ХТО ВІН, ЧЕМПІОН?
У неділю Сироїжкін підвівся рано. Не тому, що в нього були невідкладні справи. Просто ранок видався такий яскравий, свіжий після нічного дощику, що було б нерозумно валятися в ліжку. Такого ранку завжди відчуваєш, що трапиться щось радісне чи незвичайне: адже день буде довгим-предовгим і дуже далекий той час, коли покличуть спати.
В сусідній кімнаті було тихо, й Сергійко хотів непомітно вислизнути з дому. Якомога обережніше взявся він за тугий замок, але той усе-таки по-зрадницькому клацнув.
— Сергійко! — Це мама кличе з сусідньої кімнати.
Почула.
— Чого?
— Сходи, будь ласка, по хліб. І не запізнюйся на зарядку.
Зарядка буває о восьмій. Звучить горн. На футбольному полі стоїть людина у червоній майці. Це майстер спорту Акульшин, він живе на третьому поверсі. Стоїть і чекає, коли позбігаються діти з усіх під’їздів. Потім пробіжка, стрибки й гра у м’яч. Як бачите, зарядка аж ніяк не нудна, й Сергійко не збирається ухилятися. А от хліб — це вже обов’язок. Навіщо ходити по нього, коли можна замовити додому? Мама каже так: задля виховної мети, щоб він, Сергійко, не розлінувався.
— Дві булки?
— Ну звичайно. Ти ж знаєш, — чується із-за дверей.
— Зараз з’ясуємо, одну хвилиночку! — голосно каже Сергій і посміхається, уявивши здивовані обличчя батьків.
Він бере телефонну трубку, набирає три нулі підряд:
— Алло, довідкове? Де я можу купити дві свіжі городські булки?
— Де ви живете? — байдужим голосом питає автомат.
— Липова алея, будинок п’ять.
Після кількох секунд мовчання автомат тим самим тоном промовляє:
— У вашому будинку є хлібний магазин.
— Дякую, що нагадали, — ледь стримуючи сміх, відповілає Сироїжкін.
— Що він сказав? — гукає батько.
— Що булки ще гарячі! І щоб ви не запізнювалися на гімнастику.
— А ми жодного разу не запізнилися! — хором озиваются батьки й сміються із Сергійчиного жарту.
Справді, на цю гімнастику всі дорослі йдуть охоче, навіть пенсіонери. Піднімаються у ліфтах на десятий поверх і виходять на дах. Там — як у дворі: квіти, кущі, а посередині площадки — спортивні снаряди. Пенсіонери, звичайно, на кільцях не підтягуються, лише присідають та махають руками, Зате Сергійчин батько здорово кру-тить “сонце” на турніку й закидає в кільце баскетбольний м’яч.
У таку рань у дворі не було жодної душі. Побалакати ні з ким, тому Сироїжкін вирішив іти в найдальший хлібний магазин: може, когось зустріне чи побачить що-небудь.
Сергійко повільно простував під тінистими липами.
Збоку могло здатися, що він заглиблений у свої думки. Але це не так. Він грався: ішов знайомою вулицею, а бачив її зовсім новою. Ось посаджені дерева, вчора їх ще не було. Тоненькі, неначе палички, й без листя. Та нічого, незабаром вони наберуться сили, зашумлять на вітрі… А ось бульдозери нагорнули купу землі — вирівнюють майданчик. Поки вал не зруйнували, тут зручно ховатися… Десь чути гудіння мотора. Потрібно заплющити очі й відгадати: звичайна це машина чи повітряна? Потрібно швидше відгадати, поки шум нерозбірливий. А потім перевірити себе й помахати вертольоту з шашечками на боці.
Внизу, за річкою, видно чашу стадіону. Сергійко дивиться на неї, але бачить не стадіон, а кам’яні мури римського Колізею. Зараз він не семикласник школи кібернетиків, він — відважний гладіатор; на ньому не штани й куртка, а залізні лати. Гарчать у підземеллі дикі звірі. Він має змагатися з тиграми й левами і вразити їх своїм мечем, щоб лишитися живим. І він почуває тугу, як той гладіатор, який щодня виходив на арену ризикувати життям…
Ні, хай краще буде стадіон не Колізеєм, а синхрофазотроном! Так, так, такий він і є, синхрофазотрон, найбільша у світі машина — кругла, мов цирк, громада. Всередині неї носяться частинки, з яких складається атомне ядро. Звичайно, ці частинки нізащо не побачиш простим оком. Якби атом був такий завбільшки, як футбольне поле, то його ядро стало б лише м’ячем. Тільки вчора Сергій чув про це на уроці фізики. Але зараз він не просто Сергій, він — фізик! Ось він бере фотопластинки, прострелені частинками, і під мікроскопом бачить сліди, схожі на яскраві, пухнасті зірки. І починає розмірковувати: “Чиї ж це сліди?.. Яка частинка пролетіла? Гм, гм, загадково…” Раптом йому в вічі б’є сонячний промінь, і він забуває, що хвилину тому був фізиком. Темніють удалині стіни Кремля, і їх охороняє на високому березі стрілець Сироїжкін. Іде високий дід з палицею. Та це ж сам Іван Грозний! Який наказ віддасть він своєму воїнові?
