? Роздягайся і грійся, подорожній, ? урочисто мовив старший, коротун у камізельці. ? Що привело тебе в цю негоду?
? Там, власне, не негода. Трохи зимно, бо випав сніг. А привело мене бажання відшукати Генріха на прізвисько Кухар. Я вже третій день шукаю його, але ладен шукати скільки завгодно.
? Зазвичай ми не цікавимося, хто що шукає. Це ? давня формула вітання зі старих п’єс. Я ? господар цього будинку для подорожніх, Леонтій. А це ? мій гість, Амброзіус, мандрівний режисер.
? Мене звати Антон, Писар Східних Воріт.
Запала мовчанка, схожа на ту, суть якої щойно пояснював режисер.
Амброзіус кашлянув:
? І давно ти там?
? Писарем ? уже років з двадцять. А біля Воріт прожив усе життя.
? То нічого! ? махнув рукою Леонтій. ? Ласкаво просимо! Будеш другим моїм постояльцем. Узимку люди не люблять мандрувати.
Антон одразу відчув ? щось негаразд. Це його дуже збентежило.
? Кажу, то все нічого! Сідай, скоро звариться вечеря.
Господар потягнувся до казанка, де щось тихо булькало. Амброзій мерзлякувато повів плечима, ховаючи шию в рудий шарф.
? Я от ходжу повсюди, ставлю вистави, щоб розважити людей. Сьогодні тут, завтра там. Час минає, але для того, хто рухається, минає непомітно. Коли не бачиш дзеркала…
Обличчя його було густо помережене зморшками, наче кожна роль залишила на ньому карб.
? Звісно, не в молодості річ, а в тому, що не кожна роль мені під силу.
? Скільки разів ми зустрічалися, ? втрутився господар, ? а я ніколи не вгадаю, чи це твої слова, чи репліки з якоїсь п’єси!
? Коли вимовляєш їх щиро, яке це має значення, Леонтію?
? Мабуть, жодного, ? згодився той.
Густа юшка з городини була дуже гарячою і смачною. Антонові, який усю дорогу до міста мріяв про те, щоб зігрітися і завершити день сном, сподобалося сидіти за столом, близько від вогню. Він сам приходив тепер до людей, а не вони до нього. І щоразу помічав, як люди розгублювалися, коли дізнавалися, хто він. Не впізнавали його ніколи, хоч проходили через Східні Ворота і він вів їх до Старого і Марфи, що знали, як їм зарадити. Ніби у нього не було обличчя. Щоправда, воно не належало до тих, що запам’ятовуються: нічого не вирізнялося на ньому. Але, певно, річ була в тому, що ніхто не дивився йому в очі. Для прибульців із того світу це було все одно, що заглянути в обличчя смерти, тільки ще страшніше.
Антон міг би назватися кимось іншим і загубитись у Притулку, але ніхто не порадив йому це зробити. Коли ти хтось, тобі важко стати кимось іншим, а коли ти ? Писар Східних Воріт Притулку ? це майже неможливо.
Нічого не довідався Антон того вечора в готелі. Єдине запитання застрягло в його свідомості, коли він ліг спати в холодній просторій кімнаті на другому поверсі, ? «чому?» Так, ніби не було нічого важливішого. Чому його бояться, чому він викликає почуття відрази? Там, у Долині, його оберігав доброзичливий Ян. І він не помітив тоді нічого особливого.
Антон довго не міг заснути від холоду й суму, нагадуючи дитину, яка уперше зіткнулася з тими, хто її не любить. Світ стає небезпечним для неї, втрачає гармонію, барви блякнуть. Дитина боїться робити те, що робила колись не замислюючись.
Не менш стривоженими були Амброзій з Леонтієм. У них теж було своє «чому», і вони не насмілювалися запитати постояльця. Лише він може відповісти, і якщо раптом зникне вранці, вони ніколи не довідаються, що їх чекає.
Ці два запитання можуть зіткнутись, як птахи на льоту, і впасти мертвими. «Містерія зими», яку Амброзій збирався поставити у Містечку, заангажувавши першим господаря готелю, отримала поштовх у зв’язку з приходом Антона і вийшла з-під контролю режисера. Роки перебування у Притулку розгладили рубці пам’яті Амброзіуса, лишивши лише один-єдиний ? втіху від гри, хоч та гра колись знищила йому долю і щастя. Але дала навзаєм чисту радість творця, який, немовби ювелір, шліфує слова, ситуації, образи. Амброзіус умів перетворювати потворне на прекрасне, хоча у тому світі частіше буває навпаки. І ось цієї ночі чиста радість творчості була затьмарена страхом.
