У двері постукали. Зайшов управитель. Його лице виглядало суворим, навіть злим, як у того, хто мусить прийняти додаткові обов’язки.
— Перепрошую, але приїхав урядник. Пан вийде до нього, чи хай він сюди зайде?
«То було б затісно в такому малому покої», - чомусь подумав Болеслав.
— Я сам вийду.
Не виглядало аж так страшно. У почекальні стояло двоє: сивий пан, схожий на лікаря, і чоловік у поліцейському мундирі. Обоє вклонились. Болеслав кивнув.
— Нехай пан не переживає, - сказав лікар, від якого не сховався хворобливий вигляд урізького дідича.
— Така процедура, — знизав плечима урядник. — Мусить пан опізнати тіла, і ми заберемо їх на скриття. І ще я задам пану декілька питань.
— Добре, — сказав Болеслав. — Я до ваших послуг.
— Шкода, що нема фотографа, — звернувся офіцер до лікаря. — Той фацет зараз у Дрогобичі. Ну, добре, берімся до діла… Як повне ім’я пана?
— Ян-Болеслав Комарницький.
— Прошу приступити ближче. Чи знає пан сих осіб?
— Так, то мій дворецький Леонтій і моя ключниця, панна Емілія.
Болеслав бачив мертвих і на війні, і в шпиталі, але пози слуг його вразили. Леонтій сидів у кріслі, опустивши голову на груди, а панна Емілія, навпаки, її відкинула й мала отворені очі. Руки безвільно звисали, а на колінах лежало почате вишиття. Ніби хтось підняв її і посадив, коли тіло було ще м’яке.
— Чи не бачить пан чогось дивного?
— Тут усе дивно, — відказав Болеслав з помертвілим лицем.
Доктор подумав, що мерці виглядають ліпше за нового дідича.
— Може, пан управитель накаже зробити нам кави чи гербати[297]? — запропонував урядник.
— Так-так, — кинувся управитель, котрий тільки й думав, аби щезнути.
— Я все зробив, — сказав доктор, — поїду, приготую все для розтину.
— Може, ще затримаєтесь на хвилю? Треба випити чогось теплого.
— Ні, дякую. Пане Болеславе, чи не могли б ви сказати, хто ваш лікар?
— Мій лікар мешкає у Відні, доктор Фридер.
— Відень — далеко. Бережіть себе, пане Болеславе. Прошу взяти мою візитівку. Я більше практикую живих пацієнтів. Піду помию руки і вже їду…
Пан Болеслав помітив, що лікар у пальті лише тоді, коли той надягнув капелюха. У передпокої було дуже зимно.
— Що то за попіл під порогом? — обернувся лікар.
— Я вже питав управителя, — відповів офіцер. — Покійний дворецький робив лапанку[298] на духи.
— Що за абсурд?!
— Не такий вже абсурд, коли йдеться про злодіїв, котрі лишають сліди в попелі.
— А якщо злодії влазять через вікно?
Офіцер комічно розвів руками.
— А ви, пане Болеславе, про це знали?
— Ніколи не бачив тут попелу. Що за дурниці!
— Мабуть, бідний дворецький ворожив на попелі, - зіронізував доктор. — Пані графиня проводила для товариства спіритичні сеанси, і духи тут лишилися. Знову в селі казатимуть, що то опирі винні. Моя попередня думка — серцевий напад.
— А духи можуть спровокувати серцевий напад? — поцікавився офіцер.
— Якби переді мною серед ночі з’явився дух мого померлого пацієнта, може б і я дістав серцевий напад. До побачення, панове!
— Гумориста! — буркнув офіцер. — А то часом не портрет графині?
— Я мав справу лише з її адвокатами. Се портрет якоїсь попередньої властительки[299], десь із ХУІІІ віку.
— Чув я, що пан хорує. Куди вас поранило, пане Болеславе? Часом не жалієтесь на втрату пам’яті?
Одразу було видно, куди хилить поліцянт. У Болеслава починала вже боліти голова, в потилиці. Треба було закінчувати сю розмову.
— У мене була контузія, і поранення, але я лиш терплю на сильний головний біль. Та й мені здається, се не має жодного стосунку до цієї трагедії. Я встиг полюбити Леонтія і Емілію. Тепер мушу звідси кудись поїхати.
— На жаль, до закінчення слідства я просив би пана лишатися тут. Не думаю, що се триватиме довго. Чи може пан знайти заміну слугам? Я чув, що двері на ніч у цьому домі не замикають…
— Я й так не сплю вночі. І їх просив не спати.