Грозний зупинився і спокійно запитав:
— Скажи-но, друже, як пройти до магазину “Мільйон дрібниць”?
— Н-не знаю, — розгублено пробелькотів Сергійко. — Тобто що це я… Знаю! Прямо, прямо і ліворуч.
— Спасибі, — сказав, анітрохи не здивувавшись, дідусь.
І пішов. Повільно. Спокійно. Але вже зовсім не як Іван Грозний.
Дві булки були куплені в кінці Липової алеї. Дорогою назад, щоб згаяти час, Сергій грався у вивіски. Здавалося, що тут такого: прочитай вивіску навпаки — от і вся премудрість. Але при цьому виходять такі дивні слова, немов ти опинився в іншому світі. Такий мали вигляд вивіски, відбиті в широких вітринах. А вимовлялося так:
Тьху ти, язика можна зламати!
Сергійко став згадувати фільм, який він бачив зовсім недавно. Дуже цікавий фільм. “Зустріч світів”. Про антисвіт. Починається з того, що ракета із Землі підлітає до таємничої планети й пускає В розвідку літаючого робота. Той починає спускатись і несподівано вибухає, немов атомна бомба. Виявляються, Антисвіт влаштований зовсім не так, як Земля, Сонце й взагалі Галактика: і планета, і її мешканці, і все інше складаються там з античастинок — частинок протилежними зарядами. Тому дивний світ і назиназивається “анти”, тобто “проти”. Це відкрили космонавти, які прилетіли із Землі. “У нас електрон негативний, — каже командир ракети, — а в них позитивний. Досить тільки нашим і їхнім частинкам зіткнутися, як відбувається вибух…” Справді, цікавий цей антисвіт: кинь туди звичайний камінь — вибух, кинь палицю — вибух, впусти щось випадково з ракети — знову вибух. Але поки космонавти, що в кіно, догадалися, куди вони прилетіли, розгорілася справжня війна. Всі в залі застигли. Нерви у всіх напружені — так здорово закручено в картині.
І ось що ще цікаво, чому він і згадав про цей фільм. В антисвіті навпаки, навіть праворуч і ліворуч: там, де в нас ліворуч, — у них праворуч. Шкода, що місто антисвітян показували тільки з висоти. Не розбереш, чи є в них вивіски. А взагалі будинки цілком сучасні, схожі на пластмасові кулі. І якщо у них все-таки є вивіски, то вони читаються справа наліво…
Сергій зупинився, вражений своїм відкриттям. Він глянув на вивіски й урочисто промовив, ніби читав заклинання:
РОФРАФ МОНОРТСАГ
Усе навколо нього вмить змінилося. Він стояв на антиземлі, читав антививіски й дивився в холодну шибку антивітрини. А з шибки на Сергійка дивилася антилюдинка. Волосся зачесане справа наліво, кишеня з ґудзиком — ліворуч, а годинник — на правій руці.
— Привіт! — сказав Сироїжкін. — Я знаю, хто ти такий. Ти не просто моє відображення, а ти — Ажьорес. Зараз я запізнююсь на зарядку, але іншим разом ми з тобою обов’язково поговоримо. Будь здоров, Ажьоресе!
Сергій, махнувши рукою на прощання й побачивши такий жест у відповідь, побіг додому.
— Звичайно, це я переборщив, що обіцяв з ним поговорити бурмотів він, повернувшись із антисвіту на Липову алею. — І все-таки здорово, що я зустрів антилюдину. Майже антилюдину, — додав він, подумавши. — Принаймні, даю свою голову відрубати, що серце в неї з правого боку…
У дворі на футбольному полі грали малята. Все ясно: зарядку він проґавив. Зовсім непогано було 6 побігати з м’ячем, але що вдієш, його затримав не хто-небудь, а антилюдина! І Сергійко, як тільки завернув за ріг, зрозумів, що це відкриття принесе йому славу. Біля останнього під’їзду він помітив хлопців. Раз зібралися, значить, щось обговорюють або обмінюються цінностями.
Так і є: слухають Вітьку Смирнова. Той стоїть гордий — ніс догори, волосся скуйовджене.
