Еовіна приголомшено подивилась на нього й пополотніла.
- Ти шукаєш смерті, Арагорне? Там нічого іншого не знайдеш! Мертві живих не пропускають!
- Мене, можливо, пропустять. Нехай там що, а я ризикну.
- Але це божевілля! - вигукнула Еовіна. - Адже ти не один! Невже ти ладен згубити дружину й родичів? Безславно згубити? Благаю тебе, зостанься! Чом би тобі не повернутись в Едорас до мого брата? Це зміцнить дух людей і відродить надії...
- Я не збожеволів, - заперечив Арагорн, - і шлях цей можна подолати. А супутники мої йдуть зі мною свідомо. Ніхто не забороняє їм залишитись, якщо забажають, і вирушити у похід з вами. Але я мушу йти, навіть якщо доведеться йти самому!
Вечеря закінчувалася в повній тиші. Еовіна, вже не в змозі стримуватись, не відводила стурбованих очей від Арагорна. Гості підвелися з-за столу, вклонилися господині, подякували за частування й пішли спати. Арагорн уже підходив до намету, де вони з Гімлі та Леголасом мали відпочивати, коли зненацька Еовіна покликала його з темряви. Він зупинився, і дівчина швидко наздогнала його, задихаючись не від бігу, а від хвилювання:
- Ти не сказав, Арагорне: навіщо тобі Стежина Мерців?
- Інакше я не зможу виконати свій обов'язок. Від мене чекають дії, Еовіно, повір, я не заради марнославства обираю небезпечні шляхи. А якби я прислухався тільки до голосу свого серця, я ніколи не залишив би веселої долини Рівенделлу.
Еовіна відповіла не відразу, намагаючись зрозуміти прихований зміст цих слів. Потім обережно доторкнулася холодними пальцями до руки Арагорна:
- Ти суворий і рішучий. Таким усміхається слава... - Вона зніяковіла, але все ж додала: - Якщо ти мусиш іти, візьми й мене з собою. Мені набридло ховатися разом зі слабкими, я хочу зустрітися з ворогом сам на сам у відкритім полі! [44]
- Однак твій обов'язок - оберігати беззахисних.
- Скільки можна казати мені про обов'язок! - вигукнула вона. - Хіба я не належу до роду Еорлінгів? Чи мені до лиця панькатися зі старими та немовлятами? Я довго чекала і слухалась. Тепер, коли Рохан поза небезпекою, невже я не можу розпоряджатися собою за власним бажанням?
- Такі почуття роблять тобі честь. Проте ти дала ярлу слово бути замість нього, доки він не повернеться. Якби замість тебе поставили кого-небудь із старійшин, жоден не залишив би доручений йому пост під приводом того, що йому набридло!
- Чи завжди вибір випадатиме на мене? - гірко спитала Еовіна. - Чи завжди я сидітиму біля вогнища, поки чоловіки сідлають коней, і вестиму господарство, поки вони добувають славу, і чекатиму їх, піклуючись про постіль та їжу?
- Багато з тих, хто піде, вже не повернеться, тоді знадобиться мужність без нагороди, без сподівання на славу. Але відсутність слави не зменшує величі дій!
- Гарно говориш, а який зміст? - заперечила Еовіна. - «Ти жінка, твоє місце вдома»? Коли чоловіки загинуть у бою, можна підпалити дім, що їм більше не потрібний, і згоріти з ним разом? Ні, я дочка Еорлінгів, а не хатня служниця! Я вмію правити конем, володію зброєю, не боюсь ані праці, ані смерті.
- Чого ж ти боїшся, Еовіно?
- Сидіти в клітці. Чекати за золотими ґратами, доки втома і старість не змусять з ними змиритися, а надія на великі подвиги згасне...
- Невже при подібному настрої думок ти радила мені звернути з обраного шляху, боячись небезпеки?
- Радити іншим - не гріх. Я прохала не тікати від небезпеки, а обрати справу, де ти здобудеш і перемогу, й славу. Нестерпно думати, що твої видатні здібності загинуть даремно!
- Я б теж такого не витримав, - відповів Арагорн. - Тому і кажу тобі: залишайся! Тебе обов'язок не кличе на південь.
- Твоїх супутників теж. Вони їдуть лише тому, що... небайдужі до тебе!
Еовіна, різко обернувшись, зникла в темряві. [45]
Сонце ще ховалося за горами, ледь розвиднілося, але Арагорн наказав лаштуватися в дорогу. Дружина вже сіла на коней, він сам лагодився скочити в сідло, коли Еовіна прийшла попрощатися. Вона була вдягнена для верхової їзди, перепоясана мечем. Еовіна тримала в руці келих з вином; вона випила ковток з побажанням щасливого шляху, передала келих Арагорну, а він осушив його зі словами:
- Прощавай, Красо Рохану! П'ю за щастя твоє, твого роду та всього племені. Перекажи братові: ми ще зустрінемось!