— А може хтось посягав на ваше життя? — анітрохи не здивувався урядник. — Якісь давні вороги? З іншого світу?
— Вони не вбивали цих добрих старих людей.
— Може, ті їм перешкоджали?
— Се вже ваш клопіт. Шукайте, коли вірите у сі байки. Я хотів би прогулятись по саду, бо дуже болить голова.
«Що за дивний чоловік, — подумав собі урядник дивлячись, як дідич неквапно прогулюється стежкою в саду, по коліна в тумані. — Якби таке сталося у мене в домі: два трупи за одну ніч! Боже милосердний!» Йому до останнього часу не траплялося бачити двох небіжчиків укупі, хоча ці двоє виглядали пристойніше, аніж учитель з роздертим горлом. Він не воював, позаяк служив у поліції. Не міг позбутися думки, що три смерті сталися, відколи в Урожі появився новий дідич. Хай вчитель — то таке, але ж двоє найстарших слуг… Ні, за старої графині не могло трапитися щось подібного!
Тепер слід взятися до діла: оглянути дім, довкола нього, поговорити з челяддю, сільськими людьми. Тіла вже поклали на фіри, вистелені соломою. Урядник помив руки і сів пити гербату сам, принесену заплаканою служницею. Він би все віддав, аби почути, що мовить на кухні збуджена челядь. Тільки треба взнати, хто з них піддається на острах, а хто на ласку… У покої було непалено. Був він позбавлений слідів жіночої руки, а подекуди висіла павутина. Якби його жінка побачила се вдома, то стовкла би служницю на квасне ябко. Видно, що новий дідич більше жив по готелях та в мебльованих помешканнях. Та ні, ще й довго пробув на фронті. Цілу війну. А ще пан урядник подумав, що такому самітньому чоловіку годилося б завести собі вірного пса, котрий спав би коло нього і готовий був би офірувати[300] за свого пана життя. Він визирнув у вікно, ніби сподіваючись побачити високу постать в чорному пальті й пса, що йшов поруч, але не побачив нікого, і се його трохи збентежило. Мабуть, сховався у тумані. До такої ситуації ідеально пасував би сніг, такий, як той, що заліг на підбузькій горі.
Урядник походив трохи під вікнами, але їх позатикали на зиму. Земля була тверда, підмерзла. Тоді він обійшов дім ззаду. Той стояв на горбі й мав глибокі пивниці, у які через півкруглі отвори зсипали городину, тепер позамикані. Дім би нагадував фортецю, якби не тераса на річку. Нею найлегше було б потрапити до помешкання. Коли вертався, два здорові[301] жовті пси приязно замахали до нього хвостами, як до старого знайомого. Гарна оборона… Отже, виглядало на те, що новий дідич не переймався особистою безпекою. Так поводить себе чоловік, котрий не має досвіду життя в глушині. Або, — зітхнув урядник, — знає, що його вже нічого не врятує. Якщо лишилося жити якихось пару місяців. Люди по-різному себе поводять. Наприклад, його тесть, котрий вмер півроку тому, перед смертю став дуже побожним, чого раніше за ним не помічалось. Шкода, що все не був таким…
Повернувшись у дім, урядник оглянув покої, досить занедбані й порожні. Очевидно, пан Болеслав не привіз зі собою меблів, а стара графиня, скупа, до речі, вивезла все, що могла. Власне, урядник не мав дозволу оглядати дім сам, проте, слуги того не знали. Та й жодне з них не з’являлось на очі. У деяких покоях меблі були вкриті чохлами і нагадували небіжчиків, прикритих простирадлами. Такі будинки він уже стрічав. Що ж, молоді згинули на війні, старі втратили сенс життя. Чому пан Болеслав придбав сей маєток, а не повернувся до свого родинного гнізда? Значить, не мав перед тим дому. Звідки вж взяв на се гроші?
Урядник визирнув у вікно й побачив щось невластиве: алеєю до будинку наближався тутешній священик, отець Антоній. І йшов швидко й рішуче.
— Чого йому треба? — пробурмотів урядник. — Якого біса!
Хотів покликати управителя, але той знову десь щез.
— Слава Йсу! — кивнув священик з таким виглядом, ніби ніс караючий меч, але по дорозі опустив, бо заважкий.
— Навіки слава! Прошу пана єгомостя сідати, хоч не я тут господар.
— Нема часу сідати. Що тут діється, скажіть мені? Тамтого тижня оден, нині — двоє. А село бунтує!..
