Він уже майже доїв і збирався замовити ще пива та скрутити цигарку, коли на його плече лягла чиясь рука.
Зненацька він відчув, що в кімнаті знову стало тихо, а в атмосфері з'явилася напруженість. Повернувшись, він втупився в обличчя чоловіка, який спав біля дверей, коли зайшов до зали. То було жахливе обличчя. Запах чортового зілля породжував сморідні міазми, очиська були страхітливими — широко розплющені, люті очі людини, яка дивиться, але не бачить, погляд, завжди звернений усередину, в сірий притон розгнузданих, неконтрольованих марень, що беруть початок у смердючих болотах підсвідомості.
Жінка за шинквасом тихо застогнала.
Потріскані губи вивернулися, наче їх звела судома, піднялися, оголюючи вкриті зеленим нальотом, замшілі зуби, і стрілець подумав: «Він навіть не курить це зілля. Він його жує. Справді жує».
І наступна думка: «Це мертвий чоловік. Він, очевидно, помер рік тому».
І чергова думка: «Це зробив чоловік у чорному».
Вони пильно споглядали один одного, стрілець і чоловік, що переступив межу божевілля.
Він заговорив, і стрілець, ошелешений, не ймучи віри, почув, що до нього звертаються Високою Мовою Ґілеада.
— Стрілець-сей, подаруй золотий. Лише один золотий. Для прикраси.
Висока Мова. Якусь мить його розум відмовлявся у це вірити. Роками — Боже! — століттями, тисячоліттями ніхто нею не розмовляв, Висркої Мови вже не було, він останній, останній стрілець. Усі інші були…
У німому заціпенінні він поліз до нагрудної кишені і дістав золотий. Порепана, вкрита струпами рука з омертвілою шкірою вхопила його, ніжно затисла між пальцями і піднесла угору, щоб краще роздивитися у маслянистому світлі гасових ламп. Монета засяяла. Її барвисте сяйво було пишним і витонченим — золотистим, рудуватим, криваво-червоним.
— Ох-х-х… — Нерозбірливий звук, що мусив означати втіху. Старий невпевнено розвернувся і почав просуватися до свого столика, тримаючи монету на рівні очей, повертаючи її в різні боки й пускаючи нею зайчики.
Зала швидко спорожніла, салунні двері шалено хиталися туди й назад. Піаніст різко опустив кришку на піаніно (вона впала зі звуком «бам») і поспішив слідом за іншими, долаючи відстань до дверей довжелезними кроками персонажа комічної опери.
— Шебе! — заверещала йому навздогін жінка. В її голосі дивовижно поєднувалися страх і злість. — Шебе, повернися, а щоб тебе! — Невже стрілець уже десь чув це ім'я? Принаймні, так йому здалося, але часу розмірковувати над цим чи повертатися подумки в минуле не було.
Тим часом старий добрів до свого столика. Він крутонув монетку на подовбаній дерев'яній стільниці, очі живого мерця з бездумним захопленням спостерігали за її рухом. Ось він крутнув золотий удруге, потім втретє, і його повіки безсило впали. Четвертий раз — і голова опустилася на стільницю, перш ніж монета зупинилася.
— Маєш, — тихо й розлючено сказала жінка. — Ти розігнав мені всіх відвідувачів. Задоволений тепер?
— Вони повернуться, — відповів стрілець.
— Сьогодні — ні, це вже точно.
— Хто він такий? — Стрілець жестом показав на травоїдника.
— Пішов ти в сраку. Сей.
— Мені потрібно це знати, — терпляче мовив стрілець. — Він…
— Якось дивно він із тобою розмовляв, — сказала вона. — Норт ніколи в житті так не говорив.
— Я шукаю чоловіка. Мабуть, ви його знаєте.
Вона незмигно дивилася на нього, потроху втихомирюючи свій гнів. На зміну йому прийшла задума, а потім очі спалахнули і зволожилися (цей погляд стрілець вже бачив раніше). Перехняблена будівля поринула в свої думки. Десь далеко гучно гавкав собака. Стрілець чекав. Жінка зрозуміла, що він все знає, і спалах потьмянів, перейшов у розпуку, німу потребу, в якої не було язика.
— Гадаю, мою ціну ти знаєш, — сказала вона. — У мене сверблячка, якій я раніше давала раду, а зараз не можу.
