так, ніби його було запрошено.
— Бачу, вони вже почали збиратися, — сказав він, кинувши погляд на Двалінів зелений каптур, що висів на гачку. Він повісив свого шарлатного каптура поруч і зі словами: «Балін, до ваших послуг!» — приклав руку до грудей.
— Дякую! — промовив Більбо, хапаючи ротом повітря.
Якось незручно і згадувати, але оте «вони вже почали збиратися» прикро його схвилювало. Він любив гостей, однак любив бути знайомим із ними ще до їхнього приходу й віддавав перевагу особистим запросинам. У голові в нього промайнула моторошна думка, що тістечка можуть швидко закінчитись і тоді він — як господар він пильнував свої обов’язки і виконував їх, хоч би як важко це було, — він сам залишиться ні з чим.
— Заходьте і випийте чаю! — тільки й спромігся вимовити він, глибоко зітхнувши.
— Трохи пива мене влаштувало б більше, якщо ваша ласка, добродію, — відказав білобородий Балін. — Але я не відмовлюся й від тістечка — особливо з кмином, якщо у вас знайдеться.
— Авжеж! — вихопилось у Більбо, на його власний подив, — і, так само дивуючись самому собі, він дременув до пивниці, щоб націдити кухоль пива, а тоді до комори, щоб узяти два чудові круглі тістечка з кмином, які він спік того дня, аби перекусити після вечері.
Коли він повернувся, Балін і Двалін гомоніли за столом, ніби старі приятелі (до речі, вони були брати). Більбо підсунув до них пиво й тістечка, аж тут знову закалатав дзвоник, а потім іще раз.
«Напевно, тепер уже Ґандальф», — думав засапаний Більбо, поспішаючи до дверей. Але то був не Ґандальф. То були ще два ґноми, обоє у блакитних каптурах» зі срібними поясами та жовтими бородами, і кожен мав по торбині з якимись інструментами та по лопаті. Вони заскочили досередини, щойно двері прочинились, --але Більбо вже годі було здивувати.
— Чим можу прислужитися, панове ґноми? —- спитав він.
— Кілі, до ваших послуг! — сказав один.
— І Філі! — додав другий.
І вони обидва зірвали з голів блакитні каптури й уклонилися.
— До ваших послуг — і до послуг ваших родичів! — відповів Біль бо, згадавши цього разу про своє добре виховання.
— Бачу, Двалін і Балін уже тут, — сказав Кілі. — Дозвольте й нам приєднатися до гурту!
«Гурт! — подумав пан Торбин. — Мені не подобається це слово. Я неодмінно мушу присісти на хвильку, щоб зібратися з думками і випити чаю». Він зробив лише один-єдиний ковточок — примостившись у куточку, доки четверо ґномів, засівши круг столу, теревенили про копальні та золото, про клопоти з ґоблінами та плюндрування, завдані драконами, і ще про безліч інших речей, яких він не розумів, та й не хотів розуміти, бо вони звучали надто по-пригодницькому, — коли «дзень-дзелень-дзень-дзелень» — дзвоник закалатав знову: так, ніби якесь пустотливе гобітеня намагалося відірвати від дверей ручку.
— Хтось прийшов! — сказав Більбо, кліпаючи очима.
— Хтось учотирьох, сказав би я, судячи за звуком, — озвався Філі. — Крім того, ми бачили, як вони йшли слідом за нами.
Бідолашний маленький гобіт упав на стілець у передпокої, обхопив голову руками і зачудовано замислився, що ж це трапилось, і щб трапиться далі, і чи всі вони залишаться на вечерю. Тоді дзвоник закалатав знову, ще гучніше, ніж доти, й він мусив бігти до дверей. Гостей було навіть не четверо, їх було П’ЯТЕРО. Ще один ґном підіспів, доки Більбо сидів у задумі. Ледве він потягнув за дверну ручку, як усі вони вже опинились у передпокої, вклоняючись один за одним і промовляючи: «До ваших послуг». їх звали Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн. І миттю на гачках повисли два пурпурові каптури, сірий каптур, брунатний каптур і білий каптур, а ґноми, запхавши широкі долоні за золоті та срібні пояси, покрокували до решти гостей. Це вже була майже юрба. Хтось зажадав елю, хтось — портеру, хтось кави, і всі — тістечок, тож гобітові довелося добряче пометушитися.
