- За тиждень! - вигукнув Ергон. - Що ж, я розумію, інакше неможливо. А іншої допомоги чекати начебто б нема звідки... На жаль! З'явившись на сьомий день, чи не побачите ви на місці нашого міста руїни? Тоді хоча б зіпсуйте оркам і харадримам бенкет на руїнах Білої Вежі...
- Щодо цього можете не сумніватися, - запевнив Тео-ден. - А тепер прошу вибачити - після недавньої битви і довгої їзди мені необхідний відпочинок. Погостюй у нас до ранку. Помилуєшся на моїх молодців, і тобі легше стане. Ранок кращий за вечір, бо завжди обіцяє щось добре!
Теоден підвівся, за ним - усі інші.
- Йдіть спати і спіть міцно, - сказав Теоден. - І ти, мій Меррі, йди відпочивати. Завтра вранці ти мені знадобишся.
- Завжди до послуг, - вклонився Меррі, - навіть якщо ти звелиш їхати з тобою по Стежині Мерців.
- Не згадуй їх проти ночі! - спохмурнів Теоден. - Втім, і інші стежки нині можуть заслужити на таке ім'я... Тому я ще не вирішив, чи брати тебе в похід. На добраніч, друже мій!
- Вони за мене вирішують! Брати, не брати! - бурмотів Меррі. - Я не бажаю стирчати в обозі! Не хочу, не бажаю...
Уперто повторюючи ці слова, він непомітно заснув, а вранці хтось поторсав його за плече.
- Вставай, вставай, пане! - повторював посильний. Меррі підхопився, мов його вкололи.
- Що трапилося?
- Ярл кличе тебе.
- Та сонце ж іще не зійшло!
- Чи зійшло, чи ні - ми його не побачимо. Насунулася хмара. Але час не зупинився. Поквапся!
Меррі схопив плащ і вискочив з намету. Протягом ночі все дивно змінилося. Фарби пропали, усе стало попелясто-сірим і чорним, навіть повітря якось поважчало і ущільнилося; речі не відкидали тіней, тиша стояла повна. Самої хмари не було видно, лише на сході ворушилися чіпкі чорні пальці, і між ними слабко просвічувався ранок. Небо тисло, як склепіння льоху, світло не підсилювалося, а слабшало з кожною хвилиною. [60]
Біля наметів, тихо перемовляючись, юрмилися люди. Багато хто не приховував страху. З важким серцем увійшов Меррі до ярла.
- Ця хмара - передвісниця Мордору, - казав Ергон. - Учора перед заходом сонця ми їхали по Східній марці і бачили, як вона росла, поглинаючи зірки. Тепер немає просвіту від Похмурих гір до самого Мінас-Тіріту. Війна почалася...
Теоден схилив голову.
- Так... Велика битва обріже багато ниток, а багато інших знову зав'яже. Тепер немає сенсу ховатися. Ми поїдемо відкрито, найкоротшою дорогою, аби коні здужали. Чекати тих, хто запізниться, не станемо, огляд почнемо негайно. Чи вистачає в Мінас-Тіріті харчів? При такому поспіху ми не можемо брати з собою нічого, крім хліба і води, аби заморити голод.
- Усе необхідне є в достатку, - запевнив Ергон. - Рушайте необтяжені і якомога швидше.
- Еомере, викликай сурмачів, - велів Теоден. - Нехай грають збір.
Еомер вийшов, і за кілька хвилин тишу порушив переклик сурм і ріжків; але в густому і важкому повітрі вони вже не дзвеніли так сміливо, як вчора.
- Ну, мій любий гобіте, - мовив Теоден, звертаючись до Меррі. - Я йду воювати і не можу утримувати тебе. З цієї хвилини ти вільний. Залишайся тут і, якщо побажаєш, служи Еовіні: вона буде правити замість мене.
- Ні, не треба! - закричав Меррі. - Так негоже, володарю! Я присвятив свій меч тобі! Я не хочу і не можу розлучатися з тобою... Усі мої товариші воюють, так чи інакше, соромно мені відсиджуватися в норі!
- Ми поїдемо верхи на швидких і сильних конях. А ти, хоч і хоробрий душею, просто не зможеш утриматися в сідлі...
- Ну, то прив'яжи мене чи причепи до стремена! Зроби як хочеш, тільки візьми. А не візьмеш - пішки піду, так і знай!
