— Той ваш собака, — сказав він, говорячи майже розмовним тоном. Він не проявляв ніякого інтересу, ба навіть пропускав мимо вух лемент переляканих людей, що за його спиною панічно бігли до дверей. У нього дуже великі, дуже темні очі. Вони знову здалися мені карими, але видавалося, що навколо райдужних оболонок пливли чорні кола. — Той ваш собака — страшенна гидота. Усі радіоприймачі Коні-Айленду не перегавкають того собаку, чуєш, мерзотнику.
У мене в руці опинилася парасолька, не можу згадати, коли я схопив її. Гадаю, що це сталося, вірогідно, у той час, коли Гумбольдт стояв приголомшений усвідомленням того, що його рот став на вісім дюймів з гаком ширшим, але точно не можу згадати. Я пам’ятаю чоловіка, що нагадував Джорджа Гамільтона. який рвонув до дверей, і я знаю, що його звали Троєм, бо так його кликала приятелька, але я не можу згадати, коли я підхопив парасольку, куплену в крамниці валіз. Вона просто опинилася у моїй руці, хоча знизу від мого кулака ще теліпався цінник, і коли метрдотель нагнувся вперед, начебто відбиваючи уклін, і замахнувся на мене ножем, як на мою думку, з наміром різонути мене по горлу, я розмашисто тріснув тою парасолькою його по зап’ястю, як у старовину вчитель лускав неслухняного учня своєю горіховою указкою.
— Уп! — хрюкнув метрдотель, оскільки його рука різко смикнулася униз і лезо, призначене для мого горла, замість цього застрягло в столі, проткнувши змоклий рожевуватий обрус. Проте ножа він не випустив, а висмикнув його назад. Якби я знову спробував поцілити його по руці з ножем, то, певно, промазав би, тому й не спробував. Я розмахнувся і торохнув його по обличчю — настільки чудово хряснув, настільки це можна було зробити парасолькою. Після удару парасолька розкрилася, ніби у кульмінації фарсу.
Хоча смішним це мені не здалося. Купол парасольки закрив його від мене цілком, він поточився назад, і його вільна рука майнула до того місця, де я уразив його, і мені не подобалося те, що мені не було його видно. Фактично це жахало мене, хоча я був переляканий і без того.
Я схопив зап’ястя Діани і смикнув, щоб звести її на ноги. Вона зіп’ялася без єдиного слова, зробила крок у мій бік, потім спіткнулася на своїх високих підборах і незграбно впала мені на руки. Я відчував притиснуті до мене груди і вогку, теплу клейкість на них.
— Ііііі! Ти шморгун! — кричав метрдотель, або, можливо, він назвав мене «шмаркуном». Я знаю, що це, мабуть, не має значення, й усе ж часто мені здається, що таки має. Пізньої ночі мене часом відвідують як дрібні питання, так і значні. — Ти виродок-шморгунець! Усі ці радіо! Смачна ромова баба! Отуди твого кузена Брусі! І тебе теж туди!
Обминаючи стіл, він кинувся до нас (простір позад нього тепер був цілком порожній, вільний і нагадував салон кінопавільйону після мордобою. Звісившись одним кінцем з протилежного боку столу, моя відкрита парасолька все ще лежала на столі, й метрдотель зачепився за неї стегном. Вона впала йому під ноги, і доки він відбуцував її убік, я поставив Діану на ноги і потяг до дальнього кінця зали. Парадні двері не йшли в рахунок; у будь-якому випадку були занадто далеко, але навіть якщо ми змогли б дістатися туди, вони все ще були запруджені переляканими галасливими людьми. Якби він хотів убити мене, — або нас обох, — йому було б просто наздогнати й пошаткувати нас на капусту.
— Блошиці! Блошиці смердючі!.. Ііііііііііііі!.. Так і треба вашому собаці, ага? Так і треба вашому гавкотливому псові!
— Зупини його! — кричала Діана. — Господи Ісусе, він збирається повбивати нас усіх, зупини його, прошу!
— Згною, мерз-о-о-ота! — Тепер уже ближче. Сумніву немає, що парасолька не могла затримати його на довгий час. — Згною тебе і всіх твоїх давалок!
У маленькому алькові я помітив троє дверей: двоє з них були розташовані рівнолегло і тут же висів телефон-автомат. Чоловічий і жіночий туалети. Не піде. Навіть якщо то окремі туалети із защіпками на дверях, все одно — не годиться. Такий гевал, що позад нас, без клопоту садоне у ті двері так, що тільки тріски полетять, і нам не буде куди подітися.
