— Я тут лишуся.
— Напоїш Гривка й даш йому трохи вівса.
— Добре, тату.
Не міг його взяти з собою, хоч ризикував. Люди будуть на них обох дивитися з жалістю. Орко все його слухав, і буде сидіти сам. Петро вбрався у празникове, наклав на голову новішого капелюха й пішов. Його гризла думка, що вже за тиждень він почне забувати те, що сталося. Трохи пізніше, ніж інші, але забуде свій жаль. І може, Орка більше не покличуть… Надворі було ясно, майже без вітру, вже йшлося про зиму, і Петро відчув, що нині ним перейдено якийсь рубіж. Лишалася нудь[154], але вже потрохи розбавлялася надією. Його тягнуло з хати, до поважної розважливої бесіди, і був лиш один чоловік, що міг її вділити, — отець Антоній. Бувало, Петро тупцяв на стежці коло попівства, однак не насмілювався увійти.
Та перше мав зайти до управителя, себто не до нього, а до панської кухарки, Карольки, що була зв’язковою між Петром і паном Стефаном.І хресною Марії Не раз допомагала Петрові дістати зарібок: щось відвезти, щось привезти. Ремесла Петро жодного не знав; умів робити те, що кожен чоловік на селі.
Каролька собі спочивала, управитель з жінкою поїхали до міста провідати дітей і мали вернутися аж завтра. Була схожа на кітку[155], що розпарилася на печі.
— Нич[156] тобі не обіцяю, Петрусю, — зітхнула вона, розпитавши перед тим за Орка. — Нібито треба вивезти гній у Ставища і розтрясти, але то на другий тиждень. Я скажу за тебе…А ти ліпше розкажи мені, що то за пан сидить у корчмі й говорить про Америку….
— Я в корчмі не був, але завтра спитаю людей коло церкви. Може, єгомость щось знає.
Вона заглянула Петрові в очі та не посміла спитати, чи дуже банує він за Орисею. Мала спершу нещасливе життя: тато з мамою рано померли, чоловік був пияк, єдина дитина вродилась неживою. Потім стало ліпше. Її Павлуньо втопився у баюрі, а вона пішла за служницю до міста. Навчилася добре варити їсти, вже десять літ куховарила в панському домі, і не нарікала. Навіть мешкала тут. У свою хату пускала на комірне[157] молоді пари, й мала трохи наскладаних грошей. Орка дуже любила, але Маріїна смерть її настрашила, і тепер вона рідко до них заходила.
— А що, Петре, — раптом сказала вона, — якби ти поїхав до Америки. Як я ще служила в урядника, то його брат посилав звідти щомісяця поштові картки. Там доми такі високі, як наші Ласки.
- І добре йому там було?
— Добре. Мав чисту роботу, в банку. На знимці виглядав як великий пан. Там багато наших. Син пана Мацея збирався поїхати туди.
— Мені зараз не до того, — буркнув Петро. — Жебрак — всюди жебрак. Від мене мій рід відмовився, самі знаєте, за що.
— Але ж приїхали з Нагуєвич на похорон Орисі.
— Я їх не просив!
— Видно, хочуть помиритися з тобою. Вони багаті й бездітні. Я би на твоєму місці дала Орка повчитися якогось ремесла, бо господарка мала, вас не виживить[158]. Я могла би з паном управителем порадитися…
— Не хочу хлопця відпускати від себе. Де він, там я, — якимось незнайомим голосом відрізав Петро, аж сам подивувався, що так сміло говорить. Бо його думка нарешті визріла. — Мушу його боронити від злого, доки не помудріє.
Каролька аж рота відкрила:
— Ти все був не такий, як ми, Петре. Чого не прийшов з Орком?
— Бо ще йду до єгомостя, вже за порадою.
— Наш єгомость — бідний і старий.
— Але мудрий!
— То так, — мусила згодитись Каролька.
Вона збиралась передати для Орка кавалок пляцка[159] з яблуками, але тон Петра їй не сподобався. Ця жінка любила, аби з нею говорили лагідно й не перечили, бо вона таки чимало зробила для похресниці: дала перину у віно[160] і дві великі подушки, бо воно, бідне, було голе й босе. Втім, її небіжчик Павлуньо тримався з нею остро: збивав не раз на квасне ябко[161]. А господарі, в яких вона служила, трималися з нею гордо. Ніколи їй не щастило піднятися над чоловічою статтю. Тому вона мовчки ображалася.