- Я такого не дозволю, - посміхнувся Теоден. - Вже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Можеш їхати зі мною до Едорасу. Побуваєш на Золотому Дворі, а там подивимося. Туди Малий донесе тебе легко, перегони почнуться пізніше. [61]
- Пішли зі мною, Меріадок, - сказала Еовіна, підводячись з лави. - Є справа.
Вони пішли між рядами наметів і зупинилися біля дощаної будівлі, де зберігалася зброя. Майстер-зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит і всю потрібну амуніцію.
- Одне прохання висловив Арагорн, - мовила Еовіна, - забезпечити тебе всім необхідним для походу і битви. Я обіцяла і зробила все, що можна. Відчуває моє серце, це тобі незабаром знадобиться... Кольчуги на твій зріст у нас не знайшлося, а кувати нову не було часу. Візьми замість неї шкіряний панцир, пояс з накладками і ніж. Меч у тебе, я бачу, свій.
Меррі вклонився; Еовіна подала йому щит, такий самий, як у Гімлі, тільки з білим конем на зеленому полі.
- Прийми все це, і нехай воно служить тобі на здоров'я. До побачення, Меріадок! Ми з тобою ще зустрінемося...
Пітьма гнітила душі людей, наповнювала їх непевністю і страхом. Однак роханці - народ мужній, і тому рідко можна було почути в той день нарікання і плач: навіть втікачі з Едорасу, яких залишали самих перед лицем невідомої долі, не скаржилися. Слово треба було тримати.
За дві години ярл уже сидів у сідлі, гордий, стрункий, у високому шоломі на сніжно-білому волоссі; дивлячись на нього, такого міцного і непохитного, люди заспокоювалися.
П'ять з половиною тисяч вершників у повному озброєнні вишикувалися на пласкому березі Сніговиці, окремо стояли коноводи з трьома сотнями запасних, легко навантажених коней. Теоден проїхав уздовж ряду, змахнув рукою, заграла одна-єдина сурма, і роханське військо рушило в путь. Попереду їхали особисті дружинники ярла, два десятки добірних воїнів, знаменитих наїзників, за ними Теоден з Еомером. Маркграф попрощався з сестрою нагорі, на городищі, і згадка про розлуку мучила його; але мало-помалу її змінили турботи про майбутню подорож.
Відразу за Теоденом трюхикав на своєму поні Меррі, ліворуч і праворуч - обидва гондорських гінці, а за ними - ще двадцять дружинників. Так вони їхали по широкому проходу між двома шеренгами воїнів, що очікували своєї [62] черги з суворими, кам'яними обличчями. Тільки під'їжджаючи до кінця війська, гобіт відчув жвавий, гострий погляд молодого воїна, стрункого й трохи нижчого за інших. Ясно-сірі очі гаряче блищали, і Меррі здригнувся: то було обличчя людини, що йде в бій у пошуках смерті.
Слідом за дружиною Теодена один по одному потягнулися інші загони. Вони спустилися за течією Сніговиці, минули сільця Заріччя і Валунець, де в дверях темних будинків стояли, дивлячись на них, сумні жінки; без музики, без пісень почався цей знаменитий похід.
До Едорасу під'їхали опівдні, але було темно, як пізнім вечором. Теоден пробув у столиці недовго; тут до війська приєдналося кілька десятків кіннотників, що спізнилися на огляд. Ярл пообідав і зібрався їхати далі, але йому ще треба було попрощатися з вірним зброєносцем. І знову Меррі благав узяти його з собою, і знову Теоден відмовлявся:
- Твій поні не здолає дорогу. І що ти будеш робити в бою, мій славний гобіте, хоч і недарма носиш свій меч?
- Ніхто заздалегідь не знає, що з ним скоїться, - заперечував Меррі. - Хіба не для того приймав ти мене на службу, щоб я завжди був при тобі? Хто відсиджується вдома, про того пісень не складають.
- Мені доручено берегти тебе, - відповідав Теоден. - Якби ми билися біля воріт Едорасу, я впевнений, ти зумів би показати себе в найкращому світлі, але до Мундборгу, твердині Денетора, сто ліг, а брати зайвий вантаж на сідло нікому з вершників не можна. Не проси, мій друже. Це моє останнє слово.
Меррі, ледве не плачучи, вклонився і пішов уздовж колони, придивляючись до воїнів. Люди готувалися до подорожі: підтягували попруги, стремена, підковували коней, раз у раз хмуро поглядаючи на низькі хмари. Раптом чиясь легка рука лягла на плече Меррі.
- Хто дуже бажає, знаходить спосіб, - шепнув тихий голос йому на вухо. - Чи не стану я тобі в нагоді, друже?
