Юзьо теж умер наглою смертю. Вертався від сестри вночі й упав з кладки у воду. Зачепився одежею за корч і захлинувся.
Тепер Орко був уже великий і пішов просто до самої церкви. Було не дуже приємно, бо люди на них з татом зглядалися, намагаючись вивідати, наскільки глибокий їхній жаль за Орисею. Читали по лиці, бо серця не могли бачити.
Петро дивився на отця Антонія й благав очима, щоб єгомость його помітив і згадав, що мають поговорити між собою. Як же Петро хотів цього! Гадав, що за ніч страх його минеться, але збудився ще з більшим тягарем на душі. Як тільки хор зачав співати, у його вухах почав бриніти інший спів, і він почув себе страшним грішником. Ноги почали під ним трястися, і він через силу міг підняти руку, аби перехреститися. Скоса зиркнув на Орка й трохи опам’ятався. Не зміг вийти з церкви посеред відправи, хіба що винесли би його звідти неживого. Тремтіло золоте полум’я свічок, очі святих були звернені на Петра. Хто дивився просто в очі, хто звіддалік — о, вони, святі мученики, знали, що з ним діється!. І Бог знав. Колись єгомость казав: «Не думайте, що Бог награждає багатством. Маєте стілько, кілько потребуєте. А якщо Господь щось забирає, то згадайте собі святих мучеників, згадайте праведного Йова, що стратив окрім маєтку, ще й родину. Їм було незмірно тяжче, ніж вам.» На якусь хвилю Петро навіть повірив, що у тім, що сталося з його родиною, він не винен, і що кожний з присутніх тут людей зазнав якоїсь страти. Он Стефан поховав трьох діточок, а в Гриня вмерла донька на виданні, одиначка… Ціле життя Петро прагнув бути таким, як усі, а то значить не хіба радість, а й біду. Має розсипаний мак під порогом, має свяченого хреста на дверях — нема чого боятися. До хати вони не зайдуть, як сам їх не пустить Коби ще поговорити з єгомостем…
Орко дивився на золоте сяйво іконостасу, від якого ніби йшло тепло. Він трохи посунувся наперед, аби увібрати се тепло. Мама й Орися мусять знаходитися в доброму місці, бо вони були добрими. Бог забирає до себе найперше добрих людей, аби ті не мучилися. За ці дні Орко багато думав. Був уразливим хлопцем, а такі завжди шукають рятунку у вигаданих речах. Душа його відштовхувала усе темне й страшне, як тільки на неї падав найменший промінчик сонця. Коли чоловік мужніє, такому промінчику тяжче пробитися крізь тіло. Лише у глибокій старості, коли тіло струхлявіє, знову сягає душі найменший промінчик. Тому Орко і його тато Петро, хоча стояли поруч в одній церкві й слухали ту саму службу, були роз’єднаними, не так, як у своїй хаті. Тут вони не складали родини. Орко перевів погляд на людей, що стояли у церкві, уникаючи дивитися на дівчат, аби не почервоніти. Не те, щоб він їх боявся, але сама думка, що муситиме оженитись на котрійсь, дуже його бентежила. А далі відчув, як на нього теж хтось дивиться, повернув голову й побачив вуйка Митра з Нагуєвич, якого тато чомусь не любив. Вуйко моргнув до нього й показав на стіну. А потім промовив синюватими губами якесь слово. Орко міг би заприсягтися, що то слово означало: «Прийди!» Йому стало відразу душно, потім зимно, врешті опустив голову; було встидно за свого вуйка: не можна в церкві показувати на мигах[177] і шкіритися[178]. А оті вуйкові зуби, великі й білі… Було в них щось хиже і непристойне. Коли хлопець знову глянув у той бік, вуйка вже не було. Дивно, у Нагуєвичах так само дві церкви, чого ж він прийшов до їхньої? Певно, буде нині в них удома.
Отець Антоній тихим голосом розпочав проповідь, але хлопець не дуже прислухався до неї. Пам’ятав лише, начебто мовилося там про Архистратига Михаїла, що боровся зі злим змієм. Потім вийшов разом з усіма надвір і зажмурився від ясного світла. Те, що побачив, так його здивувало, що Орко відразу забув про вуйка Митра з Нагуєвич.