Я потяг її до дверей і прошмигнув крізь них у світ чистих зелених кахлів, яскравого флуоресцентного світла, сяючого хрому і чманячих пахощів їжі. Запах лосося домінував. Гумбольдгові так і не випала нагода запитати про фірмове блюдо, але мені здавалося, що яким було принаймні одне з них, я вгадав.
Балансуючи завантаженою тацею на долоні однієї руки, там стояв кельнер із роззявленим ротом і широко розплющеними очима. Він нагадував Дурника Гімпеля з оповідання Айзека Зінгера.
— Якого… — почав він, та я штурхонув його вбік. Таця полетіла шкереберть, тарілки, келихи і скляний посуд хряснулися об стіну.
— Гей! — заревів інший. — Хлопець-гора у білому халаті й білому кухарському ковпакові, що скидався на хмару на голові. На шиї у нього була пов’язана червона хустка, а в одній руці він тримав ополоник, із якого скапував коричневий соус. — Гей, ви не можете вриватися сюди отаким-от макаром!
— Нам треба втекти, — захекано кинув я. — Він — божевільний. Він…
Мені спало на думку, як пояснити без пояснення, і я на мить приклав
руку до мокрющої сукні на персах Діани. То був останній раз, коли я торкався до неї інтимно, і не пам’ятаю, чи було те відчуття приємним, чи — ні. Я виставив перед кухарем свою руку, показуючи йому долоню, із якої аж скапувала кров Гумбольдта.
— Господи, помилуй, — сказав він. — Туди. Тамечки ззаду.
У ту ж мить двері, крізь які ми увірвались, відчинилися знову, і крізь них увалився метрдотель, очі дикі, волосся стирчить у всі боки, як голки у їжака, який згорнувся у м’ячик. Він розглянувся навколо, побачив кельнера, не зацікавився, побачив мене і кинувся до мене.
Я знову рвонув, тягнучи за собою Діану, наосліп відштовхуючи величезну м’якочеревну тушу кухаря. Ми проскочили повз нього, перед Діаниної сукні ковзнув по його халату, лишаючи кривавий слід. Я помітив, що він не рушив слідом за нами, замість цього став повертатися до метрдотеля і хотів попередити його, хотів сказати йому, що з його затії нічого доброго не вийде, то була найгірша ідея у світі і, мабуть, була останньою, яка спала йому на думку, але часу бракувало.
— Гей! — крикнув кухар. — Гей, Гаю, ти що твориш? — Він вимовив ім’я метрдотеля так, як це роблять французи, і воно зримувалося з хаю, потім узагалі не проронив ані слова. Почувся глухий удар, що змусив мене пригадати звук, із яким ніж занурився у череп Гумбольдта, і потім кухар закричав. Крик супроводжувався якимось бульканням. За ним щось важке і мокре хляпнулось на підлогу, той звук і зараз часто вчувається мені уві сні. Я не знаю, що то було, та й не хочу знати.
Я смикнув Діану за руку і потягнув її крізь вузький прохід між двома печами, які обдали нас несамовитим жаром. Наприкінці проходу були двері, замкнені двома важкими сталевими штабами. Я дотягнувся до верхньої і почув, як Гай, Метрдотель пекла, із гиком рвонув за нами.
Я хотів відсунути засувку, мені хотілося вірити, що я таки відчиню двері й ми вирвемося назовні, перш ніж він зможе наблизитися до нас на відстань витягнутої липкої руки, але частина мене, — частина, що мала рішучість вижити, — була розсудливішою. Я підштовхнув Діану до дверей, затулив її тим захисним маневром, який ні на крапельку не змінився з часів льодовикового періоду, і став до нього лицем.
Вузьким проходом між печами він нісся на нас із ножем, затиснутим у лівій руці і піднятим над головою. З його вишкіреного, роззявленого рота стирчали брудні чорні пеньки гнилих зубів. Будь-яка надія на допомогу, яку я гіпотетично міг отримати від Дурника Гімпеля, щезла. Він прихилився до стіни біля дверей, що вели до ресторану. Він глибоко застромив усі пальці до рота, що надавало йому ще більшої подібності до сільського пришелепка, ніж раніше.
— Про мене краще ви б не забували! — кричав Гай, його голос відлунювався подібно голосу Йоди з кінострічки «Зоряні війни». — Ваш ненависний собака!.. Ваша гучна музика, настільки негармонійна!.. Ііііііііііііі!.. Як ви тільки могли…
На передній конфорці печі, зліва, стояв великий казан. Я дотягнувся й перевернув того казана на Гая. Пройшла майже година, перш ніж я усвідомив, як жахливо ошпарив собі руку, у мене була повна жменя пухирів, схожих на маленькі гарячі варенички із сиром, а ще більша кількість пухирів розчепірювала три середні пальці. Казан сковзнув з конфорки і перевернувся, обливаючи Гая від попереку до низу тим, що нагадувало пшоно, рис і десь зо два галони окропу.
