Кінь тягнув сани з труною по болоті. Дивний звичай. Може думають, що так менше буде трясти, може, звичай ще з тих часів, коли люди не знали навіть колеса. Але труна закрита, цвяхи вбиті у віко, і котрась з жінок кидає слідом жменьку маку, і сплакнувши, вертається до хати прятати, замітати. Із Нагуєвич приїхав вуйко Митро з жінкою, привезли меду, сметани й сиру Оркові, бо геть змарніла[88] дитина. І тепер обоє йшли за саньми, одразу за Орком і Петром, аби люди виділи, що мають порядну родину в Нагуєвичах. Потім Митрова жінка, Текля, взяла хлопця під руку, бо почав вслабати. І намагалась щось випитати в нього: на що вмерла Орися, і чому сама вмерла у хаті. Ліпше би їх тут не було.
Тато мусив далі вести Гривка, бо той чувся несвойо, харапудився від голосу отця Антонія. Ще його дивували сани замість воза, бо ж не було снігу й по фосах[89] зеленіла трава. Після церкви Петро відітхнув вільніше. Усе було як у людей. Єгомость сказав гарне прощальне слово про бідну Орисю, котра буде на небі плести віночки вкупі з ангеликами, а її мама — тішитися, дивлячись на неї. За пацям, що продав, аби заплатити за похорон, Петро не шкодував: не любив, коли на очах ріжуть безневинних тварин. Добре, мав що продати, і не чувся посліднім жебраком. Для Орисі зробили трохи більший хрест, бо вже не така мала дитина. Знав, що люди все одно обмовлять похорон, хоч би й не було за що.
Дорога на цвинтар була далека. Перше ховали на Границі, в долішньому кінці, а тепер — у горішньому, під Ласками. До Границі було ближче. На середині дороги почався дощ і всі пішли швидше. Трохи людей пішло додому, а кілька приєдналось до процесії. Дяк ніс парасолю єгомостя, але не мав як відкрити, бо могла би зачепити за хоругву.
До горішньої церкви труну вже не заносили, відразу зайшли через бічні ворота на цвинтар. «Там уже не буде місця для Петра», - думали люди, дивлячись на яму, що ледве примостилася поміж могилами жінки й мами. Утім, Безуб’яку здавалось завжди, що він не буде лежати на цьому цвинтарі, такому непривітному й тісному. Він уже віддав йому жінку й доньку, хоча міг би порятувати. Праця висушує в чоловікові душу, як вітер з півдня.
Орко відвернувся, коли на біле віко труни впала грудка глини, більше схожа на болото. Цьотка з Нагуєвич голосно схлипувала, і це його розізлило. Чого вона плаче, як ніколи не бачила Орисі живою? Хлопця відтрутили люди, і він відступив поміж почорнілі хрести, наткнувшись на чоловіка в чорному плащі, що ходив по цвинтарі, читаючи написи на кам’яних надгробках, під якими була похована родина священика. Хлопець упізнав у ньому одного з тих двох, що бачив у день смерті Орисі.
Чоловік не виявляв жодної цікавості до похорону, проходжався собі по цвинтарі. Може, чекав на когось. Потім люди почали розходитись, а далі втікати від настирливого дощу. Орко з Петром повели додому коня, за яким волочились мокрі заболочені сани. Той чоловік, якого Орко пізнав по одежі, а не по лиці, сховався під дашок церкви, терпеливо чекаючи, коли перейде дощ.
ІІ. З н у д ж е н н я[90]
Отець Антоній, закоцюблий і промоклий, пішов до ризниці перечекати, доки не засиплють яму, щоб запечатати гріб. Мусив шпортати ключем у замку сам, бо паламар поніс хорогви до долішньої церкви.
— Слава Ісусу Христу! — сказав йому раптом хтось просто у вухо, якраз коли він повертав ключ. Священик аж відскочив, бо голос був цілком чужий. Він обернувся і побачив незнайомця у чорному довгому плащі й капелюсі з дуже великими крисами. Одразу згадав, що дяк говорив про двох прибулих, які чомусь оселились у корчмаря Лейби. Якби вартували більшого, то пішли би до війта, або навіть до пана дідича, хоч той не приймав гостей. Так зауважив дяк. Очевидно, се був один з тих добродіїв.
Священик відповів, як відповідав кожному, поважно й урочисто:
— Навіки слава!
