— Я не міг нікого вбити, — зіщулився пан Болеслав. — Хіба ґудзик — се доказ?
- Ґудзик пришпилюється ниткою, пане Комарницький. Тепер слухайте мене! Якщо ви згадаєте, цілком можливо, що вас помилують, бо закон захищає хворих нервово людей. Я міг би вас узяти під арешт. Проте даю вам ще ніч часу. Тут лишаться мої люди, аби ви почувалися в безпеці, бо коли нас хтось підслухав цієї хвилі, здійметься шум. Хлопський самосуд — то страшна, дуже страшна річ! Я міг би вас відвезти в безпечніше місце, але волію, щоб ви написали зізнання тут.
Урядник замовк.
— Який пан добрий, — скривив уста пан Болеслав. — Але тепер не війна. Я не мав причини вбивати того чоловіка.
— А ваші провали пам’яті? Усі знають, що ви ходите по ночах, як сновида.
— Я не сплю з відкритими очима.
— Се вам здається, що ви не спите, і вважаєте сон реальністю.
— Дайте мені спокій!
— До завтра дам. Знаєте, чому я пішов до поліції? Мав дар знаходити зниклі речі. А поки що прошу позичити ваше пальто. Для експертизи. І вашу маринарку.
— Я не маю іншого пальта.
— Але ж ви й так не будете виходити! І чому у вас лиш одне пальто? Мусить бути бодай два. Якщо ви купили сей маєток, то вже не є бідною людиною!
— Колись був бідним.
— А потім?
— Потім дістав спадок, — спокійно відповів дідич.
Обидва, фотограф і Влодко, мовчали, доки не вийшли за межі панського двору. Якраз над’їхав ще один жандарм, верхи на коні.
— Справа поважна! — присвиснув корабельний агент. — Не люблю поліції, а той урядник — дуже неприємний тип. Виглядає зарозуміло. Ти що, сказав йому правду?
Юліан засміявся:
— Я не сказав нічого такого, що могло би зашкодити мені й тому бідоласі. Але я його дійсно знаю, бо таке лице неможливо забути. Проте він не може мене пам’ятати.
— Розкажи!
— То історія не для вулиці. Розповім увечері, як прийду. Хочу віднести світлини до священика. Чує моє серце, що нам треба вибиратися звідси чимскоріше.
— Чого?
— Надто дивний збіг обставин.
— Ти інтригуєш мене, Юліане!
У помешканні Юліан спакував камеру, а світлини розділив на дві купки, більшу взяв зі собою в грубому конверті, поклавши за пазуху. Потім роззирнувся по хаті, наче шукаючи сховку.
— Ні, - сказав фотограф.
— Що, ні?
— Ти не міг би ці світлини взяти з собою, Влодку, поки ходитимеш по селі?
— Чому?
— Не питай чому. Можливо, се — абсурд, але моя інтуїція рідко мене підводить. Камеру я віддам Регінці, хай потримає у себе. То — дорога річ.
— Ти думаєш, що Лейба?
— Лейба вчинить те, що накажуть. Скільки би єврей не жив на селі, ніколи не стане там цілком за свого.
…Надворі панував присмерк і важко було збагнути, чи рухається час. Здавалось, рухаються лише краплі води, що скапували з дерев, і фотограф Юліан. Він подумав, що яким би химерним і заплутаним не виглядало його пересування, насправді все життя він рухався із Заходу на Схід, і ніколи — у протилежному напрямі. Більша частина людськості натомість рухалася зі Сходу на Захід, але в містичному значенні. Хоча порівнювати отих нещасних істот, котрі знищують усе на своєму шляху, з Сонцем, було б не дуже гарно. Юліан весною збирався далі мандрувати цим краєм, що лише в позаісторичному й географічному сенсі складав цілість, а насправді був розділений недоброю політичною волею з незапам’ятних часів. Жителів цього величезного обширу єднали тільки спільні мова та фантазії про минуле й майбутнє. Усе це він довідався не з книжок, а з вуст учених людей, котрим се боліло. Та вони, аби існувати, мусили вести подвійне життя. Тому не довіряв їм цілком: хто зраджує в діях, той зрадить і в помислах.
