Зрозуміло, що тут неможливо пояснити в деталях, як Карел Вайсман прийшов до свої "філософії історії"
. Це був підсумок його роботи протягом усього життя. Але викласти принаймні висновки, яких він дійшов у своїх "Роздумах про історію", я спробую.
Найвидатніша прикмета людства, писав Вайсман, полягає в його здатності самовідновлення, або творення. Найпростішим прикладом самовідновлення є сон. Втомлена людина вже перебуває в лабетах смерті й божевілля. Одна з найразючіших теорій Вайсмана полягає в тому, що він оттожнює божевілля зі сном. Розсудливою Вайсман називає лише таку людину, яка перебуває в стані неспання, скільки стане сили. В міру того, як людина втомлюється, вона втрачає свою здатність підноситися над мареннями та ілюзіями, і її життя хаотичнішає.
Далі Вайсман твердить, що ця здатність творення, або самовідновлення, виразно проступає в європейців, починаючи з доби Відродження і аж до вісімнадцятого сторіччя. В той період історія людства була сповнена жорстокості й жаху, а все ж людина могла скинути все це з себе так само легко, як утомлена дитина може, поспавши, позбутися своєї втоми. Добу англійської королеви Єлизавети І називають золотим віком саме за високий ступінь творення, однак кожного, хто захоче познайомитися з нею ближче, ця доба вжахне своєю бездушністю й жорстокістю. Людей мордували, спалювали живцем; євреям відрізували вуха.
Дітей забивали до смерті або залишали вмирати в гидющих нетрях.
А проте оптимізм і сила самовідновлення людини такі величезні, що хаос лише стимулює її до нових дій. Одну славну добу змінює наступна славна доба.
Доба Леонардо да Вінчі, доба Рабле, доба Чосера, доба Шекспіра, доба Ньютона, доба Джонсона, доба Моцарта… Тоді кожному було очевидно, що людина — це бог, для якого не існує ніяких перешкод.
І раптом з людством відбувається дивна зміна. Сталося це наприкінці вісімнадцятого сторіччя. Плідна, кипуча діяльність Моцарта врівноважується страхітливою жорстокістю де Сада
. І враз ми опиняємося в добі темряви, в добі, коли генії більше не творять, як боги. Натомість вони борюкаються, неначе якийсь невидимий спрут стискує їх своїми щупальцями. Розпочинається сторіччя самогубств. Фактично розпочинається новітня історія — доба неврозу і втрати надій.
Але чому все це сталося так раптово? Внаслідок промислової революції? Але промислова революція відбулася не протягом однієї ночі, крім того, величезні простори Європи лежали поза межами її впливу. Європа залишалася вкритою лісами та сільськогосподарськими угіддями. Як інакше, запитував Вайсман, можна пояснити разючу відінність між геніями вісімнадцятого і дев'ятнадцятого сторіч, окрім як припустити, що близько 1800 року з людством сталася катаклізмічна зміна? Як може промислова революція пояснити цілковиту несхожість між Моцартом і Бетховеном, при тому що останній молодший від Моцарта всього на чотирнадцять років? Чому ми вступили в сторіччя, в якому половина геніїв наклала на себе руки або померла від сухот? Шпенглер твердить, що цивілізації старіють так само, як і рослини, але ж у даному разі стався стрибок від юності до старості. Песимізм велетенською хмарою опускається на людство, і це відбивається в мистецтві, музиці, літературі. І тут недостатньо сказати, що людина раптом стала дорослою. Важливіше те, що вона втратила свою здатність самооновлення. Чи можемо ми назвати хоч одну велику людину вісімнадцятого сторіччя, яка наклала на себе руки? А життя у вісімнадцятому сторіччі було так само важке, як і в дев'ятнадцятому…
Річ у тім, що нова людина втратила віру в життя, втратила віру в знання. Сучасна людина погоджується з Фаустом у тому, що рано чи пізно ми доходимо висновку, що нічого не знаємо.