Завше легше мати справу з християнином, а не юдеєм, хоч урізькі жиди були людьми чесними й порядними, принаймні, дбали про своїх діточок незмірно більше, ніж його парафіяни. Звісно, єгомость нікому сього не говорив, і дотримувався певного дистансу з іновірцями.
На вугластому, трохи поморщеному від холоду, лиці незнайомця відобразилася подоба посмішки, досить приємної:
— Дозвольте відрекомендуватись — Юліан Стеблинський, фотограф і мандрівець. Милуюся вашою церковцею. Вона давніша за ту, що в долині, якщо не помиляюсь…
— Кажуть, що у сімнадцятому віці тут була похідна церква під час війни з турками. На тім місці поставили потім сю скромну церковцю.
Тут отець Антоній спохватився, що по крисах капелюха пана Юліана цебенить дощ, і той стоїть до нього майже впритул. Двері під натиском священика самі відчинились досередини.
— Дуже приємно, — згадав він світські манери, — Я — тутешній парох[91], отець Антоній.
Він опинився перед вибором: запросити до ризниці чужу людину, а чи, перепросивши, піти туди самому. Але ніхто за ними не спостерігав, усі розійшлися з цвинтаря, крім двох хлопів, що насипали під дощем горбок.
— Може, зайдете на хвилю, бо дощ геть вас намочить? Я мушу тут побути, щоб запечатати гріб ще до заходу сонця.
І подумав: «Може, то якийсь злодій? Чи вбивця, що мордує[92] священиків? «Чув про такі випадки. Християнське вітання може бути на устах і фарисеїв, і митників, і блудниць. Від того небо не впаде і земля не розколеться.
— Дякую за запросини! — погодився прибулець. — Я таки добре змок.
У ризниці було тісно й темно, і ще багато місця займав стіл, на який клалися різні святі речі.
— То звідки ви до нас прибули? — спитав священик, видихуючи надмір вологого повітря. Ніс йому заклало, й він не чув звичного запаху ризниці: пилу, старого дерева, ладану й воску.
— Просте питання, на яке легко як сказати правду, так і приховати дещо, аби вас не втомлювати. Найближча станція — Самбір, відтак Львів, Краків, Відень, Прага, Рим, Венеція… Народився я на кораблі, тож не маю Батьківщини у звичному розумінні.
— Пан єсть космополіта?
— Скорше, отче, світовий волоцюга. Пристав я до одного подорожнього, що має у вашому селі нагальну справу і тепер гадаю, що й для мене тут знайдеться діло.
— А що за справа, можна взнати? — трохи збентежено спитав єгомость, витираючи руки не зовсім чистим рушником.
— Мій товариш — корабельний агент[93]. Він теж хотів би з вами, отче, зазнайомитись…
— Пощо[94]?
Отцеві Антонію здалось, що його гість скорчив кумедну гримасу:
— Ну, як офіційна особа до офіційної особи…
— Корабельні агенти для мене не є офіційними особами, — трохи остро відреагував святий отець.
— Тоді як християнин до християнина, — знайшовся пан Юліан.
— Вечірня буде за дві години.
— Я йому передам. Власне, той мій товариш не схожий на інших корабельних агентів. Мені так здається.
— Каже пан, що родився на кораблі? А мати й отець звідки родом?
— Як мило[95] се мені чути! Той час, коли цікавились родовим корінням, уже відійшов навіки. А жаль! Мати моя вмерла на кораблі, що плив до Америки. Була вдовою по шляхтичу. Мене взяла під опіку з притулку в Гамбурзі одна порядна німецька родина. Обоє моїх прийомних батьків не жиють. По їх смерті я знайшов деяких своїх родичів у Кракові, але вони мені не сподобались, і я їм так само. Але прізвище у мене родове. Мене мати ще встигла охрестити на кораблі.
— Чим же пан заробляє собі на життя?
— Ет, то сим, то тим. Я ще хіба священиком не був.
Отця Антонія зачепили ті слова, і всю його легку приязнь наче вітром здуло. Хотів сказати щось остре, але хто знає, може, по тому чоловіку давно кримінал[96] плаче, то ж ліпше не зачинатись.
А той засміявся:
— Перепрошую за дурний жарт! Насправді я є фотографом уже десь літ п’ятнадцять. Зараз подорожую по селах, що на порозі нового віку застигли, ніби мухи в бурштині. Треба зберегти їх для майбутнього. Як випогодиться, зачну робити тут світлини[97].
— Ви їх робите в кожному селі?
— Лише там, де підказує настрій. Треба чекати не лише погоди, а й настрою. Я б з охотою зробив ваш портрет, отче.
