Я на мить уявив, як, вибравшися звідси, намагаюсь достукатися до брам людської тривоги, показати пальцем на небезпеку, докричатися до їхніх вух, — і зрозумів, що це була б марна справа. Мене в кращому разі запроторять у божевільню. Там, за межами Щурограда, усе виглядатиме не так трагічно. Навіть для мене.
Недаремно полковник не вважав за потрібне мені заперечити. Просто промовчав.
— Я не певен у своїх силах, — зізнався я. — Це тому, що не годен розрахувати сил ворога.
— Сили ці дуже великі. Але можу вас запевнити — ми єдині, хто ще може врятувати світ від страшної загибелі.
— Якщо чесно, то в дечому цей щурячий пророк має рацію.
— Отож-бо. Я навіть думаю, що коли їм вдасться вилізти зі своїми ідеями на світ, то знайдуться люди, які їх цілком прихильно зустрінуть. Зрештою, так було й тут. Чимало наших цілком щиро перейнялися долею щурів. Це було якесь загальне шаленство. Раптом у моду ввійшли прикраси із зображенням голови щура. Щур закрасувався на сорочках і светрах. Оголошено було рік Щура, який так досі й не закінчився. Хтось поспішно виголосив, що це був найщасливіший рік у нашому житті і є така пропозиція від трудящих мас продовжити його. Я вже казав, що ті перші щури, які почали витісняти нас із усіх привілейованих місць, навіть не вміли розмовляти по-людськи. Як їм вдалося переманити на свій бік стількох недурних людей — не можу собі уявити. Але саме устами й руками цих перекинчиків і творилася революція! Вони добилися того, що щурів оголошено дуже корисними тваринами. Священик у церкві сказав; „Не убий ближнього і щура!“ Зараз уже це звучить так: „Не убий щура, яко ближнього свого!“ Щур став ближнім, це вже була стадія вища навіть від тієї, на якій перебували свійські тварини…
Люди почали ділитися з „ближніми“ їжею. А що цей „ближній“ усе ж таки був твариною, то з палкої любові до нього вирішено знайти контакт. Утворено Інститут вивчення історії щурів. Та цього було замало. Додали ще Інститут щурознавства та Інститут фізіології щурів. Дійшло до того, що вчені кинулися вишукувати засоби для збільшення щурячого приросту. Бо, бачите, їх ще замало народжується.
Тим часом щури почали охоче виступати в цирку, виявляючи себе дуже дотепними тваринами. Хтось помітив, що вони навіть розрізняють картки з літерами. І тоді почалося! Відкрито школи для щурів. Але, крім шкіл, кожен у себе вдома намагався навчити своїх щурів грамоти. А грамоти легше вчити в побутових умовах. От і засіли щури до людей за обідні столи.
Далі вже не залишилося, мабуть, такого боку людського життя, до якого не були б причетні й щури.
Все це відбувалося дуже швидко. Настільки швидко, що мало хто встиг розгадати небезпеку, яка причаїлася у завтрашньому дні. А коли цей день настав, уже було пізно. Щури зайняли всі відповідальні місця і настільки злилися зі щоденним життям людей, що не було жодної змоги якось виборсатися з цього критичного стану.
Вже навіть службу безпеки щурів посідали не щури, а люди! Люди берегли щурів від людей! Жахливішого маразму годі придумати.
Служба безпеки висліджувала дисидентів і запроторювала в божевільню. Що я кажу „висліджувала?“ Висліджує й тепер, але… уже під чутливим керуванням самих щурів.
Найгірше те, що вони затуманили наших дітей, уже виросло покоління, котре сприймає щурів як вищу расу й саме прагне ощуритися. Діти наслідують поведінку і звички щурів, відрікаються від батьків, якщо вони протестують проти цього. І пишуть на них доноси.
— Здається, хтось стукає. — втрутилася дівчина.
Полковник замовк і з револьвером навшпиньки прокрався у сіни. Стукіт був тихим і несміливим.
— Хто там?
— Та це я, ваш сусід!
— Ви самі?
— Сам.
Господар рвучко шарпнув двері і впустив до хати низенького грубаса в картатій камізельці. На лисіючому черепі білів ріденький пушок.
— Це наш сусід пан Крупа, — познайомив нас полковник. — Як це ви відважилися до мене з візитом? Щось маєте пильне?
— Та я ніби нічого не маю… Але щури мають.