Панове, фотограф і корабельний агент, чатували на здобич, і в цьому їм сприяла неділя та гарна погода. Тому обидва мали піднесений настрій. На службу їм не випадало йти, могли списати се на невідповідне віросповідання, хоча Юліан вважав себе агностиком, а Влодко — атеїстом. Не мали, зрештою, родини, аби цим обурювалась. На празники сюди приїжджають торгувати різним їстівним та неїстівним дріб’язком євреї з Самбора і німі християни з хрестиками, вервицями, образочками й церковними календарями. І теж не стоять у церкві на відправі.
Усім було цікаво подивитися на чужих панів, особливо дівчатам та дітям, котрі, звісно, не ходили до корчми, а відтак нічого не чули про Америку. Юліан стояв, перекинувши на руку кавалок чорного сукна, поруч із триногою, на якій прилаштував невелику дорожню камеру. Влодко тримав під пахою[179] стосик листівок. Непросто було вибрати між ними обома. Насправді ці двоє обирали зіркими очима самі собі клієнтів. Не продавали нічого, і тому чули себе вільно. Невдовзі Юліан уже фотографував молоду пару. Потім трьох парубків, що мали незабаром йти до війська. Світлина — то найліпша пам’ятка по тих, хто від’їжджає далеко, і може, боронь Боже, не вернутися.
Його товариш, Влодко, згуртував довкола себе поважних господарів, розпитуючи про урожай. Краєм вуха Юліан ловив ту бесіду й дивувався, звідки Влодко встиг набратися знань з агрономії. Говорив стримано, не так як на вулиці чи в корчмі, не поводив себе, як зазивайло перед крамницею. Втім, Америка — то була таки крамниця, заново відкрита мешканцям сих забутих цивілізацією теренів. Міняючи скляні пластини, Юліан забув про своє невдоволення швидким прогресом світлопису й закоцюблі руки, бо днина ідеально надавалася до фотографування й вартувало скористатися з цього моменту.
Орко не знав, що має робити, і був трохи розгублений. Не хотів йти відразу додому, і щось не бачив тата, котрий вивів би його з того стану розгубленості. Тупцював коло церкви, постійно стаючи комусь на дорозі. Професійний погляд Юліана швидко вихопив з-поміж натовпу цибатого хлопця з довгим блідим лицем, одного з тих, хто ніколи не зливається з натовпом, бо має якусь характерну здатність не дотикатись до нікого, що завжди непокоїть і дратує інших людей. Юліану здавалось, що урізький дідич-відлюдник теж належить до тієї раси. Він майже змирився з тим, що не побачить цього нічного птаха.
— Ходи, зроблю тобі знимку! — поманив фотограф хлопця. Він мав до таких осіб свій підхід. — Як ся називаєш[180]?
— Орест.
— Славне ім’я. Стань з того боку, щоб сонце не світило в очі. За два тижні будеш мати світлини…
— У нього мама вмерла і сестра, — ображено сказав якийсь малий. — А його дідо був опир!
— Тебе що, хтось питає? — визвірився фотограф. — Ану, щезни звідси! Ходи, Оресте, сюди!
— Може, не треба…
— Треба, Орку, треба! — озвався трохи розчервонілий отець Антоній, що надійшов раптово. — Хочеш, я разом з тобою стану, хай нас пан фотограф зазнимкує? Бо мені самому страшно.
Він обняв хлопця за плечі й поставив перед камерою.
— Щоб ти знав, Орку, сей пан об’їздив цілий світ. Може, нашу світлину побачать у Відні чи Парижі. Як ви її назвете, пане Юліане? «Парох і його юний парафіянин»?
У Юліана вирвалося слово, яке він дуже рідко вживав:
— «Відрада».
Хоча воно, можливо, й не пасувало до цього сюжету, але він бачив, як з кожною секундою обличчя хлопця мінялось: з наляканого, ображеного, зажуреного поступово наповнювалось якоюсь зворушливою відданістю й довірою до старого священика, котрий, напевно, ще й хрестив його.
— Не мругай[181] очима, Орку! — наказав хлопцеві отець Антоній.
— Ви теж, отче, не крутіться, — нагадав Юліан і пірнув під чорне сукно. Потім виглянув: — От і все, дякую!
— Приходьте до мене на обід. На другу годину, — тихо мовив священик. Він, видно, вагався, чи не запросити ще й Влодка. Але двоє гостей забагато для бесіди.
Правда була, здогадувався Юліан, не такою, як її представляв єгомость. Святі отці на дух не переносили агентів та торговців, що могли збаламутити їхніх парафіян. Вони бачили в них не опору суспільства, а маргінес, який здатний обшахрувати й обдерти і без того бідного хлопа. Хоч отець Антоній і виглядав на тлі сучасного попівства неординарною особистістю, напевно, не міг зужити в собі упередженість до таких людей. Юліан розвів руками:
— Щиро дякую, але у мене нині гарячий день, доки світить сонце. Та й нас із товаришем чекає пізніше гарячий обід у Лейби. Господиня образиться.