— Я вже маю світлину. І доста з мене.
— Ви ще не бачили моїх світлин…
— Отче, можете вже йти гріб печатати! — застукали в двері.
— Вже йду, Стефане!
Священик здивувався, що встиг зігрітись за такий короткий час. Він узяв із собою кропило, а фотографу дав у руки кропильницю, аби багато не говорив.
— Ви не повірите, отче, але серед моїх світлин можна знайти всі чоловічі[98] типи!
— Усі?
— Ну, майже усі…Кожен когось нагадує: хто птаха, хто козу, хто лева або корову…
— А людей у вас нема? — ущипливо спитав отець Антоній, чуючи себе зараз ліпше, бо йшов сповняти[99] свій обов’язок.
— О, людей так мало!
— Мені здавалось, що їх дуже багато, — сухо відказав єгомость, якому той фацет[100] годився у сини.
У молодості він сам критично ставився до світу, доки не переконався, що найліпший зі світів — Божий світ. Раз Бог його створив і вподобав своє творіння, то так воно і є. Слова про людей, схожих на звірину, чомусь не зачепили священика, може, тому, що рослини, звірі, птахи — також Боже творіння, і так само страждають.
На давніх могилах не було вже хрестів, вони ледве спинались над землею. Отець Антоній проходив поміж них, як поміж інших, щохвилі хрестячись. Пан фотограф, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — кропильницю, чекав, поки священик відмовить молитву і скропить гріб свяченою водою. По свіжому горбку стікала борознами жовта вода. Дощ ставав щораз сильніший і, хоч отець Антоній носив з собою цілий день парасолю, жодного разу нею не скористався. І тепер ще й дяк забрав її з собою. Хоч би дітиська не поламали. Та парасоля служила йому понад 20 літ, бо, коли був сильний вітер, він її не розкривав. Міг би купити собі нову, але звик до цієї.
Аж тепер мала Орися залишалась цілком сама. Дощ робив цвинтар смутним місцем. Церква лишалася сухою всередині, з дерев облетіло все листя, а до мерців живим було байдуже. Священик хотів помолитись на гробах рідних і дружини, але не любив, щоб за ним спостерігав хтось чужий. Минуло вже 30 літ, як Гафія лишила його самого й ніщо не могло її замінити. Священик-удовець мусить довіку вести чернече життя. Поруч нього йшов дивний чоловік, що плів усілякі небилиці і трохи справді нагадував своєю безпечністю волоцюгу. Тримав у собі якийсь зачаєний біль, втому, чим зумів розтривожити отця Антонія, котрий теж змучився, закляк. Гнила мокра осінь та неврожай на бульбу означали для Урожа більше похоронів, ніж уродин. Ся квіточка зав’яла першою.
— Я бачив, що ховали дитину. Так, отче?
— Так, дівчинка, чотири рочки.
— Чого ж вона померла?
— Мабуть, мала слабе серце. Матері тяжко працюють і виживають тільки сильніші діти. Такий закон.
— Який закон? — швидко спитав фотограф.
— Закон їхнього життя. Не Закон Божий.
— Хіба це одне й те ж?
— За багато літ я навчився дивитися на світ очима цих темних запрацьованих людей, щоб краще їм служити. А служити їм — означає служити Богу. На жаль, я не вічний, і не можу бути з ними стільки, скільки треба.
Він сам здивувався, що говорить незнайомому чоловіку ці речі, що не сподобались би у єпархії, втім, кому би ще міг сказати? Не мав коло себе жодної душі, рівної йому за розвитком, та й був досить старий, аби говорити сміло.
— Ви — велика людина, — помовчавши, обізвався фотограф. — Я хотів би, з вашого дозволу, показати вам свої світлини. Але ж ви геть мокрі, отче! Застудитесь!
— Так-так, — знітився священик. Йому стало встидно своєї мокрої старої реверенди[101] і того, що не має парасолі.
— Ви знаєте, отче, — сказав йому навздогін фотограф, — я чую смерть, коли вона приходить до людей. У мені щось тоді спиняється, ніби годинник перестає йти. Мені здається, що Бог не посилає людині смерті. Він навіть про неї не знає…
— Ви, прошу пана, забагато фантазуєте, — буркнув священик. — Прощавайте!
— Але смерть ще далеко від вас, я певний!
