Замір мій усім сподобався, найпаче Ладіславові. Кароліна звернула нашу увагу, що для двобою нам треба по два секунданти. Ладіслав вирішив узяти собі її й Йозіфка. Мені залишилася Геленка.
Я ласкаво попросив її бути моїм секундантом і низько вклонився їй. Вона запиталася, чи це нічого, що вона тільки одна. Я підбадьорливо відказав, що мені це не вадить, тим паче, що Ладіслав уже пішов на мене зі своїм ціпком.
Ми, мов навіжені, стрибали один довкола одного й ширяли ціпками в повітря.
— Мені сказали, — засміявся я, — що мене хтось викликав на герць. Але те, що ви тут виробляєте, нагадує мені скоріше балет. Ви завше так стрибаєте?
— Ні, добродію, тільки коли радію.
— А чого ви радієте, вельмишановний?
— Що ви так злецько прикриваєтесь.
— Я зовсім не прикриваюсь. Чого, перед чим, на бога?
— Кажіть, добродію, відважніше.
— Мені додає відваги ваша несміливість. Дозволяєте ударити? Не будете дуже кричати, коли я лусну вас?
— Тільки щоб не було лоскотно, добродію.
— Годі! — вигукнув я і пошпурив ціпком. — Бачу, Ладіславе, що тобі не бракує ані спритності, ані хоробрості. Нічого тобі не бракує, окрім віддиху. Годі, походи трохи, Ладіславе, перш ніж сісти.
Чемпіон світу ледве відсапував, але ширнув ціпком і вигукнув:
— Я звертаю увагу секундантів, аби вони запам'ятали, хто перший кинув зброю. Я ще не ввійшов у раж, тільки готуюсь до нападу, і на язиці мені крутиться неймовірний дотеп.
Ми спробували погамувати Ладіслава. Він дихав, як дірявий орган, і дедалі розпалювався.
— Може, там, на Моого, ви й звикли переривати в найцікавіший момент, але в нас, на Землі, б'ються, допоки один із супротивців не спустить дух. Може, вам зробилося моторошно? Зробилося, еге ж? У такому разі в нас кажуть: «Здаюся, я здаюся», а не: «Ви засапались».
До мене підійшла Кароліна й зажадала, аби я вибачивсь перед Ладіславом.
10
ЧИ ЗІПХНУВ ЛАДІСЛАВ СЛАВЕТНИЙ ІЗ РЕЙОК ТРАМВАЙ?
СМУТНИЙ КАРОЛІНИН ВИГЛЯД.
Я ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО
— Ні, не роби цього, Ге!
Я озирнувся. Це кричала Геленка.
— За віщо ти маєш вибачатись? — сказала вона. — Що щадиш його? Що ти достойний противник? Леле, замість подякувати тобі, він іще дере носа, зухвалець! Славетний Ладіслав. Ліпше облиш, Ладю, бо я розповім, як ти хотів зіпхнути з рейок трамвай.
І Ладіслав ту ж мить перестав бути найславетнішою людиною в світі. Промимрив, що був тоді ще малий. Усім нам він видався раптом маленьким і нещасним.
— Можете нам про це не оповідати, — мовила малярева сестра.
— Так нехай не гороїжиться, — відказала Гелена.
— І ти зіпхнув з рейок той трамвай, Ладіславе? — поцікавився я.
Кароліна підійшла до Ладіслава й пригорнула його до своїх грудей.
— Не зіпхнув, — відмовила вона за нього.
— Не зіпхнув, — потвердила Гелена. — Але хотів і набрався великого сорому. Чому про це треба мовчати? Йозіфек теж зізнається, що осоромився, і це ліпше, ніж хвалитися славою, якої в нього немає.
Ладіслав прогугнявив, що Геленці недавно записали зауваження в щоденнику — вона вчила Сашу Марушакову непристойної пісеньки.
Геленка відказала, що вона хоч уміє співати, а Ладіслав може хіба хрипіти.
Вони знов наскіпалися одне на одного й почали страшно сваритися в чужому домі.
Кароліна й маляр мало не плакали. Їм здавалося, що вони погані господарі, коли ми так негарно в них бавимося.
Я більше не годен був цього витримати й гримнув:
— Тихо!
Це почула тільки Кароліна й окинула мене смутним поглядом. У неї жовто-золоті очі, як у матері, й дещо нагадують розкраяну помаранчу. Вони блищать доти, поки не посмутніють.
— Обіцяю тобі, Кароліно, — мовив я, — що вони будуть любитися.
