Валя бачить здаля ніби знайому постать чоловіка, який стоїть на стежці через колію залізниці й пильно на щось дивиться. Валя придивляється і впізнає, хто це. Безперечно, він. Та чого ж він стоїть стовпом? Може, забув, куди йти, й не може спитати, бо ніхто не знає німецької мови.
І Валя поспішає на допомогу, ловлячи в голові за хвости потрібні слова чужої мови, що вперто розлітаються, як налякані котом горобці.
— Добрий ден, товаришу! — каже вона, трохи запнувшись, чоловіковій. — Чого ви тут стоїте? Може, не знаєте, куди йти?
Чоловік обертається на голос дівчини. В нього обличчя, як у людини, яку одірвали від думок. Аж ось його освітлює привітна посмішка. Він пригадав Валю. Ще позавчора, в день його приїзду на завод, старший інженер познайомив його з цією дівчиною, сказавши:
— Це наш молодий спеціаліст і ентузіастка в справі вивчення іноземних мов. Вона вам допоможе ознайомитися з нашим виробництвом.
Але в ту мить до них підійшов один інженер, що теж знав німецьку мову, і старший інженер передав йому іноземного фахівця.
Валя тільки зітхнула. Що зробиш? Вона ще не інженер. А їй так хотілося поговорити з іноземцем, докладно розпитати його про успіхи техніки за кордоном, показати наші успіхи. Ходити по заводу з ним і показувати — оце наше все, наше…
— Ні! Дякую. Я знаю, куди йти, товаришко, — відказав Валі іноземець, трохи запнувшись на «товаришко» — не звик ще до слова, — просто дивлюся на ці будинки. Вони так відрізняються від інших. Вони, видно, не ваші. Я їх упізнаю. Такі будинки я бачив у Фландрії.
Валя дивиться на будинки і спалахує від сорому за цю стару частину робітничого селища.
— Так, так, — похапливо каже вона, — ці будинки збудували ще бельгійці. Ми таких не будуємо. Наші — світлі й просторі. Подумати тільки: в цих бельгійських будинках усередині зовсім темні кімнати, мало вікон.
І Валя замовкає, бо слова знову горобцями розлетілися. Вона дивиться на незграбні, важкі, старі будинки, що розсілися печерицями, і їй хочеться одірвати від них очі іноземця. Нехай він обернеться і гляне на нові, на наші будинки.
Іноземець відчуває думки дівчини. Він каже:
— А мені іноді цікаво подивитися на ці будинки.
— Чому? — здивовано питає Валя. — Вони ж такі негарні, непривітні.
Валя підозріло дивиться на іноземця, чекаючи на його відповідь. Може, він почне вихваляти свою стару буржуазну Європу? Так вона йому покаже. Вона вщент розіб'є його й доведе, де правда, — в старому, чи в новому.
— Ви маєте рацію, — каже іноземець. — Ці будинки гидкі. Вони темні всередині. Вони такі, як той світ, що з нього я видерся. І я дивлюсь на ці будинки, як колишній каторжник на кайдани. Тяжкий спогад, і одночасно в серці радість, що це в минулому.
Валя схвилювалася. Цей іноземець — справді товариш.
— Ви — політемігрант? — запитала вона. Іноземець сумно посміхнувся.
— На жаль, ні, — відказав він. — Ще місяць тому я нічогісінько не розумів у політиці. Та й тепер ще ледве розбираюся. Однак я втік з батьківщини в СРСР.
— Чому? — спитала Валя.
В її голосі цікавість переплелася з розчаруванням. Шкода, що він не свій. У нього такі розумні очі й тонке, приємне обличчя… Чого ж він утік?
— Якщо вас цікавить, я скажу, — відповів іноземець. — На батьківщині я втік з лікарні психічнохворих, куди мене запроторили за те, що я зробив винахід…
І Фріц Грубер розповів Валі Ковальовій свою історію. Розповів і про те, як він утік від переслідувачів, коли заходив додому по свої зошити, як потім у розпачі думав про самогубство, бо загинув йог винахід, як поклав собі спробувати знову взятися за роботу, зробити ще раз свій власний винахід і для цього поїхати до СРСР. Якби йому не вдалося виїхати, він убив би себе. Йому пощастило. В СРСР його прийняли привітно. Дуже привітно. Він ніколи не міг собі уявити, щоб так шанували вчених. Правда, і в Європі їх шанують. Але там це тільки лицемірство. «Пан доктор, пан доктор», а коли що, то й хапають, як бачите, пана доктора до лікарні для божевільних. Його хотіли залишити в Москві в Інституті скла. Але він сам попросився на виробництво. А що, як йому так і не пощастить відновити свій винахід? На виробництві він принаймні добре поставить лабораторну роботу. Отак він опинився в Донбасі, на цьому великому заводі.