Гімлі та Леголасу, що стояли поряд, здалося, що Еовіна ледь стримує сльози - вона, завжди така гордовита й стримана!
- Отже, ти їдеш? - ще раз запитала вона.
- Їду, Еовіно.
- І не зважиш на моє прохання?
- Не можу. Не маю права без відома твого дядька й брата, а вони прибудуть не раніше цього вечора. Чекати ж мені ніколи: ми лічимо час не годинами, а хвилинами.
Дівчина в нестямі впала на коліна:
- Благаю тебе, Арагорне!
- Ні, не можу, - повторив він і, обережно піднявши Еовіну, поцілував їй руку, скочив у сідло й пустив коня риссю, не обертаючись більше. Тільки ті, хто його добре знав, могли зрозуміти, як йому тяжко далося це прощання.
Еовіна, опустивши руки, закам'яніло стежила за загоном, доки він не зник у затінку Диморборгу, Гори Духів. Потім обернулася і, спотикаючись, як сліпа, пішла додому. З роханського люду її ніхто не бачив - усі ховалися по своїх кутках, не наважуючись висунутися, поки не зійде сонце та безстрашні, божевільні прибульці не залишать городище Дунхарран. Найхоробріші говорили ледь чутно:
- Кров ельфів, чого ж тут дивуватися! Нехай собі їдуть туди, де їх місце, у своїх темних справах, ніколи б нам їх більше не бачити. Нам свого лиха вистачить...
Сонце довго підіймалось до верху Гори Духів. Дружина їхала у вранішньому серпанку по дорозі між двома рядами вкопаних сторчма валунів. Дерева з чорними стовбурами і жорстким, немов жерстяним, листям створювали рясну тінь, килим соснових голок стишував голоси і стукіт копит; [46] навіть Леголасові стало моторошно. Димхольт, Брама Померлих, зяяла темним проваллям біля підошви гори; перед ними посеред дороги, немов застерігаючи подорожніх, стирчав бурий камінь.
- Аж морозить, - буркнув Гімлі. Коні задкували, довелося їх вести за вуздечку. Один по одному усі спустилися на дно провалля і зупинилися перед печерою. Над нею, на широкій арці, ще виднілися майже зовсім стерті літери, але щось прочитати було неможливо; тільки дух загрози витав тут, не вивітрений протягом століть.
Серця людей мимоволі стисла тривога, тільки Леголас залишався спокійним - ельфи не бояться ні духів, ані привидів.
- Це й справді Брама Смерті, - мовив Хальвард. - Відразу чуєш, як смерть чигає на нас. Та я все одно увійду, а ось коні...
- Без коней нам не можна, - відповів Арагорн. - З того боку нам ще треба здолати десятки миль, а кожна хвилина зволікання наближає перемогу Саурона. Доведеться їх змусити. Всі за мною!
Він увійшов перший, і великої сили його волі вистачило на всіх: дунадани, відразу відчувши піднесення, пішли за ним, навіть коні дали вести себе, побачивши, що люди поводяться спокійно. Тільки Арод, роханський кінь, пручався і так тремтів від жаху, що боляче було на нього дивитися. Тоді Леголас затулив йому очі долонями і щось ласкаво прошепотів чи заспівав; Арод вгамувався, й ельф обережно перевів його через поріг. Гімлі залишився сам. Ноги його не слухалися, він не мав сили поворухнутися, хоч як сердився на самого себе.
- Нечувана річ! - бурмотів він. - Ельф безстрашно ступає в підземелля, а гном труситься!
Він все ж таки перейшов поріг, але з таким зусиллям, неначе ноги його налилися свинцем; одразу його оточила пітьма, ніби він, гном Гімлі, осліп,
Арагорн не забув запастися в Дунхаррані смолоскипами й зараз ішов, тримаючи один смолоскип високо над головою; другий запалив Еладан, що йшов останнім у вервечці. Гімлі, спотикаючись, намагався їх наздогнати. Він не бачив нічого, крім чадних вогнів, але щойно він хоч на мить зупинявся, як звідусюди здіймався безупинний шепіт, приглушене бурмотіння. Ніхто не нападав, ніщо не [47] заважало йти, проте жах так і шкрябався в душі гнома; віч спиною відчував рух невидимого, безшумного війська тіней.
Час минав; мури підземелля, й без того доволі широкого, розступалися, утворюючи простору залу, де Гімлі довелось пережити жах, котрий не зник навіть після нових випробувань. У світлі смолоскипів далеко зліва щось блиснуло; Арагорн завернув туди.
- Та як же він не боїться! - пробурчав гном. - У будь-якій іншій печері Гімлі, син Глоїна, перший побіг би перевіряти: чи це не золота жила? Але тут - даруйте! Нехай собі лежить як лежало...
