Бажання Вічного Притулку, ідея Вічного Притулку витворили це місце, де жили Антон, Марфа, Лі, Старий та багато інших. Самі вони не думали про Вічність, і слава Богу, бо гординя зробила б Притулок лише маревом у пустелі. Прибульці, зневірені майже у всьому, скалічені, нещасливі, вигадали його ? і слова стали цеглою, водою, хлібом.
Історія Притулку складається з приблизних дат і подій, що ніколи не траплялися. Час тут визначали пори року, а не якісь там цифри. Коли входиш у світ, який стирає твоє минуле, час розтягується до нескінченності.
Чи була поразкою поява тут? Швидше за все, ні, бо потрапляли сюди не всі, а лиш обрані великою мукою і великою любов’ю до життя. Упродовж багатьох років (якщо хтось захотів би безсмертя, то мав би його, чому б ні?) ніхто не намагався змінити, перетворити Притулок. Той сам, як зручне ложе, приймав обриси, що відповідали кожному, бо Притулок існував для прибульців, а не вони для нього.
Такого не буває, скажеш ти, той, хто ніколи й не пробував шукати Притулок. Але все ж він є, і буде, і те, що Притулок не позначений на жодній карті, не описаний правдиво у жодній книзі, бо слава його живе лише у потаємних місцинах людського серця, плине з мовчазних уст душі, ? не означає, що його не існує. Для когось він є, а для когось ? нема його.
Дзвоник біля дверей, які відчиняє Писар Східних Воріт, ? це знак, що попереджає притулок про настання змін у ньому самому. Його чують ще Писар Антон і Бібліотекар Лі, лжебібліотекар, як він себе називає, бо не є одержимий книгами. Дзвоник може пролунати і серед зимової ночі, коли важко вчасно прийти на поклик. Антонові сниться сон, що він уже встав, запалив ліхтар, і йде відчиняти Ворота. Дзвінок може прозвучати, коли Писар відпочиває, коли їсть, коли працює, ? і щоразу серце його завмирає, бо, хоч би скільки він намагався полегшити перехід з одного світу в інший, щоразу залишається трохи розчарованим у собі. Через те Антон вважає себе несправжнім Писарем, а Лі ? несправжнім Бібліотекарем. Може, тому, що їм доводиться жити на межі двох, навіть трьох світів. Третій світ ? то Бібліотека. Якби ти пожив у Притулку, то збагнув би, чому тут бібліотека втрачає звичний сенс.
У Притулку вона виглядає так: кілька кімнат з дерев’яними полицями, на яких вмостилися книги, тобто такі товсті чи тонкі футляри, наповнені зшитими або розрізненими листками. Ці аркуші, з паперу або шкіри, вкриті знаками, які мають різні способи тлумачення. Здебільшого це нецікаво мешканцям Притулку. Той, хто уникає спогадів про минуле, намагається відгородитися від того, що може розтривожити ще незагоєні рани. Адже кілька слів, невеличка книжечка здатні викликати у прибульця бурю почуттів. І, хоча вони мають вдосталь часу на пошуки істини, воліють спершу віднайти власне втрачене обличчя. Антон проводить їх повз Бібліотеку, наче це просто житло Лі.
Бібліотека стає потрібною пізніше, як золотий запас. Тому треба провітрювати кімнати, переставляти книги, витирати пил, словом, дбати про них, навіть коли не бажаєш пізнати їхній зміст. Бо книги ? теж прибульці. Їх знищували, зневажали, переслідували ? то ж хіба вони не заслуговують на притулок?
Малим Антон любив роздивлятися малюнки, упізнаючи на деяких Притулок: його дерева, будинки, пташок, звірів, людей. Нічого дивного в цьому не було, адже кожен прибулець вкладав свою частку в його світобудову. Через те ніхто не почувався у Притулку чужим. А ті, хто залишали його, несли про нього вісті: чи то птахи, чи люди, чи меткі ящірки, яких вабила весняна пустеля. Десь ці спогади, думки ставали реальністю: притулок для немовлят, притулок для старих, втікачів, монастир-притулок, храм-притулок. Ті, хто побували у нашому Притулку, розуміли, що всі ці місця є лише спотвореним віддзеркаленням справжнього, й сумовито кивали головами. Чи ж книги так само не можуть свідчити неправду, яка змусить зупинитись у якомусь притулочку, ніби не існує того єдиного, справді неприступного для переслідувачів? Тому слухати книгу треба, як слухаєш оповідь звичайної людини, щоб приємно і корисно провести час. Тоді не зашкодить жодна книжка.
