справді не був мооганин?
— Справді. По-перше, мооганин на Землі ніколи не вп'ється, по-друге, він мені відповів би, по-третє, з мооганином Кароліна так легко не дала б собі ради.
— Кароліна — силачка, — рішуче мовив Ладіслав.
— Скажи, Кароліно, що ти йому зробила? — запитала Геленка. — Я б такого не потрапила.
— Я навчу тебе, коли ми будемо самі, — пообіцяла Кароліна. — Це дуже добрий захист від добродіїв, яких ніхто не подужає.
Повернувся Йозіфек і, тільки-но сів, запитав, чи вони вже віддали мені океан.
— Іншого ж виходу нема, — заявив він. — Віддайте йому океан і запиймо нашу угоду морсом.
Він, очевидно, подумав, що ми відразу ж дійдемо згоди, і покликав офіціанта, щоб той забрав надпитий морс і приніс Геленці свіжий. А потім підняв келих і чекав, щоб його підтримали. Та всі сиділи непорушно.
— Я б не хотів, — сказав я, — щоб ви вбачали в мооганах розбійників всесвіту, які напали на вашу планету з криком; «Океан або життя!» Адже ж я зрештою перший мооганин, що почув нині це гасло.
Уклінно прошу вас, вірте, як я, що Моого — непогана зірка Землі. І вірте, як я, що на Моого ніколи не переможе лиха сторона.
Я теж хочу запропонувати випити, але за інше. Скінчімо нинішні перемови, забудьмо про всі клопоти й запиймо їх морсом.
Ми випили. Потім Геленка сказала:
— А якби перемогла?
— Якби це мало статися…
В цю хвилину заграв піаніст. Кароліна сказала, що на її шоколадному годиннику вже по восьмій. Майже ту ж саму мить піаніст голосно ударив по клавішах.
І я сказав:
— Цього не станеться, в жодному разі.
Потім ми якийсь час слухали гру піаніста.
— А все ж таки, якби сталося? — запитав Ладіслав. — Ти оборонив би нас?
— Я саме думаю про це, — відказав я. — Це буде не легко ані для мене, ані для мого підопічного. Одного з вас я хочу обернути в мооганина. Або в мооганку.
— Тільки одного? — розчаровано пролинуло з двох боків.
— Вам це здається замало? — здивувався я. — Навчити когось протягом короткого часу нашої мови, наших звичаїв, поведінки й надолужити з ним усе, що знає мооганський школяр. Якби я дбав про дорослого, то для цього мені знадобилося б щонайменше десять років. З тяжкими труднощами я зможу омооганити одну дитину, не більш. Одним одну дитину.
Ладіслав підвівся із стільця й попросив у Геленки хустинку. Але де б вона взяла хустинку в рожевій сукні?
— Ця дитина, — мовив він, — буде єдиною пам'яттю про людей. — І, знявши окуляри, взяв хустинку з моїх рук.
— І цією пам'яттю не буду я, — мовила Геленка. — Ладіслав розумніший і взагалі має ліпшу голову для науки. Зі мною, Ге, тобі пощастило б менше.
— Ця дитина, — повторив Ладіслав, — буде єдиною пам'яттю взагалі. Як на мене, то тут скоріше підходить дівчина, так чи ні?
23
«ГЕ, МИ ЗАЯВИМО ПРО ВАС».
ПРИГОДА З РОЖЕВИМ ВИНОМ.
КОЛИ МООГАНИ ЩЕЗНУТЬ У ПОВІТРІ
— Це правда, — втрутився Йозіфек, — що дамам завше належить давати перед. Але в даному разі скоріше йдеться про те, щоб дама була остання.
Ладіслав поклав хустинку на стіл і почав протирати окуляри краєчком скатерки. Ми не картали його за це, бо при такому хвилюванні можна допустити й інші промахи.
— А ти б не хотів потрапити на Моого? — запитав я, здивований його доброзичливістю.
— Щоб я та не хотів. Тільки я можу щось винайти на Землі, а вона ні. Нехай летить. А я тим часом щось винайду проти променів, можете бути певні.
— Можеш винаходити собі й на Моого, — відказала Геленка. — Адже там Землю ти не зрадиш. А я тут думатиму про те, що ти щось винайдеш.
— Ти можеш думати про це й на Моого і їсти морозиво з Морозивної вулички.
— Чого це ти весь час посилаєш мене на Моого? Можеш про мене так не турбуватися.
— Мушу, бо наші доручили це мені.
— А цікаво, що ти їм скажеш, коли я буду на Моого?
— Що ми вже здихалися тебе. Хоч відпочинемо від тебе.
— Слухай-но, а вони сьогодні не телефонуватимуть?
— Ні, а якщо й зателефонують, то нічого страшного. Незабаром когось із нас вони все одно вже не застануть, отож нехай звикають. Полонений Ге, — несподівано звернувся до мене Ладіслав, — слухай мій наказ. Бери присутню тут Геленку, добре дбай про неї й пильнуй її. Пам'ятай, що це незвичайна жінка, вона гадає, що зостанеться тут, коли тут не буде вже нікого. І заприсягнися: як тільки я винайду захист проти променів, а я в цьому теж заприсягаюся, що винайду, ти запитаєш її, чи хоче вона додому. Якщо скаже, що хоче, привезеш її назад. Дай у цьому велику мооганську обітницю, що приставиш її на Землю, до Праги, навіть якби вона й не хотіла.
Я вирішив не заприсягатися, поки не вислухаємо й Геленку. Вона задумано дивилася на нас і за звичкою гризла кінчик коси. Хвилю мовчала, а тоді мовила:
— Не знаю, парубче, але, мабуть, усе ж таки було б краще, якби ми ночували вдома. Що, коли раптом подзвонять наші?
— Зараз ідеться про те, — Ладіслав трохи не кричав, — що скоро ти вже взагалі не ночуватимеш удома. Ти будеш спати на Моого.
— Буду спати на Моого, я буду спати на Моого; буду все знати, що де готується, і спати! І на Моого! Ми взагалі нікуди не зрушимо з Землі. І решта. Ге, ми не дозволимо тут мооганам шурубурити. Або повідомите про своє прибуття самі, або це зробимо ми.