— Бунтує? — здивувався урядник. — Проти кого бунтує?
— Ет! — махнув рукою священик. — Гірко мені думати, що за сорок літ служби не зміг людей зробити мудрішими. Вони думають, що то опирі потяли вчителя і панських слуг!
— То пусте! Аби проти цісаря не бунтували. Ну, і в чому виявляється сей бунт, отче Антонію?
— Спершу я хотів би знати, що мушу сказати, аби людей заспокоїти.
— Ага… Отже, повідомляю вас, що вранці двох найповажніших слуг пана Комарницького — дворецького і ключницю — знайдено неживими ось у цьому покої. Причину смерті встановить медична експертиза. Тоді я зможу сказати більше.
— Цього мало! — відрізав священик.
Урядник розвів руками.
— Я хотів би побалакати з паном дідичем. Чи він ще спить?
— Ні, мусив устати.
— То де він? Де слуги? Де пан управитель?
- Єгомость хоче вести власне слідство? — поцікавився урядник. — Ліпше допоможіть нам.
— Але ж я сам нічого не знаю! — злякався отець Антоній. — І про яке слідство ви говорите, шановний? Люди вельми стривожені. Якщо їм не сказати правди, вони можуть вчинити самосуд. Розумієте, що се таке?
— Проти кого самосуд? — чомусь пошепки спитав пан урядник.
— Проти опирів. Тільки не думайте, що я в се вірю! Нагла смерть викликає у моїх парафіян думки про втручання надприродних сил. Мені здається, що я мушу поговорити з паном дідичем. Шкодую, що не зробив цього раніше.
— Та хіба ж я бороню? Він у саду, вийшов подихати свіжим повітрям…
— Дякую. Дуже дякую!
І старий поспішно вийшов.
«То не зашкодить, — подумав урядник. — Поки вони будуть бесідувати, я встигну оглянути помешкання дворецького і ключниці.»
Маленький покоїк панни Емілії ще зберігав тепло вчорашнього вечора. Ліжко було розстелене для сну. На фотелі лежала гірка подушок, а над маленьким бюрком висів образок Матки Боски Ченстоховської. Урядник зітхнув і відсунув шухлядки, побачив там звиті клубки червоних і чорних ниток. У шафі висіли старомодні сукні, серед них дві бальові. Він трохи знав панну Емілію, і йому забаглося побачити її молодою. На бюрку лежала порцелянова шкатулка, а в ній дві пари срібних кульчиків, брошки. Й золотий перстеник з червоним камінцем. То було доповнення до бальових суконь, проте і се не допомогло уявити ключницю молодою. Світлини чи емалі вона напевно тримала на дні комоду, переповненого вишиттям. Ся жінка не збиралась умирати вночі, й ніхто не приходив до її покою чогось шукати.
Подібна ситуація була і в помешканні дворецького Леонтія, тільки той полінувався розстелити ліжко, перетворив кімнату на майстерню, і там панував прикрий дух застояного тютюнового диму. Хоча й урядник в жодному разі не був сентиментальним, але поліція в провінції не надто часто має справу із загадковою смертю. Може, ті двоє наклали на себе руки?
— Тьху! — вилаяв себе поліцейський чин. — Прийде ж така бздура до голови!
Він витягнув записника, послинив олівець і занотував: «Перевірити, чи складені тестаменти.» Потім запечатав обоє дверей папірцями у присутності управителя, з яким мусив триматися трохи офіційно, хоч не раз у гостях грали разом у карти. Страшевський колись повідав, що служив на війні у штабі. Тому й вийшов з неї неушкодженим: лице мав гладке й рум’яне, а волос не посивів зовсім, хоч було йому коло 50 літ. Цікаво, чи стрічались на війні пан Болеслав і Страшевський? Але на даному етапі се ще не мало жодного стосунку до справи.
На разі, скінчив з тим… Чувся трохи неспокійно і мав велику охоту швидше поїхати звідси. Побачив, як священик вертається з саду, й іде до брами, повільно, ніби зовсім вичерпаний тривалою бесідою. Туман геть осів, і було видно, як пан Болеслав стоїть на березі ставка, засипаного опалим листям, дурна примха графині, бо нащо рити на горі яму, коли внизу тече ріка?
