— Авжеж, — зізнався велетень. — Знаменитому важко зберегти власну гідність. Часом доводиться тікати від своїх шанувальників через чорний хід. Буцімто злодієві.
— Ох, як ми розуміємо вас, — зізнався Півчеревичок. — Ми теж скуштували слави і вельми добре знаємо, як люди надокучають знаменитостям.
І він розповів детальніше, як вони ще зовсім недавно ладні були забігти світ за очі від своєї слави.
— Тепер ці часи щасливо минули, — полегшено зітхнув Півчеревичок. — Після того, як у місті з’явилися ви, на нас взагалі не звертають уваги.
Найвищий у світі чоловік сумно всміхнувся.
— Ну принаймні від мене хоч така користь, — сказав він.
Цієї миті задзвонив телефон. Муфтик взяв трубку.
— Вибачте, — пролунав з трубки жіночий голос. — Найвищий у світі чоловік випадково не у вас?
Муфтик поглянув туди, де щойно сидів Антена. Там його не було. Він вислизнув із кімнати тихенько, мов тінь.
СЕНБЕРНАР БЕННО
Наступного дня після сніданку жінці заманулося пограти з Мохобородьком у м’яча.
Гра полягала в тому, що жінка котила по підлозі малесенький гумовий м’ячик і вигукувала: «Апорт!», і Мохобородько повинен був приносити його жінці. Раніше вона так гралася зі своїм собачам, бо слово «апорт» і означає принеси, вживають його під час навчання собак приносити кинуті на певну віддаль предмети.
Спершу запропонована гра навіть трохи розважила Мохобородька, та згодом одноманітна і втомлива шарпанина йому все-таки остобісіла. Кумедний чоловічок уже хотів було запротестувати, одначе цього робити не довелося, бо раптом у двері подзвонили, і господиня пішла відчиняти.
— О-о, сестро Кірсіпуу! — пролунав з передпокою радісний голос. — Яка несподіванка!
— Чому несподіванка? — здивувалася гостя. — Адже ви вчора дзвонили мені й запрошували поглянути на свого нового улюбленця.
— Ой, так-так, як це я… — усміхнулась жінка. — Звичайно, звичайно. Але знаєте, цей мій улюбленець завдає стільки клопотів й потребує стільки уваги, що все інше вивітрюється з голови.
— Цілком розумію вас, — ніжно мовила сестра Кірсіпуу. — Коли я придбала Бенно, зі мною спочатку було те саме.
Гостя ввійшла до кімнати, і Мохобородько побачив, що з нею величезний собака з розумною мордою — сенбернар. Це і був Бенно.
— Ляж! — наказала собаці сестра Кірсіпуу. Проте Бенно не послухався. Він помітив
Мохобородька. З неабиякою гідністю він підступив упритул до кумедного чоловічка і обнюхав його.
Мохобородько всміхнувся. Раптом оцей собака видався йому дуже близькою істотою. Він дружньо погладив Бенно по голові і тихо попрохав:
Цього разу Бенно блискавично послухався і ліг коло Мохобородькових ніг.
Але медичній сестрі Кірсіпуу ця слухняність не сподобалася.
— Фу! Встань! — суворо скомандувала вона і сказала господині: — Вчений собака повинен слухатись лише одну людину.
Бенно лінькувато підвівся і, ніби вибачаючись, поглянув на Мохобородька.
— Так, —пом’якшав голос у сестри Кірсіпуу. — А тепер ляж!
Бенно виконав команду.
Жінка уважно спостерігала за ними. Несподівано їй спало на думку показати медсестрі, що її власність ні на крихітку не гірша собаки. Дама ступила кілька кроків до Мохобородька і скомандувала:
— Мохобородьку, ляж!
Той стояв, наче остовпів.
— Ляж! — повторила жінка.
Та Мохобородько стояв, як і раніше. Все його єство кипіло від обурення. Йому наказали: «Ляж!» І розум підказував йому підкоритися. Хоча б заради того, щоб таким чином приспати пильність господині, щоб вона не здогадалась про його намір втекти. А що втікати треба, в цьому не було сумніву. Але почуття повставали проти поміркованості розуму. Почуття власної гідності не погодилося з розумом. І нічого не вдієш — почуття власної гідності взяло гору.
— Я не ляжу, — відповів Мохобородько. Жінчині щоки взялися рожевими плямами.
— Ти мусиш лягти, — відрізала вона. — Це мій наказ.