Він закричав, позадкував і рукою, в якій тримав ніж, хапонув за другу піч, майже безпосередньо за синьо-жовтий пальник під неглибокою, накритою кришкою, сковорідкою, у якій тушкувалися гриби і зараз перетворювалися на вугілля. Він закричав знову, цього разу у настільки високому регістрі, що у мене позакладало вуха, і підніс руку до очей, начебто не спроможний повірити, що вона якимось чином йому належить.
Я зиркнув направо і біля дверей побачив невеличку нішу з причандаллям для прибирання, де на полиці стояли різні засоби для миття скла й дезінфікування, відро із щітками та ганчірками, мітла, на держак якої був надітий совок, подібно капелюху, а ще швабра з металевим відром і прилаштованою збоку гумовою «ледаркою».
Як тільки Гай знову рвонув до мене, тримаючи ніж у тій руці, яка не була обпечена і не розпухла, мов надувна, я ухопився за ручку швабри, смикнув, щоб таким чином підтягти до себе відро на маленьких коточках, і потім штурхонув його на нього Верхня частина тіла Гая смикнулася назад, але він утримав рівновагу. Його губи перекосилися у зловтішній посмішечці. Він нагадував собаку, який принаймні тимчасово забув, як гарчати. Він тримав перед обличчям ніж і зробив кілька ритуальних рухів. І тільки на лезі ножа, де не було запеченої крови, мокро мерехтів відсвіт флуоресцентного світла зі стелі. Здавалося, він не відчував ніякого болю у своїй обвареній руці чи у своїх ногах, хоча їх ошпарили окропом і штани його уніформи були обліплені рисом.
— Гнилий педераст, — викрикнув Гай, роблячи свої ритуальні маніпуляції. Він скидався на хрестоносця, що готується вступити в бій. При умові, що можна собі уявити хрестоносця в обліпленому рисом смокінгу.
— Порішу тебе, як зробив із твоїм облупленим псом-гавкунцем.
— Я не маю собаки, — сказав я. — У мене не може бути собаки. Це записано в орендній угоді.
Я думаю, що це була єдина річ, яку я сказав йому протягом усього страховиддя, і не цілком упевнений, що насправді сказав це вголос. Можливо, у мене промайнула лише думка. Менш було видко, як позад нього силкувався стати на ноги кухар. Одна його рука міцно обхопила ручку великого кухонного холодильника, а інша була щільно притиснута до його забрудненого кров’ю халата, що великою фіолетовою усмішкою роздзяпився поперек його випуклого черева. З останніх сил він намагався втримати свою внутрішню каналізаційну систему, але ту битву він програвав. Одна лискуча й синюшна петля його кишки уже звисала з лівого боку, мов якийсь жахливий ланцюжок кишенькового годинника.
Гай зробив випад ножем у мій бік. Я зробив контрвипад, мотнувши у його бік швабру з відром, і він відсахнувся. Я знову підтяг свою єдину зброю до себе й отак стояв, міцно обхопивши руками держак дерев’яної ручки швабри, готовий мотонути в нього цеберкою, якщо він рушить. Моя власна рука пульсувала так, що аж здригалася, і я відчував, як по щоках, мов гаряча олія, цівками стікає піт. За спиною Гая кухар зумів повністю зіп’ястися на ноги. Повільно, подібно швидко одужуючому після серйозної операції пацієнту, він став важко просуватися проходом до Дурника Гімпеля. Я побажав йому успіху.
— Відкрий ті засувки, — крикнув я Діані.
— Що?
— Засувки на дверях. Відсунь їх.
— Я не можу ворухнутися, — гукнула вона. Вона настільки гучно кричала, що я з трудом зміг її зрозуміти. — Ти мене розчавиш.
Я просунувся трохи вперед, щоб дати їй простір. Гай вишкірив на мене рештки своїх зубів. Глузливо тицьнув на мене ножем, посміхаючись своїм нервовим, злегка вишкіреним оскалом, і у цей час я знову мотонув у його бік цеберку на писклявих колесиках.
— Червивий смерд, — гаркнув він. Його голос звучав так, ніби він обговорював шанси Метса у прийдешній військовій виправі. — Подивимося, як ти тепер увімкнеш своє радіо на повну потужність, смерде. Це навіває тобі нові думки, га? Підарюга!
Він махонув. Я котонув. Але на цей раз він не відступив аж так далеко, і я зрозумів, що він себе накручує. Сумніву немає, кинеться незабаром. Діана важко відсапувалася, і я відчував, як її груди ковзали по моїй спині. Я дав їй простір, але вона не обернулася, щоб відтягти засувки. Вона просто стовбичила позаду.