— Щури?.. То ви їхній… е-е…
— Парламентарій, — докінчив пан Крупа. — Прийшли до мене і сказали, аби я переказав їхні умови. Бо вони мені довіряють, мій син активістом у спілці юних щуролюбів і таке інше. Та й що я мав робити? Мусив слухати… Самі знаєте, як то є…
— Сідайте й кажіть, чого вони хочуть.
— Я бачу, ви щось серйозне затіяли, — сказав, киваючи на автомат. — Отже, щури вимагають, аби ви всі піддалися. Тоді вам гарантують життя. А як ні, то чекає на вас смерть.
— Вони нам обіцяють життя? — розсміявся полковник. — Яке це життя? Хіба це можна назвати життям?
— Е, що ви мене переконуєте? Я сам знаю, чого варті їхні слова, але… Властиво, то я маю до вас цілком приватне прохання. Чи не були би-сьте такі ласкаві та й не прийняли мене до своєї компанії?
— Що, пане Крупа? — здивувався господар. — Ви хочете пристати до заколотників?
— Е-е, видите, добродію… Життя моє вже доходить кресу. І мені його не шкода. Але шкода мого сина і таких, як він, хлопчаків, що служать оцій наволочі. Я тих шляктрафських смердюхів ненавиджу так сильно, що готовий голими руками їх розшарпати. А як дістану ще якогось револьвера, то вже дам собі раду.
— Пане Крупа, — обняв його полковник. — Ви справжній патріот. Я безмежно радий, що мої надії справдилися — ми в цьому місті не самотні. Ворог не всіх іще задурманив.
Пан Крупа дістав револьвера, батько з дочкою взяли автомати, а я — вогнемета. По короткій нараді ми вирішили ще й обвішатися гранатами, домовившись пустити їх у діло лише після того, як випорожнимо візок. У візку знаходилися два запасні балони з пальним, чимало автоматних дисків, пакунок з тротилом і сувій бікфордового шнура.
Мені помогли примощувати за спиною два балони з вогнеметом і показали де натискати, щоб вирвалося полум'я.
— Нате ще вам револьвера, — сказав мені полковник. — Але бережіть його до останнього. У підвалі я маю ще кільканадцять пляшок з пальним. Шкода полишати.
— Чого ж ви чекаєте? — здивувався я. — Несіть їх хутчіше!
— Це надто небезпечно. При ударі вони самозапалюються. Не дай боже візок перекинеться — й нам капут.
— Тоді треба їх позбутись у першу чергу — сказав Крупа. — А за візком я вже припильную.
— Може, ви й маєте рацію, — погодився полковник. — Шкода, аби добро пропадало.
Ящик з пляшками ми поклали зверху на візок і накрили коцом.
Коли ми вийшли на подвір'я, нас зустріло гучне виття тисяч вищирених пащек. Величезна сіра армія загатила вулицю. Пролунав свист, і вона пішла в атаку. Зелений паркан умить посірів.
— Кидайте пляшки! — звелів полковник.
Пляшки упали в саме клубовисько і — не розбилися. М'які щурячі спини спружинили, тепер пляшки перекочувалися вперед-назад, навіть не торкаючись землі.
— Ах, то ви так! — вигукнув полковник. — Ану, Віолько, вогонь!
Автоматні черги врізалися в саму гущу збурунених тіл, шматуючи їх і розбризкуючи криваві фляки разом із клаптями шерсті. Кулі розтрощили пляшки і нарешті сіре море спалахнуло таким яскравим полум'ям, аж любо було дивитися. Та їхні командири були теж не в тім'я биті і гнали своє військо з палаючими спинами просто на нас. Крупа хутенько від'їхав з візком назад, а я підсік вогнем ряди щурячих камікадзе. Тепер горіли не тільки щури, а й земля довкола них.
Паркан завалився і впав, хлюпнувши в наш бік густу хвилю смороду.
Щури відступили, залишивши по собі гори обвуглених трупів. Пан Крупа кинув їм навздогін ще пару пляшок. Дорога на вулицю звільнилася, але земля ще палахкотіла і їхати через неї візком було б нерозважно.
— Не мусимо йти просто, — сказав Крупа. — Можемо і в обхід. Ходімо через моє подвір'я.
Так ми й вчинили, заваливши його паркан уже самі.
Попереду ішли батько з дочкою, посередині Крупа з візком, а прикривав їх ззаду я.
Щури якусь хвилю спостерігали за нами на безпечній відстані, але коли ми рушили вулицею в напрямку центру, посунули за нами, увесь час зберігаючи дистанцію.