Кароліна сумнівалася в цьому. Я відвів її вбік.
— У них іще не було нагоди, — провадив я, — аби одно за одного пішло на муки, скочило у вогонь. Я дам їм цю можливість. Вони будуть любитися, Кароліно.
Відтак попросив її, щоб вона розпитувала мене про мою планету Моого й сама нітрохи не сумнівалася, що там мій дім. Інакше все зіпсується.
Ми домовились іще про дещо, а тоді повернулися до нещасного Йозіфка та наших сварливих діток.
Кароліна вела мене під руку, гордо піднявши голову й прибравши поважного вигляду. В оксамитових штанях до колін і в білій блузочці, вона крокувала, як малий пишний принц.
— Скажи мені, Ге, — мовила Кароліна голосно, так, щоб її почули діти, — де ти навчився битися на шпагах? Звідки ти знаєш про Сірано де Бержерака? Ти стільки всього знаєш, наче ходив до земної школи й гарно вчився.
Діти вгамувалися.
— Що, граємося вже в мооганина? — вигукнув Йозіфек. — Геленко, дозволь нам. Всяка гра розумніша, ніж сварка.
Геленка мовчки визнала, що маляр має слушність.
Настала моя хвилина.
— Ви кажете про гру, — мовив я. — Це означає, що ніхто з вас не бере мене за правдивого мооганина. Як знаєте. Що ж, бавмося. Але це все одно, що до вас прийшов у гості правдивий носоріг, а ви хочете гуляти з ним у носорогів. До вас прийшов справдешній мооганин. Я Ге, людина з Моого.
11
Я ОПОВІДАЮ ПРО ПЛАНЕТУ МООГО.
МЕНЕ ВРИВАЄ НЕВИДИМИЙ.
ЧИ ПОБАЧИМО МИ МАЙБУТНЄ ЗЕМЛІ?
— Кароліну цікавить, звідки я знаю так багато про вашу Землю. Я приніс ці знання, Кароліно, з нашої планети. Земна куля й Моого у всьому подібні між собою, так, як я подібний до вас. І в нас тече прісна вода в річках, а гігантські обшири залиті солоними океанами. В городцях квітнуть троянди, лиш трошечки відмінні од ваших, з-під землі ми добували залізо й вугілля. Ми знали, що таке сніг, хурделиця, дощ, а по зимі в нас наставала весна.
За прадавніх часів моогани не мали інших адрес, хіба «У печері», «В кронах дерев» або «На дорогах». Потім їм довелося зазнати, що таке рабство, королівське панування, кріпаччина, тяжка праця й війни. Шляхтичі викликали один одного на двобій, і якби тоді ваш Сірано де Бержерак прилетів на Моого, далеко зі своєю шпагою він, певно, не пробився б.
Фортеці й замки, старі парки, ставки з білими лебедями, казкові палаци, оздоблені золотом і коштовним склом, а в них сто пахолків на одного пана, а в них ліжко з заслонами. Знакомиті їли, пили, телефонували, їздили верхи і в авто, читали, писали, лікувалися й за іграшки жили до ста п'ятдесяти років.
Незнакомиті, убогі вставали до світа, бо мусили впорати всю працю на Моого. Хтось мусив це зробити. Вони вже майже не лягали спати, і їда теж забирала їм мало часу.
Та навіщо я оповідаю про те, що вам добре відомо. Певна річ, вони збунтувалися. Революція. Воля. Кінець війнам. Довга славна епоха справедливості й миру. Моого — планета сповнених надій. Ми живемо в здоров'ї й достатку п'ять-сім століть.
І ми все можемо, — я знаю, що нагадую вам Ладіслава, — але я справді не годен пригадати чогось такого, що б ми не могли. Мрія про всемічного, всезная Ладіслава була б для мооганина дещо скромна. Кожен мооганин потрапить більше, ніж Ладіслав годен і здумати собі. Керувати літаком, таким примітивним, як у вас, може навіть шестирічна дитина. Голови наших дітей натоптані глибокими знаннями з геології й психології, з астрономії й мовознавства. Вони розуміють мову кожної тварини. Останнім часом вони вислуховують і черепах. Уміють лікувати квіти. Йозіфек каже, що діти завше трохи кращі, ніж їхні батьки. Я з ним цілком згоден. Мені здається неможливою річчю видертися по дощі на хмари. А наші діти роблять це запросто. — Я також, — перепинив мене Ладіслав.
— Видерешся по дощі на хмари? — запитав я для певності.