Петро йшов у горішній кінець і все в ньому кипіло. Хитра баба! Ніколи не скаже просто, що їй треба, а хоче, аби їй стояли в ласку[162]. Тепер, коли за півроку Петро стратив жінку й дитину, йому ніби відтяло одну руку й одну ногу. Хто-небудь міг його звалити. Мусив ставати міцнішим, ще дужчим, ніж перше.
Колись міг лишати Марію з дітьми на місяць або й два, аби поїхати на зарібки, але ніхто не знає, як він тужив, як боявся… Прожив тридцять і шість літ у вічній тривозі, борючись з ненавистю до людей, які пам’ятали, хто він. Марія все казала: «Мовчи і роби так, аби ніхто не посмів подивитися на тебе криво. Без людей — ми нічо.» Він хотів кудись переїхати, а жінка твердила: «Рідна земля — ніби мама: ніде так не є добре, як коло неї.»
Петро не помітив, як дійшов до горішньої церкви і цвинтаря, огороджених кам’яним муром. Сонце зайшло. Небо заволокли хмари, і на його тлі чітко вирізнялися почорнілі дерев’яні хрести і нові, білі, ледь торкнуті негодою, поміж зів’ялим бур’яном. Він піднявся на горбок через хвіртку, якою йшли провідувати померлих, і ноги привели просто до могили Орисі. Ліпше би не йшов, бо все те, що назбиралося в ньому за цілий день, розгорілося ще більшим жалем, і він вибухнув плачем. Ціле життя він прагнув миру й спокою, такої долі, як у всіх, однак ті, хто любив його, мусили терпіти разом з ним. І вже пізно кудись тікати. Хіба до Америки. Чень[163] за морем його не досягнуть….
Коли він піднявся, то згадав, що не помолився за душу своєї донечки, котра, може, зараз тулиться до нього. Вмерлі чують живих, але чому живі не чують мертвих? Не можуть з ними говорити. Він би поговорив з Марією, спитав, що далі робити їм з Орком, чи довго їм терпіти оте немиле ставлення до них, як до чужих… Та смерть поставила між ними мур. Здається, ще Орися тягне до нього ручки, ще чути її подих, запах, але то вже недовго. Петро змовив «Отче наш» і «Богородицю». Не мав як провідати Марію, бо стало невидно. Смерк впав якось непомітно, ніби накрив його чорною хусткою. У такий час недобре бути самому серед гробів. Може щось привидітися, або вчепитися блуд. Він не зійшов униз, а пішов попід церкву, де нині не було вечірні. Отець Антоній мав бути вдома.
Петро чувся змученим, хоч нині нічого такого не робив: бульбу докопали скоро. Він поцілував хрест коло церкви й пішов сходами вниз до попівства, вікна якого світилися ясно і привітно. Став коло брами й чекав, доки хтось не вийде, бо його потреба не була нагальна. Нарешті вийшов кривий Гарась, і Петро ворухнувся йому назустріч.
— Хто там?
— То я, Петро Безуб’яків. Єгомость хтів мене видіти.
- Єгомость захорував. Вертайте додому. Треба було за дня прийти.
— Я бульбу докопував.
— То бульба, певно, важніша… Ні, я не буду тривожити єгомостя. До того ж, у нього гості.
— Ага, гості, - задумливо мовив Петро. — То перекажіть йому, Гарасю, що я був.
Петро махнув рукою, натягнув глибше капелюха й пішов. Невдалий день нині. Але хоч Орисю провідав. Треба буде накопати дерну й обкласти гріб. Що він більше може зробити для своєї бідної дитини? У Поверляка недавно хлопчик вмер, буде з ним бавитися. І мама за нею пригляне… Коли Петро порівнявся з цвинтарною хвірткою, звідти війнуло зимним вітром і хвіртка заскрипіла. Під ногами закрутилось осіннє листя, хоч всюди було тихо. Петро наддав ходи. Було темно, і з найгустішої темряви почувся скрип незмащених завіс. «Пусте», — подумав чоловік, але уява вже вималювала собі когось, хто виходив з цвинтаря, чи заходив на нього, кого не треба бачити. А ще коли згадати, що по Урожі в темряві ходити небезпечно, то Петро настрашився. Він пішов ще швидше, міркуючи, куди б завернути. І чим далі відходив, тим більше ввижалося, ніби хтось за ним йде. Відчував аж холод межи плечима. Петро був несмілим, ще й чужим у селі, й не міг просто так зайти до першої-ліпшої хати. Позад нього почувся звук, ніби хтось ступив у баюру, і тоді він скочив убік, притиснувся до оборога, тяжко дихаючи, бо страх здусив йому горло. Місяць виплив з-за хмари, як лице якоїсь почвари[164] без очей і без носа. До Петрових ніг потерся кіт, тихо нявкнув, делікатно попереджаючи про свою присутність. Котів Петро любив, але вдома не мав. Він з болем згадав, що обіцяв Орисі котика, та не встиг дістати. Присів і погладив миле звірятко по м’якій, трохи відвологлій шерсті, й котик замуркотів, виплеканий на молоці й тлустих осінніх мишах.