— Відчиняй двері, — наказав я їй, промовляючи куточками вуст, ніби в’язень на прогулянці. — Тягни ті кляті засувки, Діано.
— Я не можу, — хлипала вона. — Я не можу, в моїх руках немає сили, зупини його, Стівене, перестань стояти отут і перемовлятися з ним, зупини його.
Вона доведе мене до божевілля. Саме отак я й подумав.
— Діано, обернися й відтягни ті засувки, або я відступлю і нехай він…
— Іііііііі! — загорлав зарізяка і пішов на приступ, махаючи й ширяючи ножем.
З усією силою, на яку тільки міг спромогтися, я штурхонув швабро-цеберку вперед і підбив йому ноги. Він завив і розмашисто й відчайдушно полоснув повітря ножем. Будь я трішечки ближче, він відчахнув би мені кінчик носа. Тоді він, незграбно розкарячившись, гепнувся на широко розставлені коліна, мало не тицьнувшись носом у пристрій для викручування віхтя, прикріплений збоку цеберки. Досконально! Я цуркнув шваброю прямо по потилиці. Нитки віхтя, подібно відьмацькій перуці, віялом розсипались по плечах його чорного жакета. Його писок шмякнувся прямо об гумову «ледарку». Я нагнувся, вільною рукою притиснув затискач, аж клацнула защіпка. Гай верескнув від болю, із затиснутим квачем ротом його голос звучав приглушено.
— ТЯГНИ ТІ ЗАСУВКИ! — крикнув я до Діани. — ТЯГНИ ТІ ЗАСУВКИ, ТИ, ГУЛЯЩА СУЧКО, ТЯГНИ…
Гуп! Щось тверде й гостре стусонуло мене у ліву сідницю. Зойкнувши, здається, більше від несподіванки, ніж від болю, хоча боліло неабияк, я сіпнувся уперед, упав на одне коліно і випустив ручку «ледарки». Гай смикнувся назад, одночасно вислизаючи з-під волокнистого квача швабри, хекаючи так голосно, начебто гавкав. Одначе це затримало його ненадовго; як тільки він звільнився від відра, кинувся на мене з ножем. Я відсахнувся, відчуваючи, як лезо ножа розсікло повітря біля моєї щоки.
І тільки коли я скочив на ноги, до мене дійшло, що власне сталося. Я глипнув на неї через плече. Притиснувшись спиною до дверей, вона відповіла задирливим поглядом. Мені в голову стукнула божевільна думка: вона хотіла, щоб мене вколошкали. Можливо, навіть усе це спланувала юна сама. Знайшла собі божевільного метрдотеля…
Вона вирячила очі.
— Стережися!
Я повернувся саме вчасно, щоб побачити, як він на мене метнувся. Його ошпарене обличчя зовсім почервоніло, виділялися одні лише великі білі кружальця, видавлені отворами для стоку в «ледарці». Я довбонув його «ледаркою», цілячись у горлянку, та замість цього вцілив йому в груди. Я зупинив його навалу і фактично відштовхнув на крок назад. Що трапилося по тому, було чистим везінням. Він підсковзнувся у калюжі з перевернутого відра і незграбно упав, ударившись головою об кахлі. Без жодної думки в голові і не усвідомлюючи, що кричу, я ухопив з печі сковороду з грибами і щосили гахнув нею по його задраній до стелі пиці. Почувся приглушений удар, що супроводжувався жахливим (але, на щастя, коротким) шипінням, то підсмажувалася шкіра його щік та лоба.
Я обернувся, відштовхнув Діану вбік і відтяг засувки, якими закривалися двері. Відчинив їх назовні, і сонячне світло вдарило мене ніби молотом. А запах повітря! Я не можу пригадати, коли так духмяно пахло повітря, навіть у дитинстві в повітрі було менше ароматів, і до того ж це — коли був перший день літніх канікул.
Я схопив руку Діани і витяг її до вузького коридору із узятих на колодки ящиків зі сміттям. Там, на самому кінці цього вузького кам’яного розтину, подібно видиву, проходила П’ятдесят третя вулиця з нескінченною вервечкою автомобілів, що снували туди-сюди. Я озирнувся, щоб поглянути у відкриті двері кухні. Гай лежав на спині, його голову, мов екзистенціалістською діадемою, обрамляли обвуглені гриби. Неглибока сковорода сповзла набік, відкриваючи червоне обличчя, на якому роздувалися пухирі. Одне його око було розплющене, але воно незряче втупилося у флуоресцентну лампу. Кухня за ним була порожня. По підлозі розлилася ціла калюжа крові, на білій емалі дверцят холодильника виднілися криваві відбитки долонь, але і кухар, і Дурник зникли.