На вулиці стояла гарна днина, тільки небо трохи змарніло, та було жаркіше, ніж звичайно в березні, навіть тут, на півдні. Піна долала дрімота, але вдома було так порожньо та сумно! Він вирішив піти прогулятися; навідався до Тінебора, пригостив його ласощами - кінь милостиво прийняв частування, хоч, звичайно, мав усього досить, - а потім звивистими вулицями пішов до першого кола.
Всі, хто йшов назустріч Пінові, витріщали на нього очі, хоча й додержувалися церемонної чемності: схрестивши на грудях руки, за гондорським звичаєм, схиляли голови, але за спиною в нього не стримували здивованих вигуків й кликали тих, хто сидів удома, подивитися на князя напів-росликів, супутника Мітрандіра. Навіть не знаючи місцевої мови, Пін незабаром сам зрозумів, що означають слова «Ерніл-і-Періаннат»: його новий титул став відомим у місті раніше за нього самого.
Перегрій пройшов широкими, мощеними під'їздами попід арками і нарешті вийшов до першого, найбільшого кола Мінас-Тіріту: Йому показали вулицю Ліхтарників - широку й гарну; вона підходила до самої Великої брами. Стара таверна виявилась довгою спорудою з сірого вивітреного каменю. Обидва її крила виходили на вулицю, ба-гатовіконний фасад з портиком та сходами відокремлював вузький зелений палісадник. Поміж колонами гралися хлопці. Пін ще не бачив місцевих дітей, тому зупинився глянути. Раптом один з хлопців перестрибнув палісадник і попрямував до Піна, відверто розглядаючи того з голови до ніг. [28]
- Привіт! - сказав хлопець. - Ти звідки? Адже ти не тутешній!
- Був, - коротко відповів Пін. - Тепер я тут на службі.
- Ясна річ, ми тут усі на службі. Скільки тобі років? Як тебе звуть? Мені вже десять, я майже доріс до п'яти футів. Я вищий за тебе, щоправда, мій батько, гвардієць, теж вищий за багатьох. А хто твій батько?
- На яке питання відповідати по-перше? - пирскнув Пін. - Мій батько має ферму поблизу Зайгорду в Гобітанії, а років мені майже двадцять дев'ять, так що тут я попереду. І хоч на зріст я маю лише чотири фути, рости я більше не буду, хіба що поперек себе.
- Двадцять дев'ять! - аж присвиснув хлопець. - Ого-го, та ти вже зовсім старий! Мій дядько Йорлас теж старий. А все одно, б'юся об заклад, - додав він задерикувато, - я тебе запросто покладу на обидві лопатки!
- Звичайно, якщо я дозволю. Ми, гобіти, маємо свої секретні хитрощі, а мене, якщо хочеш знати, вважають особливо сильним та спритним. Поки що ніхто не міг покласти мене на обидві лопатки. От підростеш і зрозумієш, що не можна судити за зовнішністю. Ти мене прийняв за слабке дитинча, вважаєш легкою здобиччю, але я не хлопчик, дозволь попередити тебе, я напіврослик, сильний, хоробрий і відчайдушний!
Тут Пін скривив таку страшну міну, що хлопець подався назад, але відразу ж стиснув кулаки й рушив уперед; в його очах спалахнув бойовий азарт.
- Та постривай! - розсміявся Пін. - Поспішно довіряти спритним на слово незнайомцям теж не слід. Я не битися прийшов, а якщо ти вирішив викликати мене на двобій, треба спершу відрекомендуватися!
- Я - Бергіль, син гвардійця Берегонда.
- Так я й зрозумів, - сказав Пін, - ти на нього дуже схожий. Це твій батько послав мене сюди.
- Чому ж ти відразу не сказав? - здивувався Бергіль і раптом насупився: - Тільки не кажи, що він передумав і звелів мене відіслати звідси разом з дівчиськами? Невже останні обози ще не відійшли?
- Відійшли, не хвилюйся, - запевнив Пін. - Твій батько просив повідомити: якщо тобі не схочеться класти мене на лопатки, можеш повести мене й показати місто, [29] таким чином розважиш мене, а я розповім тобі дещо про далекі краї.
Бергіль від радості заплескав у долоні:
- Оце добре! Тоді відразу йдемо! Ми саме збиралися до Головної брами!
- А що там таке?
- Сьогодні на захід сонця управителі союзних земель прибудуть по південному шляху. Буде цікаво, ось побачиш!