Він не зводив з неї очей. У темряві шраму не було видно. Її тіло було досить худорлявим, тому його форми досі не обвисли, навіть незважаючи на пустелю, шорсткий пісок і важку одноманітну роботу. Колись вона була гарненька, ба навіть вродлива. Хоча це не мало ніякого значення. Навіть якби в безплідній пітьмі її лона відклали личинки могильні черви. Так написано на роду. Десь чиясь рука занесла все це в книгу ка.
Вона затулила обличчя руками, і виявилося, що резерви її душі ще не вичерпалися і їх достатньо для того, щоби розплакатися.
— Не дивися на мене! Не треба на мене так погано дивитися.
— Вибач, — сказав стрілець. — Я не мав на увазі нічого поганого.
— Ніхто з вас ніколи не має! — викрикнула вона йому в обличчя.
— Замкни шинок і згаси світло.
Вона досі схлипувала, затулившись руками. Його тішило, що вона тримає руки біля обличчя. Не через шрам, а тому, що так вона знову виглядала як молода (хай навіть не цнотлива) дівчина. Англійська булавка, якою була пришпилена поворозка її сукні, блищала у єлейному світлі.
— Він може щось украсти? Якщо так, то я його викину за двері.
— Ні, — прошепотіла вона. — Норт не злодій.
— Тоді згаси світло.
Руки від обличчя вона прибрала тільки тоді, коли опинилася у стрільця за спиною і одну по одній гасила лампи, повертаючи гніт і задуваючи полум'я, потім взяла його руку в темряві, і він відчув її тепло. Вона повела його нагору. Там не було світла, і можна було не ховаючись кохатися.
VI
Скрутивши у пітьмі цигарки, він запалив їх і простягнув одну з них їй. Кімната напахтилася її парфумами — зворушливим ароматом свіжого бузку. Але дух пустелі домінував. Він зрозумів, що боїться пустелі, яка стелеться попереду.
— Його ім'я Норт, — сказала вона. Різкі нотки з голосу не зникли. — Просто Норт. Він помер.
Стрілець чекав.
— Його торкнулася рука Бога.
— Я ніколи Його не бачив, — відказав стрілець.
— Він був тут з незапам'ятних часів — ну, Норт, а не Бог. — Вона нервово розсміялася у темряві. — Якийсь час вивозив лайно. Потім почав пити. Нюхати траву. Потім курити її. Діти ходили за ним зграйками і цькували його псами. Він носив старі зелені штани, від них дуже тхнуло. Розумієш?
— Так.
— Він почав жувати її. Наприкінці вже просто сидів там і нічого не їв. Може, йому ввижалося, що він король. Діти — його блазні, а собаки — принци.
— Так.
— Він помер просто перед дверима цього шинку, — розповідала далі вона. — Пришкандибав, цокаючи підборами по дошках тротуару, — його чоботи не зношувалися, то були солдатські чоботи, він знайшов їх на старій залізничній станції, — а за ним вервечкою тяглися діти й собаки. У нього був такий вигляд, наче кілька старих дротяних вішалок для одягу переплелися між собою. У його очах горів пекельний вогонь, а він тільки шкірив зуби… діти вирізають такі усмішки на гострокоренях і гарбузах напередодні свята Жнив. Від нього тхнуло брудом, гноєм і травою. Патьоки слини стікали з кутиків рота, як зелена кров. По-моєму, він хотів зайти й послухати, як Шеб грає на піаніно. І просто на порозі став і задрав голову. Я його бачила, і чомусь мені здалося, що він чує звуки коліс диліжанса, хоча за розкладом його не мало бути. А тоді його знудило, і блювота була чорна, змішана з кров'ю, цілою калюжею крові. Блювота лилася крізь той вищир, як вода з каналізації — в решітку. Сморід стояв такий, що очамріти можна. Він підняв руки і просто перекинувся. От і все. Здох у власному блювотинні, шкірячи зуби.
— Нічогенька історія.
— О, так, спасибі, сей. Це місце таке класне.
Вона тремтіла. Надворі, не перестаючи, завивав буревій, і бахкання дверей на вітрі долинало десь здалеку, наче звук, почутий крізь сон. У стінах шкряботіли миші. Стрілець тут же подумав, що це, мабуть, єдиний заклад у містечку, достатньо заможний, аби прогодувати мишей. Він поклав руку на живіт жінці, і вона сіпнулася від несподіванки, але потім розслабилася.
— Чоловік у чорному, — нагадав він.
— Тобі неодмінно треба взяти своє, га? Не міг просто трахнути мене і заснути.
— Я мушу взяти своє.