Ладіслав мовчки притакнув і кивнув мені, щоб я оповідав далі. Несподівано знову пустився дощ.
Я негайно скористався з цієї нагоди й звернувся до Ладіслава:
— Може, спробуєш?
— Цього не втнуть навіть ваші діти, — відказав Ладіслав. І тут же поцікавився, чи це не я викликав цей короткочасний дощик.
— Я ні.
— Це я, — почулося, хоч з нас ніхто навіть уст не розтулив.
— Хто це сказав? — запитала Геленка. Очі їй розширилися, а голос ослаб.
Кароліна подивилася на маляра. — Це, бува, не ти? — Либонь, невидимий мооганин, — відказав маляр.
— Тоді негайно припиніть це, — зажадав Ладіслав від невидимого.
Але дощ тільки припустив.
— Мооганин слухає лише мооганина, — озвався голос. Він був неприємний. Здавалося, то говорить жаба, яка не вміє гаразд по-чеському.
— Ходімо до будиночка, — попросила Геленка і трохи знітилася.
— Не бійся, — сказала Кароліна. — Йозіфек черевомовець, як наш тато. Це, безперечно, був він.
Йозіфек не заперечив цього, ані не потвердив. Ми пішли до будинку. Позаду залишили дощ і таємничий голос. Він хоч і належав Йозіфкові або моєму невидимому колезі, міг промкнутися з нами до будинку.
Геленка забажала, щоб ми всі сіли вкупочці. Отож ми, дорослі, втиснулися в дитячі стільчики й на дитячий ослінчик довкола дитячого столика. Діти всілися біля наших ніг на килимку.
— Оповідай, Ге, оповідай далі.
Але я не поспішав. Я обмірковував, як їм це розповісти. Вони навіть не здогадувалися, яке нелегке й страшне завдання дістав я на Моого. Наполягали, щоб я оповідав, і не знали, яке лихо накликають на себе.
Я вирішив іще трохи повагатися, а відтак оповідати тільки про щасливе життя на Моого.
— Шкода, що у вас нема мооганського планетоскопа, яким ми фільмуємо в нас далекі планети.
— І земну кулю теж?
— Ми познайомилися з нею передусім з фільму, і то досить докладно. Бачили на екрані, що тут діялося шістдесят років тому — так довго до нас іде звідси світло.
— Це означає, що ви бачили нас… 1905 року.
— Трохи раніше, Йозіфку. Цей фільм нас показували 1879 року, згідно з вашим літочисленням. Відніміть шістдесят років і ви дістанете час, коли у вас іще найкраще світло вночі давав Місяць, а найшвидшим видом транспорту була карета. Коли ми сіли на Землю, то дуже здивувалися, як багато тут змінилося за сто п'ятдесят літ.
— Скільки тривала подорож із Моого до нас?
— Вісімдесят два роки, — відповів я Ладіславові.
— Ти, Ге, народився в дорозі? — випалила Геленка.
— Ні, на Моого.
— То скільки ж це воно тобі років?
— Восени виповниться сто одинадцять.
— Може, й так. Але тобі можна дати щонайбільше… щонайбільше…
Усі почали вгадувати, скільки мені можна дати років, Кароліна запевняла, що максимум тридцять. Я пояснив їм, що мооганин у сто літ прожив тільки п'яту частину свого віку і його можна прирівняти до п'ятнадцятирічного землянина.
Ладіслав підрахував, що, тільки досягши ста років, мооганин може піти в кінотеатр, і дивом дивувався.
— Я б не витримав, скажу я вам.
— Але в нас не роблять жодної різниці між молодими й старими. Від дітей у нас нема взагалі таємниць і навпаки — діти кличуть до себе чотирьохсотп'ятдесятилітнього діда, щоб він погрався з ними.
— Щиро сказати, Моого все більше мені до мислі! — вигукнув Йозіфек. — І якщо минуле Моого схоже на наше, то в нас може бути й подібне майбутнє. Отож дивитися через планетоскоп на Моого — майже те саме, що дивитися на майбутнє земної кулі. А це ж надзвичай цікаво, вам не здається?
— Оце так сенсація, — мовив Ладіслав.
— То давай свій фільм, Ге, — сказала Геленка.
12
МИ СІДАЄМО В ТЕУТЕНДОМОНІ.
НІЧНИЙ ПРИВАЛ НА МАЙДАНІ МОДИ
— Шкода бачити далеку планету тільки в кіно. Я знаю її так досконало, що можу поводити вас по всьому краю, по всіх містах, від моря до моря. Ви тільки приготуйте свої очі і ходіть за мною, куди я вас поведу.