Зближався час обіду. Пан урядник попрощався з управителем і вийшов за браму, де його чекав візок. Трохи далі люди обступили священика, й запізно зауважили урядника, котрий уже від’їхав. У глибині душі поліцейський вважав, що до цієї справи слід підходити помалу й дуже обережно. Та навряд чи так вийде. Його гнітило оте недобре місце. Дім наче за якісь гріхи поволі западався в землю, покривлені липи обсіли ворони і зчинили галас, як візок минав церкву. Коли в’їхали на міст, урядника охопила тривога: здавалося, міст ніколи так не хитався. Найменша необачність — і коні зірвуться у воду. Розігрітий мозок видав йому картину: чиясь рука виправляє мертві обличчя, стираючи з них риси страху.
— Але мотив? Мотив? — прошептав побілілими устами урядник.
Та лиш тільки переїхав міст, постановив собі викинути з голови усю містику, й поїхав до Підбужа рівною дорогою серед спорожнілих полів.
Роботи видалось забагато, бо усе ще тривав весільний сезон. Найперше Юліан зробив світлини із трупом вчителя і поніс їх до поліції. Там почув про ще одну трагедію в Урожі: загадкову смерть ключниці й дворецького. Випадково почув, але, зауваживши його інтерес до цієї справи, вусатий інспектор швиденько випровадив фотографа за двері. Юліан устиг спитати:
— А пан Болеслав… не виїхав?
— Пан з ним знайомий?
— Не мав честі.
Урядник моргнув до свого колеги, що марудився з якоюсь писаниною:
— Кажуть, що він навіть не шляхтич!
Його зарозумілість і грубість не сподобалась фотографу. Він міг би прислужитися слідству. На світлині чітко було видно рівні краї рани. Кілок не міг би такого зробити. Подумав, що якесь чуття випровадило його самого з Урожа. Але слід попередити Влодка, аби не був таким безпечним.
Ноги понесли Юліана на ринок. Не був базарний день, тому жодного знайомого обличчя з Урожа він не побачив. Але блукаючи поміж возів, жебраків, служниць, що закупляли різний харч, він дав лад своїм збуреним думкам. Треба зробити до завтра хоча б частину світлин, аби мати причину поїхати до Урожа. Згадав, як стояв на горі ще кілька днів тому, наче велетень і напівбог, і як відкинув се, завстидавшись власного марнославства. Щоб відірватись від цієї гарячої тремтячої плоті, котра зветься життям, треба пізнати її до кінця, як пізнають жінку. Відчути пересичення, навіть обридження, зате легше буде піти.
Тиша в панськім домі настала одразу по тому, як від’їхав урядник, наче обвалилась гора, знищивши усі звуки. Пан Болеслав пішов до себе. У лампі бракувало нафти, піч була порожня. Він спершу того не зауважив, а потім уже стемніло. Знайшов кілька свічок, приніс дров із передпокою і взявся розпалювати. За тією справою застав його управитель, котрий приніс ще дров.
— Пан не мусив цього робити. Перепрошую, що не нагадав слугам. Але вони геть зденервовані. Ніхто не хоче ночувати в передпокої… Я принесу панові щось повечеряти, і сам посиджу ніч.
— Дякую, у цьому немає потреби. Принесіть, якщо можна, гербати, — тихо попросив Болеслав. Його лихоманило, і дуже боліла голова.
— Пан мусить дбати про себе. Лягайте в постіль, добре вкрийтеся, поки тут нагріється. Завтра я знайду когось, хто би вам прислуговував.
— Дякую.
Пан управитель зітхнув і вийшов. Коли повернувся, дідич лежав на ліжку, накрившись з головою. «Ясна річ, прикидається!», - розізлився управитель. Поставив на стіл тацю з гербатою і вчорашньою булкою. Він не гасив свічок, бо свічник за давнім звичаєм, коли не було гостей, ставили у миску з водою. Тих свічок надовго не вистачить. Він міг принести ще, але на зло не приніс. Потім вийшов у передпокій, набрав шуфелькою[302] зимного попелу й посипав під порогом. Крісла, в яких знайшли небіжчиків, стояли на тому самому місці. Навіть при слабому світлі було видно, яка затоптана підлога. Годилося б залишити свічку на ніч, але він забрав її з собою. З передпокою можна було вийти у коридор із низьким круглим склепінням, а звідти до кухні. Управитель приніс Гриневі, що наглядав за подвір’ям, фляшку горівки, наказавши уночі не спускати очей з парадного входу. Той ніби згодився, бо мав більший страх перед живим управителем, аніж перед мерцями. Нового дворецького треба шукати у Дрогобичі. Якщо, звісно, буде в цьому потреба. Не хотів, аби люди потім плескали язиками, що він не міг дати собі ради в такій ситуації.