— Хлопці! — сказав Сергійко. — Я щойно бачив антилюдину!
Вмить Смирнов лишився зовсім самотнім, хлопці оточили Сироїжкіна. Йому довелося кілька разів повторювати, як він читав вивіски навпаки, як згадав про антисвіт з фільму й помітив у вітрині Ажьореса. Виявилося, всі бачили “Зустріч світів”, усі помітили, що в антисвіті навпаки ліворуч і праворуч, але ніхто навіть не здогадувався, що зовсім поряд, буквально за два кроки, можна, знайти щось схоже на антилюдину.
Відкриття вимагало негайної перевірки, й тому компанія помчала на вулицю читати вивіски за методом Сироїжкіна й кривлятись у вітринах. А Сергійко поплентався додому: саме в ту мить, коли він пестився у променях слави, його гукнули з балкона.
Він покірливо вислухав материні докори, проковтнув свій сніданок, відмовився кататися по річці на крилатому теплоході й повеселішав тільки тоді, коли вирішив, що неодмінно стане фізиком і вивчатиме антисвіт.
Але де цей антисвіт? Де його вивчати — на Землі чи обов’язково летіти в космос? І як далеко туди летіти, і яка потрібна ракета, як уникнути вибуху?.. Десятки питань закружляли в Сергійковій голові. Всі вони потребували негайного обговорення. І Сергій побіг до Вовки Королькова, який усе знав.
“Мабуть, там зранку стовбичить Макар Гусєв, — подумав Сергійко. — А з ним ніякої розмови не вийде. Самі тільки дурниці. Як би здихатися Гуся?” На всякий випадок Сироїжкін вдався до навіювання на відстані.
— Гусаче, сиди вдома! Гусаче, сиди вдома! — повторяв він, піднімаючись сходами в сусідньому під’їзді.
Точно. Передчуття не зрадило Сироїжкіна: Гусак був тут як тут. Він возився на площадці з трубою, обклеєною чорним папером. Побачивши однокласника, Гусєв широко усміхнувся і сказав:
— А-а, Сироїжкін, привіт! Бачиш трубу? Телескоп. Збільшує у тридцять разів. Наш з Професором винахід. Хочеш, Сироїжкін, першим побачити зоряне небо?
— А де Професор? — діловито запитав Сергійко.
— Зараз прийде. Ти дивися, поки труба вільна.
Звичайно, ясного сонячного дня ніяких зірок побачити не можна було. Та Сергійко все ж нагнувся, припав до круглого вічка. Його обпалило, осліпило сонце. Вогненні списи ніби проткнули око. Розгублено кліпаючи, втираючи долонею сльози, що котилися по щоках, стояв Сергій коло вікна. Він хотів загилити ногою телескоп, але пожалів Професорову працю.
— Ну, що ти там побачив? — єхидно запитав Гусєв.
— Такого йолопа, як ти! — спересердя сказав Сергійко й побіг сходами. — Таку хитромудру гуску, як ти! — кричав він на ходу. — Ні, гусака! Товстого, гидкого-прегидкого гусака!
Макар не погнався за ним. Він лише висунувся з вікна й гаркнув:
— Я тобі покажу гусака! Краще не попадайся!
Сонце світило лагідно. Гостро, духмяно пахло молодою зеленню. Але світ здавався Сергійкові сірим, недобрим. Йому було гірко, прикро. Він ішов і думав: як помститися цьому здоровенному, сповненому підступності Гусакові?
Сироїжкін придумував плани помсти й один за одним відкидав їх. Ласо, яким можна заарканити й прив’язати ворога до дерева, напад у темряві, навіть допомога приятелів — десять міцних кулаків — усе це Сергієві не подобалося. Лишалося знайти чудодійні краплі, які вдесятеро збільшують людські сили, й викликати кривдника на бій. Але ж де дістанеш такий рецепт?
Несподівано сильні руки підхопили Сергійка й підняли високо вгору.
— Ось він! — закричав хтось оглушливо гучно. — Качай його!
Сергійко отямився. Він побачив прапори, спортсменів у яскравих майках і великі білі літери на червоній полотнині, низ впадали в око, — ФІНІШ. Якісь люди несли Сергійка, піднявши над юрбою і кричали:
— Знайшли! Знайшли! Ось він — чемпіон!
Натовп обертався, розступався, роздивлявся Сироїжкіна, а він тільки кліпав віями й крутив головою.
Хтось узяв його за руку, потримав, ідучи поряд, і здивовано сказав:
— Пульс нормальний! Не серце, а годинник!
— Він не захекався! — захоплювався інший болільник. — Легені — мов ковальські міхи!