Перед Меррі стояв той самий юнак, що так дивно дивився на нього ще вранці.
- Тобі не хочеться залишати ярла, чи не так? - запитав він. - Я вірно кажу?
- Так, - шепнув Меррі. [63]
- Тоді поїхали зі мною. Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від'їдемо далеко і пітьма не погустішає. Гріх не відгукнутися на таке бажання, як твоє. Мовчи і йди за мною!
- Сердечно дякую, - просяяв Меррі. - Але ми не знайомі!
- Гаразд, - кивнув юнак, - можеш звати мене Арнхельмом.
Ось у такий спосіб склалося, що гобіт не залишився в Едорасі. Сірий жеребець Вихор навіть не відчув, що ноша його зросла: Арнхельм, стрункий і гнучкий, важив менше за інших їздців.
На ніч вони зупинилися під вербами, біля злиття Сніговиці та Ентули, за дванадцять ліг від Едорасу. На світанку поїхали далі по землях Східної Марки; праворуч на схилах Хальфіріену розкинулися густі діброви - там уже починалися володіння Гондору, - а ліворуч у тумані колихалися трясовини нижнього Андуїну. Скачучи щодуху, доганяли ярла гінці зі звістками одна тривожніша від іншої. З півночі увірвалися вороги, зі сходу на плоскогір'я Рохану пробилася банда орків.
- Нам ніколи озиратися, - говорив Теоден. - Прирікові драговини прикриють наш фланг. Не можна втрачати жодної хвилини. Вперед!
Отже, ярл Теоден, син Тенгіла, залишав свої одвічні володіння; миля за милею вів він своїх людей на схід. Одну по одній минали вони всі вершини, що позначають кордони Гондору: Каланад, Мін-Рімон, Ерелас, Нардол; багаття на них уже згасли. Навколо стояла сіра тиша. Тінь густішала. Надія потроху згасала у всіх, навіть найстійкі-ших серцях.
Розділ 4 ГОНДОР В ОБЛОЗІ
Піна розбудив Гандальф. У кімнаті горіли свічки - за вікнами ледь світилося. Повітря було важким, як перед грозою.
- Котра година? - тамуючи позіхання, запитав Пін.
- Третя, - відповів Гандальф. - Вставай і вдягайся, Намісник чекає. Настав час виконувати нові обов'язки. [64]
- А мене там нагодують?
- Ні, але я тобі дещо приготував, до полудня як-небудь перетерпиш. Віддано наказ заощаджувати провізію.
Пін сумно подивився на тонку скибочку хліба з мізерним, на його погляд, кружечком масла, приготовлену на красивій тарілці, поряд з кухлем збираного молока.
- І навіщо ти мене сюди привіз...
- Ти сам це добре знаєш, - сухо відповів маг. - Щоб уберегти від ще гірших халеп. А якщо тобі не подобається, пригадай, що ти сам напросився.
Пін відразу принишк і заходився їсти.
Незабаром вони вже крокували по знайомій холодній галереї до тронного залу Білої Вежі. Денетор сидів на колишньому місці, немов і не ворухнувся з учорашнього дня. Він вказав Гандальфу на крісло, а Піна начебто і не помітив. Тільки після довгої паузи Намісник запитав:
- Ну, пане мій Перегріне, сподіваюся, вчорашній день ти провів з користю? На жаль, харчування в Мінас-Тіріті нині скупеньке, не на твій апетит!
Пін промовчав: неприємно почувати, що за твоїми справами стежать і навіть читають думки!
- Чим би ти хотів займатися на моїй службі? - знову запитав Намісник.
- Я думав, ласкавий володарю, ти сам призначиш мені заняття.
- Спершу я маю довідатися, на що ти здатний. Для цього ти залишишся при мені. Мій зброєносець вчора вирушив на стіни, в оборону, і я можу взяти тебе на його місце. Будеш прислужувати, виконувати доручення і розважати мене бесідою, якщо видасться вільна хвилина. Ти вмієш співати?
- У своєму колі - так, - сказав Пін. - Але наші пісні не пасують до великих хором, та ще в такі часи. Ми співаємо заради сміху, про всякі веселі випадки, про страви і питво.
