— Дякую вам, — сказала жінка. — Я буду весь вечір удома.
Доки точилася ця розмова по телефону, Муфтик і Півчеревичок підійшли до палати, де лежав Вольдемар. Звідти чувся знайомий стогін, який урвався відразу ж, як тільки Муфтик і Півчеревичок постукали у двері.
— Ввійдіть! — прогоготів Вольдемар. І щойно кумедні чоловічки ступили до палати, радісно скрикнув:
—Ну, нарешті, нарешті! Я чекаю на вас ще зранку!
Муфтик простягнув Вольдемарові букет квітів, а Півчеревичок поклав на тумбочку велику коробку шоколадних цукерок. Цього разу вони вмить зголосилися, який гостинець прихоплять із собою для хворого. І їм не довелося про це жалкувати, тому що Вольдемар дуже зрадів, одкрив коробку і простягнув кумедним чоловічкам.
— Їжте сміливо, — попросив він. — Не соромтесь.
Вони й не соромились. Муфтик узяв одну, а Півчеревичок — сім шоколадних цукерок.
— Як ви почуваєтесь? — запитав Муфтик. Вольдемар невдоволено пророкотав:
— Зі здоров’ям усе гаразд. Тільки вони залюбки тримали б мене в лікарні до кінця життя. Вночі я бачив уві сні свого слона. Жити без нього — безпросвітна мука. Туга діймає. Тілесні страждання у порівнянні з цим — ніщо. Ви, мабуть, не зможете цього зрозуміти.
— Чому ж ні! — вигукнув Півчеревичок. А Муфтик додав:
— І нас же силоміць розлучили з нашим найкращим другом.
— Невже? — Вольдемар підвів голову. — Вас теж?
Муфтик і Півчеревичок почали розповідати. Вони виклали все: про відвідини жінкою готелю і про зникнення Мохобородька, про зустріч у парку і про те, як їм пощастило дізнатися, де мешкає злодійка.
— І там він тепер і погойдується в господарчій сумці, висунутій на держакові швабри з вікна третього поверху, — сказав Півчеревичок насамкінець.
Вольдемар слухав цю пригоду з глибоким занепокоєнням і цікавістю.
— Ну, звичайно, ці жінки… — зітхнув він. — Я все життя тримаюся від них подалі і, виявляється, чиню мудро. Не чекай від жінки нічого хорошого. Так воно є і так лишиться надалі.
Двері палати ледь чутно відчинилися, ввійшла медсестра Кірсіпуу. Вона чула останні Вольдемарові слова.
— Все-таки ви несправедливі щодо слабкої статі, — посварилася пальцем на Вольдемара. — Хто б тоді піклувався про чоловіків, якби не було жінок? Хто доглядав би вас тут, у лікарні? Доводиться мені, представниці слабкої статі!
Вольдемар з ввічливості не перечив, та по виразу його обличчя можна було легко прочитати, що саме про догляд медсестри Кірсіпуу він не особливо високої думки.
Муфтик і Півчеревичок зауважили, що Кірсіпуу ні мала нагальної потреби заходити до палати. І Воль демар теж її не кликав, бо весь час тримав руки п далі від кнопки дзвоника.
— Можливо, я чимось допоможу? — безпорадні запитала медсестра і, помітивши принесений Муфти ком букет, одразу ж вигукнула: — Ну, звісно, ох ц нинішні чоловіки! Щоб же ви робили без жінок Квіти треба негайно поставити у воду!
— Так-так, зрозуміла річ, — вибачливо пробу боні Муфтик, роззираючись навколо у пошуках вази
Та вона вже була в руках медсестри, яка набрала з крана води й поставила квіти. Тоді поправила по-| душку в узголів’ї Вольдемара і, полишаючи палату,| сказала:
— При потребі — подзвоніть.
Коли двері за нею причинилися, Вольдемар пробурчав:
— Як набридає оця надмірна турбота. Іноді мені здається, що вона грається зі мною, мов із живою лялькою.
— Я й на крихтину не здивуюся, якщо Мохобородька спіткала приблизно така доля, — сказав Муфтик.