Валя слухала Груберову історію, як казку, жадібно розпитуючи його про винахід.
Розмовляючи, вони йшли повз залізницю широкою вулицею робітничого міста. Вже проминули старі будинки. З обох боків здіймалися то будівлі заводів, то великі нові житла робітників, далі виднілися менші індивідуальні будинки. Всі вони були світлі й привітні порівняно з похмурими старими будівлями.
Валя зауважила це Груберові.
— Бачу, — відказав він. — Я все бачу. Я ніби вдруге народився.
Вже сонце хилилося на захід. Його скісне проміння заплуталося в стовпах диму від домен. Вони саме проходили повз металургійний завод.
— Куди ж це ми йдемо? — схаменулася Валя. — Ви ж, мабуть, ішли до ітеерівської їдальні обідати?
— Я вже обідав, — сказав неправду Грубер: йому хотілося ще побути з цією розумною сіроокою дівчиною; цікаво поговорити з нею; вона так не схожа на тих жінок, яких він знав на батьківщині.
— Може, ви йшли обідати? — схаменувся він.
— Я вже обідала, — сказала неправду Валя: їй хотілося ще побути з цим іноземцем; цікаво поговорити з ним про його винахід, до того ж практика німецької мови…
Замість обіду, вони вдвох вечеряли тоді, як уже сонце зайшло. Умовились, що будуть часто зустрічатися. Валі це корисно: добре навчиться німецької мови. В подяку вона навчить Грубера російської або ж української.
Після вечері Валя пішла на роботу на нічну зміну. Вона працювала коло скловарної ванни. Стежила за сигнальною апаратурою.
Вночі на роботі Валя думала про Грубера, про його винахід. Він їй не розповідав про свої мрії, про свою кришталеву добу людської історії. Відтоді, як він втратив свої зошити й не мав певності, що знову доб'ється свого винаходу, Грубер соромився розповідати про свої заповітні мрії. Він коротко й сухо виклав Валі те, що добре пам'ятав, — як на Зіммелевому скляному заводі варили його скло. Однак і цього було досить.
Думки про незвичайне скло не відступали од Валі. В них немовби відбивалися її мрії про світлі скляні будинки, міста і села, про чудовий кришталевий край.
НОВИЙ СВІТ
Валя не стерпіла…
«Недобре це, — казала вона собі. — Грубер тільки мені розповів про свій винахід. Я не маю права говорити про нього іншим».
Але треба було сказати. Треба, щоб Грубер знову почав працювати коло свого винаходу. А він тимчасом запально взявся за організацію заводської лабораторії. Правда, це робота дуже важлива. Та хіба ж менше значення має те чудесне скло, що його за Груберовим методом виробляли в старому Зіммелевому заводі? Валя добре уявляла собі цей завод: снігові верховини в місячному сяйві, темні сосни, ніби вартові-велетні, а на старому заводі — горшки з чарівним склом. Якби ж то Груберові пощастило пригадати свій винахід… Але ж на це йому потрібен час і спокій.
Валя пішла до Діденка — секретаря парткому. Він мусить дати пораду…
Вислухавши Валю, Діденко задумався. Він знав, яке місце посідає в науці Грубер, цей молодий, але вже відомий і за межами своєї батьківщини вчений. І коли він сказав Валі, що є змога варити скло без вогню, то це не фантастика. Колектив заводу працює над удосконаленням технології виробництва скла. Чому б їм не об'єднати свої зусилля?
— Треба допомогти Груберові, — сказав твердо Діденко.
Валя добре знала секретаря парткому. Знала вона, що тепер їй можна йти собі: справу буде полагоджено. Розпитувати, як це буде зроблено, не треба. Діденко сам покличе її.
— То — бувай! — сказала Валя, збираючись іти.
