— Звісно! — зітхнув Більбо і похапцем сів.
Але його ослінчик кудись подівся й він опустився просто на камінну решітку, з гуркотом зваливши лопатку та коцюбу.
— Цить! — гримнув Ґандальф. — Нехай Торін говорить!
І Торін почав так:
— Ґандальфе, ґноми та пане Торбине! Ми зібрались у домі нашого друга та спільника, цього незрівнянного і доблесного гобіта – хай ніколи не витреться хутро на його ногах! Хвала його вину й елю! — він зробив паузу, щоб передихнути і почути від гобіта чемну відповідь, але компліменти не справили належного враження на бідолашного Більбо Торбина, який розтулив був рота, щоб запротестувати проти титулу «доблесний», а надто проти «спільника», але не зміг видушити зі себе ні звуку, такий він був збентежений.
Тож Торін повів далі:
— Ми зібралися, щоб обміркувати наші плани, нашу тактику, стратегію, засоби та задуми. Незабаром, іще вдосвіта, ми розпочнемо нашу довгу подорож – подорож, із якої дехто з нас (а можливо, й усі ми за винятком нашого друга і порадника, хитромудрого чарівника Ґандальфа) може ніколи не повернутись. Це – урочиста мить. Наша мета гадаю, добре відома всім. Для вельмишановного пана Торбина та, мабуть, для одного-двох молодших ґномів (гадаю, я не помилюся, назвавши, наприклад, Кілі та Філі) ситуація, що склалася, може потребувати короткого пояснення…
Це був Торінів стиль. Він був поважний ґном. Якби його не зупинили, він би, мабуть, продовжував у тому самому дусі, доки б аж знемігся, і при цьому так і не сказав би присутнім нічого нового. Але його брутально перервали. Бідолашний Більбо вже не міг терпіти. Почувши «може ніколи не повернутись», він відчув, як до його горла підкочується крик, який одразу ж вирвався назовні, наче свист паротяга, що вилітає з тунелю. Усі ґноми підхопилися, перекинувши стіл. На кінчику своєї чарівної патериці Ґандальф засвітив блакитний вогонь, і при світлі цього феєрверка всі побачили бідолашного маленького гобіта, котрий стояв навколішках на килимку перед каміном і тремтів, як напіврозтале желе. А тоді впав на підлогу, безперестанку волаючи: «Блискавка вбила, блискавка вбила!» – і це було єдине, чого тривалий час могли від нього домогтися. Тож вони підняли його, пе- | ренесли подалі, до вітальні, поклали на диван, залишивши поруч із ним якесь питво, і повернулися до своїх темних справ.
— Вразливий хлопчина… – промовив Ґандальф. — Схильний до кумедних чудернацьких нападів, але один із найкращих – і лютий, немов дракон, якому прищемило хвіст.
Якщо ви коли-небудь бачили дракона, якому прищемило хвіст, вам стане зрозуміло, що то було тільки поетичне перебільшення стосовно будь-якого гобіта, навіть щодо двоюрідного прадіда Старого Тука, Бикореви, який був таким гігантом (як на гобіта), що міг їздити верхи на коні. Це він атакував лави ґоблінів із Грім-гори у битві на Зелених Полях і зніс своєю дерев’яною палицею голову їхньому королеві Ґольфімбулю. Голова пролетіла сотню кроків у повітрі й закотилася до кролячої нори, тож завдяки цьому і битву було виграно, і водночас винайдено гру в ґольф.
Хай там як, а тим часом розніжений нащадок Бикореви приходив до тями у вітальні. Трохи перечекавши та хильнувши питва, яке залишили ґноми, він підкрався до дверей їдальні, геть зденервований. Говорив Ґлоїн, і ось що почув Більбо:
— Пхе! — то було якесь пирхання чи щось подібне. — Гадаєте, він годиться? Ґандальфові добре говорити, що цей гобіт лютий, але одного такого крику в мить збудження вистачить, аби дракон і його родичі прокинулись і перебили багатьох із нас. Думаю, цей крик був викликаний радше страхом, аніж збудженням! Правду кажучи, якби не знак на дверях, я був би певен, що ми помилилися хатою. Щойно я побачив маленького чоловічка, котрий підстрибував і сопів у дверях, як у мене з’явилися сумніви. Він схожий радше на бакалійника, ніж на зломщика!
Тут пан Торбин потягнув двері на себе й увійшов. Туківська порода перемогла. Він раптом відчув, що міг би обійтися без ліжка та сніданку, тільки б його вважали лютим. Як на «чоловічка, котрий підстрибував у дверях» це його насправді майже розлютило. Багато разів опісля торбинська його половина шкодувала про його тодішній вчинок і він казав собі: «Більбо, ти був дурнем, ти сам вибрав свій шлях і сам устрягнув у це».