На тому й розійшлися. Отець Антоній подався догори, стежкою, що вела на попівство, а його дивний співбесідник зійшов униз, не забувши зачинити за собою цвинтарну браму, за якою одразу починалась довга вулиця з низенькими хатами, що мокли під дощемне менше, ніж він. Плащ Юліана був тяжким від тієї небесної вологи, що спершу була цілком земною, а тепер знову повернулась на грішну землю. Цей кругообіг викликав асоціації з багатьма важливими речами, наприклад, кругообіг життя, кругообіг ідей, що ніби спадають з неба, і далі зазнають всіляких компрометацій та принижень. Ця думка трохи відвернула пана Стеблинського від понурого споглядання бойківських ґаздівств[102], і він незчувся, як дійшов до панського двору, не надто пишного і не такого вже неприступного, але поміж сірих хаток він виглядав, ніби голуб серед горобців. Не було в тій споруді нічого гідного жалю, тобто не свідчила вона ні про минулу славу підупалого шляхетського роду, ні про раптове багатство. Дім із чотирма білими колонами стояв на краю горба, а перед ним було розлоге подвір’я з криницею, службами і садом, що тягнувся аж до долішньої церкви. Висока дерев’яна дзвіниця домінувала над цілим долішнім кінцем, а над самим Урожем домінували дві гори, між якими текла річка, швидка й каламутна через дощі. Погана погода для роботи, навіть нікудишня. Як селянин залежить від сонця, так і фотограф. Пан Юліан однак оглянув село і побачив, мабуть, не зовсім характерний тип сільського священика, якого застав зненацька, зіщуленого від дощу, оглухлого від цяпання крапель по покрівлі, беззахисного перед натиском чужинця.
Навряд, чи так пощастить з паном дідичем. Якщо той не захоче покидати своєї мушлі, доведеться увійти до неї самому. Фотограф був певний, що вийде так, як завжди: усі таємниці розкриває людське обличчя. Судячи з того, що казав Лейба («Наш пан вдень не видить нічого, тільки вночі»), то був тип чоловіка-вовка. Він знав трохи цей тип. Так поводять себе часом нащадки шляхетських родів, яких становище зобов’язує, а статки знерухомлюють товариський спосіб життя. Вони не здатні перейти до іншого стану, де могли б досягнути більшого успіху.
Фотограф насунув майже на очі мокрого капелюха й пішов далі. Порівнявся з хатою, з якої почув у день свого прибуття смерть, і уява митця домалювала, як крізь жовту землю просочується вода, оточуючи маленьку дерев’яну скриньку, наче мертвий плід у материнському лоні. Здригнувся, але не зміг відігнати від себе цей смутний образ, тому наддав ходи, аби швидше опинитись у помешканні, де вони з Влодком зупинитись, щоби, як той казав, збаламутити ціле село. Хоч тим бідним людям і не було чого втрачати, однак вони з болем і страхом сприймали усе нове, байдуже, добре чи лихе. Від змін могли однаково оздоровитись, занедужати чи навіть померти ті, хто гнеться від подуву найслабшого вітру. Ніколи не мали спокою. Завжди потерпали від голоду, війни, панських жартів, і діставали жаданий спокій аж тоді, коли ховались під землю, і на хрестах здебільшого навіть не було написано їхніх імен, бо не чули себе цілковито людьми, лиш частиною роду. Кожен, хто приходив до Урожа, був для нього чужорідним тілом, скалкою в оці, бо найменші зміни могли призвести до катастрофи, про що могли оповісти ті, хто лежав не тільки на звичайних, але й холерних цвинтарях. І жодного проблиску надії в тих сивих, або чорних, на світлині очах, хіба що в дитячих, котрі не встигли увібрати в себе понурі образи світу. Рідко вдавалось умовити позувати цих дикуватих аборигенів, щоби бодай так виділити їх із сущого. Фотограф хотів зберегти для історії обличчя найнепримітніших людей, бо примітні самі про себе подбають. У металевій скриньці носив найцінніші світлини зі своєї колекції, бо не мав власного дому уже віддавна. І тепер боявся, що його товариш по мандрівці за час його відсутності може зламати замок, бо ще добре не пізнав його. Втім, той так само боявся за свої папери. Мусили скласти іспит на довіру. Обоє мали дещо спільне у вдачі. Легко сходилися з людьми, проте наближались до них поволі, як умілі мисливці до полохливих звірят. Вважали себе неподібними до інших, навіть дещо кращими. Фотограф хотів зробити портрет корабельного агента, бо на світлині людина виходить не такою, якою себе уявляє. Однак той на разі не погоджувався, кажучи, що не має настрою.