— Так-так, — кивнув Вольдемар. — Адже в цього ] Мохобородька величезна борода, еге ж? Саме такі подобаються жінкам найбільше. Як працівник зоопарку можу вас запевнити: що волохатіший звір, то в більшому захваті від нього жінки. В зоопарку повсякчас можна бачити, як саме жіноцтво з неослабною увагою роздивляється волохатих тварин. І саме з таким виглядом, що їм кортить взяти звірятко на руки і поторсати… Та я запевняю вас, мої друзі, — тварина не якась там цяцька…
— Маєте рацію, — підтримав його Півчеревичок. — Правда, наш Мохобородько не якесь звіря, але все-таки…
Вольдемар урвав його:
— Але все одно він жива істота, чи не так? А з будь-якої живої істоти не можна робити іграшку. Кожну живу істоту треба шанувати вже за те, що вона живе.
Сказавши це, Вольдемар замислився. На його переніссі з’явилася глибока зморшка. Муфтик і Півчеревичок і не здогадувались, про що він мізкує, але в нього був такий зосереджений вигляд, що зараз вони не наважувались турбувати його запитаннями.
Нарешті Вольдемарове обличчя проясніло.
— Цього Мохобородька ми знімемо з вікна хоботом, — рішуче сказав він.
— Хоботом?! — вигукнув Муфтик.
— Яким хоботом?! — запитав Півчеревичок.
— Звичайно, слоновим, — пояснив Вольдемар. — Яким же ще!
— Боже поможи! — пролунало раптом від дверей. Усі троє воднораз поглянули в той бік. Медсестра
Кірсіпуу так нишкома ввійшла до палати, що ніхто не звернув на неї уваги.
— Боже поможи! — повторила вона знову. — Який сміливий і дотепний план. Чи ви й справді гадаєте, що слонові пощастить звільнити Мохобородька?
Вольдемар не відповів. Він пильно й недовірливо поглянув на медсестру Кірсіпуу.
— Пригощайтесь, будь ласка, цукерками, — сказав він нарешті.
Кірсіпуу взяла запропоновану шоколадну цукерку.
— Беріть іще, — припрошував Вольдемар.
Він розумів, що до сестри Кірсіпуу треба якомога дужче піддобритися. Тепер, коли вона посвячена в плани звільнення Мохобородька, не варто її гнівити. В протилежному випадку все може провалитись.
— Дякую, — мовила сестра Кірсіпуу і поклала до рота другу цукерку. — Ви сьогодні вельми доброзичливі.
— Сподіваюся, що ви взаємно відповісте мені тим же, — пробасив Вольдемар.
— Безумовно, — усміхнулася медсестра Кірсіпуу. Вона знову поправила подушку в узголів’ї Вольдемара і вийшла з палати. Нечутно, як і з’явилася.
Як тільки вона зникла, Вольдемар швидко сів, а по хвилі й підхопився. Він став ходити палатою туди-сюди, та ось зупинився і вдоволено прорік:
— Ми звільнимо Мохобородька вже цієї ночі. Для такої благородної справи сил у мене вистачить, незважаючи на всі зламані ребра.
ВОЛЬДЕМАР ПОЧИНАЄ ДІЯТИ
— Ти коли-небудь бачив живого ведмедя? — запитав Муфтик Півчеревичка.
Після відвідин Вольдемара вони повернулися до готелю і мали доволі часу роздивлятися трьох ведмежаток на картині.
— Я навіть не бачив живого слона, — пошкодував Півчеревичок. — Та сьогодні увечері, сподіваюсь, така нагода випаде.
— І я всім серцем уповаю на це, — сказав Муфтик. — Та ще більшою радістю була б зустріч із живим Мохобородьком.
— Золоті слова, — погодився Півчеревичок. — Було б чудово після тривалої розлуки знову потиснути руку живому Мохобородьку.
За розмовою вони й не помітили, як надворі почало сутеніти. Невдовзі вони почули глухі удари годинника на ратуші.
— Десяту пробило, — полічив Муфтик.
— Пора діяти, — мовив Півчеревичок.