— Пробачте, — сказав він, — що я підслухав ваші слова. Не буду вдавати, що збагнув суть сказаного, а надто вашу заувагу про зломщика, проте мені здається, що я маю рацію, гадаючи (це він називав «триматися з гідністю»), ніби ви вважаєте мене ні на що не здатним. Я доведу вам протилежне. На дверях у мене немає ніякого знака (вони пофарбовані тиждень тому), і я цілком певен, що ви помилилися хатою. Щойно я побачив на ґанку ваші кумедні личка, як у мене з’явилися сумніви. Проте поводьтеся так, ніби все правильно. Лишень скажіть мені, що треба зробити, – і я спробую, навіть якщо мені доведеться вирушити звідси на Крайній Схід і вступити у бій із дикими зміями-перевертнями у Крайземній Пустелі Колись у мене був прапрапрадід, Бикорева Тук, так він…
— Так-так, але це було давно, — втрутився Ґлоїн. — Я говорив про вас. І я запевняю, що на ваших дверях таки є позначка – саме та, якою користуються (чи користувались у минулому) ваші колеги. «Зломщик візьметься за пристойну роботу, бажано ризиковану і за гідну винагороду», — ось як це зазвичай читається. Ви можете сказати «експерт із полювання за скарбами» замість «зломщик», якщо вам так більше подобається. Деякі так себе і називають. Для нас це одне й те саме. Ґандальф розповів нам, що в цих краях є відповідний фахівець, котрий терміново шукає роботу і влаштовує зібрання – тут, у середу, за вечірнім чаєм.
— Звісно, позначка є, — підтвердив Ґандальф. — Я сам зробив її. З дуже вагомих міркувань. Ви просили мене знайти чотирнадцятого учасника для вашої експедиції, і я обрав пана Торбина. Хай тільки хтось скаже, що я обрав не того чи привів вас не туди, – то й залишитеся при числі «тринадцять» і скуштуєте різних лих досхочу або повернетеся додому копати вугілля.
Він так сердито насупив брови у бік Ґлоїна, що ґном утиснувся у спинку стільця; а коли Більбо спробував розкрити рота, аби щось запитати, Ґандальф повернувся до нього і нахмурився ще дужче, настовбурчивши кошлаті брови, так що Більбо лише стиснув губи, клацнувши зубами.
— От і добре, — промовив Ґандальф. — Годі вже сперечатись. Я обрав пана Торбина, і цього має бути досить для всіх вас. Якщо я сказав, що він Зломщик, то він таки Зломщик чи буде ним, коли настане його час. У ньому закладено набагато більше, ніж ви можете здогадуватись, і далебі більше, ніж гадає він сам. Можливо, ви будете до кінця життя дякувати мені за нього. А тепер, Більбо, мій хлопчику, принеси-но лампу та присвіти нам трохи!
На столі, під великою лампою з червоним абажуром, Ґандальф розстелив шматок пергаменту, схожий на мапу.
— Це накреслив Трор, твій дідусь, Торіне, — відповів він на збуджені вигуки ґномів. — Це план Гори.
— Не думаю, що це нам дуже допоможе, — сказав Торін розчаровано, кинувши погляд на стіл. — Я досить добре пам’ятаю Гору та довколишні землі. І я знаю, де є Морок-ліс і Сухі Вересовища, де водилися дракони.
— Тут позначений червоним дракон на Горі, — докинув Балін, — але його буде досить легко знайти і без мапи, якщо ми тільки доберемося туди.
— Є одна деталь, якої ви не врахували, — сказав Ґандальф, — це таємний вхід. Бачите цю руну на західному схилі та руку над іншими рунами, яка вказує на неї? Вона позначає підземний хід до Нижніх Зал.
(Погляньте на мапу вкінці цієї книжки, і ви побачите там ці руни.)
— Колись він і справді міг бути таємним, — сказав Торін, — але звідки ти знаєш, що він лишився таким і досі? Старий Смоґ прожив там досить довго, щоб обстежити ці печери вздовж і впоперек.
— Так, але не міг скористатися ним довгі роки.
— Чому ж?
— Тому що хід занадто вузький для нього. «П’ять футів заввишки двері, троє пліч-о-пліч пройдуть крізь них», – кажуть руни, тож Смоґ не міг пролізти в такий отвір, навіть коли був маленьким дра-кончиком, а тепер, коли він пожер стільки ґномів і людей із Долу, – й поготів.