— Так, так… — задумливо мовив отець Антоній. — Я мав би умовитися з вами раніше. Ви, пане, ще скільки тут пробудете?
— Може, день, від сили, два. Але я ще привезу готові світлини…
Священик повернувся, було, йти, а потім спитав:
— Чому «Відрада»?
— Не знаю. Просто з язика зірвалося.
Юліан глянув на хлопця, що відступив убік. Те світло, що було в нього на лиці, коли він стояв перед камерою, потрохи згасало. Натомість з’явився новий вираз обличчя: усвідомлення того, що все добре й цікаве на нині для нього скінчилося. Фотографу стало шкода цього підлітка й він попросив:
— Зроби мені, Оресте, послугу… Заклич[182] отих малих, що крутяться коло дзвіниці. Я їм хочу зробити світлину. Уявляєш, як то приємно їм буде колись згадати дитячі літа! Я, наприклад, не маю такої пам’ятки.
Орко подумав про маму й Орисю, чиї образи щораз більше бліднули в його пам’яті, і йому стало ще смутніше. Якби того дня світило сонце, Орися би не вмерла. Його напівдитячий розум не здатен був повірити, що люди вмирають тільки тому, що життя їхнє скінчилось, а сонце чи весна не можуть тому завадити.
Так минав час, і, замість того, щоб йти додому, Орко дивився, як працює пан фотограф. А Влодко, розчервонівшись, провадив другу частину своєї кампанії:
— А чи потрафили[183] би ви, пане добродію, обробити 20, ні, 30 моргів поля?
— Сам? — перепитав ошелешений Гриньо Волощуків, що мав півтора моргу.
— Ну, як маєте сина, то вдвох з сином.
— Відки я знаю? Попробував би-м…
— Ага, і підорвали би своє здоровля[184]? А в Америці люди мають багато більше, і знаєте, що вони роблять?..
Серед тих людей стояв Петро і теж слухав. Дивні речі відкривались перед ним, наче не жив перед тим, а сидів у тюрмі. Мав лиш раз нагоду побачити світа, коли взяли його до війська, але потім завернули. Дорога життя загорнула його як у сувій, і він ледве у ньому дихав. Розказати комусь про нічний спів, він не наважувався, та й, по правді, після відправи, від спокійного голосу єгомостя, у вухах йому вже нічого не надокучало й відлягло від душі. Мабуть, то був просто страшний сон. Вийшовши з церкви, Петро знову почав наближатися до темряви. Тільки тепер йому було не так страшно, як встидно. Чувся недостойним, і знову ожило почуття провини, як учора на цвинтарі, коло Орисиної могили. Може, тільки тепер перед ним постало питання: де він? Бо що з ним, пам’ятав дуже добре. Йому ніколи не давали про це забути ні в Нагуєвичах, ні в Урожі. Від малої дитини. Петро шукав очима єгомостя. Боявся підійти до нього при людях, і чекав, поки той його помітить. Якийсь час спостерігав, як пан фотограф знимкує охочих, сміється, жартує Видно, чоловік бувалий. Петро ховався за спини людей. У ньому ніколи не зникав страх перед чужою людиною, котра може одним словом змінити твою долю чи поставити на твоє правдиве[185] місце. І він хотів, щоб син також пильнувався, був завжди насторожі. Тому погамував у собі не надто велику цікавість до того, як працює та штука на трьох ногах.
— Не хочеш, Петре, зробити знимку? — спитав його сусід, Миколай. — Задурно!
— Ні, не хочу, — відказав трохи збентежено Петро. — Кому мав би-м дарувати тоту знимку? Слухай, Миколаю, а навіщо той пан щоразу накриває голову чорною хусткою?
— Аби ліпше видіти!
— Ліпше видіти?
Ні, недаремно Петро не підходив до фотографа. Чув у тому щось недобре для себе.
— Ходи, Петре, послухаєш за Америку! Чисті чуда оповідає той пан! Не знаю, як язик його не болить… Торочить ніби одне, але кождого разу інше. Певно, дістає за то грубі гроші…
Втім, Петро не жалів, що послухав Миколая. Пана з Дрогобича обступили самі ґазди, бо то була чоловіча розмова. І він поміж них теж чувся ґаздою, і ніхто не приглядав, чи має на лиці доста смутку. Всі дивились на пана агента і на картки з кораблем до Америки, і слухали, як той пояснював, чого така залізна посудина не тоне і кілько соток людей може вмістити нараз. І сам незчувся, як був заколисаний часом лукавою, а часом щирою, мовою оповідача, забувши про отця Антонія, котрий пішов додому, аби самому з’їсти свій обід.
