І Валя розповідала:
— З рафінажного відділу скловарної ванни-печі, тобто з того відділу, де розплавлене скло остаточно проварюється та очищається, розтоплена маса крізь особливі протоки потрапляє до каналу Фурко. Тут скло підігрівають, щоб воно не стигло. На відстані приблизно трьох метрів одна від одної ставлять над каналом машини, щоб витягнути вгору скляну стрічку. Канал угорі накритий камерою, що має склепіння. Машини встановлюють у прорізі цього склепіння.
Скляну стрічку витягують за допомогою спеціального човника з щілиною посередині. Човник давить на скло, і в щілині воно підіймається. Спочатку на човник опускають залізну раму з цвяхами, щоб до неї причепилося скло, видушене крізь щілину човника. Раму піднімають. Скло тягнеться стрічкою. Стрічку з двох боків підхоплюють вальці машини. Вони розташовані парами вгору, заввишки аж на три поверхи. Що вище, то скло твердіше. Вгорі одрізують раму, і скло йде суцільною безконечною стрічкою. Од неї відрізують куски бажаного розміру. Стрічка на краях товстіша. Ці краї одрізують. От і вся машина Фурко, — закінчила Валя.
Грубер посміхнувся.
— Швидко ви розповіли, — сказав він, — ми тільки почали оглядати машину. Що, й доповідь у вас буде така коротка?
— Та ні, — засміялася Валя, — на доповіді я докладно розповідатиму про деталі машини. Вам це нецікаво. Та й не можу я розповісти хоч би про механізм вальців, що власне і складають машину, не накресливши плану їх чи то на дошці, чи на папері. Моїм слухачам, робітникам, що працюють на цій машині, рисунки, правда, не дуже й потрібні, бо вони щодня бачать її. Треба тільки пояснити їм призначення деталей і їх взаємодію. А вам я не можу пояснювати без рисунків.
— А ви мені показуйте в натурі, — попросив Грубер, бо йому приємно було слухати пояснення Валі, хоч він. цю машину давно вже знав.
— Добре, — згодилася Валя, — от перед нами одна з машин Фурко. Ось відрізок каналу, з якого машина витягає скло. Оці виступи — камера, де горить газ, що підігріває скло в каналі. Між виступами ви бачите контрольне вічко. Гляньте крізь нього.
Грубер слухняно глянув крізь синє скельце у вічко, за яким у камері машини тяглася вгору ще червона стрічка скляної маси. Вище, над каналом, вона вже була звичайна. Скло вже остигло. Тут, угорі, пильно стежили за стрічкою на вальцях. Час од часу майстер хапав довгу тріску, запалену з одного краю, і припікав стрічку.
Коли в стрічку потрапить камінець, — пояснювала Валя, — скло зараз же тріскається й щілина тягнеться та й тягнеться вздовж стрічки, псуючи її, аж поки отакою тріскою, сірником, як кажуть на скляному заводі, не виведуть щілину на край стрічки. Виводиться щілина на край тому, що скло від вогню тріскається і щілина йде за вогнем. Отож, як прикласти запалену тріску до щілини від камінця, можна ту щілину вивести на край.
— Зрозуміло, — відгукнувся Грубер. — А як буде з щілиною в склі нового виробництва, коли його отак само витягати буде машина? Воно ж бо не боятиметься вогню й не буде від нього тріскатися.
— От тобі й маєш, — засміялася Валя, — самі собі вигадуєте клопіт. У вашому склі, напевне, не буде камінців, бо тепер вони лишаються в масі скла саме через нерівномірність процесу розтоплення скла вогнем. Ми ж не можемо, так би мовити, перемішати вогонь з розтопленою масою, ми її нагріваємо з боків, згори. А тепло, про яке ви говорите, — хімічне, внутрішнє, воно в самій шихті чи в розтопленій масі. Через це у новому склі, певне, ніколи не буде таких вад, як тепер, коли скло варять. Та й ваше скло, мабуть, краще на шибки вальцювати, а не витягати стрічкою.
— О товаришко Валю!.. — вигукнув Грубер. Він уперше назвав її на ім'я і сам з цього здивувався. — Ви розумієте мій втрачений винахід, певне, краще за мене.
— Бо він мені дорогий, — відказала Валя, — він дорогий мені так само, як вам, так само, як…
Валя спинилася й почервоніла від того, що вона хотіла, не подумавши, сказати. Вже давно її почуття до Грубера перейшло межі товариської приязні та пошани. Однак хіба ж годиться про це казати йому? Навіщо йому, молодому вченому, її дівочі почуття?
