— Тут нема того, чого ти шукаєш! — крикнув він і прокинувся, щоб ніколи більше не прокидатись. Піддашшя з важких колод впало на нього.
А потім завалився увесь дім.
Власне, з якої причини завалився дім Олександера Домницького, ніхто не знав. Він згорнувся, ніби прочитана книжка, і від того усі відчули якусь полегкість. Прогниле дерево розтягли на паливо, а тіло слуги Петра так і не знайшли. Певно провалилось до пивниці, а звідти ще кудись. Осип, що зазвичай не ночував у дворі, ще сподівався, може, Петро встиг врятуватись. Однак брама була зачинена, продовжуючи охороняти руїну.
Минуло літо, настала осінь, але й вона минула. Нарешті явився Михайло на білому коні, а в Журавно сталася прикметна подія.
На саме Введеніє мали посвятити фігуру Діви Марії, виготовлену майстром Яковом із Флоренції.Правда, великих знавців різьбярства в Журавному не було, хоча чимало шляхтичів вчилося замолоду в Падуї, Болоньї, і бувало в Римі та у Флоренції, і бачили тамтешнє мистецтво, й могли порівняти. Але доки чоловік не полюбить камінь і не витеше з нього щось своє, хоч би стовпа, то не може вважатися знавцем. Так думали в Журавно, і ніхто не міг переконати в іншому: що є люди, які ніколи не тримали в руках долота чи пензля, а однак здатні оцінити, чого вартує той або той утвір мистецтва. Був, правда, ще один спосіб визначити, чи доста славна робота майстра: се скільки майстер бере за роботу. Тобто оцінка тимчасова.
Серед нудьги пізньої осені плелися різні чутки, розпалюючи цікавість у громаді.По-перше, інтригувала саме походження каменю, схованого у пивниці покійного Домницького за сімома замками. Ніхто не міг пригадати, звідки взяв камінь небаченої краси і білизни пан Олександер та яку ціну за нього заплатив: грошима, кров'ю чи, боронь, Боже, душею. Бо ж чули, що в інших краях за коштовний камінь брат убивав брата, король розпочинав війну.
По-друге, невідомо, чи можна з такого каменю робити фігуру Діви Марії. Так вважали найбільш забобонні журавчани, як наприклад, торговець худобою Стефан з Чорториїв, фундатор та опікун костелу, але не шляхтич, що позбавляло його в такім випадку вирішального слова. Однак, освічені люди вважали це цілковитою бздурою. Пан Олександер був чоловіком завжди поштивим, і лише після смерті двох синів та жони підупав духом і тілом.
По-третє, замовлення, може, й не дуже велике в масштабі Речі Посполитої, але важливе для самого майстра зі Флоренції, дивним чином вплинуло на нього самого. Уже півроку він трудився над ним, хоча надгробки, хрести, свічники, як і раніше, вилітали з його робітні як вареники з окропу в полумисок. До своєї комірчини, куди звелів перенести камінь, нікого не пускав. Там навіть не було вікна. Зрештою, фігура мала потім стояти в напівтемному костелі, і на денному світлі їй не залежало. Костел потребував оздоби,і ксьондзи гадали, що від присутності Наясвятішої Панни там стане ясніше, бо ж камінь білий як сніг.І чекали з великим нетерпінням.
Не бачив фігури і Яношик. Дав завдаток, а коли почали пліткувати, таки приїхав.І майстер з порога йому заявив: «Не в моїм звичаї, вашмосць, показувати незакінчену роботу. Ми домовились, що то буде Діва Марія зі святим духом у вигляді голуба. Нині в моді такі фігури.» Отже, маестро Яків заговорив навіть про моду, хоча ніколи не зважав на неї.
Підручні майстра теж не бачили фігури. Під кінець майстер навіть спав у комірці, кинувши туди на дошки оберемок соломи. Охороняв своє найліпше творіння. Уперше, на шістдесятому році життя на нього зійшов дух одержимості.Увійшов через серце, заволодів очима і руками, й між ними запанувала згода. Якесь чуття підказало йому, що не молитви потребує камінна душа, а дарів. І приносив до майстерні квіти, потім осіннє листя, дикі яблука й грона калини. Звісно, потай, бо встидався. Маестро аж помолодшав на виду, став лагідніший з челядниками. Не давав стусанів межи плечі, як раніше.