Бібліотекар Лі, встаючи зранку, любив іноді із заплющеними очима підійти до полиці, взяти навмання книжку, розгорнути і прочитати те, на чому спочив його палець. І, прихопивши із собою чиюсь думку, йшов показати їй сад, ставочок, стежку, що вела вглиб Притулку, небо, хмари… Він не ставав ні її полоненим, ні володарем, просто дозволяв їй бути поруч, супроводжувати себе. Це нагадувало метелика, який сідає тобі на руку, а потім відлітає, струснувши з крилець пилок, невидимий для ока й невідчутний на шкірі.
Щоб це не стало ритуалом, Лі зрідка звертався до того, що вчені люди називають медитацією на задану тему, або грою в бісер. Адже він жив у світі, що безперестанку змінювався. Жив уже довго, розвішуючи дзвіночки на деревах, вирощуючи пахучі трави, майструючи повітряних драконів і, звісно, дбаючи про книги, Але, бувало, прокидався таким, ніби щойно ступив на дорогу життя і потребував чиєїсь поради. Приходив до книг, брав навмання якусь і читав той рядок, на якому спинився палець. І якось прочитав: «Цей день ? один з найкращих у твоєму житті, Джоне!»
Аж заплескав у долоні, адже ці слова зручно лягали в русло останніх подій.
Джон Сміт, якого звали колись інакше, вирішив нікому не говорити власного таємного імені, бо навіть не сподівався віднайти втрачену сутність у Притулку. Коли він уранці вмивався коло струмка, краї якого поросли густою травою, й доводилося витягувати руки, аби зачерпнути води, зауважив, що навіть рухи його змінилися, стали неквапливими. Коли це я востаннє вмивався зі струмка? ? подумав він і не міг згадати, бо кожен приємний спогад викликав би неприємний.
Джон Сміт витер лице рушником. І, замість того, щоб повернутися назад, ступив на стежку, яка пролягла вздовж течії струмка. Він був готовий піти нею, але стара Марфа покликала його в цей час до сніданку, і нічого з того не вийшло.
А стежка далі огинала високий пагорб з липою на вершині, під якою було колись святилище невідомого божества, нині лиш кілька каменів, порослих бузиною та бур’яном. Усе це Джон Сміт незабаром побачить, а зараз він п’є молоко, заїдаючи хлібом з медом, а, закінчивши, підводить очі на Марфу, наче дитина, якій треба придумати якесь заняття, або просто прогнати з очей, щоб не плуталася під ногами.
Марфа чистить картоплю коло великої печі, на якій, певно, спить, вигріваючи старечі кістки. Усюди чисто, просторо. Джон Сміт спізнився і сидить сам за великим столом без скатертини. Він гадав, що у Притулку не їдять картоплі, не п’ють молока, не рубають дров, що тут немає руїн, а самі палаци з безліччю просторих покоїв. Ні, він не був розчарований: просто світ його порятунку виглядав надто земним.
? Дякую, ? сказав Джон Сміт. ? Може, вам чимось допомогти? Він злякався ? таким тихим виявився його голос. Марфа його не почула, а він не відважився підвищити голос. Джон Сміт вискочив надвір, як хлопчисько, що нарешті вирвався на волю. Тепер він повністю належав собі.
Джон повернувся до тієї стежки, яку одразу вподобав, до свого першого ранку в Притулку, до нової самотності, але не встиг ступити кілька кроків, як назустріч йому викотився невисокий чоловік з круглою посивілою бородою і широко посміхнувся:
? О, вітаю! Я ? тутешній лікар, Яків. Радий вас бачити!
? Мене?
? Вас, вас. Хотів би вас оглянути, якщо не заперечуєте. Повірте, це дуже потрібно. Знаєте, зміна простору, часу…
? Добре.
? Чудово! Ходімо до мене, це поряд. Спершу огляну вас, а тоді Старого. Я щодня його провідую. Це не забере багато часу. Вам вистачить сьогоднішнього ранку.
Джон Сміт з подивом роздивлявся цього життєрадісного балакуна. Два роки він просидів між чотирьох стін, слухаючи, як на місто падає білий пил, що перетворює на камінь найменшу краплю дощу.
Лікар дещо своєрідно зрозумів його мовчанку:
? От вишукую собі пацієнтів… Декого бачу один-єдиний раз. Але, коли їх назбирується, то вже вимальовується певна картина.
? Із якими хворобами сюди найчастіше приходять?