— Чекай, — затримав її Діденко, — ходім до директора. Я хочу, щоб ти йому сама розповіла про Грубера…
Директор не так близько взяв до серця справу, як Діденко. Чудесне скло, про яке розповіла Валя, не було новиною для нього. Роботи по його винайденню провадились і в нас, але, дбаючи про виконання заводом виробничих завдань, директор ставив найвище те, що потрібно сьогодні ж. Проте він не заперечував.
— Треба познайомити Грубера з Васюченком, — сказав він, висловлюючи те саме, про що думав Діденко. — Тільки цей хлопець дуже завантажений. Він же не тільки найкращий хімік, а й найкращий організатор. Головний інженер без нього як без правої руки.
— Ну що ж, — сказав жартома Діденко. — Треба заборонити Васюченкові писати вірші хоча б на півроку. Тоді він зможе і в головного інженера працювати, і в лабораторії.
Всі засміялися. Кожен знав цю маленьку слабість Васюченка: людина надзвичайної працездатності, прекрасний інженер, він у вільний час цілі години сидів над клаптиком паперу, складаючи свої вірші, які потім приносив до редакції заводської багатотиражки та редколегії цехових стінгазет. Одні казали:
«Ох, якби не ці вірші, то мали б ми не одного, а двох Васюченків. Такий працьовитий хлопець, і така шкода — марнує час».
Інші заперечували:
«Облиште! Треба ж хлопцеві культурний відпочинок мати. Може, саме він і дає йому силу так добре працювати…»
— Поговоримо з Васюченком, — сказав директор і викликав його в кабінет.
— Що? — запротестував молодий інженер, коли Діденко сказав йому, щоб він облишив свої вірші. — Та я самому Олексію Максимовичу напишу, та це ж… Слухай, Діденко! — перейшов хлопець на благальний тон. — Я ж досі думав, що ти порядна людина, а виходить — помилився. Як ти можеш вимагати це від мене, коли партія приділяє таку увагу розвиткові нашої літератури?..
— Яка без Васюченкових віршів, безперечно, занепаде, — підхопив Діденко. — Ну, годі жартувати. Давай серйозно…
І Діденко розповів молодому інженерові про Грубера, про його винахід. Васюченко захопився.
— Це ж саме те, над чим я тепер сушу голову. Тільки у мене поки що не виходило. А тепер… Заради цього я й справді можу півроку зачекати з поезією, — сказав він. — Це ж якась казка! Кришталевий край… Я напишу такий вірш!
Директор, Валя і Діденко засміялись: от запеклий поет!..
— Зачекай-но! — спинив його Діденко. — Не треба роздзвонювати скрізь про цю роботу… Не забувайте, що загрожувало Груберові у зв'язку з його винаходом.
— Розумію… — серйозно сказав Васюченко.
Васюченко працював у лабораторії з таким самим запалом, з яким складав вірші. Перші дні Грубер дуже зрадів помічникові. Васюченко був знаючим і здібним інженером, питання, якими він займався, і справді виявилися дуже близькими до винаходу Грубера, до того ж молодий радянський інженер непогано володів німецькою мовою. Це полегшувало спільну справу. Але згодом у Груберовім серці виник сумнів: чи не приставлено Васюченка до нього за наглядача? Може, йому як іноземцеві не довіряють? Саме на той час у газетах сповіщалося про викриття шкідницької організації в Донбасі, що в ній було й кілька іноземних спеціалістів. Яке нахабство, яка чорна невдячність так підло використати гостинність цієї країни, так негідно відповісти на ту увагу, на те піклування, яке виявляє вона до іноземних спеціалістів! Адже ні одна країна в світі не ставиться до іноземців так тепло, так привітно. «Таки правда, дійшов капіталістичний лад свого краю, розклався він остаточно, коли втратив останні краплі людської моралі», думав Грубер, по-своєму розуміючи події, ще не знаючи, що так звана людська мораль — поняття, яке вимагає докладного розгляду, бо ж нема загальнолюдської моралі, а є мораль класова… Так чи інакше, але ж він щиро обурювався з шкідницької роботи деяких іноземних спеціалістів, поклавши собі віддати всі свої сили тому класові, який так тепло поставився до нього. І йому було безмежно боляче думати про те, що, може, його підозрівають, йому не довіряють і ставлять над ним наглядача. А Васюченко своїм палким і щирим бажанням взяти на себе якнайбільше роботи все більше роз'ятрював його сумніви. Виходило, ніби й справді Грубера хочуть усунути від роботи. Він уже збирався піти до директора заводу й мужньо сказати, нехай його звільняють, бо після викриття шкідницької організації та виявлення в ній іноземців довір'я до них не може бути. Що буде, те й буде. Грубер повернеться на батьківщину й там загине від помсти Шварцберга…
Однак та ласкавість, привітність, з якою ставився Васюченко та й усі на заводі до Грубера, суперечили таким гадкам. Ні, безперечно, ставлення до нього аж ніяк не змінилося…
Грубер часто зустрічався з Валею. Ніби випадково вони сходилися то в їдальні, то в бібліотеці. І в одну з цих зустрічей Грубер сказав Валі про свої сумніви.
