Та цієї миті Кінь узяв та й сам зупинився, певно, збагнув, що власний тулуб побачити йому не вдасться. Але тут він побачив Тіпа й підійшов до хлопчика ближче.
Хода цього створіння була без перебільшення сміховинна – крокуючи, воно спочатку переставляло обидві праві ноги, потім обидві ліві, наче іноходець. При цьому тулуб розхитувався з боку в бік, як люлька.
Тіп погладив його по голові і сказав, підлещуючись:
– Хороший хлопчик! Хороший!
Кінь злякано відскочив убік і витріщився на Джека – Гарбузову Голову.
– Треба для нього знайти вуздечку, – вирішив Тіп.
Понишпоривши в кишені, він знайшов моток міцної мотузки, з нею наблизився до Коня і один кінець обмотав навколо шиї, а інший прив'язав до великого дерева. Та неслухняний Кінь зробив крок убік, і мотузка луснула. Проте наміру втікати він не виказував.
– Ну й сила! – захоплено вигукнув хлопчик. – Шкода тільки, що він такий норовливий!
– А що, коли зробити йому вуха? – запропонував Гарбузова Голова. – Тоді він тебе слухався б.
– Чудова думка, – зрадів Тіп. – Як це ти додумався?
– А я зовсім і не думав, – скромно зізнався Гарбузова Голова. – Тут думати нема чого.
Тіп дістав ножа й вистругав із кори молодого дерева кілька вух на пробу.
– Не варто робити їх надміру великими, – міркував він уголос, – бо інакше він у нас перетвориться на віслюка.
– Як це? – поцікавився Джек.
– Розумієш, кінь має вуха довші, ніж козел, а віслюк – довші, ніж кінь, – пояснив Тіп.
– А якби у мене вуха були довші, ким був би я? – запитав Джек.
– Друже, – серйозно відповів йому Тіп, – ти завжди будеш Гарбузовою Головою, і вуха тут ні до чого.
– Зрозумів, – без заперечень відгукнувся Джек, а потім обережно додав: – Тобто я думаю, що зрозумів.
– Думай на здоров'я, – сказав хлопчик, – ще ніхто ніколи не думав головою, в якій нема нічого, крім насіння. Ну, здається, вуха готові. Потримай Коня, доки я їх закріплю.
– Охоче, тільки допоможи мені підвестися, – попросив Джек.
Тіп підняв його і поставив на ноги. Гарбузова Голова підійшов до Коня і обхопив руками його голову, а хлопець тим часом ножем зробив у ній два отвори, щоб вставити вуха.
– Як вони йому личать! – висловив свій захват Джек.
Однак ці слова, промовлені просто над вухом Коня, який до того був глухий, мов пробка, страшенно налякали тварину. Він вирвався, ще й так сильно, що Тіп відлетів в один бік, а Джек в інший, і кинувся скакати, страхаючись тупотіння власних копит.
– Тпру! – закричав Тіп, підводячись із землі. – Тпру! Агов, ти, телепню, тпру!
Навряд чи кінь звернув увагу на Тіпів окрик, але цієї ж миті його нога потрапила до ховрашкової нори, він спіткнувся, полетів через голову, впав на спину й лишився так лежати, несамовито молотячи всіма чотирма ногами в повітрі. Тіп підбіг до нього.
– Ото дивний Кінь! – вигукнув він. – Чого ти не зупинився, коли я тобі закричав «Тпру!»?
– Я не знав, що означає «Тпру!», – невпевнено сказав Кінь, закотивши очі, щоб розгледіти хлопчика, який стояв над ним.
– Це означає «стій», – пояснив Тіп.
– А дірка в землі теж означає «стій»? – поцікавився Кінь.
– Якщо в неї провалишся – точно, – підтвердив Тіп.
– Де це я? – далі розпитувало дивне створіння. – І що я тут роблю?
– Ти тепер живий, – пояснив йому хлопчик, – але це непогано, ось побачиш, особливо якщо будеш мене слухатися і в усьому мені допомагати.
– Звісно, я тебе слухатимусь, – покірно погодився Кінь. – Та все ж, що тут відбулося? Я почуваюся, ніби зі мною не все гаразд.
– Ти просто лежиш догори дриґом, – відповів Тіп. – Не брикайся, будь такий ласкавий, і я спробую тебе повернути до нормального положення.
– І скільки ж у мене положень? – здивувався новонароджений скакун.
– Багато, – коротко відповів Тіп. – Не брикайся, будь ласка.
Кінь лежав тепер сумирно, і хлопчик, доклавши зусиль, зумів його перевернути й поставити на ноги.