— А я не ляжу, — повторив Мохобородько. Жінка підняла руку. Вона була вельми сердита і ледве стрималась, щоб не всипати Мохобородькові ляпасів. Останньої миті все-таки погамувала гнів, силувано посміхнулась і сказала, звертаючись до медсестри Кірсіпуу:
— Бачите, цей мізинчик іноді може бути впертим, мені треба ще чимало поморочитись над його вихованням.
— Так-так, — мовила Кірсіпуу. — їхнє виховання — вельми серйозна справа. Ви не уявляєте, яких зусиль мені коштувало навчання Бенно, доки він став вихованим псом.
А Мохобородько сидів біля Бенно і голубив його.
— Ви тільки подивіться! — вигукнула медична сестра Кірсіпуу. — Вони чудово порозумілися. Я чимало роздумувала, чи не завести мені дитя. Для компанії Бенно. А з іншого боку — якщо народиться хлопчик, то, коли підросте, почне дратувати Бенно.
На це господиня нічого не відповіла й пішла на кухню готувати каву. Невдовзі вони удвох сіли за столик і повели мову про виховання і всяку всячину.
Мохобородько нахилився до вуха Бенно.
— Знав би ти, який я страшенно нещасний, — прошепотів він.
І Бенно співчутливо поглянув на нього розумними очима. Відчувалося, що він сповна збагнув скрутне становище Мохобородька. Це до глибини душі зворушило полоненця, і він, чухаючи пса, снував свою сумну думу.
Правда, з першого погляду нарікати на своє життя-буття не було особливих підстав. Жінка піклувалася про нього, він мав змогу добре їсти і міг користуватися всіма квартирними вигодами, за винятком телефону, торкатися якого йому було суворо заборонено. І на нестачу свіжого повітря жалітися було б гріх, тому що на ніч господиня вішала його в сумці за вікно, де приємно повівав вітерець. І все ж… Попри все, тут його життя було нестерпним. Він був одірваний від природи, за голосами й пахощами якої неймовірно сумував. А ще його розлучили з друзями, без яких взагалі не міг уявити свого життя…
Та ось Мохобородько прислухався.
— А ви знаєте, я вчора бачила цих… Муфтика й Півчеревичка, — сказала медсестра Кірсіпуу згодом.
Серце Мохобородька аж закалатало. Отже, Муфтик і Півчеревичок усе-таки ще десь тут недалечко. Так що його, Мохобородька, друзі не полишили, не забули про нього. Звичайно, кумедний чоловічок і сам увесь час сподівався на це, та переконатися ще раз у цьому було пречудово.
Господиня зиркнула на Мохобородька насторожено, але той удав, що не чув анічогісінько, і продовжував старанно чухати Бенно.
— Я гадала, що вони вже поїхали, — притишено мовила жінка. — Чи не бажаєте ще кави?
— Будь ласка, ще півчашечки, — попрохала сестра Кірсіпуу. — А ви знаєте, де я їх учора зустріла? У себе на роботі, в лікарні.
В лікарні?!
Мохобородько мало не скрикнув, але останньої миті уткнувся у шерсть Бенно. Як це вони опинилися в лікарні? Що з ними сталося?
— У них щось серйозне? — поцікавилася жінка. — Коли я їх бачила в готелі, вони були цілком здорові.
— Вони й зараз при здоров’ї, — пояснила медсестра Кірсіпуу. — До лікарні вони приходили відвідати свого знайомого. Це працівник зоопарку, на якого наступив слон.
— Слон? — здивувалася господиня.
— Так-так, — кивнула Кірсіпуу. — В житті всяке трапляється…
Жінки гомоніли далі. Вони більше не згадували ні Муфтика, ні Півчеревичка, ні працівника зоопарку, а обговорювали різні життєві пригоди.
Мохобородько знову поринув у свої роздуми.
Муфтик і Півчеревичок десь поряд. Очевидно, вони розшукують його. Але ж це все-таки не означає, що він сам повинен скласти руки на животику й чекати, доки друзі, можливо, натраплять на його слід. Невже він справді не може нічого зробити, щоб одкрити собі шлях до жаданої волі?
І нараз… Нараз Мохобородькові сяйнула надзвичайна думка. Вона була така, що вмить змусила забути все інше.
Адже ось лежить Бенно, сенбернар Бенно! А хіба не сенбернари і є отими благородними собаками, які завжди допомагають і рятують нещасних… І навіть у наижахливішу хурделицю в небезпечних горах сенбернари шукають заблудлих, приречених на загибель людей і виручають їх з біди. Ліпших рятівників, як сенбернари, в світі взагалі немає, міркував Мохобородько. І один з них зараз лежить біля мене. І коли Бенно, як і всі інші сенбернари, народився на світ задля того, щоб рятувати людей, то чому б для різноманітності не порятувати йому одного кумедного чоловічка?