Бергіль виявився гарним приятелем, і Пін вперше після розлучення з Меррі розвеселився: вони гомоніли і сміялись, прямуючи вулицею, і не помічали цікавих поглядів. Біля Головної брами зібрався великий натовп; тут Пін набув особливої ваги в очах Бергіля, бо гобіт назвав пароль, і варта відразу віддала йому честь, випустила та навіть дозволила взяти з собою Бергіля.
- Ой, як гарно! - радів хлопчик. - Адже нам не дозволяється без дорослих виходити за ворота, а з тобою я все побачу!
За воротами знаходився широкий майдан, вимощений бруківкою, сюди вливалися всі шляхи, які підходили до міста. По його краях та вздовж самого шляху тісно стояли люди.
- Дивись, курява над шляхом! - заволав хтось. - Йдуть, йдуть!
Пін з Бергілем протиснулись до першого ряду. Десь недалеко заграли ріжки, натовпом прокотився радісний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали:
- Форлонг! Форлонг!
- Що це значить? - спитав Пін у Бергіля.
- Прибув Форлонг, старий Форлонг Товстий, володар Лоссарнаху. Ось він, дивись! Привіт! Привіт славетному Форлонгу!
На дорозі з'явився сивобородий вершник у кольчузі та чорному шоломі, на великому, важкому жеребці - широкоплечий, з великим черевом, у руці - довга піка. За ним по четверо в ряд, здіймаючи хмари куряви, йшли воїни, вбрані в міцні обладунки, озброєні сокирами.
Але коли ополченці з Лоссарнаху пройшли крізь браму, люди зашепотіли: «Як їх мало! Що таке дві сотні бійців, коли ми розраховували на дві тисячі щонайменше? А все через цих клятих умбарців. Форлонг міг відправити [30] нам на допомогу лишень десяту частину... Краще мало, ніж зовсім нічого...»
Один по одному підходили підкріплення, проходили під радісні вітання і втягувалися під браму; союзні землі збирались на захист Гондору. Але їх було замало, надто мало.
Триста піхотинців, очолюваних сином вождя Дерріном, прийшли з долини Рінгло; з нагір'я Мортонду кремезний Дуїнгер з синами, Дейліном та Дервіном, привели п'ятсот лучників. З Анфалату, далекої області над Морем, прийшов збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, всі бідно споряджені, окрім Голасгіла, їхнього вождя, та його дружини. З Ламедону з'явились, ніким не очолювані, півсотні похмурих, могутніх горян. З Етіру прийшли рибалки й матроси, десь більше сотні - всі, кого можна було зняти з кораблів. Ерлуїн Щирий з пагорбів Піннат-Геліну привів триста доблесних бійців, одягнених у зелене. Останнім гордовито з'явився Імраель, правитель Дол-Амроту, родич Денетора, пщ шитим золотом гербовим прапором, і з ним загін кінних лицарів у повному бойовому спорядженні та сім сотень піших воїнів, високих, сірооких, темноволосих; вони співали в такт крокам.
Це було все - менше ніж три тисячі бійців. Більше чекати було нікого. Спів, бойові заклики та відгук кроків завмерли на вулицях міста. Глядачі ще довго стояли мовчки. Курява висіла в повітрі, вітер ущух, настало парке смеркання. Надходив час зачинення брами, багряне сонце закотилося за Міндоллуїн; тінь упала на місто.
Пін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, задимленим. Тільки на заході палало золотисто-криваве бескеття хмар. Міндоллуїн чорнів, немов купа попелу в поступово холонучому горнилі.
- Так сяйво дня змінюється на гнів ночі, - пробурмотів Пін.
- Та ще на великий гнів, коли я не повернусь до вечірнього дзвону! - схаменувся Бергіль. - Ходімо! Чуєш, вже грають зорю...
Тримаючись за руки, вони повернулися до міста; брама зачинилася за ними. Коли друзі вийшли на Рат-Келер-дайн, всюди загули дзвони. В сімейних будинках та казармах, що приліпилися попід мурами першого кола, запалювали вогні, співали вечірні гімни. [31]
- До побачення, -сказав Бергіяь. - Передавай моєму батькові вітання, скажи, що я дякую за наше знайомство. Я тебе уподобав. Знаєш, я вже не радий, що зараз війна, бо інакше з'їздили б до Лоссарнаху, там живе мій дід. Там дуже гарно навесні, в лісі та на лугах рясні квіти... Ну, може, ще з'їздимо. Ворогові ніколи не здолати нашого Намісника, та й мій батько, знаєш, який хоробрий! Будь ласка, приходь ще!
Пін поспішив додому. Шлях був неблизький, він захекався і зголоднів. На вечерю до третьої роти він запізнився, але Берегонд радо його зустрів, посадив і почав розпитувати про сина. Швидко насувалася глуха ніч без зірок і місяця. Невдовзі по вечері Пін попрощався, бо йому кортіло побачитись із Гандальфом, на серці було чомусь неспокійно.