Мене весь час не покидало враження, що хтось ними дуже розважно керує. Надто вже організовано вели вони свій наступ. Якби знати, де знаходиться їхній проводир, і метнути туди пляшку!
Я поділився своїми роздумами з товаришами і полковник сказав: „Сумніваюся, щоб їхній проводир був десь поблизу. Щури здатні ловити інформацію на ультразвукових хвилях. Тому цілком можливо, що їхні командири сидять десь у каналізації і не лише передають команди, а й приймають повідомлення з місця подій“.
Тим часом щури вже приготувалися до нової атаки й почали її цього разу з усіх боків водночас. Настав небезпечний момент.
— Пляшки в рух! — гукнув полковник і перший шпурнув пляшку. За ним — Віоля і Крупа. Я послав навздогін пляшкам струмінь полум'я. Вогонь охопив бруківку, щуряче клубовисько скажено заскавучало й кидалося наосліп на мури будинків, одні тварюки полізли на інших, ділячись із ними полум'ям і в п'яному екстазі конаючи цілими гуртами.
Обсмалені, припечені, вони й не думали відступати, і то було жахливе видовище. Здихаючи, бризкаючи піною оскаженіння, рвалися вони вперед. Деяких ледве вдавалося перепинити за кілька метрів од візка.
Щури наступали тільки з одного боку вулиці, не перетинаючи поки що нам шляху. Однак, зрозумівши, що й для нас вогонь небезпечний, окремі з них з палаючими спинами якимись тільки їм відомими дорогами оббігали нас і кидалися до візка вже буквально у передсмертних корчах.
На цілій вулиці за весь цей час не з'явилася жодна людська душа. Геть усі вікна були покриті фіранками, а чи хтось з-поза фіранок спостерігав за нами, того ми не помітили.
— Що, до хороби?! — лайнувся полковник, роззираючись по будинках. — Невже ніхто не бачить нашої боротьби? Хоч би хто вазонок скинув на цих бестій! Хоч би битого скла висипав!
Але вікна мовчали.
— Боягузи! — закричав уже в безсилій люті, піднявши догори збілілі п'ястуки. — Ну і гнийте собі, щурячі лакузи! Пацюки!
Раптом атака щурів припинилася і пролунав чийсь голос із репродуктора на стовпі.
— Чужинцю! Якщо ти припиниш цей безглуздий заколот, ми дозволимо тобі покинути наше місто! Чужинцю! Тебе одурено! Ти потрапив у пастку, яку спритно розставили наші вороги. Вони хочуть тебе лише використати, після чого розправляться як із небажаним свідком. Ми — наймиролюбніші на землі істоти. Досить проливати невинну кров! Подивися, скільки самовідданих громадян полягло від твоєї руки. Чим вони завинили? Ми тобі цей гріх прощаємо. Йди з Богом і неси у світ правду про наше милосердя!
Репродуктор забулькотів і вмовк.
— Хочуть нас розколоти, — мовив Крупа. — Але то брехливі створіння!
— Голос якийсь дивний, — сказала Віоля. — Не такий писклявий, як у щурів.
— Еге ж, і справді, голос якийсь надто людський, — погодився полковник. — Навчилися вже, падлюки!..
— Хотів би я глянути, що то за промовець, — почав був розглядатися Крупа.
— Сумніваюся, що це десь тут, — відказав полковник. — А, зрештою, навіщо він нам? Я так думаю, що на Марка цей віщун особливого враження не справив.
Я засміявся:
— А все ж не заперечуйте, що коли він промовляв, то ви з тривогою зиркали на мене. Ану ж — піймаюся на гачок!
— Бог вас знає. Всяке могло бути, — згодився полковник. — Ми боремося, бо не маємо просто іншого виходу. А у вас він з'явився.
— Навіть, коли б я й надумав дезертирувати, все одно б не повірив їм. Гадаю, досить було мені відколотися, як вони б наздогнали мене й роздерли.
— Думаю, саме так і було б. Навіщо їм зайві свідки?
А тим часом щури, не отримавши відповіді, знову кинулися в атаку.
— Зачекайте, — сказав я до пана Крупи. — Не кидайте пляшок. Ми надто неекономно їх використовуємо. Спробуймо ось як…
І я дротом скрутив пляшку разом з гранатою. Тепер пальне завдяки вибухові розбризкається на всі боки рівномірно, а не розтечеться плямою по землі, запалюючи зовсім малу територію. Так воно й сталося. Від першого ж вибуху десятки щурів розірвало на шмаття, скляні осколки розлетілися навсібіч, розтинаючи писки, животи і спини оторопілих тварин, а вогняні бризки спалахували на їхній щетині, пропікаючи шкури до живого м'яса, розтікаючись по тілу і змушуючи конати в жахливих муках.