Щойно на вогні опинилося велике горня кави, щойно закінчилися тістечка з кмином і ґноми накинулися на коржики з маслом — як пролунав гучний стукіт. Не дзвінок, а різке «тук-тук» у чудові зелені гобітові двері. Хтось грюкав палицею!
Більбо кинувся коридором, дуже сердитий, а водночас спантеличений і засмиканий — це була чи не найприкріша середа, яку він лише пам’ятав. Він рвучко відчинив двері й гості попадали досередини один на одного. Ще ґноми, ще четверо! А позаду стояв Ґандальф, опираючись на свою патерицю та сміючись. Він продовбав добрячу заглибину в тих чудових дверях, а заодно стер таємничий знак, який надряпав на них минулого ранку.
— Обережніше! Обережніше! — загукав він. — Це не схоже на тебе, Більбо, примушувати гостей чекати на порозі, а потім р-раз — і відчинити двері! Дозволь мені відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура й особливо Торіна!
— До ваших послуг! — промовили Біфур, Бофур і Бомбур, ставши в ряд. Тоді вони повісили на гачки два жовті каптури, блідо-зелений і небесно-блакитний із довгою срібною китичкою. Цей останній належав Торінові, надзвичайно поважному ґному, власне, самому Торінові Дубощиту, який був не надто вдоволений, гепнувшись на килимок біля дверей Більбо, та ще й опинившись під Біфуром, Бофуром і Бомбуром. Хоча б тому, що Бомбур був надто огрядний і важкий. Торін насправді виглядав дуже бундючним і не сказав нічого про «послуги», але бідолашний пан Торбин так сипав перепрошеннями, що він нарешті буркнув: «Гаразд, забудьмо про це», — і перестав супитися.
— Тепер ми всі тут! — сказав Ґандальф, оглянувши тринадцять каптурів, які рядочком висіли на гачках — найкращі відстібні каптури для вечірок, — і його власний капелюх, що висів поряд. — Веселеньке зібраннячко! Сподіваюся, для тих, хто спізнився, лишилося щось з’їсти і випити! Що це? Чай? Ні, дякую! Гадаю, мені краще випити трохи червоного вина.
— І мені, — сказав Торін.
— І малинового варення та пирога з яблуками, — додав Біфур.
— І тертих пиріжків та сиру, — докинув Бофур.
— І пирога зі свининою та салату, — приточив Бомбур.
— І ще тістечок, і елю, і кави, якщо ваша ласка! — закричали інші Гноми з-за дверей їдальні.
— Та прихопи кілька яєць, будь ласка! — гукнув до нього Ґандальф, коли гобіт пошкандибав до комори. — І принеси холодне курча та маринованих огірочків!
«Можна подумати, він не гірше за мене самого знає, ідо за припаси в моїх коморах!» — подумав пан Торбин, який почувався вкрай збентеженим і вже почав побоюватися, чи не впала бува на його дім найзлощасніша з усіх пригод. Нагромаджуючи на великі таці різні пляшки і тарелі, ножі та виделки, склянки і тарілки, ложки та інше начиння, він добряче впрів, розчервонівся і розсердився,
— Від цих ґномів лише гармидер і клопіт! — сказав він уголос. — Чому 6 їм не прийти і не допомогти мені? — Ні, ви лишень погляньте! Валін і Двалін уже стояли у дверях кухні, а за ними Філі та Кілі, й не встиг Більбо сказати «гой», як вони прожогом занесли і таці, й пару столиків до їдальні та заново все розставили.
Ґандальф сів на чолі столу, тринадцятеро ґномів — довкола, а Більбо, присівши на ослінчик біля каміна, гриз сухарик (апетит у нього геть вивітрився) і намагався виглядати так, ніби все йшло як звичайно, принаймні не скидалося на пригоду. Ґноми їли і їли, балакали і балакали, а час минав. Нарешті вони повідсували стільці, й Більбо підвівся, щоб позбирати тарілки і склянки.
— Гадаю, ви всі залишитеся на вечерю? — запитав він якнайчемнішим ненав’язливим тоном.