– Ось тепер, здається, все гаразд, – сказало чотириноге диво і з полегкістю зітхнуло.
– Одне вухо відламалося, – зауважив Тіп після ретельного огляду. – Треба зробити нове.
Він повів Коня назад, до Джека, що ніяк не міг упоратися з власними ногами, і допоміг Гарбузовій Голові підвестися. Потім вирізав із кори нове вухо й закріпив його на конячій голові.
– Тепер, – сказав Тіп нерозумному скакунові, – слухай мене уважно. «Тпру!» означає «стій», «Но!» – «рушай», «Вперед!» – «мчи щодуху». Тепер зрозумів?
– Зрозумів, – сказав Кінь, – і готовий виконувати.
Тіп допоміг Джеку залізти на коня.
– Тримайся добре, – застеріг він, – інакше впадеш і розколеш свого гарбуза.
– Мені про це навіть страшно подумати, – здригнувся Джек. – Та за що мені триматися?
– А бодай за вуха, – повагавшись трошки, дозволив Тіп.
– Ні, тільки не за вуха! – запротестував Кінь. – Я ж нічого не чутиму!
Це було справді вагомим доказом, і Тіп замислився.
– Здається, придумав, – сказав він зрештою. Тоді пішов до лісу, зрізав коротку гілку з міцного молодого деревця. Один кінець загострив і вставив у отвір, спеціально зроблений на спині Коня позаду голови. Потім підняв з дороги камінь і надійно ввігнав кілок у спину тварини.
– Стій, стій! – закричав Кінь. – Ти що там таке робиш?
– Тобі що, боляче? – запитав хлопчик.
– Та ні, не боляче, – відповів скакун, – але до крику лоскотно!
– Уже все, – підбадьорливо відповів Тіп. – Тепер, Джеку, тримайся собі за цей кілок, і тобі не загрожуватиме жодна небезпека.
Джек зручно вмостився, і Тіп скомандував Коневі: «Но!».
Слухняні козла миттю закрокували вперед, розхитуючись із боку в бік і високо задираючи ноги.
Тіп ішов поруч, дуже задоволений з того, що в їхній компанії поповнення. Він навіть почав насвистувати.
– Який дивний звук! Що він означає? – стривожено запитав Кінь.
– Не звертай уваги, – відповів Тіп, – це свист, і він не означає нічого, крім того, що мені весело.
– Я би теж свистів, якби міг скласти губи дудочкою, – зауважив Джек. – Боюся, дорогий батеньку що в деякому сенсі я ще дуже недосконалий.
Вузенька стежина, якою вони прямували, незабаром перейшла в широку дорогу, вимощену жовтою цеглою. На узбіччі Тіп помітив вказівник із надписом:
«ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА П'ЯТНАДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ».
Поступово згустилися сутінки, і хлопчина вирішив спинитися, щоб переночувати і продовжити подорож уже на світанку. Неподалік від дороги зеленів лужок, оточений високими пишними кущами. Тіп завів туди Коня і дуже обережно допоміг Гарбузовій Голові спішитися.
– Я думаю, тобі вночі краще полежати, – порадив хлопчик, – краще зберігатимешся.
– А я? – запитав Кінь.
– Тобі й постояти не зашкодить, – відповів Тіп. – Оскільки ти все одно не спиш, можеш стояти на чатах і стежити, щоб нас ніхто не потурбував.
На цих словах Тіп уклався на траві біля Гарбузової Голови й миттю заснув, бо за день страшенно натомився.
6. Джек – Гарбузова Голова в'їжджає до Смарагдового Міста
На світанку Гарбузова Голова розбудив Ті па. Тіп протер очі, вмився у струмку і з'їв кусень хліба з сиром. Коли хлопчик відчув, що готовий до походу, сказав:
– Тепер вирушаймо! До Смарагдового Міста п'ятнадцять кілометрів, і, якщо нічого не станеться, ми будемо там опівдні.
Гарбузова Голова знову сів верхи на Коня, і мандрівка продовжилася.
Тіп звернув увагу, що фіолетовий колір трави й дерев помітно потьмянів, став блідо-ліловим, і що ближче вони підходили до Смарагдового Міста, то виразніше проступали в ньому зелені відтінки.
Маленьке товариство дружно крокувало вперед, але не встигли вони пройти і двох миль, як дорога з жовтої цегли обірвалася – шлях перегородила широка і швидка річка. Тіп заходився міркувати, як їм перетнути перепону, й раптом помітив пором, що прямував просто до їхнього берега, а правив ним якийсь чоловік.