Йшов через село з відчуттям того, що воно його відпускає: одна хата, друга… І грубо тесаний Христос, прибитий іржавими цвяхами, теж його відпустив. Тому з кожним кроком Юліану ставало легше. Він збирався провести час у священика з приємністю, не обтяжуючи ані того доброго старого чоловіка, ані себе. Отець Антоній вийшов йому назустріч і посміхнувся, що трохи скрасило враження від похмурого виду кульгавого слуги. Однак священик виглядав зле, ніби постарів літ на десять.
Юліан широко посміхнувся:
— А я, отче, приніс готові світлини!
— То добре, — відказав священик. — Я вже думав, вони вам не вдалися, абощо.
— Дещо справді не вдалося. Може, подивитеся?
— Аякже! З превеликою охотою. Прошу заходити. Гарасю, як там у нас із обідом?
— Ще трохи треба зачекати, єгомость, — буркнув слуга.
— Візьми в пана Юліана пальто й повісь коло печі… У мене тепло, дякувати Богу. Я хтів по обіді йти до одного чоловіка, що їде з малолітнім сином до Америки, то підемо разом у долішній кінець. Якось нам не щастить поговорити. То він мене чекає, то я — його. А ще ті нещастя…
Слухаючи його, Юліан розкладав на столі знимки. Священик начепив на ніс окуляри і став приглядатися до них, так, ніби то була газета з дрібними буквами. Брав до рук одну, другу і швидко випускав з рук. Юліана огортав усе більший неспокій. Нарешті єгомость вигукнув дрижачим голосом:
— Але ж то було не так!
— Перепрошую, але на світлинах усе виглядає трохи не таким, як його бачать людські очі. То є інша реальність, — м’яко відказав фотограф.
— Думаєте, я ніколи не бачив світлин? І не знаю, що одна реальність не може так різнитись від іншої. Се… — вхопився священик за горло, ніби щось його дусило, — фотографував сам диявол!
Юліана, безперечно, вразили ці слова, але він боявся більше, щоб така бурхлива реакція не стала фатальною для старого чоловіка. Тому він швиденько перехрестився, як умів. Богові, мабуть, се було приємно бачити.
— Отче, отче, вспокійтеся! Камера — се лиш машина, а я — звичайний чоловік. Давайте подивимось разом… От, бачите, коло дзвіниці три хлопчики. Знаєте, чиї вони?
Священик кивнув.
— А ось мій товариш Влодко розказує людям про Америку. Він у ній просто залюблений, і щиро вірить у те, що говорить. А се — роздоріжжя. Пам’ятаєте, як у неділю було ясно й тепло? Хіба ви не впізнаєте свого Урожа?
Отець Антоній тицьнув пальцем у купу світлин:
— Я не про се…
— Добре, дивимось далі… Ось молоде подружжя усміхається до вас. А се стара бабця виходить з церкви. Які характерні типи!
— Я знаю, про що кажу! — обірвав його священик. — Видите, де я стою з хлопцем? Ви нас двох фотографували. Звідки узявся той третій, що поклав нам руки на плечі?
Дійсно, позад священика і хлопця-підлітка стояв якийсь чоловік з круглим повним лицем, і якоюсь недоброю посмішкою. Він порушував композицію, і Юліан, як професіонал, ніколи б не розставив клієнтів таким чином. Дійсно, звідки взявся третій?
— Хто сей чоловік, отче?
— Вуйко хлопця, Митро з Нагуєвич. Річ у тім, що він помер у неділю перед обідом і ніяк не міг опинитись в Урожі!
— Як же це могло статись? — ошелешено спитав Юліан.
— Але сталось, прошу пана фотографа! То — страшний чоловік. Його вітця і діда сього хлопця, Орка, спекли на огні 30 літ тому під час холери, як опирів. Петро, батько Орка, побожний і порядний чоловік, має рану в душі з дитинства, а його брат у других… Видите самі, як він насміхається над цілим світом!
— Але чому він, мертвий, нічим не відрізняється на світлині від живих?
— У народі кажуть, що опир має дві душі. Одна після смерті йде на той світ, а друга лишається тут, на землі. Треба спалити ті світлини, і то зараз!
Священик підійшов до печі й відкрив дверці, за якими бухкав огонь.
— Отче, але я маю у своєму помешканні пластини…
— То розтовчіть їх! О, якби ви знали, шановний добродію, як се небезпечно бути чужим в Урожі! За тиждень згинуло три особи, і жодна не родилась у нашому селі. І в усьому винен Митро з Нагуєвич. Я маю у своїй книжці записано: опир, коли вмре, забирає зі собою живих. І не просто тих, кого хоче, а тих, кого не жаль. Чим він сильніший, тим більше жертв….