- Дорогу знайдеш? - спитав Берегонд, проводячи його до дверей зали, де вони вечеряли. - Ніч темна, а вогні наказано гасити по всьому місту, навіть на стінах. Та ще прибув наказ: Намісник чекає на тебе завтра рано-вранці. Гадаю, до нашої, роти тебе не відпустять. Але ми зможемо бачитись. Бувай здоровий і спи спокійно!
Вдома було темно, тільки маленький ліхтарик палав на столі. Гандальфа не було. Нудьга стискала серце Піна дедалі сильніше. Гобіт заліз на лаву, щоб подивитися у вікно, але нічого там не побачив, немов заглянув до чорнильного озера. Тоді він спустив віконниці, заліз у ліжко і поринув у тривожний сон.
Вночі його розбудило світло: повернувся Гандальф, він міряв кімнату широкими кроками з кутка в куток, довга тінь стрибала по фіранках. На столі та підвіконні горіли свічки, всюди лежали пергаментні сувої. Маг тяжко зітхав і бурмотів щось незрозуміле: «Фарамир... коли ж повернеться Фарамир?»
- Доброго вечора, - привітався Пін, висунувши голову з-під ковдри. - А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити! Який довгий був день...
- Зате ніч буде надто короткою, - мовив Гандальф. - Я прийшов, тому що мені потрібно побути на самоті, зібратися з думками. А ти спи, доки можна. На світанку нас знову викликають до Денетора. Ні, не на світанку - як викличуть, то й підемо. Темрява бере своє, світанку завтра не буде. [32]
Розділ 2 ШЛЯХ ДУНАДАНІВ
Гандальф від'їхав, стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Меррі зі спакованими речами повернувся до Арагорна. Всі речі вмістилися в невеличкому вузлі - адже подорожні торби Меррі та Піна залишилися на Причальному Лузі, і тепер гобіти мали лише кілька корисних речей, які вони підібрали на руїнах Ізенгарду. Хасуфель був уже осідланий, Гімлі з Леголасом чекали поряд, верхи на Ароді.
- Ну ось, нас знову четверо Хранителів, - мовив Арагорн. - Далі ми поїдемо разом, але не самі, як планувалося раніше: ярл теж виступає з нами. Крилате страховисько змусило його діставатися до підгір'я під покровом ночі.
- А потім куди? - спитав Леголас.
- Поки що не знаю. Ярл поїде на загальний збір, котрий відбудеться в Едорасі за чотири доби. Там, на мою думку, він отримає звістку про початок війни й виступить до Мінас-Тіріту. Щодо мене й тих, хто забажає їхати зі мною...
- Я поїду! - вигукнув Леголас.
- І я теж! - відгукнувся гном.
- ...так-от, шлях мій пролягає крізь темряву, хоча кінцева мета - також Мінас-Тіріт. Але дорога мені ще не відома.
- Будь ласка, не загубіть мене, - сказав Меррі. - Я поки що приніс небагато користі, але не хочу пасти задніх! Роханцям тепер буде не до мене, хоч ярл і запрошував погостювати...
- Боюся, що не скоро вам доведеться посидіти біля вогнища в Медусельді, - сказав Арагорн. - Багато мрій зів'яне, так і не розквітнувши, цієї весни... І все ж, Меррі, тобі краще буде залишитись з Теоденом.
Незабаром усі приготувалися до від'їзду: дві дюжини вершників, Гімлі позаду Леголаса, Меррі на луці сідла попереду Арагорна. Загін зірвався з місця, і тупіт кінських копит злякав нічну тишу. Свіжі кургани біля Ізенських бродів залишилися позаду, коли до Теодена підскочив один з вершників ар'єргарду:
- Погоня, володарю! Ми чули шум ще біля броду, а тепер нема сумнівів: хтось мчить за нами - й швидше за нас. [33]
Теоден, не гаючи часу, наказав зупинитися. Роханці розвернули коней і взялися за піки. Арагорн спішився, поставив Меррі на землю і, вихопивши меч з піхов, став біля стремена Теодена. Еомер зі своїм зброєносцем виїхали назустріч чужинцям. «Цікаво, - подумав Меррі, - а що мені робити в бою? Ярлів загін дуже малий, його легко оточити і порубати, а я? Сховаюсь десь у темряві і залишусь один як палець у дикому степу, зовсім не знаючи, куди мені йти? Оце так...»
Меррі зітхнув, про всяк випадок затягнув тугіше пояс і витяг свого маленького меча.