Грубер бачив, як дівчина засоромилася. «Невже?» ворухнулася в нього надія… В цю хвилину вони вже були там, де нарізали готові шибки. Важко гойдалися великі листи, що вийшли з машини без вад, дзеленькотіли дрібніші шибки різного розміру, нарізані тоді, коли стрічка тріскалася. Скрізь стояли стоси шибок. У масі вони були блакитні. І ця блакить, ніби шматки весняного неба, сповнювала велике пріміщення. Саме цієї миті сонце, видершись із клаптів хмар, ударило землю золотими весняними стрілами. Стріли пробили вікна заводу й розсипалися на блакиті шибок. Чари весни торкнулися Грубера й Валі. Обоє мовчали. Грубер хотів спитати Валю, що вона мала сказати. Валя це відчувала й сердилась на себе й за те, що вона не дотримала слова, і за те, що, почавши говорити, побоялася кінчити. Кінець кінцем, вирішила вона, треба завжди говорити правду, і сміливість узяла гору над традиційною соромливістю.
— Я хотіла сказати, — вимовила дівчина, — що ваш винахід мені так само дорогий, як і ви…
І замість втупити очі в землю, дівчина на мить сміливо глянула на вченого. В її чудових сірих очах було написано: робіть собі, що хочете, й думайте, як хочете, а я не боюся.
— Це велика радість для мене, — тільки й міг вимовити стиха Грубер.
І раптом його вираз обличчя дивно змінився. В очах засвітилася гостра думка, й брови напружено нахмурилися.
— О! — здивовано вигукнув він потім і, вихопивши з кишені записну книжку, почав щось хутко записувати.
Валя завмерла. Грубер стояв поруч, і вона бачила, що він пише.
— Валю, — сказав Грубер, кінчивши записувати, — я пригадав формули тих хімічних процесів, що відбуваються під час утворення скла. Вони допоможуть розкрити нові способи виробництва скла…
Вчений це вимовив тихо. Але грім переможних фанфар бринів у його голосі.
ДИВОВИЖНІ ЛІТАКИ
Піонерка Ліна мешкала в одному з нових будинків на околиці великого промислового міста, коло парку, і тому парк був для неї звичайним місцем розваг і відпочинку.
Недалеко від парку — аеродром. Повітряні кораблі часто підносяться й знижуються над парком. Ліна кожний раз, як гудів у повітрі мотор, задирала голову, і її кирпатий носик стирчав догори, аж поки літак не зникав з поля зору. Особливо подобалося дівчині, коли літак летів зовсім низько. Він тоді був такий великий, такі могутні були його крила, а головне — можна було все роздивитися.
Ліна вже добре знала літаки. Вона чимало читала про них, пробувала навіть прочитати товсту книжку про літаки, написану зовсім не для дітей. Книжки Ліна не подолала, але зрозуміла, що їй треба ще багато вчитися, і тоді вона зможе читати такі книжки. А вони Ліні дуже цікаві, бо дівчина за всяку ціну хоче знати літаки й стати пілотом, щоб літати над парком на величезних крилах і робити в синій височині карколомні вправи, від яких аж серце спиняється в того, хто на них дивиться з землі.
Цього весняного погожого дня Ліна по обіді, як звичайно, побігла з подругами погуляти до парку. Навколо було якось незвично тихо. Не видно й не чути було літаків. Чому? Навіть дивно.
Та ось почулося так добре знайоме гуркотіння. Літак здіймався вгору. Один, другий, третій…
Ліна схопилася й, задерши голівку, чекала. Зараз над парком попливуть велетенські стальні птахи. Проте їх щось не видно було, хоч мотори ревіли зовсім близько, над головою. Ось вони раптом вщухли…
«Літаки сідають, ледве піднявшись», думала Ліна.
Дівчина наставила вуха. Ось зараз знову загудуть переривчасто мотори. Та ні. Нічого не чути. Що за причина?
Ліна побігла через парк до аеропорту. І раптом почула, як десь, певне, дуже високо, знову загуділи мотори. Що за диво? Досі Ліна знала, що літаки планують униз. А тут виходило, що вони планували вгору. І, головне, де ж вони, де?
Марно дівчина вдивлялася, напружуючи свої оченята. Нічого вона не бачила, крім весняної блакиті та чудових сріблястих хмар у ній.