Що ж, власне, трапилося? Про це Антон дізнався наступного ранку, коли зійшов униз і ґречний господар запропонував йому поснідати яєчнею, кавою і молоком. Амброзіус при денному світлі аж наче змалів і зморшки стали ще помітнішими на його лиці. Антон збирався сьогодні шукати Генріха. Господар і режисер теж були налаштовані на бойовий лад, хоч мали тяжку ніч перед тим.
? Надовго до нас? ? спитав Леонтій. Ці прості слова далися йому нелегко. Він мусив їх вимовити наче байдуже, нічим не виказуючи тривоги.
? Не знаю, ? посміхнувся Антон. ? Якщо сьогодні щось довідаюся, то одразу піду. Учора я забув спитати… Семмі з Долини, той, що без ніг, казав, що ви маєте книгу, до якої записуєте прибульців.
? Постояльців, ? виправив господар.
? Так, постояльців. Чи міг би я подивитись її?
? А можна дізнатись, для чого?
? Я ще вчора казав, що шукаю одного чоловіка. Шукав у Долині, а тепер у вас. Якщо не знайду, то піду далі. Власне, то не мені він потрібен. То Старий просив мене знайти. Знаєте Старого?
Господар і Амброзіус кивнули. Останній відклав виделку:
? А… потім що? Коли знайдеш того чоловіка?
? Повернусь додому, звісно, ? мовив Антон і аж зітхнув, згадавши затишну хатинку коло Воріт.
? Це неможливо! ? з болем вигукнув Леонтій. ? Або ти не є Писарем Східних Воріт, або тобі затьмарився розум…
?…або приснився сон, ти встав і пішов шукати якогось чоловіка, ? закінчив Амброзіус.
? Я кажу правду.
? У Притулку задля рівноваги існують чорне і біле, брехня і правда. Доведи, що ти кажеш правду.
? Навіщо?
Але очі обох горіли так зловісно, що Антон витяг з кишені золоте кружальце, яке досі нікому не показував.
? Оце дав мені Старий! Коли я знайду того чоловіка, маю віддати цю річ в обмін на іншу.
? У Притулку немає грошей, ? через хвилю заперечив господар.
? Це не гроші, ? відрізав Антом і сховав золото до кишені. ? Це ? знак. Нічого я вам не буду доводити. Я хочу швидше впоратися з цім ділом і повернутися додому.
Він говорив тепер впевнено, бо помітив, що золото справило на обох враження.
? Покажи йому ту книгу, Леонтію. Вибач, друже, але досі тут не спинявся жоден Писар Східних Воріт.
?Чому?
? Бо коли Писар покидає Ворота і приходить до міста, нам усім кінець. Тобто це означає, що ніхто не тільки не зайде до Притулку, але й не вийде з нього.
? Як це? ? не второпав Антон.
? Бо й Писар Західних Воріт покидає свої.
? Чому?
? Ти мусив би це знати.
? Мене попросив Старий. І він знав, що робить.
? Небезпечно вирушати в мандрівку, керуючись чужим розумом. Це може коштувати нам усім. А ти ще й прикидаєшся дурником!
? Перестань, Амброзіусе! ? втрутився господар. ? Тут щось не те. Я згадав цього хлопця. Коли я увійшов до Притулку, він повів мене через сад. Тоді була осінь і яблуко само впало мені під ноги. Він дозволив мені взяти його собі. Пам’ятаєш, Антоне, що ти сказав тоді?
? Не пригадую, але я дозволив би вам набрати яблук скільки завгодно.
? Ти так і сказав. Але мені вистачало й одного яблука. Ось твоя книга, Антоне. Навіть якщо Притулку кінець, я не порушу гостинності. Якщо ти прийшов сюди без страху, то й нам нема чого боятися. Ми допоможемо тобі. Хто цей чоловік?
? Можливо, він записаний у цій книзі. Можливо, він ходить у солом’яному капелюсі і роздає тістечка дітям, що сидять при дорозі. Можливо, це хтось із вас, тільки не хоче признатись у цьому. Або він уже покинув Притулок. Я шукаю людину, якої ніколи не бачив. Звати цього чоловіка ? Генріх на прізвисько Кухар.
? Присягаюсь, це не я, ? признався Леонтій.
? І, звісно, не я. Слухай, Антоне, ти мусиш знайти його якнайшвидше! Це дуже важливо.