Мохобородько все щільніше тулився до Бенно, і той, немов прочитавши його думки, притулився так, що кумедний чоловічок міг сховатися йому під живіт. Чудово! Просто чудово! Довга собача шерсть прикрила б його від людських очей!
Саме тоді господиня й медсестра Кірсіпуу набалакалися.
— На жаль, я мушу йти, — сказала гостя, встаючи з-за столу. — По обіді треба на роботу до лікарні.
Встала й господиня, щоб провести гостю.
— Було приємно погомоніти, — всміхнулась вона. — Заходьте ще.
Медсестра Кірсіпуу окинула неуважним поглядом свого пса:
— Ходімо, Бенно!
Мохобородько просто закляк від напруження, вчепившись у шерсть сенбернара, всім тілом притиснувся до собаки. Ноги йому пощастило просунути за нашийник Бенно, так що для них була хоч якась опора.
Бенно встав. Він зробив це, правда, трохи повільніше, ніж завше, одначе Кірсіпуу все-таки нічого не помітила. Тоді собака спокійно вийшов до передпокою, а Мохобородько, зібравши всі сили, тримався в нього під черевом.
Господиня вже відчинила двері й подала медсестрі Кірсіпуу руку.
— Всього вам найкращого, — побажала вона.
— І вам теж, — одповіла Кірсіпуу, потискуючи руку. — А куди ж подівся ваш малесенький вихованець? Хіба він і не вигулькне, щоб сказати мені «до побачення»?
Жінка роззирнулась.
— Либонь, заховався десь у куточку, — вибачливо посміхнулася вона. — Мабуть, соромиться свого впертого й нерозумного поводження.
— Ну, що ж, — усміхнулась сестра Кірсіпуу. — Доки вони Спроможні відчувати сором, справи не такі вже й погані.
Мохобородько полегшено зітхнув. І тут медсестра Кірсіпуу поплескала Бенно й мовила гордовито:
— А ось Бенно соромитися нічого, нумо попрощайся любенько з господинею.
Сенбернар добре зрозумів, що від нього хочуть, бо цьому його навчили щеням. І він чудово знав, що зараз мав чинити: сісти на задні лапи і, помахавши передньою правою, приязно гавкнути.
Саме так Бенно й повівся. Проте наслідок був несподіваний. Замість того, щоб вдячно кивнути собаці, жінка злякано закричала:
— Мохобородьку!
Тут Мохобородька побачила й сестра Кірсіпуу. І в якому жалюгідному становищі: неборака висів униз головою на широких грудях сенбернара.
— Яка ганьба, Мохобородьку! — вигукнула господиня, і в її голосі явно вчувався глибокий докір.
Мохобородько розумів, що спроба втекти не вдалася. Він знічено плюхнувся на підлогу і пробубонів:
— Я просто хотів трохи погуляти.
Кумедний чоловічок і не сподівався, що господиня йому повірить, але вперто повторив:
— Я хотів трохи погуляти. Жінка не відповіла.
А сестра Кірсіпуу, знітившись, квапливо пішла разом із Бенно.
ОБГОДОВУВАННЯ КОМІРЦЯ
Муфтик і Півчеревичок були так вимучені метушнею попереднього дня, що прокинулися тільки тоді, коли годинник на міській прадавній ратуші пробив дванадцяту.
Тепер, після могутнього сну, обоє почувалися досить бадьоро.
— Нумо діяти! — вигукнув Півчеревичок.
— Нумо діяти! — повторив Муфтик, наче відлуння.
Через кілька хвилин вони хутенько потамували голод у готельному буфеті.
— А тепер шукати Мохобородька! — оголосив Муфтик.
Але Півчеревичок багатозначно підняв палець.
— Не забувай, любий друже, що внизу, на подвір’ї, тебе чекає жива істота. І, якщо я не помиляюсь, ця жива істота не що інше, як малесеньке миле собача, яке так само хоче попоїсти.
— Ну, звичайно, — ніяково пробурчав Муфтик. — Як же я міг про нього забути! Очевидно, починаю старіти, бо пам’ять, охо-хо, слабшає.
Півчеревичок пхекнув:
— Не мели дурниць. У твоїй муфті ще немає сивини. Просто річ у тому, що ти ще не звик, до чого зобов’язує утримання собаки.
— Вважаєш? — невпевнено запитав Муфтик.
— Авжеж! — квапливо запевнив Півчеревичок. — Той, хто надумав тримати пса, більше не належить тільки собі. Так само, а то навіть більше, належить він своєму собаці.