- І ви, духовна особа, в се вірите?
— Ні, не вірю. Я певний, — священик стишив голос, — що се лише частина якогось нелюдського плану, аби накликати помсту. Відколи тут з’явився новий дідич, усе змінилось. Я говорив з ним учора…
— Справді? — зацікавився Юліан.
— Ніхто мене не кликав. Я пішов просто до двору, аби подивитись на того чоловіка, на якого тепер спрямована людська ненависть, щоби подивитись йому в очі.
- І що?
— У мене склалось враження, що йому немає місця серед живих. За тридцять літ душпастирства я навчився розпізнавати таких людей. Мій тато колись казав, що коли бачиш річ, вищу від твого розуміння, не говори про неї…
— Він вам щось казав?
— Пане Юліане, люди завжди приховують те, що вище їхнього розуміння. На сповіді можна пригрозити їм карою небесною, але не думаю, щоб се узгоджувалось з моїми моральними принципами. Хай краще мовчать, ніж брешуть.
Фотограф показав йому на світлини:
— Я міг би показати деякі відбитки вченим. Є люди, котрі займаються дослідженням подібних явищ.
— Не жартуйте з цим! — майже зойкнув отець Антоній. — Ці світлини — небезпечні. Вони завдають такої самої шкоди, як чорнокнижники і чародії.
Юліан засміявся:
— Ніколи не думав, що моє ремесло має у собі щось від чарів!
— Для мене будова вашої камери незрозуміла, то правда. Проте уявіть собі, що ви підглянули чужу таємницю, якесь збіговисько, шабаш… — священик перехрестився. — Люди кажуть, що у лозах за рікою часом збираються опирі на свої ради, але той, хто насмілиться се побачити, не проживе й трьох днів.
— Чому?
— Бо вони, ті істоти, серед яких є мертві й живі, мають заострене чуття, як у дикого звіра…
- І ви у се вірите?
— Ні, бо я живу в сучасному світі і є служителем церкви. А наша церква не судить тих істот, як перше судила, і навіть більше: не дає палити відьом, опирів і плюндрувати могили. Часом таке стається, але жоден зі священиків до того непричетний. Був би за се відлучений від Церкви. Є життя, і є смерть, і є Бог, а поза тим не існує нічого. Я вважаю, що все зло на світі від людини, котра сотворила собі Сатану, подібно, як Бог сотворив Адама. І не чоловік служить Сатані, а він — людині. Виходить, що слуга керує більше паном, ніж пан — слугою…
Петро з Орком лущили фасолю, що підсохла на стриху. Хлопець був неуважний, і замість фасолі кидав часом до миски лупину[306]. Боялись говорити між собою, та й не було про що. Кожна тема розмови могла зрушити їхнє заледве налагоджене життя, що тепер зводилось до чекання від’їзду. Лущили фасолю, аби дармо не сидіти, але могли б її зварити, бо хтозна, чи в Америці будуть таке їсти. Надворі було тихо, наче крім них в Урожі нікого не лишилось. Ні дощ, ні сльота, ні ясно, ні хмарно. Петрові снилось часом щось подібне: пусте, цілком пусте, сіре, як-от туман, і він падав не знати куди — чи вгору, а чи вниз, не маючи за що вчепитись. Серце стискалось до макового зерняти, і він стискався разом з ним. І так було доти, доки не віднаходив у собі здатність кричати. Отак було йому зараз наяву.
Ще недавно його Марійка звивалась[307] по хаті, покрикуючи на дітей, котрі дуріли[308] на печі. Ще недавно вони всі четверо сиділи за столом і їли з однієї великої миски. Що три дні жінка мастила підлогу жовтою глиною, і часом до ночі не стихала розмова. За її голосом тужив Петро найбільше. Боявся, що буде там у Америці банувати за рідним словом, а не за хатою і землею. Не знав, як йому говорити з Орком: чи ласкаво, чи суворо, бо після того, що сталося, не мав на нього права. Дивився на хлопця і почував біль страти. Так і лущили фасолю мовчки. Та нараз обоє підняли голови й подивились у вікно.
— Збирайся борзо, — наказав Петро. — Йдемо з хати. Я дав слово.
Взулися в чоботи, вгорнулися в гуні. Петро вложив на голову капелюха.
