Може, колись i вiн стане борцем. Бо не всi ж ними народжуються.
Нещастя легше переносити спiльно. Андрiй тепер був самотнiй. Вiн не знав, куди його везе цей єфрейтор, з перебитим носом, i нiхто з товаришiв не мiг довiдатись про долю Андрiя Коваленка. Вiн зник з команди назавжди - i цьому нiхто не мiг зарадити. Можливо, вiн зник i з життя?
Андрiй їхав у вагонi й мовчав. Єфрейтор теж довго мовчав. Вiн читав газету, потихеньку спостерiгаючи за Андрiєм, читав останню сторiнку, де друкувалися повiдомлення про шлюби й про похорон, "Невже вiн ще не одружений"? - чомусь подумав Коваленко i сам здивувався цiй своїй думцi. Справдi, яке йому дiло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи нi, чи є в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, єфрейтор везе його просто до концтабору, де на Андрiя вже чигає пащека крематорiю. Можливо, йому дали iнструкцiю застрелити Коваленка "при спробi втекти". У всiх випадках рука єфрейтора, мiцна, жилава рука не схибне. Вiн клацне закаблуками перед начальством, доповiсть про зроблене, гаркне: "Хайль Гiтлер!" - i знову буде жити, як жив: спатиме по вiсiм годин на добу, питиме кофе, їстиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останнiй сторiнцi.
- Чого мовчиш? - раптом запитав єфрейтор.- Знаєш, куди їдеш?
Андрiй запитливо глянув на свого вартового.
- В команду, - пояснив той. - Прiма команда! Душе добра!
I вiн пiдморгнув Коваленковi. Але Андрiй не вiрив у це пiдморгування. Вiн надто добре знав, що хоч який злий собака, вiн завжди крутить хвостом.
I знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував єфрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб вийти на першiй же станцiї, а Коваленко намагався уявити собi, що то за команда, яку єфрейтор назвав "прiма".
Поїзд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того, де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло бути й такого, щоб бiля цiєї свiтлої, прекрасної води хтось надумав розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що поєднати волю й неволю, найбiльшу радiсть ї найбiльший смуток у свiтi.
Андрiй ждав: ось-ось поїзд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк, через гори й лiси. Хай би отак iшов ї йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до краю вiйни.
Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не втiкали - з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого, смертельного поєдинку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними ударами слiпої палицi перехожого.
- Приїхали, - сказав єфрейтор i штовхнув Андрiя прикладом.
Поїзд стояв на маленькiй станцiї, що притулилася бiля круглої похмурої гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж якої вони їхали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом.
Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за своє майбутнє, яка всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i нiяка сила, не могла прогнати її, примусити замовкнути.
"Тут i хлопцi, мабуть, дружнi, як там у нас на кар'єрi", - знову подумав Андрiй, а тривога нашiптувала йому щось нерозбiрливе, сполохане, неспокiйне.
Вони пiшли берегом рiчки до мосту, який був позад станцiї. Барак стояв на тому боцi, непорушний, нiмий, i, здавалося, супроводив їх скляним поглядом своїх невеличких вiконечок. Кожен перед тим, як потрапити на мiст, що вiв до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед генералом солдат на оглядi. Скiльки рокiв, скiльки разiв на день уже триває оцей безмовний парад? Скiлькох людей зустрiчав скляний полиск отих вiконечок i чи хоч одному вдалося вирватися звiдти? I чи покине вiн, Андрiй Коваленко, той невеселий барак, у якому вiн ще не був, чи покине вiн його, щоб бiльше не повертатися туди?
- Швидше! - гукнув єфрейтор. - Чого повзеш, як каракатиця!
Перейшли мiст, мiцний старовинний мiст з двома низькими арками, якi лежали на опецькуватих опорах-биках з рудої цегли. Такi мости завжди зображалися на середньовiкових нiмецьких гравюрах. I таким спокоєм, такою тишею повiяло вiд цього мосту, вiд повiльної води пiд ним, вiд ласкавої, шовкової трави, що врунилася внизу бiля опор, що Андрiй на якусь мить навiть забув, де вiн. Вiн забув про вiйну, про нещастя, яке сталося з ним i з тисячами таких, як вiн, забув про смерть i страждання, якi стояли в нього за плечима i чигали на кожний його необачний порух.
Думки Андрiєвi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на своє майбутнє пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем спускаючись до самої рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у воду по колiна. Та частина, яка дерлася на узгiр'я, не була обнесена колючим дротом, i Андрiй зрозумiв, що в нiй, мабуть, живуть солдати. Справдi, щойно вони дiйшли до ворiт, на високому дерев'яному ганку з цього боку загорожi з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оцi, i, подзвонюючи ключами, спитав єфрейтора:
- Що, Зеп, привiз?
- Як бачиш, - буркнув єфрейтор, - Втомився, як сто чортiв. Одчиняй браму, чого вирячився!
- Ну ти ж i тварюка, Зеп, - добродушно сказав одноокий. - Знаєш же добре, що менi вже нiчим вирячуватися, а все-таки говориш.