— Чемпіон… Чемпіон… — повторювали всі навколо.
Сергійка поставили перед високим міцним чоловіком у білому костюмі з червоною пов’язкою на рукаві.
— Як тебе звати, хлопчику?
— Сергій Сироїжкін, — здивовано сказав несподіваний чемпіон.
— Де ти живеш, де вчишся?
— На Липовій алеї. У школі кібернетиків.
— Товариші! — закричав суддя в білому костюмі. — Невідомий бігун — Сергій Сироїжкін! Він живе тут, у Жовтневому районі!
Юрба загула.
— Молодець, — сказав суддя СироГжкіиу. — Вітаю!
— А за що? — здивовано запитав Сергій.
— Молодець, — повторив суддя. — Ніколи не треба зазнаватися. А завтра приходь о п’ятій годині на стадіон в секцію легкої атлетики. Ось тримай. — Він дістав блокнот, одірвав аркушик і щось швидко написав. — Тут адреса й моє ім’я. Приходь обов’язково. Талант треба розвивати.
Він обернувся до інших суддів:
— Я гадаю, можна зарахувати біг Сироїжкіна.
— А я протестую! — різко відповів суддя у тренувальному костюмі. — Сироїжкіна немає у списках команди..
— Зарахувати! Зарахувати! Зарахувати! — галасували болільники. — Він з нашого району!
Судді стали сперечатися, а Сергійко тихо відійшов убік, стискуючи в руці аркушик. Чемпіона по-дружньому плескали по плечу, йому говорили підбадьорливі слова, хтось сунув йому морозиво. На нього дивувались, як на чудо.
А чуду було дуже незручно. Чудо все ще нічого не розуміло. Чудо вибрало в галасливому натовпі спокійного товстуна з палицею і боязко запитало:
— А що сталося?
— Ні, ви тільки подивіться на нього! — голосно сказав товстун, налякавши Сергійка. Тікати було нікуди: навколо вже стояли щільним кільцем болільники. — Він навіть не розуміє, що натворив, — говорив далі товстун, постукуючи палицею об асфальт. — Талановитий і чистий душею!.. Так от, — товстун нахилився до Сергійка, — наш район програвав естафету сусідам. Ми вже вирішили, що діло пропаще. Лишався останній етап на чотириста метрів. Наш стоїть, чекає паличку, а суперник уже біжить, тільки п’яти миготять. Як раптом, де не візьмися, — ти! Вихопив у нашого недотепи паличку, наздогнав першого, випередив його, розірвав стрічку й зник. Просто поталанило, що ти живеш у нашому районі. — Товстун раптом змахнув палицею і проголосив: — Зарахувати Сироїжкіна!
— Зарахувати!!! — підхопили люди, які стояли довкіл.
Сергійко сунув аркушик у кишеню, непомітно вибрався з натовпу й кинувся щодуху геть. Він не розумів, чому тікає від яскравих прапорів і галасливих болільників, а не підійшов до головного судді й не пояснив помилку. Всі ранкові пригоди — рішимість стати фізиком, сонце, що вдарило у вічі, прагнення помсти, несподівана слава, — все змішалося в Сергійчиній голові й гнало його вперед. Мабуть, тепер він і справді міг установити рекорд. Тільки серце калатало, як шалений маятник, а з легенів виривався якийсь дивний свист.
Він вискочив на стрімкий берег річки, упав на траву й довго лежав нерухомо, із заплющеними очима, наслухаючи удари в грудях, ловлячи ротом повітря. Віддихався, перевернувся на живіт і помітив недалеко в кущах синю куртку. Куртка як куртка, звичайна куртка. І все-таки щось у цій куртці непокоїло Сироїжкіна. Щось чорне, маленьке, блискуче стирчало з-під синьої куртки. Сергійко подивився уважніше й вирячив очі: це була невеличка штепсельна вилка для вмикання в мережу.
Сергій ніколи ще не бачив курток, з-під яких висуваються такі незвичайні хвости. Тому він тихенько підповз до куща, обережно взяв вилку і потягнув до себе. Куртка здригнулась, заворушилася. З-за куща прямо на Сергійка виліз дуже знайомий хлопчисько.
Ні, зовсім незнайомий! Це був хтось чужий. Але цей “хтось” був викапаний Сироїжкін. Сергій дивився на нього широко розплющеними очима, і йому здавалося, що це він сам виліз зараз із-за куща й дивиться на забіяку, який сіпнув його за куртку. А хлопчик у синій куртці, живий двійник Сергійка, теж завмер і дивився у вічі Сироїжкіну. На обличчі його нічого не відбивалося — ні здивування, ні усмішки. Воно було абсолютно спокійним.