— Звісно! — озвався Торін. — І після вечері. Ми не закінчимо наших справ допізна, але спершу нам треба помузикувати. А зараз поприбираймо!
Миттю дванадцятеро ґномів (без Торіна: він був надто поважний і лишився погомоніти з Ґандальфом) підхопилися з місць і поскладали все начиння на купу. Вони рушили до кухні, не чекаючи, доки звільняться таці, й у кожного на руці погойдувалася ціла вежа тарілок із пляшкою на самому вершечку, гобіт же біг за ними і майже пищав із переляку: «Будь ласка, обережніше!» А ще: «Будь ласка, не турбуйтесь! Я сам упораюсь!» Але ґноми лише почали співати:
Трощіть порцеляну і бийте скло!
Тупіть ножі і гніть виделки!
Більбо Торбину це б допекло —
Молоком заливайте всі закапелки!
Ріжте скатерку, вино — навсібіч!
Розлитий жир ногами розносьте!
Пляшки — на друзки, а корки — в піч!
Лишайте у спальні на килимі кості!
У чані з окропом мочіть черепки,
Тоді здоровенним товчіть макогоном,
А коли бодай щось заціліє-таки —
Хай собі котиться геть із розгоном!
Більбо Торбину це б допекло!
Отже, пильнуйте! Пильнуйте скло!
Але вони, звичайно ж, не вчинили нічого з цих жахіть, і все було вимито і прибрано без жодної шкоди та з блискавичною швидкістю, тоді як гобіт крутився посеред кухні, намагаючись простежити, що вони роблять. Потім вони повернулися до їдальні й побачили Торіна, який палив люльку, поклавши ноги на камінну решітку. Він випускав величезні кільця диму, і вони летіли, куди він їм велів: угору в димохід, чи за годинник на камінній полиці, чи під стіл, чи колами до стелі; проте куди б вони не летіли, були не такі прудкі, щоб утекти від Ґандальфа. Пах! — він випускав маленьке кілечко диму з короткої глиняної люльки, і воно прохоплювалося крізь чергове димове коло Торіна. Потім Ґандальфові кільця зеленіли і, повернувшись, ширяли над головою чарівника. З них уже утворилася ціла хмара, і тому при тьмяному світлі Ґандальф виглядав якось дивно і достеменно по-чаклунському. Більбо стояв нерухомо й дивився — він любив димові кільця, — а потім почервонів від самої думки про те, як пишався він учора вранці своїми власними кілечками, віднесеними вітром за Пригірок.
— А тепер трохи музики! — гукнув Торін. — Несіть-но інструменти!
Кілі та Філі кинулися до своїх торб і витягли маленькі скрипочки; Дорі, Норі й Орі повитягали флейти звідкілясь із-під плащів; Бомбур приволік із передпокою барабан; Біфур і Бофур також вийшли і повернулися з кларнетами, які вони залишили біля дорожніх ціпків. Двалін і Балін одночасно сказали: «Пробачте, я залишив свій інструмент на ґанку!» «Прихопіть і мій!» — гукнув Торін. І вони повернулися з віолами, завбільшки з них самих, і з Торіновою арфою, загорнутою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і ледве Торін ударив по струнах — усі заграли і залунала музика, така незвичайна та солодка, що Більбо забув про все на світі і його понесло кудись на темні терени, де світять чужі місяці, далеко в Заріччя і дуже далеко від його гобітської нори під Пригірком,
Темрява проникла до кімнати крізь маленьке віконечко на схилі Пригірка, вогонь у каміні ледь мерехтів — був квітень, — а вони все ще грали, й тінь від Ґандальфової бороди колихалася на стіні.
Темрява наповнила кімнату, полум’я згасло, тіні щезли, а вони все ще грали. І раптом один по одному затягли гортанний наспів ґномів, який співали в їхніх стародавніх підземних чертогах; ось фрагмент їхньої пісні, якщо тільки це може скидатися на пісню без їхньої музики:
За млисті й зимні гір хребти,
У прастарих печер роти
Іти нам слід, ледь зблідне схід,
Закляте злото щоб знайти.
Там ґноми насилали нар
Під молотів дзвінкий удар
У гротах нір у надрах гір,
Де спить усяка темна твар.