Вони встали, і Комірець, який сумирно лежав біля ніг Муфтика, теж підхопився. Усі гуртом спустилися ліфтом униз і підійшли до адміністратора розплатитися.
— А що, бородань теж знайшовся, якщо ви полишаєте готель? — поцікавився працівник готелю.
— Саме так, — ствердив Півчеревичок. — І через години дві він буде остаточно вільний.
— Вітаю, вітаю, — зрадів адміністратор. — Але, як я розумію, питання з бороданем ще не вирішено до кінця. Може, мені про всяк випадок на днів два притримати для вас кімнату? Може, знову повернетесь?
Муфтик покрутив головою:
— План звільнення Мохобородька продумано до найменших подробиць.
А Півчеревичок додав:
— Ми спалюємо за собою всі мости. Спалення мостів — уже півперемоги, чи не так? -
Та, здавалося, адміністратор усе ще вагався.
— Одна справа — план, — задумливо почав він. — Зовсім інша — дійсність. План можна обдумати блискуче, а втіленню його завадить якась нісенітниця.
— У нашому плані завбачено все-все, — усміхнувся Півчеревичок. — Скажімо, така дрібничка як порожня господарча сумка, котру полишимо під вікном, коли заберемо звідти Мохобородька. Одначе нашим козирем усе-таки є слон.
— Слон? — ошелешено запитав адміністратор. Так-так, — знов усміхнувся Півчеревичок. —
Ми в оцій операції будемо діяти з живим слоном. А слон-бо не підведе.
Це пояснення, схоже, задовольнило працівника готелю.
— Ну, тоді звичайно, — розуміюче кивнув. — Якщо з вами заодне діятиме живий слон, то справді ваш задум реальний.
Кумедні чоловічки розплатилися за проживання і пішли до фургончика.
— Тепер усі мости спалено, — сказав Муфтик, сідаючи за кермо,
— Не лишається нічого іншого, як натиснути на газ — і вперед! — підохотив Півчеревичок.
Муфтик дав газ, і автомобіль рушив. Перш за все кумедні чоловічки помчали на шосе Свободи, щоб упевнитися, чи висить за вікном господарча сумка. Знати це треба неодмінно, тому що відсутність сумки і стала б отією несподіваною дрібничкою, про яку міркував адміністратор, і яка могла б зірвати їхні наміри.
— Наша слава розвіялась як дим, — мовив трохи перегодом Муфтик. — Найвищий у світі чоловік швидко поклав їй край.
І дійсно Муфтиків фургончик не привертав особливої уваги. Звісно, траплялися люди, які дивились услід автомобілю, проте цим їхня зацікавленість і обмежувалася. Ніякого натовпу навколо машини, як побоювався Муфтик, не збиралося, і він міг спокійно їхати вулицями з найпожвавленішим рухом.
— Наша слава була оманливою, — задумливо мовив Півчеревичок. — Лиш сяйнула і згасла.
— Таке зі славою буває нерідко, — підсумував Муфтик.
Невдовзі вони дісталися на шосе до будинку, де мешкала теперішня Мохобородькова господиня.
— Висить! — вигукнув Півчеревичок. — Усе гаразд!
Господарча сумка справді висіла на колишньому місці.
— Не знаю тільки, чи сягне слоновий хобот отакої височини? — занепокоївся Муфтик.
Однак Півчеревичок запевнив:
— Якщо слон стане дибки, то його хобот дістане до будь-якого куточка квартири.
А втім, хоч Муфтик не був цілком переконаний, що Вольдемарів слон вміє стояти на задніх ногах, проте Півчеревичкова відповідь його більш-менш задовольнила. І що тут думати-гадати. Вольдемар пообіцяв звільнити Мохобородька, а він, схоже, людина слова. Тепер головне — мчати до Вольдемара. Він-то вже неодмінно знає, якої довжини хобот у його слона…
І вони покотили до лікарні. Обличчя Муфтика і Півчеревичка в очікуванні таких значних подій стали серйозними й напруженими, і навіть Комірець, здавалося, розумів, що передбачається щось виняткове. Собача нашорошило вуха, а ніздрі ретельно нюхали повітря, хоч у фургончику ніякого запаху, крім ледь чутного бензинового, не відчувалося.