Коли пором пристав, Тіп звернувся до його господаря з ввічливим проханням:
– Чи не буде ваша ласка перевезти нас на той бік?
– За гроші – перевезу, – відповів поромник, на вигляд сердитий і непривітний.
– Але в мене немає грошей, – розгубився Тіп.
– Зовсім немає? – перепитав поромник. – Тоді якого доброго дива я маю надриватися – везти тебе на той берег?
Тут до бесіди несподівано долучився Гарбузова Голова.
– Щасливий познайомитися з вами, – забелькотів він з радісною посмішкою. – Ви просто дивовижно приємна людина!
Поромник зміряв його презирливим поглядом, але нічого не сказав. Тіп зовсім носа похнюпив: скидалося на те, що їхня мандрівка закінчилася, ледве розпочавшись.
– Але мені дуже потрібно в Смарагдове Місто, – сказав він поромнику, – а без вашої допомоги через річку не перебратися.
Чолов'яга засміявся, і сміх його був недобрий.
– Ці твої козла, що надумали, ніби вони стали конем, попливуть, наче колода, – а верхи на колоді переплисти річку дуже просто. А от про гарбузоголового розтелепу, який у тебе в служках ходить, і переживати не варто: якщо він і потоне, нічого страшного не станеться.
– Про мене не турбуйтеся, – мовив Джек, приязно посміхаючись буркотливому поромнику, – особисто я впевнений, що випливу.
Тіп подумав-подумав і вирішив ризикнути. Кінь не був проти: він ще не знав на власному досвіді, що таке небезпека. Хлопчик завів його у воду й сів верхи. Джек теж зайшов у воду й схопився за кінський хвіст. Тепер над водою виднілася лише його голова-гарбуз.
– Ну ж бо, – звернувся Тіп до Коня, намагаючись висловлюватися зрозуміло, – починай з усіх сил бовтати ногами. Може, з твоєю допомогою ми переберемося на інший бік.
Кінь заходився перебирати ногами, загрібаючи воду, як веслами, і повільно потягнув мандрівників через річку на протилежний бік. Незабаром вони вже вибралися на траву, мокрі, але дуже задоволені.
Кінь плив так охайно, що в Тіпа вимокли тільки черевики й штани до колін. Гарбузова Голова, зрозуміло, змок до нитки.
– На осонні ми швидко обсохнемо, – заспокоїв його Тіп. – Головне, що ми без проблем перебралися через річку, навіть без допомоги поромника, а отже, можемо тепер мандрувати далі.
– Мені сподобалося плавати, – відзначив Кінь.
– І мені, – додав Джек.
Незабаром вони знову вийшли на дорогу із жовтої цегли, і Тіп посадив Гарбузову Голову верхи.
– Якщо скакати швидко, – порадив він, – одяг миттю висушиться вітром. Я можу бігти позаду, тримаючись за хвіст Коня. Тож ми всі троє і обсохнемо.
– Тоді нехай Кінь рушає швидше, – запропонував Джек.
– Із великим задоволенням, – бадьоро озвався Кінь.
Тіп схопився за кінець гілки, що слугувала за хвоста, і голосно скомандував: «Но!».
Кінь різко рушив уперед. Тіп – за ним, позаду. Незабаром він вирішив, що вони могли би рухатися ще швидше, і крикнув: «Уперед!».
Кінь уже знав, що це слово означає наказ бігти якомога швидше, і рушив галопом, та ще й так хутко, що Тіп, поспішаючи за ним, ледве встигав перебирати ногами. Він мчав, як не бігав ніколи в житті, і незабаром так засапався, що не міг навіть гукнути: «Тпру!». Та ще й кінчик хвоста, за який він тримався, – адже це була всього-на-всього суха гілка, – раптом відірвався, і хлопчик полетів сторчголов у пилюку на дорозі. Кінь із Гарбузовою Головою і далі неслися вперед, й незабаром їх уже не було видно.
Коли Тіп за якийсь час оговтався, підвівся і прокашлявся, він уже міг крикнути: «Тпру!» – але кричати не було кому.
Найрозумніше рішення в такому становищі – присісти й відпочити. Тож хлопчик так і зробив, а вже потім підвівся і рушив далі.
– Рано чи пізно я їх неодмінно дожену, – вирішив про себе Тіп. – Дорога веде до воріт Смарагдового Міста, тому ми не розминемося.
Кінь тим часом хвацько скакав уперед, Джек сидів верхи, вчепившись в опору обома руками. Ані один, ані другий і гадки не мали, що Тіп відстав, бо Гарбузова Голова боявся озирнутися, а Кінь і взагалі не міг крутити головою.