Але в тому не було жодного дива. Просто в чоловіку прокинулось те, що він мав завжди. Довго визрівало і проросло диким стеблом, трохи ушляхетненим наукою життя. Був кривджений — і сам кривдив, був зневажуваний- і сам зневажав, брав — і віддавав натомість. Та одержимість — це вогонь, який спалює чоловіка чи жінку, і сутність її не може збагнути той, у кому він ніколи не спалахував. Лише дві особи в Журавному могли б зрозуміти Якова: Олександер та його син Матвій. Вони б розповіли йому, що таке бути іншим, про почуття неісповідимої самотності, про розз'єднаність і страх втратити вогонь, котрий змушує концентрувати в одному напрямку волю, а коли вона досягає цілі — настає щось устократ гірше ніж смерть. Бо смерть милосердніша ніж тотальне спустошення, що є прірвою без дна, драговинням, пусткою, холодом пекельним.
Тому Яків не квапився, і не хотів слухати, щоб якось приспішити роботу. Той лицар у чорному більше не являвся, хоча Яків нераз серед ночі виходив надвір, дивився на місяць серпом і колесом, на купи каменю, обплутані мертвою травою, і пригадував ту ніч. Духи каменю, землі, повітря вилися довкруг нього, він відчував їхню присутність: здригався, озирався. Але нічого не бачив і не чув. Бо, зрештою, то була не його земля: скільки не тулитимешся, не зігріє як рідна мати. Та й байдужим був флорентійський заброда до всього, що не стосувалось його ремесла. Мусив триматися, як не корінням, то хоч гіллям, щоб знову не звіяло в чорну прірву безпритульності.Був уже немолодий, і охолов до жіночого тіла, стилетів, карт та інших пустощів. За тих півроку маестро нераз згадував молодість і думав, що, якби міг її повернути, то витратив би на пошуки чогось досконалого і прекрасного.
На світанку по білій землі привезли на возі дбайливо закутану фігуру і виставили на помості перед костелом для освячення, перед тим, як її мали внести до храму. Цілу ніч Яків не спав: полірував камінь, змивав водою, здмухував порошинки. Найліпші свічки горіли в комірчині, тіні перелітали з одного кута в інший, а старий маестро чувся так, ніби завтра він продасть Прекрасну Панну пихатому коротконогому шляхтичу, як отець продає дочку, брат сестру, а коханець коханку в дім розпусти. Такий світ, і йому, різьбяреві, дозволено було піднятися над ним, на одну мить, на висоту пташиного польоту, але не вийти за його межі. Не та в нього сила.І відтепер його життя покотиться донизу, як круглий камінь з горба. Потім він закутався у ряднину й ліг у кутку, подумавши, що добре було б тепер заснути і не прокинутись.
Усім хотілося подивитись на нову окрасу костелу, тому сніг довкола помосту швидко витоптали. Коли прибули ксьондзи з біскупом, шляхта, і сам Яношик з усім почтом, гайдуки швидко впоралися з хаосом, що в даному випадку було цілком доречно.
Нарешті зі статуї зняли білий лляний покров, біскуп під спів ченців наблизився до неї.Не кожен спершу помітив у долонях Марії голуба. Більше дивились на її лице. Воно сміялось як сніг під сонцем, таке саме оманливе й зухвале. Під схвальні вигуки біскуп махнув кропилом, свята вода потрапила на обличчя Діви, на її шию, рамена. врешті на голуба.І тієї ж миті голуб вирвався з її рук і злетів угору. Ті, що стояли ближче оповідали, ніби Найсвятіша провела його політ очима й ледь зітхнула. Але то, не могло бути правдою. Долоні мала стулені, як до молитви, звідки ж мав узятися там голуб.
Фігуру внесли до костелу, поставили на мармуровий постамент, і почалася відправа. Людське дихання наповнило костел. Стало тепліше.
Уночі маестро Яків отримав ще одну нагороду, окрім капшука з обіцяними флоринами: помер уві сні.І таким чином став поза межі світа сього. То було його потаємне бажання, ніколи не вимовлене вголос. Однак ті, що літають в повітрі й живуть під землею, знають, що кому потрібно насправді.
Частина друга: Ті, що літають в повітрі
Корчма коло Гніздичева
Той, кого ще вчора звали Матвієм (Матеушем) Домницьким, а сьогодні не усвідомлював себе ніким, лише раною на власному серці, став і для інших порожнім місцем. Лише золотий хрест на грудях, прикритий сорочкою, міг би нам про нього розповісти. Якийсь час він блукав полями та луками, просочуючись запахом зілля, роси і землі, на якій спав. Був би здичавів без людських голосів, якби у вухах йому не звучала музика, почута лишень один раз. Та вона встигла змінити його незворотньо, асоціюючись з образом пані, що її ця музика супроводжувала. Він тепер шукав не то музику, не то пані, сам не відав чого саме. Будь-якою ціною, і вже немала ціна була заплачена: смерть батька, руйнування родинного гнізда. Він нічого про це не знав, та й навряд чи воно б його зупинило. Жодного разу не подумав про те, що залишив за собою.