«Може, літаки сховалися за хмарами? — міркувала Ліна. — Може, крізь хмари не чути й моторів?»
На жаль, Ліна не могла вирішити, як високо летять сріблясті весняні хмари, й тому не знала, чи можуть сховатися за них літаки.
І раптом знову зовсім близько загуділи мотори. Цього разу дівчина була в такому місці, що дерева ніяк не могли сховати від неї літаків. Де ж вони гудуть?
Ліна навіть протерла очі. Чи не спить вона, чи не марить? Чи, може, щось з її очима сталося і вона не бачить через це літаків?
Дівчина озирнулася. Дехто з перехожих, так само, як і вона, шукали очима в небі літаків, розгублено крутили головами на всі боки і не знаходили їх.
Зовсім спантеличена, Ліна побігла до аеропорту, сподіваючись, що там вона знайде ключ до загадки. Вона підійшла майже до самої огорожі і, щоб краще було видно, вилізла аж на дерево. Великий майдан, з якого стартували повітряні кораблі, був перед нею мов на долоні.
Від того, що Ліна тут побачила, їй аж моторошно стало, таке це було дивовижне, загадкове видовище. Вона виразно бачила, як льотчик, що йшов доріжкою, зупинився, зробив кілька кроків угору, ніби йшов по повітрю, мов по драбині, і раптом зник, наче розтанув. Потім загудів мотор, так, як гуде, коли літак розганяється. І раптом ущух. Але за хвилину Ліна почула, як над її головою засвистіли крила літака. Невидимий літак стартував без мотора!
За цим літаком полетіло, очевидно, ще декілька, такі ж таємничі й здатні літати без моторів.
Надивившись вдосталь на це таємниче видовище, Ліна, зовсім приголомшена дивом, забувши про подруг, почвалала додому. По дорозі вона згадала стару казку, яку чула від своєї бабуні, — казку про чарівну шапку. Надіне людина таку шапку, і враз — нема людини, не видно, вона ніби розтанула. Чи не було у пілотів цих чарівних шапок? Ну, а літаки, так ті теж зачаровані. Чарівною шапкою торкнулися, 1 вони стали невидимі.
І Ліна почервоніла від своїх думок. Хіба ж не сором їй, піонерці, таке вигадувати? Вона ж бо добре знає, що то тільки казки. І не може бути на світі ніяких чар, ніяких чудес, крім того, що робить наука. А може, наука вже дійшла до такого рівня, що робить невидимі речі? Хто б це міг сказати Ліні? Та хто ж інший, як не старший брат Микола? Він уже студент. Студент хімічного інституту. Він усе знає.
І дівчина стрілою полетіла додому.
— Здорово, коза! Куди мчиш? — зустрів її брат Микола на порозі квартири. Він саме виходив з дому і мусив підхопити дівчину на руки, щоб вона не влучила йому головою просто в живіт.
— Миколо, ти куди йдеш? Лишайся вдома, я в тебе маю щось спитати, — похапцем благала Ліна брата.
— Може, потім спитаєш? Мені зараз ніколи, — відказав Микола.
— Ой Миколо! Я швиденько. От сідай лишень та послухай, що я тобі розповім, — тягла Ліночка брата до кімнати.
— Ну, кажи вже, та швидше, — лагідно згодився той, сідаючи на канапу поруч із сестрою.
Ліна розповіла про те, що вона бачила на аеродромі. Микола замислився.
— А таки справді цікаво, — вимовив він. — Шкода, що я не можу побачити всього цього на власні очі. Що ж воно за винахід такий? — міркував він. — Може, літаки збудовані з якогось прозорого металу? Але це абсурд, Усі метали, які ми знаємо, непрозорі. Та й не можуть бути прозорими по своїй природі. Але, нехай уже, припустімо, що це так. То як же з пілотами? Людей же ніяк не можна зробити прозорими.
— А може, Миколо, вчені винайшли щось подібне до казкової чарівної шапки? — висловила свою думку Ліна. Микола посміхнувся.
— Ні, сестричко, — сказав він, — казкова чарівна шапка з погляду науки є цілковитий абсурд. Прозорість чи непрозорість предметів залежить від речовини, що становить предмет. Як ця речовина прозора з природи, наприклад, скло, то й предмет буде прозорим. Змінити непрозорість предмета на прозорість, це значить змінити саму речовину, що її становить. Це все одно. Що, скажімо, обернути залізо на золото.
Ліночка нахмурила брови, стараючись зрозуміти брата.