Але Карел Вайсман був психолог, а не історик. І галуззю його діяльності була промислова психологія. У своїх "Роздумах над історією" він писав:
1990 року я почав працювати в галузі промислової психології асистентом професора Еймса у фірмі "Трансворлд косметікс", і відразу ж перед моїми очима відкрилася цікава й страхітлива картина. Я, звичайно, знав, що "промисловий невроз" становив дуже поважну проблему і що були навіть організовані спеціальні суди, які розглядали справи злочинців, котрі псували обладнання або вбивали своїх товаришів по роботі чи завдавали їм тілесні ушкодження. Проте дуже мало людей знали, якою серйозною була ця проблема насправді. Кількість убивств на великих підприємствах була вдвічі вища порівняно з загальностатистичними даними. На одній американській сигаретній фабриці протягом року було вбито вісім майстрів і двох високих службовців; у семи випадках убивці наклали на себе руки відразу ж після вчинення злочину.
Ісландська промислова фірма "Плестікс корпорейшн" постановила провести експеримент на фабриці просто неба, яка постяглася на багато акрів. Сутність експерименту полягала в тому, що робітники не повинні були відчувати перелюднення та обмеження закритих приміщень. Роль стін виконували енергетичні поля. Попервах експеримент мав великий успіх; однак через два роки рівень злочинності та неврозів на підприємстві виріс до загальнонаціонального рівня.
Ці дані не попали на сторінки газет та журналів. Психологи вважали (і слушно), що опублікувати їх — це погіршити справу. Вони казали, що найкраще розглядати кожний випадок як вогнище, яке треба ізолювати.
Чим більше я думав над проблемою, тим більше схилявся до думки, що ми не маємо правильного уявлення про причину цього явища. Доктор Еймс визнав уже в перший тиждень моєї роботи в "Трансворлд косметікс", що працівники фірми були безсилі перед цією проблемою. Він сказав, що дуже важко добратися до її кореня, бо, вона, здається, має багато коренів: різке збільшення населення, перелюднення в містах, відчуття індивідом своєї малозначущості, дедалі сильніше відчуття того, що ти живеш у порожнечі, брак пригод у сучасному житті, занепад релігії тощо… Доктор Еймс, за його словами, не був упевнений, що в промисловості правильно підходять до розв'язання цієї проблеми. Тут витрачали дедалі більше грошей на психіатрів, на поліпшення умов праці, одне слово, на те, що перетворює робітників у пацієнтів. Але оскільки такий підхід був тісно пов'язаний зі способом нашого життя, то навряд чи могли ми запропонувати якісь зміни.
Намагаючись знайти відповідь на питання, що непокоїли мене, я звернувся до історії. А знайшовши відповідь, відчув, що мені хочеться вчинити акт самогубства. Бо згідно з історією, все це було неминуче. Цивілізація обважнювалась і мала врешті-решт занепасти.
Однак у цьому висновку не бралася до уваги сила самооновлення людини. Моцарт, здавалося, мав би вкоротити собі віку саме через те, що його життя було таке нещасливе. А проте він не зробив цього.
Що ж підривало людську силу самооновлення?
Я не можу докладно пояснити, як я дійшов висновку, що тут може бути лише одна причина. На мене щось ніби опускалося поволі, поступово, протягом багатьох років. І я дедалі виразніше й сильніше відчував, що дані стосовно злочинності в промисловому виробництві були дуже непропорційні до так званих "історичних причин". Це можна було порівняти з такою ситуацією, у якій, наприклад, я, бувши власником фірми, почав би інстинктивно відчувати, що мій бухгалтер підробляє рахунки, хоча мені й невідомо, як саме.
Відтак одного дня я почав підозрювати, що існують вампіри свідомості. Відтоді всі наступні події підтверджували мій здогад.
Уперше це сталося тоді, коли я обмірковував застосування мескаліну та лізергінової кислоти з метою лікування неврозу на промисловому виробництві. Дія цих наркотиків по суті нічим не відрізняється від дії алкоголю чи тютюну і полягає в тому, щоб розслабити нас. Людина, що перевтомилася від роботи, перебуває в стані напруження і не може вийти з цього стану зусиллям волі. Чарка віскі або сигарета досягають моторних центрів і послаблюють напруження.
Але ж людина має набагато глибші звички. Протягом мільйонів років еволюції у неї виробилося чимало таких, що допомагають їй вижити. Якщо якась із них виходить з-під контролю, виникає психічна хвороба. Наприклад, у людини є звичка завжди бути готовою до появи ворогів, але якщо ця звичка починає домінувати над усіма іншими, людина захворює на паранойю.