Трави не казали йому нічого, дерева відвертались. Птахи, вітер, хмари? Він не розумів тих знаків, що вони йому подавали. Лишалися люди, і Матвій пішов до них.
Якось надвечір, до корчми, що стояла при дорозі, не доїжджаючи ло Гніздичева, увійшов молодий хлопець. Був у самій сорочці з червоною плямою крові на грудях, та в штанях. Кочмар Іваниця одразу впізнав у ньому шляхтича, бо руки мав білі, а поводження, хоча й несміле, теж панське. Неважко було здогадатися, що хлопака потрапив у халепу, і, якщо догодити йому, можна отримати винагороду від родичів. Міг навіть втекти з турецького полону, по дорозі стративши пам’ять. Таке буває від пережитого. Не кажучи нічого, Іваниця всипав до миски юшки з грибами, звареної для нього самого. Хлопець гречно подякував жестом і заходився помалу їсти. Видно було, що шлунок йому стисся від тривалого голоду, однак помалу з’їв усе.
— З полону, вашмосць? — нахилився до нього корчмар.
Той довго дивився на нього, ніби не розумів, врешті кивнув. Корчмар злякався, чи той бува не німий, бо це значно ускладнювало справу. Бусурмани часом калічили невольників, відрізаючи їм язика.
— Ой, біда, біда! — похитав головою Іваниця. — Але нічого, вашмосць. Ото радість буде родичам, як дізнаються. Я маю коні, міг би пана відвезти завтра зрана.
Хлопець наче не чув, лише опустив голову й зіщулився.
«Чень не сирота? — ще більше розтривожився корчмар. — Або ще гірше — несповна розуму. Приб’ється, а потім не відстане. Узнати б чий він, сповістив би одразу.» Він скосив око на повалений пліт, а далі на шестеро бахурів, що позбігалися дивитися на дивного хлопця, міркуючи, з якої б то речі тато гостять його їхньою вечерею. А Іваниця тим часом уявляв, як втішені родичі щедро винагородять його за знайду: може, грішми, може, худобою. Він мріяв, а осмілілі діти приступали все ближче. Або когось з дітваків узяли б до двору.
Корчма була порожня. Не так далеко, при тій же дорозі стояла корчма Гриця. Пияк та розбишака, зате вдатний на язик. Та ще й мав молоду жінку. Тому до Іваниці потрапляли лише ті, хто не мав сили терпіти далі труднощі дороги, або самі хлопи. Зате шляхта не била горшки і писки один одному в його корчмі.Тож невідомо, кому ліпше велося. Казали, ніби Гриць купив у попереднього корчмаря ще й антипка, бо раз навіть корчма йому зайнялася, а далі вогонь погас. Кажуть, ніби зараз надійшла хмара, стала просто над кормою і залила пожежу. Чудо з чудес.
Іваниця не знав, що казати далі.Нарешті погляд його упав на закривавлену сорочку.
— Треба обмити панові рану, аби не запалилася. Піду принесу води, — мовив він поважно, почувши себе милосердним самаритянином, адже не Гриць, а він приймає у себе шляхтича, що утік з турецької неволі.А що? Гриць, може, й не розпізнав би у ньому шляхтича: вигнав би нещасного. Так-так, напевно би вигнав!
Коли Іваниця вернувся з мискою теплої води й полотном, а через плече мав перекинуту не нову, а чисту сорочку, то побачив, що дітиська обступили панича як курята квочку, а найменший Ясько сидить в нього на колінах і тримає в руці на ланцюжку золотий клейнот.
— Ану геть звідси! — визвірився корчмар. — Ясю, віддай панові клейнот, борзо!
«Гей, — подумав він, — по такій штуці можно пізнати, чия вона!» Подібного хреста, тільки срібного, він бачив у одного шляхтича, що підковував у нього коня. Джура казав, що усі лицарі мають такі клейноти з іменем, аби в разі загибелі можна було повідомити родичам. Корчмар кинувся як яструб до дітей, і це була його помилка. Старший, Микита, вирвав у малого ланцюжок і шаснув за двері.Ясьо заревів, а решта бахурів поховалися під лавки, бо у дверях з’явилася їхня мати з повним подолом огірків, що акурат несла з городу. Однак вона й не подумала спинити малого здрайцю.
Іваниця вибіг надвір, але Микита вже щез. Зразу за дорогою починався ліс, а на городі не було де сховатися. Не гаючи часу корчмар пішов тією стежкою, якою зазвичай ходилося по гриби.
Матвій обвів очима корчму: довгий стіл, лави, низький закурений сволок, піч.
— Ти чого розсівся, небоже? — гримнула дебела молодиця в брудній запасці. — Хочеш на дармицю їсти? Ану бери коновки й принеси води!
Вона була трохи підсліпувата, та й мислити так масштабно, як її чоловік, не вміла.