Ідучи верхи, Гарбузова Голова встиг помітити, що трава й дерева дуже позеленіли, і за цим здогадався, що вони наближаються до Смарагдового Міста, ще до того, як помітив його високі куполи й шпилі.
Раптом просто перед ними виросла висока стіна, складена із зеленого каменю й густо всипана смарагдами. Кінь і не подумав зупинятися (він цього просто поки що не вмів), і точно сталась би біда, та, на щастя, Джек останньої миті закричав щосили: «Тпру!»
Кінь зупинився так несподівано, що, якби Джек не тримався за опору, він просто перелетів би через голову, а можливо, й зовсім лишився би без голови.
– Оце так скачка була, дорогий батеньку! – вигукнув він. Коли не почув ані слова у відповідь, озирнувся і лише тут помітив, що Тіп зник.
Ця обставина дуже засмутила і стурбувала Гарбузову Голову. Доки він зітхав і бідкався, намагаючись придумати, що ж робити далі, ворота в зеленій стіні відчинилися, і через них вийшов чоловік.
Це був низенький товстун із круглим доброзичливим обличчям. Одягнутий він був у зелене вбрання, на голові красувався великий гостроверхий капелюх, а на очах – зелені окуляри. Він уклонився Гарбузовій Голові і сказав:
– Я – вартовий брами Смарагдового Міста. Дозвольте поцікавитися, хто ви і що тут робите?
– Мене звати Джек – Гарбузова Голова, – відповів новоприбулий із посмішкою, – а що роблю – мені й самому поки що невідомо.
Вартовий міської брами дуже здивувався і похитав головою, явно не задоволений відповіддю.
– То все ж таки, хто ви: людина чи гарбуз? – перепитав він ввічливо.
– Те або інше, як вам заманеться, – люб'язно відповів Джек.
– А цей дерев'яний кінь невже справді живий? – знову запитав вартовий.
Кінь скосив на нього кругле око, а іншим хитро підморгнув Джеку. Потім дуже граційно звівся на диби й, нібито випадково, наступив копитом вартовому на ногу.
– Ой! – скрикнув той. – Перепрошую за питання. Відповідь цілком переконлива. Ви, певно, прибули до Смарагдового Міста у справах?
– Певно, що так, – відповів Гарбузова Голова дуже серйозно, – але які справи, я не знаю. Усе знає мій батенько, але його зараз тут нема.
– Дивно, дуже дивно! – почухав потилицю вартовий. – Втім, виглядаєте ви хоча й підозріло, але не загрозливо. Хіба ж може зловмисник так приязно посміхатися?
– А я по-іншому не вмію, – сказав Джек. – Бо моя посмішка вирізана на обличчі ножем.
– Ну добре, ходімо до мене, – підсумував вартовий, – а там уже щось придумаємо.
І Джек заїхав верхи на Коневі спочатку у ворота, потім до зали, влаштованої в міській стіні. Вартовий смикнув за шнурок дзвінка, і миттю з інших дверей з'явився дуже високий солдат, вбраний у все зелене. На плечі він ніс зелену рушницю, обличчя було обрамлене розкішними зеленими бакенбардами неймовірної довжини. Вартовий звернувся до нього:
– Ось мандрівник, який не знає, для чого прибув до Смарагдового Міста і що йому тут треба. Як мені слід із ним вчинити? Порадь.
Солдат із зеленими бакенбардами із цікавістю подивився на Джека, тоді енергійно труснув головою, аж бакенбарди сколихнулися в різні боки пухнастою хвилею, і сказав:
– Треба цього мандрівника відвести до його величності Страшила.
– А нащо він, власне кажучи, його величності Страшилу? І хіба він має якесь діло до його величності? – розгубився вартовий.
– Про це нехай думає його величність, – відповів солдат, – або хай удвох щось вигадають. А в мене і власних справ під зав'язку. Тож одягни на цього хлопа окуляри, і я поведу його просто до королівського палацу.
Вартовий відкрив велику скриньку, в якій лежало багато окулярів, і почав підбирати для Джека щось путнє.
– Боюся, у мене для тебе нічого не знайдеться, – зрештою зітхнув він. – Голова дуже велика, доведеться окуляри позаду зв'язати мотузком.
– А нащо взагалі мені окуляри? – запитав Джек.
– Це у нас в Смарагдовому Місті такий звичай, – пояснив солдат. – Без них ти можеш осліпнути від блиску та сяйва коштовних каменів, якими оздоблено все довкола.