Дівчина дуже схвилювалась. Вона ніяк не сподівалася цього. Не довго думаючи, вона про все розповіла вченому. Червона від сорому, що вона без дозволу Грубера розповіла про його винахід, Валя чекала на його докори. Грубер довго мовчав. Нарешті, голосом, у якому бриніло глибоке хвилювання, він сказав:
— Ходімо до товариша Діденка й до директора!.. Валя глянула на Грубера. На його обличчі відбивалася буря переживань.
— Ходімо, — задзвенів чи то від радості, чи від тривоги голос Валі.
Діденко саме був у директора. В них відбувалася ділова розмова, але Грубера й Валю вони прийняли одразу.
— Товариші, — почав Грубер українською мовою: він дуже хотів висловити зараз свої почуття безпосередньо, без перекладу. — Я скажу вам… так: у вас зовсім новий світ…
Далі йому забракло слів.
— Перекладіть! — звернувся він благально до Валі, і Валя, хапаючи слова на льоту, переклала:
— Я допускав думку, що знайду у вашій країні найбільше щастя, яке я собі уявляв, — знайду змогу служити моїй улюбленій науці. Але ж я ніколи не сподівався того, що мені тепер відкрилося: виходить, що й для вас наука — найвище в житті. Інакше я не можу зрозуміти того піклування, яким ви мене оточуєте…
— Скажи йому, Валю, — не втерпівши, перебив Груберову промову та її переклад Діденко. — Скажи, що тут нема нічого дивного. Адже наука допомагає нам будувати соціалізм, вона для нас необхідна.
Валя переклала.
— О, я все розумію! — вигукнув захоплено Грубер. — Я ж кажу — у вас цілком новий світ. Все у вас по-новому. От і з моїм винаходом: на своїй батьківщині я працював коло винаходу сам, тримаючи його в секреті. А тут у вас я хочу добитися цього винаходу спільно з вашими інженерами, з робітниками, з молоддю…
Директор і Діденко посміхнулися, коли Валя їм переклала цю Груберову пропозицію. Директор попросив Валю перекласти Груберові, що і в нас він може робити свій винахід сам і дістане за нього особливу нагороду. А Діденко, не чекаючи, поки Валя це перекладе, простягнув руку Груберові, щиро, по-товариському, потиснув її й сказав:
— Перекажи йому, Валю, що він, видно, свій хлопець і що ми радо приймаємо його пропозицію працювати спільно з нашими спеціалістами, з нашою молоддю…
Більше нічого не сказав Діденко. Він одійшов і відвернувся до вікна, щоб приховати своє хвилювання. Давно в його робітничому серці, як і в серці кожного свідомого пролетаря, жили два почуття: любов і пошана до представників науки і біль від усвідомлення того, що їх роботу в капіталістичному світі часто використовують на шкоду трудящим.
«Як добре, що у нас цього немає! — часто думав Діденко, і щоразу його охоплювала глибока радість. — Це доказ нашої перемоги, нашої сили».
Світло посміхаючись, Діденко слухав, як Грубер викладав свої міркування про роботу з молоддю.
— Що ж, — сказав він весело, коли спитали про його думку. — Товариш Грубер висловив багато цінного.
Перш ніж Валя переклала, Грубер зрозумів, що Діденко назвав його товаришем. Це слово нагадало Груберові невеличку гірську станцію, газетяра-комуніста, газету, в якій «пишуть правду», і тепло стало на серці в молодого вченого. Як у рідній сім'ї, відчув він себе тут, у Країні Рад, на радянському заводі.