— Прозорість залежить від того, як заломлює речовина проміння світла, — казав той далі, забуваючи, що Ліні ще не під силу його пояснення, — тобто, це одна з основних ознак речовини, це її властивість, одна з сторін її єства, що має ще інші сторони. От, скажімо, цей круг, — Микола взяв з столу блюдце з-під склянки для води й, показуючи сестрі, провів пальцем по обідку. — Цей круг має зовнішній бік — вигнутий і внутрішній — увігнутий. Чи можуть вони один без одного існувати? Або візьми ціле блюдце. Ось воно з цього боку увігнуте, а з цього опукле. Чи може ця увігнутість існувати без опуклості? Розумієш, мала?
Ліна ще більше нахмурила брови. Від напруження аж засопіла, але все ж, щиро кажучи, нічого не зрозуміла.
Микола засміявся.
— Ну, годі тобі старатися. Я бачу, що не зможу тобі як слід пояснити, чому чарівної шапки не може бути, — сказав він. — Ходімо краще, покажеш мені це чудо. Я категорично не припускаю перетворення непрозорих предметів на прозорі, отже, ми мусимо щось побачити.
Але літаки вже не літали, і Микола подумав, що Ліна просто щось переплутала. Бо хто ж, справді, може допустити, що є якісь невидимі літаки?
Та незабаром Миколі довелося змінити свою думку. На військовому параді в день 1 Травня вулицею міста пройшла колона… невидимих танків. Усі з цікавістю чекали на появу колони… Вже було чути її гуркіт, що швидко наближався.
— Тепер диви, зараз танки налетять, певне, з якоїсь бічної вулиці, бо щось на головній їх не видно, а вже мусили б показатися, — казав Микола сестрі.
— Ой, щось цей гуркіт дуже не схожий на гуркіт танків.
Люди не бачили їх, але з гуркоту і двигтіння землі могли судити, що потужні машини проходять зовсім близько біля них. Де ж вони, що їх не видно? Двигтіння грунту ставало все дужчим, і гуркіт — чудний гуркіт ніби важких черепків, що тисячами падали на грубий килим, — ішов на них. І раптом в обличчя людей, що стояли на панелі, з порожньої вулиці війнуло вітром, як буває, коли близько пролетить авто.
Щоправда, дехто помітив перед собою якесь чудне мигтіння неясних, ледь-ледь помітних контурів. Часом тут і там на мить щось тьмяно блимало, а потім знову ніби порожнеча, сповнена рухом і чудним гуркотом порожнеча.
Та ось усе це зникло. Вулиця вже була справді порожня. І тоді настала мертва тиша. Здивована вкрай публіка ніби скам'яніла. Це тривало з хвилину. Потім люди почали голосно обмінюватися враженнями.
— Оце я розумію, оце так техніка, — голосно казав високий сивий чоловік. — Нехай тепер тільки сунуться до нас. Ми на них, як грім, як блискавка з ясного неба. Не побачать, не зчуються, звідки вдаримо…
Очі в старого запалали від молодечого завзяття. Бурхливими вигуками співчуття зустріли в натовпі його слова. Хтось заспівав пісню. Інші підхопили її.
Люди вийшли на середину вулиці й пішли стихійною демонстрацією…
— А я ж тобі казала, казала ж я тобі, — дзвенів, як кришталевий човник на хвилях могутньої пісні, голос Ліни, — казала ж я тобі, Миколо, що ми нічого не побачимо. Певне, наші вчені таки винайшли чарівну шапку, — кричала дівчина братові, маршируючи поруч з ним у колоні демонстрантів.
— Як, нічого не побачимо? Ми ж бачили непереможну силу нашої армії. Розумієш, Ліно? — схвильовано казав Микола своїй сестрі. — Щождо чарівної шапки, то, видно, ми й без неї чудеса вміємо робити…
Що це за чудеса, хлопець уже трохи зрозумів, як пролітала колона прозорих танків. Він встиг помітити дещо таке, що давало йому ключ до розуміння дивного видовища.
Ще краще за Миколу розумів це ставний, повновидий сивий пан, що стояв на балконі готелю «Інтурист», коли повз нього проходила імпровізована маніфестація. Одяг у пана виразно свідчив, що він іноземець. Довго дивився він, похмурий, на шеренги демонстрантів, що проходили хвилями, і, не дочекавшись кінця грандіозного походу, пішов з балкона до кімнати, грюкнувши дверима так, що шибки забрязкотіли, сів до стола й почав писати листа.