? Хто я врешті-решт?! ? вигукнув Антон. ? Кожен може відчинити двері так, щоб не злякати прибульців, хоч вони пережили стільки, що їх важко злякати. Найгірше, що тепер я з кожним днем віддаляюся не тільки від Східних Воріт, а й від себе. Я й справді можу не повернутися…
? Він боїться! ? значуще сказав Амброзіус. ? Зі страхом у серці ти нічого не знайдеш, це правда. Твій страх спершу зруйнує Притулок, а тоді вже тебе. Ти ? не такий, як ми. Кожен прибулець боїться. Буває, минуть роки, перш ніж страх відпустить нас. Але й тоді немає певності, що він не вчепиться знову і не змусить втікати. Я був божевільним, коли потрапив сюди, а божевільні потребують руху. Це ? єдині їхні ліки. Я вже багато років ходжу й розважаю людей. Їм від цього краще розкриваються очі, і вони починають цінувати те, що мають і що матимуть колись. Для людей дуже важливо, коли їх слухають. У тому світі їхнього голосу ніхто не чув, бо він був слабким. У тому світі я не міг би цього робити, бо він ? місце смерті. І Притулок не дав забуття, але ніхто тут не хоче признатися, що йому боляче чи страшно. І знаєш чому, Антоне? Бо він має час, аби цей біль витік з нього по краплі. Стільки часу, скільки потрібно. Море! Але в тебе мало часу, щоб знайти Генріха. Він ? не твій біль. Може, ти вже сьогодні його зустрінеш…
? Добре було б…
Антон розгорнув товсту книгу, схожу на ту, що залишилась у кімнаті коло Воріт. Тільки там він сам заповнював її сторінки чітким почерком, а тут доводилося вдивлятись у сотні карлючок постояльців. Він гортав книгу із самого початку. Амброзій з Леонтієм спостерігали за ним, і їм здавалося, що Антон робить це надто повільно. Поступово очі його звикли до химерних літер, і сталося диво: він побачив почерк самого Генріха!
? Знайшов! Генріх пробув тиждень…
Леонтій зазирнув у книгу:
? Це було тридцять років тому. Я ще не прийшов сюди.
? А мені було тоді десять, ? відповів Антон.
? Ну, що ж, треба питати тих, хто живе тут довго.
? Таких небагато. Я їм не дивуюся. Кожному хочеться пізнати Притулок.
? Не пізнати, а відшукати в ньому істину! ? поправив Леонтія режисер, а Антон чомусь згадав Старого, який завжди був поруч і більше нагадував своєю постійністю дерево, ніж людину.
? Істина ? це сила. Спершу ми шукаємо спокою, забуття, але вони не виправдовують нашого існування. Ти вже вивчив свою роль, Леонтію?
? Та вивчив.
? Нині буде вистава. На неї прийдуть усі, то ми їх і спитаємо про Генріха Кухаря. Я піду перевірю, чи все гаразд. Можеш піти зі мною, Антоне!
Удень Містечко виглядало ще дивнішим, ніж увечері, зрештою, то було перше місто, яке бачив Антон. Сніг прикрасив навіть ті будинки, де ніхто не жив, і тому їхнє запустіння не впадало в очі. Антонові захотілося лишитися самому і йти прямою вулицею аж до кінця, вдихаючи холодне свіже повітря. Думки Амброзіуса були про ту владу, яку отримує Режисер над акторами, змушуючи їх ставати мандрівниками з власної волі. І що ця влада ? ненадовго. Він щороку бував у Містечку і знав тут кожного. Ті, що відмовлялися брати участь у виставі одного разу, наступного року погоджувалися. У тому світі Режисер бачив чимало міст, життя в яких текло бурхливим каламутним потоком, що врешті розбив на друзки хиткий човник Амброзіуса і викинув його на берег. Мабуть, він і досі любив власне ремесло більше, ніж самого себе, й відчував біль, коли ним нехтували. Люди, вважав Амброзіус, бояться свободи і цураються тих, хто може їм дати її. З ними слід поводитись обережно, як з дітьми, поволі розширювати коло чистої радості. Мешканці Притулку очистилися стражданням, але очі їхні не відкрилися, бо вони не пройшли через радість, і важка задума лягла майже на кожне обличчя. Ця невинна забава, театр, була найчистішим мистецтвом, не залежним ні від грошей, ні від амбіцій, ні від смаків. Актори довіряли тому, хто прагнув об’єднати їхні розрізнені душі за допомогою слів і жестів, незвичних для буденного життя. Чимось треба було наповнити спорожнілі дзбани, поки їх не заснувало павутиння. У тому світі було їх кому наповнювати, а тут Амброзіус пробував це робити сам, не завжди успішно, бо радість межувалася з журбою, але ностальгія жила в кожному серці, яке билося у Притулку. Ще не покинувши Його, вони вже тужили за ним.