- Ну і чому ж гобітанським пісням не звучати тут і зараз? Ми охоче послухали б пісні країв, що не зазнали наших турбот. Ви співаєте для забави, бо ви в спокої та безпеці - виходить, ми тут працювали недарма, хоч ви й не знали, кому зобов'язані! [65]
Пін спохмурнів. Його не надихала думка виконувати перед правителем Мінас-Тіріту домашні пісеньки, особливо жартівливі, котрі йому краще вдавалися; занадто простацька це була розвага для такої компанії. Втім, Денетор і не зажадав співів зараз же; він став розпитувати Гандаль-фа про наміри роханців, про становище Еомера - племінника ярла. Піна вразило, які підробиці знав Денетор, вже багато років не залишаючи Гондору, про народ, що так далеко живе.
Серед розмови Денетор покликав гобіта, кивнувши головою:
- Йди до арсеналу, нехай тобі видадуть амуніцію і форму, яку носять гвардійці Цитаделі. Речі повинні бути вже готові, я вчора розпорядився. Переодягнись і повертайся до мене.
В арсеналі все дійсно було готове. Пін довго не міг звикнути до нового сріблясто-чорного вбрання. Кольчужка зі сталевих кілець була воронована, чорна, як агат; високий шолом прикрашало вороняче крило, а над переніссям блищала срібна зірка, емальована в коло. Поверх кольчуги вдягали короткий, теж чорний каптан з Білим Деревом, гаптованим на грудях срібною ниткою. Колишній одяг гобіта згорнули і віднесли на склад, залишили тільки лоріенський сірий плащ, але і його дозволялося носити лише поза службою. Тепер Пін вигляда» точнісінько як Ерніл-і-Періаннат, князь напівросликів, як його уявляли гондорці; але почував він себе дуже ніяково. На душі йому посутеніло, як і навколо. Весь день було хмарно, напівтемно; похмурі тіні стали насуватися задовго до вечора, дрож проймала тіло, а тривога - серце. З Мордору насувалася, неухильно розростаючись, величезна хмара. Повітря в долині Андуїну застигло в чеканні нищівного урагану.
Близько одинадцятої, звільнившись нарешті від елуж-би, Пін вийшов пошукати чого-небудь на обід - підживити дух, що помітно слабшав, і якось розважитись у ці важкі години чекання. Біля трапезної зали гвардійців він зустрів Берегонда; той їздив передавати накази по сторожових постах на стінах Пеленнору і щойно повернувся. Удвох вони вийшли - Піну було тісно і задушливо в просторих [66] залах Цитаделі, - і сіли на тому самому місці, де відпочивали напередодні.
Вечір тільки наближався, але запона тіні вже простяглася далеко, і сонце зуміло послати лише кілька прощальних променів, опускаючись у Море, - тих самих променів, що позолотили голову скинутого короля на Роздоріжжі, на очах у Фродо. Полям Пеленнору, схованим за Міндол-луїном, не дісталося і цього скороминущого вітання. Піну здавалося, начебто не вчора, а двадцять років тому він сидів тут уперше, легковажний гобіт, любитель мандрівок, якого лише краєчком зачепило все пережите. Тепер він - маленький солдат міста, готового до жахливого удару, у вишуканому і похмурому вбранні.
Іншим часом та в іншому місці Піна, можливо, і розважив би такий маскарад, але зараз він не міг забути, що зовсім не граючись втрутився у справи великі і дуже небезпечні. Кольчуга гнітила плечі, шолом стискав голову. Плащ Пін поклав поруч із собою на кам'яну лаву і, намагаючись не дивитися на притьмарені поля десь унизу, мимоволі зітхнув.
- Втомився сьогодні? - поспівчував Берегонд.
- Жахливо! Нічого немає гіршого за бездіяльне чекання. Оце так служба! Цілісінький день тинятися під замкненими дверима, поки володар радиться з Гандальфом, Імраелем та іншими вельможами. І ще: не звик я на порожній шлунок слугувати іншим за їжею. Для гобіта це справжня мука. Ти скажеш мені, що варто цінувати таку честь, тільки що мені з цієї честі? Та якби я й наївся, все одно ця хмара висить... Що за штука така? Так сьогодні парко в повітрі, ніби воно погустішало. Чи часто у вас такі тумани бувають, коли вітер зі сходу?
- Це не просто непогода, а злість підступного Володаря Тьми. Він насилає зі Згубної Гори отруйний дим, щоб бентежити серця і розум. І йому це вдається! Хоч би Фарамир скоріше повернувся!.. Цей не піддасться. Але пітьма може перешкодити і йому.
- Гандальф теж стурбований, - згадав Пін. - Мені здається, через відсутність Фарамира він дуже засмутився. До речі, де Гандальф? Він пішов з наради ще до полудня, і дуже стривожений.