— Гаразд. Я тобі розповім. — Ухопивши його руку обома долонями, вона почала свою оповідь.
VII
Він з'явився надвечір того дня, коли помер Норт. Вітер розійшовся не на жарт: змітав верхній шар ґрунту, люто жбурлявся шматками гравію і вирваними з коренем стеблами кукурудзи. Джубал Кенерлі замкнув стайню, інші нечисленні крамарі наглухо зачинили віконниці й закріпили їх дошками. Небо було кольору жовтавого давнього сиру, і хмари по ньому летіли так швидко, наче стрімголов тікали від чогось жаского, що побачили у просторах пустелі, які проминули зовсім недавно.
Переслідуваний стрільцем приїхав на тряскій кінній таратайці. Брезент, натягнутий над підстилкою, брижився на вітрі. На обличчі чоловіка застигла широченна, наче привітальна усмішка. Люди стежили за тим, як він наближається, і старий Кенерлі, що лежав біля вікна з пляшкою в одній руці й м'якою гарячою плоттю груді своєї середульшої дочки — в другій, вирішив, що не відчинятиме, якщо раптом цей чолов'яга постукає у двері.
Але чоловік у чорному, не спиняючи гнідого, впряженого в таратайку, проїхав далі. Крутячись, колеса здіймали пінну куряву, яку з готовністю підхоплював вітер. Можливо, він був священиком чи монахом. Вбрання його складалося із запорошеної чорної сутани з широким каптуром на голові, який приховував риси обличчя, але ніяк не міг замаскувати тієї жахливої задоволеної усмішки. Поли сутани здіймалися й тріпотіли. З-під одягу виглядали масивні чоботи з пряжками і квадратними носаками.
Зупинившись перед салуном Шеба, він припнув коня, і той слухняно опустив голову і почав форкати у землю. Обійшовши шарабан, чоловік відв'язав один край брезентового полотнища, дістав обшарпану сідельну сумку, перекинув її через плече і ввійшов у двері салуна.
Еліс він зацікавив одразу, а от інші його появи не помітили. Постійні відвідувачі на той час уже були п'яні, як чіп. Шеб грав регтайм до методистських гімнів, а посивілі гультяї, яких негода і бажання якнайшвидше пом'янути Норта загнали до шинку раніше, ніж зазвичай, вже наспівалися до хрипу в горлі. П'яний у дим Шеб, якого дурманила й водночас заводила згадка про те, що сам він і досі живий, бив по клавішах із гарячковим поспіхом: його пальці злітали й опускалися у блискавичному темпі, ніби човники ткацького верстата.
Голоси зливалися у хор, який вищав і лементував на різні лади, але був не в змозі перемогти вітер, хіба що кинути йому виклик. У кутку Захарій, закинувши спідницю Емі Фелдон їй на голову, виводив у неї на колінах магічні формули Жнив. Кілька інших жінок переходили з рук у руки. Усі вони, здавалося, перебували у гарячковому стані збудження, однак тьмяне світло бурі, що просочувалося крізь двері, схожі на кажанячі крила, наче знущалося з них.
Норта поклали на двох столах, зіставлених разом, посеред залу. Його солдатські чоботи стирчали в різні боки у формі містичної літери V. Щелепа відвисла, рот розкрився у в'ялій усмішці, хоча очі йому хтось закрив і поклав на них металеві кружальця. У складених на грудях руках стримів жмутик чортового зілля. Мрець нестерпно смердів.
Чоловік у чорному відкинув каптура і підійшов до шинкваса. Еліс спостерігала за ним із двоїстим відчуттям — тривогою та знайомим хтивим потягом, що зачаївся в ній, чекаючи нагоди. Жодних ознак приналежності до духовного сану не було, хоча саме по собі це ще нічого не означало.
— Віскі, — промовив він м'яким і приємним голосом. — Хорошого віскі, крихітко.
Вона полізла під прилавок і дістала пляшку «Стар». Під виглядом найкращого вона могла втелющити йому місцевого самогону, але не зробила цього. Поки Еллі наливала віскі у склянку, чоловік у чорному невідривно спостерігав за нею своїми величезними і сяючими очима. Але визначити їхній колір вона не могла, бо пітьма згустилася надто сильно. Її потяг подужчав. Крики й верески позаду не стихали ані на секунду. Шеб, цей нікчемний кастрат, грав пісню про солдат-християн, і хтось переконав тітоньку Мілл заспівати. Її неоковирний, спотворений голос пробивався крізь гамір, наче тупа сокира — крізь мозок теляти.
