Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич 3 стр.

Ті ж і Мот­ря.

Ро­ман і Сам­рось.

Самрось (під чар­кою). Приїздіть же сьогодні до нас, кум­цю-душ­ко! (До Ро­ма­на). От ба­чиш, який я справ­ний? Хоч і до­до­му те­пер… Вмент вро­див­ся, як на па­пері спи­са­ний! По­га­няй!..

Роман. За­лив очі, тільки бли­маєш?

Самрось. Знаєш, як кум-ла­вош­ник ка­же: "Ніког­да і вовік да не за­бу­де чо­ловік…"

Роман. Чо­го?

Самрось. "Да не за­бу­де!.." Так во­но й далі, як по скла­дам, так і по вер­хам!.. Аз, бу­ки, вєді, гла­голь, доб­ро, єсть… А ти ро­зум­ний? От ти і роз­жуй, ку­ди во­но націля. Чай-чай, примічай, ку­ди чай­ки ле­тять? Гля­ди тут, а я там!.. Он ку­ди во­но влу­ча!..

Роман. Ме­ли в гурт, завт­ра роз­бе­ре­мо. Мудрій!

Самрось. Один ду­рень уки­не ка­ме­ня, а де­сять ро­зум­них не ви­тяг­нуть,- от тобі й за­мок! А ти одімкни!

Роман. От нас­мок­тав­ся!

Самрось. Хто? Я не п'яний, ні! Я не п'ян, ну тільки грубіян!

Роман. Воїн!

Самрось. Ав­жеж! Роз­дай­сь, мо­ре,- тріска пли­ве!..

Роман. Замість то­го, щоб до­ма роз­говітись, у своїй сім'ї…

Самрось. Ов, ти ро­зум­ний! Та­кий ро­зум­ний, аж дур­ний! До­ма не­ма мені прос­то­ру!.. Кум-ла­вош­ник зробе ме­не по­ме­щи­ком, бо вже мені міщанське коліно на­доїло!.. А вга­дай: на чім кум горілку нас­тоює? Не вга­даєш! Ну і смаш­на ж!.. Там та­ка смаш­на, що й мерт­вий зач­мо­кав би гу­ба­ми!.. Ви­пив нат­ще­сер­це…

Ті ж і Зінька.

Ті ж і Сам­рось.

Ті ж і Ро­ман.

Роман (ввійшов­ши з се­ре­ду­щих две­рей, підхо­дить до бо­ко­вих две­рей, відкіля чут­но гур­то­вий спів: "Ка­ли­на-ма­ли­на, а ра­зо­вий цвєт…"). І ко­ли ця гульня скінчиться? Одні гості в ха­ту, другі з ха­ти, треті на поріг - вісім день, мов в трах­тирі! (Сів край сто­лу). Ра­див­ся з батьком про свій замір. Як теп­ло, як сер­деч­но во­ни мірку­ють. "Не шу­кай,- ка­жуть,- си­ну, роз­кошів, а шу­кай доб­ро­го сер­ця; бо роз­коші від лю­дей, а сер­це від бо­га!" Яка щи­ра у батька ду­ша, яка світла! Шко­да, що пригніче­на во­на під ма­те­ри­ну во­лю!.. Див­не щось коїться з на­шою сім'єю: мо­же, во­но й здав­на так бу­ло, тільки що змал­ку, пев­но, я цього не спос­терігав? Ма­ти все за­гар­ба­ла до своїх рук і всім ке­рує в ха­зяй­стві; а батько, мов той підби­тий птах, на все відмов­чується або ж тіка з очей… Одійди, ка­же, от зла!.. Ціле літо у пасіці жи­ве, а зи­му у по­па па­ла­ма­рює… Сам­рось бов­тається, мов те ко­ле­со без загвіздка… Вісім год не був я до­ма; прий­шов і зди­ву­вав­ся!.. Що­день гар­ми­дер, свар­ка, лай­ка, гвалт-роз­гардіяш!.. Зай­вий я тут, чу­жий, зовсім чу­жий!.. Тре­ба ж, як на те, щоб ще й ли­хо скоїло­ся! Як во­но скоїло­ся - не збаг­ну! Пам'ятаю, що бу­ла бе­се­да пе­ред ве­ли­ким пос­том, як­раз на пу­щен­ня. Ска­зать би, що я п'яний був, так ні ж!.. Чи та­ка вже нев­га­мон­на, ди­ка на­ту­ра чо­ловіча, що не влас­тен він бо­ро­ти­ся з жа­гою, кот­ра рап­том, мов по­лом'ям, об­хо­пе йо­го і до­ве­де до гріха!.. Сам­рось уда­рив Зіньку, я обс­тав за неї, нас роз­бо­ро­ни­ли… Зінька вибігла з ха­ти, ме­не ніби що кольну­ло в сер­це. Ду­маю: біда бу­де! Побіг про­жо­гом за нею, дог­нав вже аж біля річки, над опо­лон­кою… По­чав її бла­га­ти не гу­би­ти своєї душі, по­чав зас­по­ко­юва­ти… Тут і вчи­ни­ло­ся ли­хо!..