Однак він підійшов трохи ближче й побачив, що Арагорн став на коліна, а Еладан світить йому двома смолоскипами. Перед ними лежав кістяк чоловіка богатирського зросту, в кольчузі; мерехтіли рубіни, блищало золото на його поясі, золоті бляхи - на шоломі, поруч лежала зброя, теж позолочена, не поїдена іржею, - в підземеллі було на диво сухо. Чоловік лежав долілиць, головою до далекої стіни. Придивившись, Гімлі помітив зачинені кам'яні двері: пальці невідомого втиснулись у щілину між стулками. Судячи зі щербин на лезі меча, нещасний у нападі смертельного розпачу намагався прорубати собі вихід.
Арагорн не торкнувся кістяка, тільки пильно оглянув, потім підвівся і глибоко зітхнув.
- Над цим воїном не розквітнуть білі зімбельмайни до кінця віку, - прошепотів він. - Дев'ять курганів та сім могил зеленіють свіжою травою, а він все лежить тут перед дверима, котрі не зміг відчинити. Куди вони ведуть? Куди він поривався? Ніхто ніколи не довідається...
- Це не моє діло! - вигукнув він зненацька в повну невиразного шепотіння темряву. - Оберігайте свої таємниці й скарби, народжені в роки Тьми! Мені нічого від вас не треба. Тільки дайте нам пройти і з'явіться, коли я покличу вас, до Заповітного Каменя!
Ніхто не відгукнувся, якщо не вважати за відповідь глуху тишу, ще більш моторошну, ніж попередній неясний гомін. Потім по залі пролетів крижаний порив вітру, полум'я смолоскипів затріпотіло й згасло, а розпалити його знову не вдалося. Гімлі не любив пригадувати про подальші події; дружина дунаданів без зупинок ішла вперед, а [48] гном увесь час залишався позаду. Жах в'язав його, але й підхльостував теж; рій невидимок ледь не наступав на п'яти, шелест чужих кроків переслідував невідступно. Гімлі спотикався, падав навколішки і відчував: якщо ця мука не скінчиться саме зараз, він поверне назад і потрапить просто до лап зграї привидів.
Та раптом він почув шум води, безтурботний голос гірської річки. Попереду проступила напівкругла дуга склепіння, і дружина несподівано опинилася просто неба, на березі бурхливого потічка: вздовж нього стрімко вела вниз і поміж зубчастими стінами ущелини кінна стежка. Ущелина була глибока й вузька, небо над нею здавалося темним, на ньому вже виблискували дрібні зірки. Втім, як Гімлі довідався пізніше, до заходу сонця ще залишалось дві години: лише дванадцять годин тому вони залишили Дунхарран. Але тої миті Гімлі ладен був повірити, що минуло сто літ і вони взагалі потрапили в інший всесвіт...
Знову вершники сіли на коней й поїхали по двоє в ряд. Гімлі заліз до Леголаса, на спину Арода. Незабаром настали справжні темно-сині сутінки. Страх не відпускав. Коли Леголас обертався, Гімлі помічав дивний блиск у світлих очах ельфа. Позаду всіх їхав Еладан - останній вершник, але не останній подорожній на цій забутій стежці.
- Військо тіней посувається слідом за нами, - сказав Леголас. - Я бачу подоби людей, бачу прапорці, подерті і тьмяні, наче клоччя туману, бачу ліс списів. Мертві йдуть за живими!
Ущелина скінчилась раптово, немов відрізана нитка. Попереду лежала простора долина; потік, стрибаючи по нерівному руслу, з шумом розбивався об сірі камені.
- Що це за місцевість? - запитав Гімлі.
- Ми пройшли по ущелині уздовж Мортонди, - відповів Леголас.
- Річка ця швидка, холодна й тече далеко. Впадає вона в Море поряд зі скелястими урвищами Дол-Амроту. Люди звуть Мортонду «Чорною» - чому, ти, напевне, й сам уже здогадався.
Долина Мортонди майже правильним півколом торкалася південних хребтів. На стрімких схилах росла трава, але зараз вона здавалася сірою: сонце зайшло, у вікнах далеких сіл вже блимали вогники. Долина була родюча й густо заселена. [49]
Арагорн, не обертаючись, гукнув голосно, щоб Усі почули:
- Друзі, забудьте про втому! До Ерегу ще їхати та їхати, а нам треба встигнути до півночі. Вперед!
Вихором летіли вони підгір'ям, мостом над річкою і далі. Почувши про їх наближення, в селянських хатах гасили вогні, зачиняли віконниці, дехто тікав, волаючи від жаху. В густім мороці чулися голоси:
- Володар Мертвих! Володар Мертвих з військом! Стережись!