Зрештою, треба було запросити й того другого, а обід відкласти на пізніше. Не добре лишати товариша самого… Справа була не в упередженості, як вважав Юліан. Просто отець Антоній був такий самий обережний щодо чужих людей, як і Петро. Чужі люди могли зруйнувати його внутрішній світ, збаламутити розум, а се не може пасувати старому чоловіку, а тим паче священику. Оті агенти вміють користати з чужої слабини. Отець Антоній не на жарт розхвилювався, аж ступив ногою в калюжу. Скільки просив людей, аби позасипали камінням баюри, але ніхто не послухав. Якби то була дорога до костьолу, та невідомо якої віри новий дідич, може, Господи, заступи, атеїста…Та, зрештою, нині була свята неділя, й священик почав проганяти від себе прикрі думки. Не міг згадати, коли останній раз сповідався, а з того треба починати — з себе, не з когось.
У його житті настав момент, коли почув страшну[186] втому, нудь, навіть розчарування, бо довгий час тримав у своїх руках той світ, що звався Урожем, і доки тримав отак, з Урожем не ставалося найгіршого. А то невелика заслуга, і може, не його. Може, Уріж воліє жити по-новому: боротись за ліпше життя, йти світ за очі. Усе щастя, яке колись було тут, визбирали, випили усі соки з землі тяжкою працею, і лягли в ту саму землю, з якої вийшли. Може, людина потребує йти далі, за море, шукати собі нових поневірянь. Бог більше жалує блудних синів, ніж неблудних. Але Бог — милосердний. Лиш той, хто має милосердя, годен[187] любити.
Що б не намислив робити єгомость, виходило так, що найліпше було не робити нічого: не відганяти й не підштовхувати урізьких людей, бо в кождім випадку се не буде мудрим. Він не був готовий до того, що завтра хтось прийде до нього і спитає поради, тож мав чим зайняти довгий осінній день — шукати відповіді не у своїй натомленій душі та щораз слабшому духу, а у Святому Письмі, яке оборонить від лукавого й злого. І постановив собі, що поїде якнайскоріше у Монастирець сповідатися до отця Михайла. Уже вдома, коли Гарась зливав йому на руки, у вухах єгомостя віддалося слово «відрада», і в уяві виник Орко, такий, як стояв нині перед скляним оком камери.
— Слухай, Гарасю, як я нині по обіді засну, а прийде Петро Безуб’яків, то збудиш мене, добре?
— Угу, — відповів Гарась, котрий ще від рана хотів спати, й не мав жодного наміру будити єгомостя, хоч би явився сам цісар, буркнувши під ніс: — Ще того опира бракувало!
Гарась не був нині в церкві, бо то було би затяжко для його слабої ноги, але хто скаже, що він не молився, хоч не чув дзвонів? Молився і дуже щиро. Молився за єгомостя, щоб той, не дай, Боже, не вмер скорше від свого слуги, бо тоді їм з дихавичним Йосипом доведеться йти на жебри і вмерти під плотом. Щастя Гарасеве було у здоров’ї єгомостя, тому він із болем сприймав найменшу його недугу і слабкість, що мусили з роками збільшуватись у старшого чоловіка. Гарась хотів би вмерти першим. Звісно, не казав того нікому, але боявся холоду й особливо дощу, що несли хвороби. Навчився лагодити парасолю і робити так, аби отець Антоній не пускався в ризиковані мандри. Мав на те свої хитрі способи. Врешті, Гарась, попри всю свою нерозвинутість, почував себе грішником, бо чинив корисливо, і не раз через його хитрощі священик не міг поїхати до сповіді. Сам він не сповідався у цьому гріхові, бо вважав, що сповідати мав би його хтось інший. У глибині душі Гарась мав надію, що по смерті отець Антоній замовить перед ним слово і визволить з пекла. Не раз хвалився перед урізькими людьми: «Коби всім так велося, як мені при єгомостю, то жаль би було вмирати!» На це часом йому відповідали: «Кождому жаль вмирати.» Але Гарась мав що сказати: «Якби-сте, пане ґаздо, сиділи два тижні в окопі по коліна в болоті й всілякій заразі, то було би вам не жаль!»