– А мені здається, що це доволі широка нора, — писнув Більбо (він нічого не тямив у драконах – лишень у гобітських норах). У ньому знову прокинулися збудження та цікавість, і він забув, що йому краще не роззявляти рота. Він любив мапи, й у його передпокої висіла велика мапа Околиць, де всі його улюблені доріжки для прогулянок було позначено червоним чорнилом. — Як такі великі двері можна від когось приховати, не кажучи вже про дракона? — спитав він.
Не забувайте, що він був лише маленьким гобітом.
— По-різному, — відповів Ґандальф. — Але як вони приховані насправді, ми дізнаємося тільки тоді, коли побачимо їх на власні очі. За написами на мапі я припускаю, що двері замкнено та замасковано під схил Гори. Це звичайний метод ґномів – гадаю, я маю рацію, хіба ні?
— Авжеж, — погодився Торін.
— Окрім того, — вів далі Ґандальф, — я забув згадати, що до мапи додано ключ, прецікавий маленький ключик. Оцей! — він простягнув Торінові срібного ключа з довгим стрижнем і химерною борідкою. — Бережи його!
— Ще б пак! — пожвавішав Торін і причепив ключа до гарного ланцюжка, який висів у нього на шиї, ховаючись під курткою. — Тепер наше становище починає виглядати більш обнадійливо. Останні відомості повернули все на краще. Досі ми не розуміли, з чого починати. Ми думали вирушити на Схід, якомога тихіше та обережніше, й дійти до Довгого Озера. Та потім почалися б неприємності…
— Задовго до того, – хто-хто, а я дещо знаю про шляхи, які ведуть на Схід, — перервав його Ґандальф.
— Звідти ми могли би рушити вгору Бистрицею, — вів далі Торін, не зважаючи на його репліку, — і далі до руїн Долу – старого міста в долині біля підніжжя Гори. Але нам – жодному з нас – не до вподоби ідея йти через Головну Браму. Ріка витікає просто з-під неї й тече крізь велику ущелину на південному схилі Гори, і звідти ж вилітає дракон – занадто часто, якщо він не змінив своїх звичок.
— Це недобре, — сказав Ґандальф, — і тут не обійтися без могутнього воїна, навіть героя. Я намагався розшукати його, але воїни заклопотані двобоями в дальніх землях, а в цих околицях героїв негусто – або їх просто не знайти. Мечі в цих краях переважно тупі, сокири використовують, аби рубати дерева, а щити – замість колисок або покришок для посуду, та й дракони, ніби для загальної зручності, десь далеко (і тому їх вважають легендарними). Через це я й вибрав зломщика – а надто коли згадав про існування Бічного Входу. І ось він, наш маленький Більбо Торбин, зломщик власного персоною, зломщик над зломщиками. Тож продовжуймо і складімо план.
— Що ж, — сказав Торін, — дуже добре, якщо при цьому зломщик-експерт підкине нам якісь ідеї чи пропозиції. — Він обернувся з глузливою чемністю до Більбо.
— Спершу я б хотів трохи більше дізнатися, про що йдеться, — промовив Більбо, відчуваючи цілковите збентеження та легке тремтіння в животі, однак туківська жилка змусила його вести далі. — Маю на увазі – про золото, і про дракона, і про все інше, і як золото там опинилось, і кому воно належить, і про все-все.
— Щоб ви мені були здорові! — вигукнув Торін. — Хіба ви не бачили мапи і не чули нашої пісні? І хіба ми не говорили про все це не одну годину?
— Все одно, я б хотів, щоб усе було просто і ясно, — сказав Більбо вперто, прибравши ділового вигляду (його він зазвичай приберігав для тих, хто намагався позичити в нього грошей) і роблячи все можливе, щоб здаватися тямущим, обачним і досвідченим – згідно з Ґандальфовими рекомендаціями. — Також я хотів би довідатися про ризики, непередбачувані витрати, скільки це потребуватиме часу, якою буде винагорода тощо. — Цим він хотів сказати: «Що з того матиму я і чи повернусь я живим?».