Зараз буде місто, там моя домівка, і називається воно ТЕУТЕНДОМОН.
По-чеському воно називалося б Місто з проміння. Було це ще не так і давно, коли в Теутендомоні будинки не ставили, а ткали з теплого різнобарвного проміння. Все виглядало, як у казці — парки, сади, і в них будинки з проміння. Не кажучи вже, що це давало чимало зручностей.
Єдина вада була в тому, що наше місто обминали птахи. Либонь, їх лякало, що будинки тільки здаються будинками, але на них не можна ні сісти, ні звити собі кубельце. Крім того, проміння ніжно мерехтіло, переливалося. Одне слово, це, мабуть, не сподобалося птахам, і наш Теутендомон та решту променевих міст вони стали вважати для себе непридатною територією.
Ми довго не чули пташиного щебету і далі миритися з цим не могли. Сади не можуть обійтися без пташви, і моогани теж. Ми радше обійдемося без проміння. Зібрали раду, обміркували пропозиції, проголосували. І тепер — ставимо з каменю будинки, вілли, домики й хатини.
— Але вони вже не такі гарні, як будинки з променів, — сказала Геленка. — Ті, певно, були страх які гарні.
— Шкода на це тратити проміння, — сказав Ладіслав.
— Чого там шкода!
— Може, воно ще на щось придалося б.
— Якщо хочеш знати, воно не перестало нам слугувати і досі й ще довго не перестане. Проміння холодне, гаряче, легке і всепроникне. Промінням ми розпушуємо грунт, збираємо врожай, кришимо скелі, рівняємо терен, приймаємо променевий душ, перемо в промінні шмаття, смажимо м'ясо, проміння наші ліки і найгрізніша зброя.
Я сягнув у кишеню й поклав на стіл довгастий ліхтарик.
— Променевий пістолет, — мовив я.
— Звичайнісінький електроліхтарик, — виправила мене Гелена.
— Якщо я звичайна людина, то це звичайний електричний ліхтарик. Але я не радив би нікому засвітити його. Куди впаде його проміння, там загине все живе. Це особиста зброя кожного мооганина, кожен мооганин бере її з собою в дорогу, і кожен надіється, що ніколи не скористається нею.
Я знову сховав ліхтарик. Усі дивилися на мене похмуро, а Кароліна — з докором у помаранчевих очах. Певно, вона не погоджувалася з тим, що моогани винайшли таке лихо.
— Ге, — зненацька звернулася до мене Геленка, — скажи: ти друг людям чи ворог?
Я озирнувся й побачив, що кожен із моїх чотирьох слухачів нетерпляче жде од мене відповіді.
— Скажи, Геленко, — відмовив я, — ти друг мооганам чи ворог?
— Як це я можу знати? — Та все ж таки вона на мить задумалася. — З усіх мооган я знаю тільки тебе. А ти нас, людей, спостерігаєш уже давно і вже знаєш, чи любиш людей.
— Я люблю їх. Люблю їх так, що волів би загубитися між ними на Землі й своїх кількасот літ прожити тут із вами, може, й оженитися тут, мати щоденні клопоти, працю й купу дітей.
В цю хвилину всі пишалися своєю земною кулею. Хоч яка вона ще не досконала, а все ж таки це найкраща планета у всесвіті. Ладіслав голосно зареготав і заляскав себе по колінах, Йозіфек уклонився від імені всієї земної кулі, Кароліна дивилася мені у вічі й усміхалася, а Геленка була вдоволена, як учителька, що їй я добре відповів на іспиті.
Тепер я міг повернутися до Міста з проміння.
— Зараз там вечоріє. Хочете сей мент опинитися в місті? Я волів би спуститися туди на тхолензі. Що ви сказали? Що це таке? Вертоліт з мініатюрним, проте дуже сильним мотором. Під гвинтом прилаштовано парасолю, а під нею до жердини підвішено сидіння. На взір сидіння під парасолею — оце і є тхоленг. Ми літаємо в ньому над містом і на короткі відстані.
Ми сідаємо у парк тхоленгів. Теутендомон під нами схожий на зоряне небо, від обрію до обрію пітьма, всіяна прегарними вогнями. Наша парасоля світить зелено. Підведіть голови, тхоленги над нами світять рожево, а он голубі, червоні, жовті, бузкові.
Вечір, над містом світять барвисті парасолі, ми падаємо, наближаємося до музики і надзвичай веселого гомону. Сідаємо на травнику між тисяч барвистих тхоленгів.