Муфтик мовчки і трохи стурбовано прийняв цей факт до відома. Отже, сповна він уже не належить самому собі? Як же так — ні сіло ні впало? На хвилю він відчув якийсь щем, але відразу ж згадав учорашній вечір, і після цього щем зник. Увечері, перед тим як лягати спати, він провів Комірця на готельне подвір’я до собачої будки. І коли залишав там собача саме, Комірець так ніжно й водночас журливо поглянув на нього, так жалібно й водночас так віддано заскавулів, що цей песик раптом став йому страшенно близьким. Те саме відчуття спорідненості зараз знову охопило його, і це саме почуття ніби змело його миттєві сумніви. Більше він не хотів анічого, лиш до останку належати своєму милому Комірцеві. Муфтик рішуче ступив до буфетної стойки.
— Будь ласка, мені кілограм шинки і кілограм холодцю, — звернувся він до буфетниці.
— Так багато? — усміхнулась вона. — Такому маленькому чоловічкові?
Муфтик насупився.
— Я купую не собі, — буркнув він. — У мене є собака, це для нього.
Таке пояснення, певне, вдовольнило буфетницю і вона стала зважувати кілограм шинки. Тим часом до Муфтика підійшов Півчеревичок.
— Я мушу тебе серйозно застерегти, любий Муфтику, — сказав він, повчально насварившись пальцем. — Це вельми славно, що ти хочеш добре дбати про своє собача, але турботливість зовсім не означає його обгодовування. Шинкою і холодцем ти можеш із самого початку так розбалувати Комірця, що потому він взагалі зіпсується.
— Авжеж, звичайно, — неуважно відповів Муфтик.
І перш ніж він спромігся щось додати, буфетниця в нього запитала:
— А можна шинки трохи більше? І Муфтик захоплено кивнув:
— Так-так, прошу. Хай буде трохи більше.
Тут уже й Півчеревичок збагнув, що говорити зараз із Муфтиком про балування собаки надмірним харчуванням марно. Любов його друга до Комірця спалахнула з такою силою, що просто не було змоги обмежити її рамками розумного.
«Нічого не вдієш, — думав Півчеревичок. — Нехай уже пестить свого Комірця, якщо хоче. Таке поводження, скоріше всього, користі собаці не принесе, проте, можливо, потішить самого Муфтика, чого йому, Півчеревичкові, здається, не зрозуміти. Певна річ, особисто Муфтик, піклуючись про собаку, якимось чином стане душевно багатшим».
Тим часом буфетниця загорнула шинку в папір і почала зважувати холодець.
— Гарний телячий холодець, — проказувала вона при цьому. — І свіжий-свіжісінький, тільки сьогодні привезли. У мене, до речі, теж собака, фокстер’єр. А якої породи ваш, якщо не секрет?
Якої ж породи все-таки Комірець? Муфтик цього не знав і через це примовк. Та по хвилі Півчеревичок одповів замість нього:
— Це кумедтер’єр, досить рідкісний вид.
— Ох, кумедтер’єр, — шанобливо кивнула буфетниця. — Тоді йому чудово підійде телячий холодець — дуже добре перетравлюється.
— У такому разі й холодцю можна трохи більше, — випалив Муфтик.
І буфетниця знову кивнула.
— Оце правильно! — похвалила вона. — Візьмете два кілограми, еге?
— Будь ласка, — сказав він і не помітив, як Півчеревичок скрушно зітхнув.
Буфетниця загорнула в папір холодець, і Муфтик схопив обидва пакунки під пахву. Потому він заквапився до свого милого Комірця і, незважаючи на важкі пакунки, так розгонисто помчав коридором, що Півчеревичок ледве встигав за ним.
Очікуючи ліфт, такий урівноважений Муфтик був на диво нетерплячим.
— Неможливо, — сердито сопів він. — Неможливий готель. Ніякого порядку. Ліфти повзуть, мов гусениці.
— Та не гнівайся так, — спробував угамувати Муфтика Півчеревичок. — Хвилиною раніше, хвилиною пізніше… За цю хвилину твій Комірець з голоду не помре.
— Ага, не помре, отакої? — мов батогом шмагонув Муфтик. — Незабаром побачиш сам!
Та ось ліфт прибув. Муфтик і Півчеревичок спустилися вниз і по хвилі обоє опинились на готельному подвір’ї, де побачили, що до голодної смерті Комірцю ще таки далеченько. Собача вискочило з будки і з неймовірною радістю кинулося їм назустріч.
— Ой, Комірчику, мій милий Комірчику! — вигукнув Муфтик.