Одна з найглибинніших звичок людини — це готовність до зовнішніх небезпек і труднощів і небажання досліджувати власну свідомість. Тобто людина не може відірвати очей від навколишнього світу. З цієї самої причини випливає ще одна звичка — людина не бажає помічати красу, бо воліє зосереджуватись на практичних проблемах. Ці звички мають таке глибоке коріння, що алкоголь чи тютюн не можуть їх зрушити. А от мескалін може. Він досягає найатавістичніших рівнів і знімає автоматичні напруження, які роблять людей рабами їхньої нудьги і навколишнього світу.
Мушу признатися, що я був схильний вбачати в цих атавістичних звичках причину високого рівня самогубств і злочинності на промислових підприємствах. Людина мусить навчитися розслаблятись, інакше вона стає перевтомленою і небезпечною. Вона мусить навчитися контактувати зі своїми найглибшими рівнями для того, щоб постачати енергію своїй свідомості. Отож мені здавалося, що застосування наркотиків мескалінової групи може допомогти знайти відповідь на поставлене питання.
Застосовувати ці наркотики в промисловій психології досі уникали, бо мескалін розслаблює людину до такого стану, коли вона вже не може і не хоче працювати. У цьому стані людина лише споглядає красу світу і прозирає в таємниці своєї свідомості.
Мені здавалося, що доходити до цієї крайності не варто. Невелика, правильно введена кількість мескаліну здатна вивільнити творчі сили людини, не доводячи її до втрати контролю над своєю поведінкою. Зрештою дві тисячі років тому люди були майже повними дальтоніками через те, що в них виробилася підсвідома звичка не звертати уваги на кольори. Життя було таке важке й небезпечне, що люди не могли дозволити собі розкоші милуватися кольорами. І все-таки сучасна людина зуміла вирватися з лабет цієї звички й позбутися дальтонізму, не втративши своєї енергії й життєвої снаги. Усе тут залежить від урівноваженості багатьох аспектів життєдіяльності.
Отож я й почав низку дослідів з наркотиками мескалінової групи. Перші наслідки виявилися такими жахливими, що мені довелося тут-таки звільнитися з фірми "Трансворлд косметікс". П'ятеро з десятьох моїх піддослідних наклали на себе руки протягом кількох днів. У двох інших стався повний розлад психіки, і їх довелося покласти до психіатричної лікарні.
Усе це спантеличило мене. Колись, ще будучи студентом університету, я робив досліди в мескаліном на собі, але результати виявилися нецікавими. Вихідні з мескаліном дуже приємні, але все залежить від того, чи подобаються вам вихідні. Мені не подобаються — я більше люблю працювати.
Проте результати дослідів змусили мене знову випробувати мескалін на собі. Я прийняв півграма. Наслідок був такий жахливий, що мене й досі обсипає жаром на саму згадку про це.
Спочатку виникли звичайні приємні ефекти — ділянки світла, що легенько розширювалися й крутилися, а тоді — безмірне відчуття утихомирення й спокою, проблиск буддійської нірвани, невимушене й тихе споглядання Всесвіту, який був водночас і відсторожнений і безмежно складний. Через годину я відірвався від цього — мені ж треба було дізнатися про причину самогубств. Я спробував спрямувати свою думку всередину, щоб простежити за станом своїх відчуттів та емоцій. Наслідок був приголомшливий. Так наче я намагався подивитися крізь телескоп, а хтось затуляв його рукою з другого боку. Спроби самоспостереження не вдавалися. Напруживши всі сили, я таки пробився крізь ту стіну темряви. І раптом у мене виникло таке відчуття, ніби щось живе й чуже поспіхом промайнуло й зникло з мого поля зору. Певна річ, я говорю не про фізичний зір. Це було лише "відчуття". Але воно було таке реальне, що я мало не збожеволів із жаху. Можна втекти від видимої фізичної загрози, але ж неможливо втекти від того, що живе всередині тебе.
Протягом майже цілого наступного тижня я був у полоні страху і ближчий до божевілля, ніж будь-коли в своєму житті. І хоч я й вернувся до звичайного фізичного світу, а проте відчуття небезпеки не зникло. Мені здавалося, що, повертаючись до щоденної свідомості, я уподібнююсь до страуса, який ховає голову в пісок. Це означало лише, що я не знав про загрозу, яка нависла наді мною.