— Нічо, котику, нічо, — прошепотів Петро до нього. — Я зараз піду. Не буду тобі заваджати…
Котик зачепив пазурами його за рукав, ніби хотів втримати. Петро полоскотав його за вухом, а потім подумав, що було б, якби зараз хтось застав його під чужим оборогом, і йому стало трохи встидно. Тихо вийшов на дорогу. Хто б не йшов за ним, тепер він уже попереду.
Отець Антоній аж розчервонівся, озираючи світлини, що розкладав перед ним пан фотограф. Вже був завалений цілий стіл, а гість докладав щораз нові.
— Позавчора ви казали, що люди схожі на звірів, — нагадав священик. — Чи я невірно зрозумів? У нас в селі часом дають прізвиська — Ведмідь, Заєць, Воробець. Я з людьми сварюся, аби того не робили, бо то глупство, а ви, культурний чоловік, художник, кажете щось подібне. Не гнівайтеся, я про це вже два дні думаю. Мені здається, що аби пізнати людину, треба дуже довго до неї придивлятись. Вдача не завше проступає на лиці.
— Так, — згодився Юліан, — тільки тоді, коли характер оволодіває її волею. — Ось дивіться, дві пані — одна старша, друга — молодша. Мати й дочка. Мати — досвідчена кокетка, а донька — повна їй протилежність. Перша — хижачка, друга — вівця. Або ці два жовніри[165]. Ніби однакові мундири, однакова муштра, а той, що зліва — страшний картяр, а той, що справа — мамин добрий син.
— По обличчі не скажеш…
— А чіпкий, насторожений погляд, підпухлі повіки…А ця жаліслива міна, безвольні уста? Ні один не годиться для війська, однак першому там весело й цікаво.
— Я думаю, — потер холодні долоні священик, — що на старості, якщо Бог буде до них милосердний, їхні очі пригаснуть і в них не буде вже страху.
— Ви вірно підмітили, отче: ці два жовніри бояться. Тільки страх не минається зі смертю. Вони будуть боятися вже не життя, а смерті.
— А що з ними було далі? Я бачу, що то давні світлини.
— Я зробив копії перше, ніж світлини відіслали родичам додому з іншими речами. Знаєте, як буває на війні…
Священик перехрестився і зізнався:
— Не знаю. Я не був на війні. Шкода хлопців…
— Колись я довго вивчав людину перед тим, я зробити її портрет. Часом тиждень-два ходив, придивлявся, вибирав для неї оточення… Тепер чиню інакше: намагаюсь встигнути до того, як вона прибере собі маску. Світлина все більше розходиться з малярством, хоч колись була його найсумліннішою ученицею, радше імітаторкою. Тепер — се документ. Безжальний і справедливий. Це в салоні я бавлюся в мистецтво, а, коли мандрую, то просто фіксую образи. У мене в голові — усі світлини, що я зробив, і навіть ті, які би хотів зробити. Других я не можу вам показати, але подивіться, отче: се я зробив минулого літа у горах.
Фотограф поклав зверх гори декілька світлин.
— А що то таке?
На одній світлині падала пір’їна: біла на темно-сірому тлі.
— О!.. — тільки й сказав отець Антоній, бо не знав, що таке може бути. Він поклав поруч дві світлини: одну з горою, що ледве проступала в тумані, а другу — з пір’їною. Він не розумівся на мистецтві, штуці, як казали тоді, але міг відчути те, чого не можна обчислити логікою. Тут було дуже багато порожнечі, а весь світ здавався йому переповнений різними предметами. Тому його це так вразило. Він так довго дивився на світлини, що Юліан зрозумів: око священика спочило лише на них. Зрештою, мав довкола себе багато людей, і не тільки людей, і вже змучився від того.
— Я мав би за честь подарувати вам оті дві світлини. У вас гарний смак. Я можу зробити відбитки для себе, тому ці дві світлини будуть і в мене, і у вас. Це — велика перевага фотографії.
— Се — не документ, — несміло вставив отець Антоній. — Увечері барви щезають, поступаючись темряві й світлу.