Місяць сховався за хмарами і з'явився знову. Тепер уже всі чули стукіт підків, а незабаром з'явилися й темні постаті. Місяць блищав на списах, але з'ясувати кількість вершників було важко; у всякому разі їх було не менше, ніж роханців.
Підпустивши їх на півсотні кроків, Еомер вигукнув:
- Стій! Стій! Хто іще по землі Рохану?
Невідомі миттєво осадили коней. У напруженій тиші один з прибулих зістрибнув з коня і повільно рушив до роханців. У світлі місяця ледь виднілася його правиця, витягнута в мирному жесті, долонею вперед, але люди ярла все одно схопилися за зброю. За десять кроків невідомий зупинився й мовив гучним голосом:
- Рохан? Ви сказали - Рохан? Ми раді це чути. Ми поспішали здалеку в пошуках цієї землі!
- Ви її вже знайшли, - відповів Еомер. - Володіння Теодена починаються відразу за бродами. Ніхто не має права проїжджати тут без його дозволу. Хто ви? І чому так поспішаєте?
- Я - Хальвард Дунадан, слідопит з півночі. Ми розшукуємо Арагорна, сина Арахорна, бо ми чули, що він у Рохані.
- Я тут! - вигукнув Арагорн, віддав повід Меррі й кинувся обіймати Хальварда.
Меррі зітхнув з полегшенням. Він гадав, що з Сарума-на станеться - підстерегти ярла, коли при ньому лише кілька охоронців. А виходить, що вмирати, захищаючи Теодена, поки що не треба. Меррі сховав меч до піхов і зацікавлено витріщився на дунаданів.
Арагорн звернувся до Теодена, тримаючи Хальварда за руку: [34]
- Все гаразд. Мене розшукали родичі із далекого краю, де я жив. Але чому вони з'явилися і скільки їх, я не знаю.
- Зі мною тридцять чоловік, - сказав Хальвард. - Це усі, кого пощастило зібрати поспіхом, а ще з нами брати Ерлоїр та Еладан. Отримавши твій виклик, ми мчали без зупинок.
- Але я не викликав вас! - здивувався Арагорн. - Думав постійно, особливо останніми днями, але з ким я міг передати виклик? Добре, розберемося пізніше. Зараз, друзі, ми поспішаємо уникнути великої небезпеки. Якщо ярл не заперечує, поїдемо разом?
Звісно, Теоден не заперечував.
- Дуже добре, - сказав він. - Якщо твої родичі хоч трохи схожі на тебе, володарю мій Арагорне, то три десятки їх - це сила, від кількості не залежна!
Вони знову вирушили в дорогу. Хальвард та сини Ел-ронда тепер їхали пліч-о-пліч з Арагорном, і, коли вони розповіли йому останні новини з півдня та півночі, Елроїр мовив:
- Батько велів переказати: «Часу обмаль, якщо бажаєш встигнути, згадай про Стежину Мерців».
- Мені завжди не вистачало часу, - відказав Арагорн, - але такого поспіху, щоб я відважився ступити на цю стежку, ще не було!
- Там побачимо, - сказав Елроїр. - А поки що не будемо вирішувати такі речі просто неба!
Хальвард поклав руку на плече Арагорна, той обернувся і побачив у руці дунадана замість списа довге древко, туго обмотане тканиною і перев'язане тасьмою.
- Що це, друже? Що ти привіз?
- Подарунок від пані Рівенделлу, - напівголосно відповів Хальвард. - Арвен підготувала його потай від усіх - то була довга праця! Та ще веліла переказати: «Чекати вже недовго. Або надія виправдається, або їй кінець. Тому надсилаю, тобі те, що тобі одному призначено. Вітаю тебе, Скарбе ельфів!»
- Я зрозумів, - сказав Арагорн. - Зберігай його до вирішального часу.
Він подивився на північ, на небо, повне зірок, замовк і до самого ранку не промовив жодного слова.
Ніч закінчувалась, на сході вже світлішало, коли вони в'їхали до двору Гірського Рогу. Тут вони мали відпочити [35] і порадитися. Меррі одразу ліг спати й спав, доки його не розбудили Леголас та Гімлі.
- Сонце високо, - сказав Леголас, - ніхто не спить, усі працюють. Ходімо, пане мій ледащо, погуляємо, доки ще можна!
- Три доби тому ми з Леголасом тут змагалися, - згадав Гімлі, - і я переміг його тільки на одне очко, тобто на одного орка. Ходімо, побачиш, де це було. А ще, Меррі, тут є печери, не печери, а Країна Чудес! Чи не прогулятися нам туди, Леголасе?