— Що ж, гаразд, — сказав Торін. — Багато років тому, за часів мого діда Трора, нашу родину витіснили з Далекої Півночі і їй довелося повернутися з усіма багатствами та знаряддями праці до Гори, позначеної тут на мапі. Гору відкрив мій далекий предок, Траїн Перший, але цього разу Гноми з нашого роду влаштували там копальні, проклали тунелі й поробили просторіші зали та більші майстерні, – а до всього, гадаю, вони знайшли чимало золота і самоцвітів. Хай там як, але вони неймовірно розбагатіли і прославились, а мій дід знову став Королем під Горою і його вельми шанували смертні люди, котрі жили південніше і поступово розселились угору по Бистриці й у долині, над якою нагусала Гора. Ось тоді вони й побудували там веселе місто Діл. їхні королі зазвичай посилали по наших ковалів і навіть найменш вправних винагороджували по-королівському. Батьки охоче віддавали нам своїх синів у науку і щедро платили, особливо харчами, тож ми не мали клопоту вирощувати чи здобувати щось собі до столу. Загалом, для нас то були благословенні дні, навіть у найбідніших водилися грошенята, а ще було багато вільного часу, щоб робити прекрасні речі просто для забави, не кажучи вже про неперевершені чарівні іграшки, рівних яким не знайти в нинішньому світі. Тож чертоги мого дідуся були повні-повнісінькі зброї, коштовностей, келихів і всіляких різьблених штуковин, а іграшковий ярмарок у Долі був чудом Півночі.
Безперечно, це й привабило дракона. Дракони, як ви знаєте, крадуть золото й самоцвіти в людей, ельфів і ґномів – на кого натраплять, – а потім охороняють награбоване все своє життя (тобто практично вічно, якщо тільки їх не уб’ють), але ніколи не побавляться навіть мосяжним перстеником. Та й узагалі вони ледве чи знають, що таке добре попрацювати для себе (хоча зазвичай мають добре уявлення про поточні ринкові ціни), і не можуть зробити навіть такої дрібниці, як припасувати на власному панцирі відстовбурчену лусочку. За тих часів на Півночі була сила-силенна драконів, а золота, напевно, ледве чи прибувало, бо одні ґноми втекли на Південь, інших повбивали, і загальна руїна та спустошення, вчинені драконами, набули загрозливих розмірів. Так-от, був тоді особливо зажерливий, могутній і злий змій на ім’я Смоґ. Одного дня він знявся в повітря і полетів на південь. Перше, що ми почули, це був шум, ніби гул урагану, що йшов із півночі, а ще сосни на Горі зарипіли та затріщали під вітром. Пощастило тим ґномам, котрі були за межами Гори (мені теж поталанило – я був добрим парубком, любив пригоди і завжди блукав околицями, що й урятувало мені життя того дня), – так-от, із чималої відстані ми побачили, як дракон приземлився на нашу Гору в стовпі полум’я. Потім він сповз схилом донизу, а коли дістався до лісів – вони зайнялися. Тоді в Долі закалатали всі дзвони, а воїни взялися до зброї. Ґноми вибігли зі своєї великої брами, та на виході на них чекав дракон. Ніхто з наших не врятувався. Ріка запарувала, імла спустилася на Діл, і в цій імлі дракон напав на воїнів і винищив майже всіх – звичайна печальна історія, доволі буденна на ті часи. Тоді він повернувся, проповз крізь Головну Браму і спустошив усі зали, ходи та переходи, тунелі, пивниці, чертоги та галереї. Після того в Горі не залишилося жодного живого ґнома, а всі наші багатства дракон забрав собі. Напевно – бо так уже у драконів заведено – він склав їх у велику купу десь глибоко під землею і спить на ній, як на ложі. Згодом він не раз виповзав крізь велику браму, нападав під покровом ночі на Діл і викрадав собі на харч людей, особливо дівчат, – і так тривало доти, аж доки Діл перетворився на руїну, а люди або вимерли, або порозбігалися. Що там коїться зараз, я достеменно не знаю, але не думаю, щоб хтось відважився оселитися біля Гори – ближче, ніж на дальньому боці Довгого Озера.
Ми, жменька ґномів, котрі були у безпеці, сиділи, оплакуючи загиблих, у нашій криївці та проклинали Смоґа; і раптом з’явилися мої батько та дід із обсмаленими бородами. Вони були дуже похмурі й мовчазні. Коли я запитав, як вони вибралися звідти, вони звеліли мені прикусити язика і сказали, що одного дня, у слушний час, я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть і мусили, як уміли, заробляти собі на прожиток, блукаючи по різних землях, – причому досить часто нам доводилося принижуватися до ковальських робіт і навіть видобутку вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадені в нас скарби. І навіть тепер, коли ми, треба визнати, чимало навідкладали і вибралися зі злиднів, — тут Торін погладив золотого ланцюжка, що висів у нього на шиї, — ми все ще не втрачаємо надії повернути свої багатства і помститися Смоґові – якщо вдасться.