Десь вдарили у дзвона; ніхто не наважувався глянути на дружину Арагорна. А вони ні на кого не звертали уваги, підганяли змилених коней і ще до півночі були на вершині пагорба Ерег, біля Заповітного Каменя.
Здавна жах перед мерцями важким тягарем лежав над всією околицею. На вершині пагорба Ерег стояв чорний камінь - величезна куля, до її вершини не всякий зміг би дістати, хоча вона вже до половини вросла в землю. Вигляд куля мала дуже дивний - неначе з місяця впала, дехто так і вважав. Інші схилялись до думки, що її привезли з Нумінору і що сам Ісілдур її тут поставив на пам'ять про вдалу подорож. Мешканці околиць не наближалися до пагорба, навіть не будували домівок поруч з ним, ходили чутки, що під каменем збираються тіні померлих.
Навколо каменя стояла тепер Арагорнова дружина. Елроїр подав йому срібний ріг, Арагорн заграв нікому невідомий сигнал, в цей час почулися відгуки: мерці збиралися біля пагорба. Холодний, мов подих привида, вітер віяв з кручі. Арагорн поклав руку на камінь і гучно крикнув:
- Навіщо прийшли ви, ті, хто не дотримав слова? З темряви, немов здалеку, почулося:
- Виправити зроблене.
- Ваш час настав. Я йду до Пеларгіру біля Андуїну, а ви йдіть зі мною. Я Елессар, спадкоємець Ісілдура Гондорського. Коли у всій цій країні буде знищено слуг Саурона, я вважатиму, що ви дотримали слова. Тоді ви матимете спокій.
Він щось промовив Хальварду, і той зняв тканину з таємничого пакунка, який він привіз з Рівенделлу. Вітер розвівав королівський стяг; повністю чорний, він зливався з нічною темрявою. Настала тиша. Ніщо їй не заважало до самого сходу сонця. [50]
Дружина зупинилася на пагорбі Ерег, але сусідство з раттю привидів не давало спокою. На світанку Арагорн повів свій загін таким швидким маршем, що навіть міцні та досвідчені дунадани ледве витримували. Тільки сам Арагорн не знав утоми, його воля вела усіх. Навряд чи хтось із смертних зміг би витримати ці перегони.
По тіснинах Тарлангу вони дісталися до Ламедону; привиди йшли слідом, не відстаючи. Біля Келембилу, міста на річці Сіріл, вони бачили, як заходить сонце за хребет Пін-нат-Геліну, далеко на заході. Місто та переправа були безлюдними, чоловіків забрали на війну, слабкі ховалися в горах, почувши про навалу мерців. Наступного дня світанку не було. Темрява з Мордору наповнювала все навкруги, дружина Арагорна немовби розтанула в темряві. Але військо мерців безупинно сунуло за дунаданами.
Розділ З РОХАН ЗБИРАЄ СИЛИ
Всі шляхи зливалися в один, всі шляхи вели на схід, назустріч лиховісній Тіні. Тоді, як Пін милувався в'їздом правителя Дол-Амроту до Мінас-Тіріту, ярл вів свою кінноту гірськими стежками. Сонце вже хилилося на захід. Різкі, витягнуті тіні вершників стелилися перед ними по землі. Під ялинами на схилах уже густішали сутінки. Від світання до смеркання їхали без відпочинку; зараз Теоден відпустив повіддя і дозволив коню йти ступою. Стежка обминула голу скелю й злилася з тінню та ледь чутним шелестом осик. Поки вершники низкою з'їжджали з крутого схилу, вечір уже облігся по вогких та холодних низинах.
Цілий день внизу, під ногами роханців, бився об кам'яні стінки потік, що стікав з перевалу; здіймаючи хмарки піни, він стрибав з виступу на виступ, збирав струмки й невеличкі річечки і вже під ім'ям Сніговиці мчав далі долиною Дунхаррану до зелених пагорбів Едорасу. Далеко праворуч майорів могутній пік - Лисий Верх, оповитий хмарами, вкритий синіми тінями зі сходу, залитий рожевим надвечірнім сяйвом із заходу. Нові місця вразили Меррі. Тут, власне, не було видно неба: око блукало в тумані, натикаючись на ребра скель, бескиди та урвища, дедалі [51] стрімкіші, і що вище, то густішою ставала завіса туману. Гобіт прислуховувався до гуркоту річки, шепоту лісу, тріскоту каміння; за цими звуками ховалася тиша всесвіту - тиша вічного чекання. Меррі полюбляв гори, точніше кажучи, полюбляв уявляти їх собі з розповідей про гірські мандри, але зараз безкрайній простір Середзем'я справляв на нього гнітюче враження. Дуже хотілося йому зараз сховатися до нірки, зачинити двері й посидіти з люлькою біля вогнища...