— Агов, Еллі!
Вона пішла прийняти замовлення, ображена на незнайомця через його мовчання. А ще її дратували його безбарвні очі та власне лоно, що ніяк не втихомирювалося. Її лякали ці примхи, бо ж вони були вибагливими й безконтрольними. А ще могли сигналізувати про прихід старості — стану, який у Таллі тривав недовго і був таким же безрадісним, що й захід сонця взимку.
Вона цідила пиво, поки бочка не спорожніла, а потім відкупорила іншу. У такій справі до Шеба краще не звертатися. Він би прибіг охоче, як шолудивий пес (яким він і був), і закінчилося б все тим, що він або відрубав собі пальці, або розляпав пиво скрізь. Погляд незнайомця увесь цей час був прикутий до неї — вона це відчувала.
— Немов бджіл у вулику, — сказав він, коли вона повернулася до бару. Своєї склянки він не торкався, а просто перекочував між долонями, щоби нагріти.
— Поминки, — відповіла Еліс.
— Я помітив покійного.
— Це ханиги. — На неї зненацька накотила хвиля ненависті. — Усі вони алкаші.
— Це їх заводить. Він мертвий. Вони — ні.
— За життя він був для них блазнем, посміховиськом. Несправедливо, що вони й зараз із нього кепкують. Це… — Вона замовкла, не в силах висловити, що це було і як це було непристойно.
— Травоїдник?
— Так! А що йому ще залишалося?
Її тон був звинувачувальним, але чоловік не опустив очей, і Еліс відчула, як кров шугонула їй в обличчя.
— Вибачте. Ви священик? Мабуть, вам це гидко чути.
— Я не священик і мені не гидко. — Він одним ковтком, навіть не скривившись, перехилив склянку з віскі. — Ще одну порцію, будь ласка. Ще одну з любов'ю, як кажуть у сусідньому світі.
Вона гадки не мала, що б це могло означати, а спитати боялася.
— Спочатку я маю побачити колір вашої монети. Вибачайте.
— Не варто вибачатися.
Він поклав на прилавок грубо оброблену срібну монету, товщу з одного боку, тоншу — з другого, й Еліс повторила ті ж самі слова, що й пізніше стрільцеві:
— У мене нема здачі.
Він похитав головою, відмовляючись, і з відсутнім виглядом спостерігав, як вона наливає вдруге.
— Ви у нас проїздом? — спитала вона.
Він довго не відповідав, і вона збиралася повторити питання, але він нетерпляче хитнув головою.
— Давайте без банальностей. Тут смерть.
Ображена й здивована, вона сахнулася, і першою думкою було те, що він збрехав їй про свій духовний сан, аби перевірити.
— Ти була до нього небайдужа, — категорично заявив він. — Хіба ні?
— До кого? До Норта? — Вона розсміялася, вдаючи роздратування, аби приховати свою спантеличеність. — Гадаю, вам ліпше…
— У тебе добре серце, але ти трохи налякана, — провадив він далі, — а Норт підсів на зілля, зазираючи у пекло з чорного ходу. А тепер онде він, і навіть ті двері перед його носом з грюкотом зачинилися, і ти гадаєш, що їх відчинять тільки тоді, коли для тебе настане час увійти, правда ж?
— Ви що, п'яний?
— Мисту Нортон, він муертвий, — проспівав чоловік у чорному із сарказмом, трохи перекручуючи слова. — Мертвий, як і всі. Мертвий, як ти чи будь-хто інший.
— Забирайтесь звідси. — Вона відчула, яку ній народжується хвиля боязкої відрази, але внизу живота й досі розливалося тепло від бажання.
— Все гаразд, — тихо мовив він. — Все добре. Зачекай. Просто зачекай.
Очі були сині. У голові їй одразу просвітліло, наче після зілля.
— Мертвий, як будь-хто, — повторив він. — Розумієш?
Вона тупо кивнула, і він розсміявся уголос — той сміх був приємним, сильним, чистим, від такого паморочиться у головах. Він різко розвернувся і сгав до них обличчям, зненацька опинившись у центрі уваги. Тітонька Мілл запнулася й замовкла, залишивши надтріснуту високу ноту стікати кров'ю в повітрі. Шеб збився з ритму і перестав грати. Усі вони з тривогою дивилися на незнайомця. Надворі вітер жбурляв жмені піску об стіни будівлі.