Матвій здригнувся від різкого звуку її голосу, підвівся й почвалав надвір. Перейшов подвір’я й опинився на дорозі, а відтак ноги самі понесли його назустріч долі.
Микита тим часом сховався за оборогом. і побачивши, куди пішов розгніваний отець, сховався у кущах. Він бачив, як з корчми вийшов панич і пішов дорогою в бік Жидачева. Ні, не відразу. Спершу постояв, пороззирався. Малий пригнувся, чи не його він шукає, шаснув у зарості ліщини, скотився у ярок, і побіг низом. Ні, згори його буде видно. Ліпше зайти далі в ліс. Він видряпався нагору, знайшов кілька товстих буків, за якими можна було сховатися. Спершу прислухався, чи не тріщить хмиз. Панич був босий, а тато в постолах. Ні, було тихо.
Микита сів під буком, розтулив затерплу долоню, намагаючись впіймати сонячний промінь. Ланцюжок так гарно обвився довкола його руки. Нарешті кволий промінець упав на блискучу поверхню хреста, і вона спалахнула, освітивши зелену напівсутінь. Він довго бавився клейнотом, нарешті повісив його собі на шию, пізнаючи дивне відчуття доторку металу до тіла. А коли відчув якийсь рух позад себе, було вже запізно. Майже запізно. Він рвонувся вперед й покотився по слизькому торішньому листі, керуючись інстинктом порятунку, властивим дітям та звірятам. Навіть не встиг злякатися, лише щось у животі стислося. Стаючи на ноги, почув крик:
— Борзо лапай, бо втікне!
Але не мав часу обертатися. Перед ним був яр, з якого він недавно вибрався, але в цьому місці було глибоко й стрімко. Хлопець знав, що на рівній стежці його наздоженуть чужі люди. Двоє, а може, й більше. Він чув різкий сморід немитого тіла й прілої соломи. Приїжджі казали, що в лісах ховаються здрайці, нападають на мандрівників, грабують, а потім вбивають, аби ті їх не впізнали. Йому не лишалося нічого, як скочити просто в яр, де між присипаним листям камінням сочився потічок. На один із таких каменів він і впав скронею, зачепившись об суху гіллю.
Двоє волоцюг, таких бідних, що не мали навіть ножа при собі, а лише грубі бучки, незабаром спустилися в яр і схилились над тілом. Шия в хлопця була вивернута, очі напівзаплющені, й він уже не дихав. З дна яру тягнуло холодом пивниці.Волоцюги дивилися не так на мертву дитину, як на золото, обвинуте довкола шиї. Що ж, у цьому світі золото вартує людського життя і не одного, — як сказав би сумно-іронічно пан Миколай Р. із Журавно. Щоправда, золота йому не бракувало, і легко було так казати.
Двоє волоцюг, викинутих життям на узбіччя, як стебла соломи, поховали тіло в ямі, вишпортавши її у товстому шарі змертвілого листя, обклали її зверху камінням, присипали знову листям, аби хлопця так швидко не знайшли, або й не знайшли взагалі.За ними спостерігала сойка, яку теж більше цікавило золото, ніж мертва дитина. Вона провела волоцюг аж до узлісся. Ті дуже квапились.
За іншою драмою, що розігралась кілька днів по тому, спостерігав великий чорний крук. Золота цяцька була надійно схована під лахміттям, а, отже, крука цікавив не блискучий метал, а те, що невдовзі буде мертвим. Круки чують завтрашніх мертвих. Вони кружляють і каркають над селом, і кожен думає зі страхом, що це каркання для нього. Смерть висилає своїх гінців, і ті ніколи не помиляються.
Волоцюги не ризикнули продати золото тут. За Дністром вони почувалися в більшій безпеці.Несли по черзі золотий клейнот,і думка про багатство, яке їм не снилось, скувала їх значно міцнішим ланцюгом, ніж той легкий вигадливо сплетений ланцюжок Матвія Домницького. Не довіряли один одному й не спали цілу ніч, трусилися від холодної роси. Десь далеко палало вогнище: пастухи пасли коней. Ще далі світилися вежі замку заможного шляхтича. У небі мигтіли зорі.Обидва волоцюги були ще дуже молоді, не надто призвичаєні до мандрів, і не хотіли бути скараними на горло. Тому сиділи в темряві, прислухаючись до кожного шелесту. А на світанку спустили на воду човника, вкраденого в одного хлопа просто з двору, куди той затягнув його полагодити. Не вміли ним правити. Не вміли також косити, рубати дрова чи орудувати шаблею. Нічого не вміли. Бо якби вміли, то і їм би знайшлося місце на землі, а не на дні Ріки, куди затягнув їх дністровський вир перш, ніж зійшло сонце, разом із золотим клейнотом.