Тривога, яку відчував зараз Амброзіус, була пов’язана з несподіваним вторгненням Писаря Східних Воріт, хоча він розумів, що Притулок не може існувати без змін і потрясінь. Амброзіус будив сплячих, а з’ява Антона збудила його самого, змусила подивитись іншими очима на Містерію Зими, яка мала сьогодні розігруватися в залі Ратуші, збудованій на зразок тих, що споруджувалися ще в незапам’ятні часи і були мирським храмом земної влади. Але тепер вона стояла порожня, і режисер хотів об’єднати в ній всіх жителів Містечка. Влада мистецтва нікого не принижує, нічого не відбирає, ні до чого не зобов’язує, але завжди дає вибір. Сьогодні ти ? король, завтра ? жебрак. До життя слід ставитись, як до гри, але мистецтво ? це завжди гра. Режисер залишив собі трохи марнославства, хоча не було б його, заявилося б щось інше. Тому він остаточно заспокоївся, перенісши це сприйняття і на Антона. Не прийшов би сюди Писар Східних Воріт, з’явився б інший. Притулок теж потребує змін, але за умови, що зло з того світу не проникне через його мури, бо цьому світові байдуже все, крім нього самого.
Отже, час починатися виставі.
Містерія Зими
Дійові особи:
Подорожній
Зима
Земля
Дерево
Птах
Вогонь
Інші
Подорожній стоїть перед пагорбом. Він втомився і каже:
? За цими пагорбами починається зима. Коли приходить осінь твого життя, готуйся і до зими, хоч вона може і не настати.
Зима з’являється за його спиною:
? Зима вже настала.
Подорожній озирається:
? Що це? Нікого нема, а я чув ніби голос. Це, мабуть, мій внутрішній голос. Коли розум втомлюється, він оживає. Раніше він диктував мені вірші. Як же це?..
Декламує:
? Дивимося на себе в кризі.
Вона потріскалася від ковзанів,
Риби сплять у зелених сповитках,
Жаби сплять, розчепіривши лапки
Дивно бачити себе на тлі
Холодних риб, жаб.
Серце спиняється. Лід не тане.
Він вже ніколи не розтане.
Ім’я Його ? спокій,
А леза ковзанів ?
Богова забава.
Добре, що озеро,
Добре, що не калюжа,
Добре, що не смітник
Господа нашого.
Подорожній виймає з торби хліб і яблуко.
? Що вдієш, не можна писати вірші ціле життя. А я вже не знаю, чи внутрішній голос мені не ворог. Може, в осінь свого життя кожен став собі ворогом? За перевалом, певно, сніг. Треба підкріпитися, щоб перейти його, бо настане зима.
Зима знову каже:
? Зима вже тут. Я вже тут.
Подорожній завмирає:
? Дарма! Не буду озиратись.
Підносить хліб до вуст. І тут звідкись з’являється сірий Птах, із тих, що чатують біля доріг, чекаючи на недоїдки, які викидають люди з машин: недогризки яблук, шкірки з ковбаси, кістки. Бідний птах, якому нема на що полювати. Його особливо шкода, бо тільки лютий холод змушує живитися покидьками, заради того священного, ім’я якому Життя.
Подорожній бачив таких птахів і знав їхню гірку долю. Тому простягає Птахові хліб:
? Їж, брате!
Птах лякається, хоч очі його спалахують жадібним блиском.
? Не хочеш з рук, то бери із землі!
Кладе хліб на землю. Чути стогін. Подорожній вслухається в нього:
? Колись мені казали, що все ? живе. У це легше повірити, ніж у те, що зима вже настала. Їж, брате Яструбе!
Яструб підбирає хліб і їсть.
? Час і тобі заговорити, Брате Яструбе!
Яструб:
? Ні, не час!
Зникає.
? Дивно, ? каже Подорожній. ? У мене ще є яблуко. Хтось претендує на нього?
Тиша.
? Начебто ніхто. Немає Єви. Яструб наївся. Земля засинає.
Він з’їдає яблуко, залишаючи на долоні кілька зерняток:
? На старість люди стають сентиментальними.
Закопує зернятко в землю. Витирає очі.
? Так, я старий дурень, який залишився сам на світі й мандрує у пошуках чогось чистого, білого, сліпучого, як сонце. Земля ще не скута холодом, та я не буду чекати, поки з неї щось проросте, і не стану озиратись. Одного разу я покинув місто: озирнувся і побачив, що воно розсипалося на порох. Місто виявилось ілюзією. Щось існує лише тої миті, коли ми сприймаємо його органами наших чуттів, І з людьми я чинив так само…