— Підем поза хати, — скомандував Петро. Йому було байдуже, що подумає стара Терлецька, та й шиби у вікнах затягло парою. Певно, варила свині дробину. А відтак спустилися з горба на поле. Тяжка земля чіпалась до чобіт. Мусили потім відшкробувати. А тоді пішли до ріки мити. Се їм трохи зняло напругу.
— Орку, а що кажуть хлопці на те, що ми їдемо до Америки?
— Завидять. А Стефко Кубаїв казав, ніби до Америки їдуть самі жебраки.
— Овва! — розгнівався Петро. — Було йому повісти, що дорога до Америки коштує много[309] грошей. А відки жебрак має гроші? До Америки їдуть господарі, а не такі злодії, як його баба, що вибирала цибулю з чужих грядок. Але й завидіти, сину, теж не треба. Добре, ходімо на міст…
Пішли на міст. Орко схилився на поручень і дивився на мутну, проте неглибоку воду, що оминала застряглі між камінням корчі. Уявив себе на кораблі, який пливе понад незмірною глибиною. Ріка дотикала дерев’яні підпори моста, і той здригався. Орко приклав вухо до поручня і слухав.
Петро дивився на гори, подекуди з латками жовтизни від листя, що не опало. То дуби так довго не скидали листу. Не був він ані на тій горі, ані на отій, хоч завше хотів піднятися на них, особливо, коли на вершинах світило сонце, а в долині було похмуро. Та все не було часу.
— Тату, міст ніби корабель! Хитається! — тішився Орко.
— Наш корабель буде більший, — зауважив Петро.
— Тату, вернувся пан фотограф. Цікаво, чи привіз нашу з єгомостем знимку?
— Певно, що привіз.
Обоє подумали про отця Антонія. Орко — що жоден з хлопців не буде мати знимки з єгомостем. А Петро — що священик щойно побачив замкнені двері його хати. І такий жаль його взяв, аж відсторонився від Орка. Міг би попхати його раз — і нема. Бо все через нього. Хлопець, відчув його думки й обернувся з недобрим лицем:
— Тату, а скількох людей ви потяли?
Петро остовпів. Кров пішла уся в лице.
— Що ти мелеш? Хто тебе навчив таке говорити, дурню?
Ще трохи і Орко був би упав з мосту. Петро шарпнув його за руку:
— Відійди, бо карк си зломиш[310]! Подумай, що твої слова чують дві невинні душі: мами і сестрички!
Не міг більше нічого сказати, так спротивилася йому сієї хвилі рідна дитина. Ніби вийняли з лагідного хлопця серце і вклали замість неї камінь. І ради нього мусив терпіти такі пекельні муки! Хотів зараз нагнати[311] отця Антонія, впасти перед ним на коліна. Бідний, трудив ноги, йшов через ціле село. Був йому як рідний отець. Чому ж він, Петро, не може бути таким до свого сина?
— Тату, ми потяли тих двох, щоб вина впала на іншого, — сказав Орко. — Але ви зробили се, щоб нас не розлучили.
Петро, як стояв, так сів просто на дошки. Орко притулився до нього і прошептав на вухо:
— Тепер ви не будете нікого потинати, тату. Я сам зроблю се для вас. А той був злодій. Він украв наш скарб.
- Який ще скарб?
— Не знаю. Так сказав вуйко Митро. Ходімо додому, бо зимно.
— Ходімо.
Х. «Моя доля в корчмі лежить…»
Юліан вернувся додому і застав у хаті стривоженого Влодка.
— Добре, що ти прийшов! Збирайся, їдемо до Дрогобича!
— Та я ж хіба нині приїхав! — здивувався фотограф.
— Приходив війт, казав, аби ми вибиралися з села. Сам нас відвезе. За годину буде тут.
Юліан сів на ліжку, помовчав, а тоді сказав:
— Закрий двері й поясни у чому річ.
— Якби ж то я знав! Війт казав, що то наказ поліції. І робиться задля нашої безпеки. Як ми зараз не вступимося, нас приплутають до сієї справи. Сам подумай, відколи ми в селі, з’явилося троє мерців.
— Четверо, — поправив Юліан..
— А хто четвертий?
— Пам’ятаєш, коли ми прибули до села, померла маленька дівчинка?
— Вмерла, однак, своєю смертю. Коли ти був у Дрогобичі, мене ледве не зарізав маніяк…