І королі, й ельфійська знать
Їх витворами дорожать,
І блиск зорі їх зброярі
В меча вправляли рукоять.
Твердим драконовим вогнем
Зубці вінчались діадем,
Коваль кує із зір кольє,
Гра сонце й місяць під різцем.
За млисті й зимні гір хребти,
У прастарих печер роти
Іти нам слід, ледь зблідне схід,
Щоб наше золото спасти.
Різьбили в руднях різьбярі
Зі злота арфи й пугарі,
Пісні тягли, нечутні з мли
Для ельфів і людей вгорі.
Коли вітри гули нічні,
Шуміли сосни в вишині —
Вогонь заблис, зайнявся ліс,
Мов смолоскипи осяйні.
В долині дзвін гуде в біді,
Обличчя люд підвів бліді,
Драконів гнів — гірш від вогнів —
На їх оселі пав тоді.
Гора диміла до зірок,
Настигнув ґномів долі крок:
Весь рід до ніг дракона ліг,
Покинувши печерний змрок.
За пасма пахмурних вершин,
У млу підземних порожнин
Іти нам слід, ледь зблідне схід,
За злотом, що загарбав він!
Доки вони співали, гобіт відчув, як його переповнює любов до прекрасних речей, створених умілими руками та магією, люта і ревна любов, жага, що живе в серцях усіх ґномів. У ньому прокинулося щось туківське, й він забажав вирушити в путь, аби побачити величні гори, почути шум сосон і водоспадів, дослідити печери й узяти до рук меча замість дорожнього ціпка. Він визирнув у вікно. Понад деревами на темному небі проступили зорі. Він подумав про коштовності ґномів, сяючі в пітьмі печер. Зненацька в лісі у Заріччі блимнуло полум’я — мабуть, хтось розклав багаття,— й він уявив, як дракони-плюндрувачі приземляються на його тихому Пригірку і палять усе вогнем. Він здригнувся — і дуже швидко знову став просто собі паном Торбином із Торбиного Кута, що під Пригірком.
Він підвівся, весь тремтячи. У голові промайнула невиразна принести лампу та дещо виразніша — вдати, що пішов по лампу, заховатися за пивними діжками в пивниці й не виходити, доки ґноми не заберуться геть. Раптом він помітив, що музика та спів стихли, а ґноми всі як один дивляться на нього й очі їхні аж сяють у темряві.
— Куди це ви зібралися? — спитав Торін таким тоном, який давав зрозуміти: він здогадався про обидві думки, що промайнули гобітовій голові.
— Може, принести лампу? — пробелькотів Більбо, ніби виправдовуючись.
— Ми любимо темряву, — сказали ґноми хором. — Темрява — для темних справ! До світанку ще багато годин.
— Звісно! — зітхнув Більбо і похапцем сів.
Але його ослінчик кудись подівся й він опустився просто на камінну решітку, з гуркотом зваливши лопатку та коцюбу.
— Цить! — гримнув Ґандальф. — Нехай Торін говорить!
І Торін почав так:
— Ґандальфе, ґноми та пане Торбине! Ми зібрались у домі нашого друга та спільника, цього незрівнянного і доблесного гобіта — хай ніколи не витреться хутро на його ногах! Хвала його вину й елю! — він зробив паузу, щоб передихнути і почути від гобіта чемну відповідь, але компліменти не справили належного враження на бідолашного Більбо Торбина, який розтулив був рота, щоб запротестувати проти титулу «доблесний», а надто проти «спільника», але не зміг видушити зі себе ні звуку, такий він був збентежений.
Тож Торін повів далі:
— Ми зібралися, щоб обміркувати наші плани, нашу тактику, стратегію, засоби та задуми. Незабаром, іще вдосвіта, ми розпочнемо нашу довгу подорож — подорож, із якої дехто з нас (а можливо, й усі ми за винятком нашого друга і порадника, хитромудрого чарівника Ґандальфа) може ніколи не повернутись. Це — урочиста мить. Наша мета гадаю, добре відома всім. Для вельмишановного пана Торбина та, мабуть, для одного-двох молодших ґномів (гадаю, я не помилюся, назвавши, наприклад, Кілі та Філі) ситуація, що склалася, може потребувати короткого пояснення...