Незабаром завиднілися обриси лікарні. Напруження наростало щомиті. Муфтик зменшив швидкість, щоб мотор не так стугонів. Тепер найважливіше — не привернути до себе надмірної уваги.
На щастя, вікно Вольдемарової палати виходило в двір. Його також прикривали дерева й кущі. Муфтик проминув головний вхід, об’їхав лікарню і зупинився прямо під вікном Вольдемарової палати.
Мотор заглох. І в лікарні панувала тиша. Більшість вікон темні, Вольдемарове — теж.
— Може, Вольдемар заснув? — припустив Півчеревичок.
Муфтик стенув плечима:
— В такому випадку чулося б його хропіння.
— А якщо не спить, то долинав би його стогін, — заперечив Півчеревичок. — Адже Вольдемар, перебуваючи на самоті, стогне без увагу.
— Очевидячки, він дрімає, — висловив здогад Муфтик.
Вони уважно прислухалися. Тихо, як у вусі. Ні охання, ні хропіння.
— Щось треба робити, — сказав нарешті Півчеревичок. — Адже ми не маємо змоги отут чекати до ранку.
Звичайно, друг мав рацію. Але що вдієш?
— Ми повинні подати про себе знак, — вирішив Муфтик.
І зненацька Півчеревичкові сяйнула гарна думка. Він узяв свою рогатку, вибрався з машини, знайшов у гравії крихітний камінець і поцілив ним Вольдемарові у вікно — аж дзенькнуло!
По хвилі після влучного «пострілу» вікно відчинилось і вигулькнуло сердите обличчя Вольдемара.
— Що це ви ґвалт зчинили! — прошепотів він. — Ще піднімете на ноги всю лікарню!
— Вибачте, — пошепки перепросив Півчеревичок. — Ми думали, що ви, можливо, задрімали.
— От вигадав — задрімав! — передражнив Вольдемар. — Як я міг задрімати такої вирішальної миті! Я не дрімаю, а лаштуюся.
Мовивши це, зник із підвіконня, але за мить з’явився знову.
— Чи немає у вас часом чогось такого, що я міг би покласти в ліжко під ковдру замість себе? — запитав він. — Тоді медсестра Кірсіпуу не здогадається, що я зник.
Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.
— У мене є десять надувних Півчеревичків, — прошепотів Вольдемарові. — Та за одного живого Мохобородька я готовий віддати і дев’ять гумових Півчеревичків.
Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчеревичків і кидати їх у вікно Вольдемарові. Скоро з’ясувалося, що знадобилося саме дев’ять іграшок. Після цього його ліжко цілком справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.
І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі, — якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.
Спершу з’явилася одна нога, по тому — друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.
— Ну як? — запитав пошепки Півчеревичок.
— Хвалитись нічим, — зізнався Вольдемар. — Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.
— Можливо, ліпше зіслизнути, — порадив Півчеревичок. — При цьому струс набагато менший.
Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:
— Саме ковзання — моя найбільша слабинка, — сумно пожалівся він.
Тиша. Гнітюча тиша.
Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.
— Що ж робити? — запитав Півчеревичок.
— Я мушу зосередитись, — сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.
. Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.
— Кроки! У коридорі кроки!
І Вольдемар наважився — стрибнув. Почувся глухий стук і слідом — притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.
— Тихіше, тихіше! — умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.
Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.
— Обійшлося, — прошепотів Вольдемар. — Цього разу обійшлося. Та коли вона з’явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.
— Вам добряче перепало? — стурбовано запитав Півчеревичок.
— Та більше перелякався, — відповів Вольдемар. Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача
тієї ж миті перестало гарчати.
— Розумний собака, — усміхнувся задоволено Вольдемар. — Одразу відчуває добру людину.
Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.
Зоопарк містився не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.
Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.
Вольдемар вибрався з машини.
— Ого-о! — вигукнув сторож, помітивши його. — Невже оклигав?
— Поки що тимчасово, — сказав працівник зоопарку. — Та краще розкажи, як почувається мій слон?
— Ох і сумує за тобою, — зітхнув сторож. — Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.