Вiн зiйшов з ганку, вiдiмкнув браму й розчинив її перед Андрiєм.
- Прошу.
Андрiй не встиг ступити за ворота, як страшний удар єфрейтора жбурнув його в двiр. Вiн упав обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi.
- Ох ти ж i здоровий, - захоплено присвиснув одноокий, - i як тобi могли перебити носа?
- Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили! - огризнувся єфрейтор.
Загримiв засув, затупотiли кованi чоботи по лунких дерев'яних схiдцях, i настала тиша. Тодi Андрiй поволi пiдвiвся, витер обличчя i пiшов униз уздовж барака. Там вiн присiв, просунув руку мiж дротом, зачерпнув долонею води. Вода була холодна, рiзка i якась нiби гiрка, але вiн пив її ще й ще, немов хотiв залити нею i голод, i образу, завдану єфрейтором, i тривогу, яка ще росла в його серцi. Що то з ним буде в цiй командi?
Дверi в барак були вiдхиленi. Андрiй переступив порiг, зiйшов угору по схiдцях i опинився у довгому вузькому коридорi. Правобiч i лiвобiч були якiсь дверi, але куди вони вели, Коваленко не знав. Вiн прочовгав своїми колодками добру половину коридора, як раптом однi з дверей у правiй стiнi прочинилися, звiдти виглянула лахмата бiлява голова й спитала Андрiя:
- Новачок?
- Ага.
- Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки?
- З України.
- А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити є?
- Некурящий.
- Тодi ти бог!
- Це ж чому саме бог?
- А "бички"? Знайдеш на вулицi "бички" - з хлопцями на хлiб помiняєшся. У нас за п'ять "бичкiв" од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних цiлу пайку.
- Я "бичкiв" не збираю.
- Еге. Та ти гордий!
- А коли й гордий - то що?
- Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?
- Домовились, - сказав Андрiй i назвав своє iм'я.
- Житимеш у нашiй кiмнатi, - казав Антропов, - у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили - тепер мiсце є.
- Застрелили? - перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного.
- Атож, - кивнув Антропов. - Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного єфрейтора вилами. Падло був єфрейтор страшнеНу, в єфрейтора кишки надвiр, а Пилипа - бах! бах! - i нема.
- I вас тут часто?
- Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, знаєш.
- Б'ють?
- Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затримується. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип...
- А ти давно тут? - поцiкавився Андрiй.
- Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Знаєш, що таке кранк?
- Хворий?
- Хворий - це по-нашому. А кранк - це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись.
Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру,
- Що це в тебе? - злякано одступав назад Коваленко.
- Метикувать треба! - усмiхнувся Аптропов. - Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком - чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць заживає, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана - i так далi.
- А не нудно лежати тут одному? - поцiкавився Андрiй.
- Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, - похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою. - Бачив оце?
Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiлої кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них.
- З пiдручних матерiалiв, - гордо пояснив Антропов. - Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка - мої руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо.
- Виходить, мiсiонером став? - осудливо сказав Андрiй. - Забезпечуєш тубiльцiв символами християнської вiри?
- А що ж, накажеш їм, може, п'ятикутнi зiрки продавати? - насмiшкувато глянув на нього Антропов. - Чи серпочки й молоточки випилювати?
- Є команди, де й це роблять.
- Команди такi є, та нас там нема, - похитав головою Сашко. - А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель - колишнiй бухгалтер.
- То й що, як бухгалтер?
- А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Викликає для iндивiдуальних бесiд, обiцяє хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збирається утiкати.
- I тебе спокушав?
- Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда - неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його знає, може, й провокаторiв присилають.
- Це ти не на мене натякаєш?
- А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. Приїхав у офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав, що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру.
- Дурень ти, - спокiйно вiдповiв йому Коваленко.
- Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, - заспокоїв його Антропов. - А щодо моїх хрестикiв, то що ж вдiєш? Я теж жити хочу.
- Жити всi хочуть, - зауважив Андрiй.
- Це вiрно, але що ж ти вдiєш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти їсти хочеш?
- Дивне запитання.
- На, ось у мене тут хлiбця трохи є. Та бери, бери, не гордись. Я тут ще одного сибiрячка пiдгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечерi. Вiн буде по лiву руку вiд тебе спати. А я по праву. Щоб тобi не було в нас скучно.
- Я скучати не вмiю.
- Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибiжать з роботи, посьорбають баланди - й одразу ж спати. Двома словами не перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзi. Та що там - це каторга i є. Гiрше каторги.
Антропов балакав i балакав. Вiн пропонував Андрiєвi то сiль, до хлiба, то воду, яка зберiгалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися краєвидом, який одкривався з вiконечка, допомiг влаштуватися на тiснiй, колючiй постелi. Очi в Антропова були синi-снi, якiсь дитячi, i Андрiєвi чомусь ставало легше на серцi, коли цi очi хлюпали на нього своїм синiм теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо, наповнюючи невеселу кiмнату гомоном, рухом i якимсь особливим, людським затишком.