— Я чув колись притчу про те, як два художники не могли визначити, хто з них ліпший. І прийшли до царя, котрого вважали наймудрішим. Він дав їм дві різні кімнати й наказав намалювати на стіні картини. Перший попросив пензлів, фарб і взявся до роботи, а другий походив-подумав і відполірував стіну до блиску, доки вона не перетворилася на дзеркало. Коли цар увійшов до них з почтом, то визнав найліпшою ту картину, що найправдивіше передавала життя.
— Так, то праця велика — світлина.
— Можна все погубити, якщо не бути в міру терпеливим і вмілим. І треба вміти вибирати образи, мати чіпке око.
— Я думаю, що тут має бути ще дар Божий. Без Божого промислу вам не вдалося б упіймати цю пір’їну в польоті…
Юліан хотів сказати, що ця світлина коштувала йому страшних зусиль при такій, як нині, недосконалій техніці, але подумав, що священик мав на увазі не техніку. Тому сказав дещо інше:
— Правда у мистецтві і правда у фотографії мають однакову вагу, але не завжди це помітно. Ви знаєте, що є люди, котрі вміють по світлині визначити, чи людина, зображена на ній жива, а чи вже померла. Не знаю, як їм це вдається. Але, якщо це правда, то виходить, що у світлині зберігається частка людської душі, а потім, після смерті, вона згасає, або душа забирає її з собою. Тому я, власне, й хотів вас, отче, провідати…
— Хіба ви не питали інших священиків? І що вони вам сказали?
— Назвали богохульником і єретиком, — засміявся Юліан — Правда, дехто з них натякав, що душа мандрує уві сні, однак зовсім насміло. Власне, мене цікавили не так їхні ортодоксальні думки, як вони самі. Священик зустрічається з людьми в різні періоди їхнього життя, як і лікар, тільки налаштований на роботу з душею.
— Лікар так само, — зауважив священик. — Добрий лікар бачить, чи чоловік має охоту боротися з недугою, чи воліє з нею жити до смерті. Той, хто має до життя цікавість, легко не здасться. Позавчора я поховав мале дівчатко. Якби їй дати багато радості, вона прожила б, можливо, довге життя. Мама їй умерла влітку, а без маминої опіки дитина зів’яла, як квіточка.
— Я бачив цей похорон.
Отець Антоній зітхнув. Видно, що згадка була йому прикра.
— Зараз я вам щось покажу.
Він вийняв з шухляди ключ й відімкнув шафу, звідки війнуло запахом давно вмерлої трави, поклав на стіл грубу книгу, в якій ведуться, як правило, різні нудні рахунки.
— Отут я записую всілякі забобони, тобто те, що почув від урізьких людей, а також їхні незвичайні сни. Вони про се знають і самі приходять, аби щось оповісти.
— Так вам довіряють?
— Це ще мій дідо почав робити. Жадних секретів, тільки те, що чули, або пережили самі. Люди знають, що я їм не чужий, і що то для історії. А про душу в нас кажуть, що ті вмерлі, які «ходять», не мають душі. Душа літає, вона невидима і живиться парою зі страв. О, слухайте! «Як вмер наш дідо, не минуло ще 40 днів, а настав Святий вечір. Чекали ми, коли тато вернеться з млина, аби сісти до вечері. Але, видно, у млині було багато людей. Нема й нема тата. Вже пироги[166] зварилися, кутя на столі. Баба не втерпіла й каже: «Якби був мій господар живий, ми би вже давно повечеряли!» І тілько вона се мовила, як двері отворились і до хати влетіла велика оса й сіла на миску з кутею. Ми всі остовпіли. Потім оса знялася й вилетіла до сіней. І зразу потому в коморі щось зачало страшно гримати. Коли ми опам’ятались, то увиділи, що в коморі нич не рушено, а кутя згіркла, як полин…»
- І ви в се вірите, отче?
— Чом би я мав не вірити? Я тих людей хрестив, вінчав, приймав у них сповідь. Дещо вони тлумачать геть по-своєму, але я перечу лиш тоді, коли чую нехристиянський дух.
Отець Антоній знову сховав книгу до шафи, замкнув на ключ і дав зрозуміти, що вона не для чужих очей. По його смерті книжку мали передати до Львова, до музею, і про це знали всі на селі. Для них Львів — то було мало не місце перебування найвищого земного суду. Юліан помітив, що священик, як і він, не охочий до дискусій. Сам він не цікавився містикою, часом навіть глузував над нею, але вперше бачив священика, що так міцно зрісся зі своїм народом і, мабуть, більше дбав про те, аби зберегти його духовну цілість, ніж виводити на шлях поступу. Спершу фотограф не мав наміру сходитися з ним ближче. Цілком випадково дощ загнав його під дах ризниці, і так розпочалось їхнє знайомство, що, певно, не матиме продовження.