? З тими, які я не можу вилікувати. ? І, сміючись, додав:
? Їх лікує час.
? А, може, смерть?
? Ох, добродію! ? аж спинився лікар, ? Я чую давно забуте слово. Хіба Писар Східних Воріт не потішив Вас звісткою, що у нас попереду безкінечне життя?
Джон Сміт криво посміхнувся у відповідь.
? Настане час, коли ви самі в цьому переконаєтеся.
? Можливо, ? буркнув Джон Сміт. ? Мені значно важливіше знати, що я тут робитиму.
? Поживете, роздивитеся. До речі, спершу всі такі обережні. Дехто думає про швидке повернення. Дехто вважає, що тут можна набратися сили настільки, що вдасться змінити той світ.
? Ну, і як?
? Проте якогось дня вони починають розуміти, що світ, який викинув їх із себе, просто смішний. Який сенс зводити з ним рахунки, коли тут немає ні страждань, ні обмежень, ні смерті? Таке відчуття виникало й раніше, але було надто нетривке. Річ у тім, що у Притулку немає нічого такого, чого б не було там, але ви бачите вже зараз, у чому різниця?
Джон Сміт мовчки кивнув.
Невдовзі вони увійшли у двері, повз які Сміт уже проходив сьогодні вранці, при самому вході. Кімната лікаря нічим не відрізнялася від тієї, у якій його приймав Писар: така сама стара лавка, стіл, стілець, поличка з паперами та ще пучки трав на чисто побілених стінах.
? Ну, ось, ? сказав лікар, ? це, так би мовити, мій кабінет. Я був колись сімейним лікарем. А тут нема ліків, лише трави. Від простуди, шлунку, безсоння… Довелося заново вчитися у Марфи, Лі, Старого. Тутешній клімат вельми сприятливий для нас, безсмертних…
? Мені потрібно пройти карантин?
Лікар здивовано звів брови:
? У Притулку немає жодних карантинів. Можете хоча б зараз іти туди, куди вам заманеться. Ще вчора ви були просто приголомшені від щастя. Сьогодні вже починаєте думати, чи не є Притулок, бува, пасткою, еге ж? Цей другий день ? найважчий. Я сам це пережив. Але, повірте, це саме те місце, яке вам потрібне. Він пристосується до вашої особи. Це почалося одразу, як тільки ви увійшли через Східні Ворота.
? Хіба Притулок для мене одного?
? І так, і ні. Поясню це образно. Уявіть собі воду, до якої долучається одна краплина. Хіба це не змінить маси води, хай навіть вона ? океан? Ви і є тією краплиною. Взаємодіючи з Притулком, ви змінюєте його, а він вас. Це ? закон Всесвіту. Він діє всюди, але тут ви зустрінете людей, які живуть за законами Всесвіту.
? Мені вони не відомі, ці закони.
? Ви їх згадаєте! А поки що відпочивайте. У цьому будинку достатньо кімнат, щоб ви могли залишитися тут назавжди, але, може, вам захочеться жити десь в іншому місці. Поки що якась праця на свіжому повітрі. Вона вас заспокоїть і зміцнить. Я маю городець, пасіку. Хоч дехто будує, столярує… Праця додає гідності людині.
? Останні два роки я не робив нічого. Просто сидів, замкнувшись у кімнаті.
? Отже, ви думали. Це також праця. Ніколи не вважайте себе гіршим за інших. Якщо ви живете ? ваше життя потрібне. Ніщо не з’являється просто так, бо воно має душу, а душа мусить перебувати в такій оселі, що відповідає її зросту. Отак і наш Притулок ? то збільшується, то зменшується, але завжди надійно захищений. Не мурами, не брамами, і, певно, не смертю чи зброєю. Він захищений законами Всесвіту. Трохи спокою, душевної рівноваги, доброго сну ? і ви зрозумієте, що не просто уникнули переслідувачів, а що їх уже не існує.
Писар Східних Воріт набрав зі струмка відро води і поставив на сонці, щоб трохи нагрілася. Через весняні роботи він занедбав кімнатку коло Воріт, помітивши лише вчора, скільки там пилюки. Та й у його хатині теж вистачало роботи.
Проте коли він увійшов поміж товсті мури, на хвилю Антонова душа повстала. Чомусь прикро згадалося, як далеко був від нього Лі, граючи учора на флейті. Коли втомлюєшся ? світ тьмяніє, кожна річ збільшується, а ти зменшуєшся. Усе більше речей вимагає твоєї уваги, а ти ніяк не можеш зосередитися. Найліпше тоді робити щось одне: низати скибки яблук на нитку, лущити квасолю, косити траву. Тоді руки не заважатимуть голові думати.