Натиск щурів, проте, не ослаб. Навпаки, той, хто ними командував, очевидно, розумів, що тільки атака за атакою може досягти мети, адже зброї у нас не безмежна кількість і ми протриматися зможемо лише певний час. Який саме?
Повновода ріка щурів, здавалося, не матиме кінця. Вона наповзала сама на вогонь, лізла безстрашно у полум'я, гасячи його своїми тілами. Щури одне одному прокушували животи і кров'ю затоплювали вогонь. Чинили це в якомусь фанатичному сп'янінні, мабуть, не особливо тямлячи, що з ними діється, їхні вирячені, налиті кров'ю очі, роззявлені запінені пащеки мерехтіли в наших очах з такою швидкістю, що я почував уже легке запаморочення, як бува, коли дивишся з мосту на спінену річку. Перед очима тепер теж пінилася сіра з вогненними полисками ріка, вона ревіла, одчайно шипіла й цвиркала люттю.
Натиск був таким сильним, що ми змушені були пошпурити усі пляшки з пальним.
Видовище було моторошне — вздовж вулиці горіли паркани, а доки око сягало, брук був засіяний обвугленими скривавленими тілами щурів. Усе це разом із землею диміло й наповнювало повітря гидким смородом, від якого лускала голова, а в горлі починало дерти й шкребти. Неймовірна задуха оточила нас звідусюди. На щастя, полковник прихопив із собою баклагу вина і дав нам по ковтку. Ковток рятівної рідини — це крапля у жмені піску, але обридливий присмак у роті пропав, хоч і не втамувалася спрага.
Ми рухалися вперто й приречено, з якимсь отупінням, наче відбуваючи повинність, а за нами з підвалів і каналізацій виповзали усе нові й нові легіони щурячого війська. Ціною неймовірних зусиль нам таки вдалося відбити цю жахливу атаку, але сил своїх ми не розрахували і зараз почувалися втомлені і невпевнені, чи вдасться нам протриматися самим, без чиєїсь допомоги.
Нарешті вулиця вивела нас у парк.
— Прийшли, — сказав полковник, показуючи рукою на двоповерхову будівлю з колонами в стилі сталінського „репресансу“. — Це і є божевільня.
Зрозумівши мету нашого приходу, щури й зовсім осатаніли. Вони кинулися нам навперейми, обсіли кущі й почали спинатися на дерева.
— Тепер, коли ми рушимо попід деревами, щури почнуть стрибати нам на голови, — сказав полковник. — Коли ви їх підпалите, вони намагатимуться скочити на візок. Дивіться, щоб ми не злетіли в повітря.
Щури лізли й лізли на дерева з дивовижним завзяттям. Там уже місця живого не було, а вони все лізли.
Спочатку я пустив полум'я по землі й підпалив суху траву, а тоді проїхався по стовбурах. Чотири яскраві смолоскипи, обліплені щурами, вдарили у небо. Палахкочучі тварини почали осипатися, наче горіхи.
Коли на цих деревах не зосталося жодного щура, я за кілька метрів підпалив ще чотири дерева. Так крок за кроком ми наближалися до божевільні, залишаючи позаду вогонь і спустошення. Ми їх обхитрували і не пішли з візком попід палаючими деревами.
Обабіч нашого шляху тяглися кущі букшпану і, підпаливши їх, я створив дві довгі стіни вогню, подолати які щури були не в силі, їм залишалося або й надалі спинатися на дерева, або атакувати нас у вузькому коридорі алеї. Та ці останні нам були не страшні.
Добившись до самої будівлі, ми вирішили з полковником зайти досередини з тим, що пан Крупа і дівчина охоронятимуть вхід.
Уся трава, кущі й дерева на підступах до будинку продовжували горіти і, поки вони не згаснуть, щури навряд чи поткнуться сюди.
Полковник штовхнув плечем двері, і ми зайшли до будинку. Кілька щурів чкурнуло з-під ніг.
У кінці коридору з'явився якийсь чоловік у білім халаті.
— Куди ви?! — замахав руками. — Сюди не можна. Тут хворі!
— Нам можна! — відрізав полковник. — Ви хто?
— Я директор.
— Тут є щури?
— Є.
— Багато?
— Може, з півсотні…
— А хто з лікарів?