Антон не знав іншого життя, як служити комусь чи чомусь. А Лі, той володарював над речами. Досить було йому змахнути рукавом (Лі ходив у халаті з широкими полами й рукавами) ? і з грядки зникав бур’ян, з книжки ? пилюка, а шибки ставали прозорими, як повітря. Іноді він щезав на кілька днів, і так вдало, що ніхто не потребував його протягом цього часу.
Антона першого бачили прибульці і їх не цікавило його щоденне життя, наповнене працею. У їхніх очах він був незвичайною, майже священною істотою, хоча вони й дивилися начебто повз нього, у майбутнє, яке чекало за ворітьми. Однак Антон не вважав себе незвичайним. Кожен, гадав він, може стати на його місце. Але ось уже двадцять років ніхто не прагнув його замінити. Якби Писарем став хтось із прибульців, то, можливо, все виглядало б не так мирно. Бо той, інший, свідомо чи несвідомо поділяв би прибульців на близьких і далеких.
Антонові географія того світу бачилась як пласка карта. Той світ він знав із книжок. Здебільшого то були казки. Лі вишукував їх для нього у бездонних надрах Бібліотеки. Хлопець звик до цих нехитрих сюжетів, що монотонне повторювались, як польові роботи, залишаючи думкам достатньо простору, аби ті могли собі блукати. Ув’язнені думки приносили сюди прибульці, не бажаючи з ними розлучатися, бо не знали, куди їх подіти. Звісно, Антонові вони теж не були потрібні. Чужі думки не могли взяти його душу в полон. Важливішим було милосердя до людей, а не до їхнього минулого, частки якого приносились у складках зморщок, у глибині очей. Ненависть і байдужість руйнують. З ними Притулок ? це фальш, абсурд. У тому світі не бракувало таких «притулочків».
Лі не витлумачував вихованцю слів «байдужість», «милосердя», щоб у його душу не проникла чорна отрута вищості, обраності. Він прагнув одного: допомогти Антонові перевести через поріг Притулку людину, не втративши рівноваги на межі двох світів. Може, Антону спочатку хотілося більшого: втримати коло себе прибульців, опікуватися ними, але кожному приємніше їсти власний хліб, жити під власним дахом, бо там вони їли чужий хліб і пили чуже вино. І він проводив їх трохи стежкою, декого бачивши вперше і востаннє, особливо тих, що одразу шукали найпритульнішого місця в Притулку, подалі від Воріт Мусив це зрозуміти. Лі якось сказав, що краще втратити все, щоб потім віднайти посмішку.
Сьогодні Антон не думав про той струмок прибульців, що пропливав на його очах упродовж двадцяти років: рідко вдається за одну мить охопити стільки часу. Йому дуже кортіло подивитися, чи змінився бодай трохи Джон Сміт за ніч, уперше проведену в Притулку. Треба було знайти лише привід, наприклад, піти за чимось до Марфи. Незле було б узяти вапна, щоб побілити стіни.
Мугикаючи пісеньку, підслухану в щиглика, Антон взявся до роботи. Шибки засяяли, павуки повтікали, стіни задихали. У порусі дитячої радості Антон відсунув важкий засув Воріт. За ними було таке саме небо. По ньому бігли легкі хмари, хоч біля землі не було вітру. Із щілин муру, викладеного з тисячолітнього каміння, проростали тоненькі рослини, попід стіни тулилися кущики шипшини та бузини. Антону ніколи не спадало на думку скористатися з їхніх плодів: вони належали птахам, що вільно перетинали межі світів й сідали перепочити на мурі,
Антон озирнувся, чи хтось за ним не спостерігає, і, відпустивши засув, вийшов з Притулку. Заплющив очі, відлічив двадцять кроків. Він чув колись, що люди блукають у темряві, не помічаючи світла істини. Темрява і тиша огорнули все тіло. Ось таким є той світ, у якому він не міг нічого змінити і з якого не посмів би узяти навіть камінець.
Розплющивши очі, Антон побачив під ногами ледь помітну стежку, яка вела з того світу, але ніколи не приводила до нього. Це була така гра Писаря Східних Воріт, Коли він виходив із Притулку в темряві, то відчував опір, страх, невпевненість. А назад повертався у світлі. Ноги самі вели до Воріт, окутих штабами заліза, втілення надії і сили.