Так-так, боюся, що тролі завжди поводяться саме так, навіть якщо в них лише по одній голові. Почувши все це, Більбо мусив негайно щось робити. Або йому слід було тихенько повернутися назад і попередити друзів, що тут поблизу сидять троє здоровенних тролів у кепському гуморі, охочих засмажити ґнома чи навіть поні У для різноманітності; або ж він мусив вчинити щось на кшталт хорошої блискавичної крадіжки зі зломом. Справжній першокласний, та ще й легендарний зломщик обчистив би на його місці кишені тролів — це майже завжди варте витраченого часу, якщо вам тільки це вдасться, — поцупив би з вогню баранину, вкрав барило з пивом і вшився б непоміченим. Зломщик практичніший і з меншою професійною гордістю, можливо, вгородив би кинджал у живіт кожному з тролів, перш ніж вони встигли б отямитись. А потім весело провів би нічку.
Більбо знав це. Він читав про чимало речей, яких ніколи не бачив і не робив. Йому було дуже моторошно, та ще й гидко, йому хотілось опинитися за сто миль звідси, і все ж... І все ж чомусь він не міг просто повернутися до Торіна і Компанії з порожніми руками. Тож він стояв у півтемряві й вагався. З тих зломщицьких діянь, про які він чув, обчищання кишень тролів здавалося найменш складним, тож нарешті він причаївся за деревом якраз позаду Вільяма.
Берт і Том відійшли до барила. Вільям знову перехиляв глека. Тоді Більбо зібрався з духом і запхав маленьку ручку до величезної Вільямової кишені. Там був гаманець, який здався Більбо великим, як мішок. «Ха! — подумав він, добираючи смаку в новому ремеслі, коли обережно витягнув гаманця, — і це лише початок!»
Так, лише початок! Тролівські гаманці підступні, й цей не був винятком. «Гей, ти хто?» — вереснув гаманець, опинившись назовні, й Вільям одразу обернувся і схопив Більбо за шию, так що той не встиг заховатися за дерево.
— Щоб я луснув, Берте, подивися, кого я спіймав! — гукнув Вільям.
— Що воно таке? її питали інші, підходячи ближче.
— Хіба я знаю?! Ти що за один?
— Більбо Торбин, хар-р... е... гобіт, — прохарчав бідолашний Більбо, весь трусячись і міркуючи, як би пугукнути совою, перш ніж його задушать.
— Харегобіт? — перепитали вони насторожено.
Тролі взагалі тугодуми, й усе нове викликає в них велику підозру.
— І що харегобіт, чи як там тебе, робив у моїй кишені? — спитав Вільям.
— І чи можна його приготувати? — докинув Том.
— Можеш спробувати, — сказав Берт, підхопивши рожен.
— Як здерти з нього шкуру і повибирати кістки, з нього наїдку на раз укусити, — зронив Вільям, який уже добре повечеряв.
— Мо’, тут іще є такі, як він, — тоді можна спекти пиріг, — сказав Бертір- Гей ти, і багато ще нишпорить по цих лісах таких-о, як ти, кроленя ти паршиве? — звернувся він до гобіта, дивлячись на його волохаті ступні, й тут же схопив його за ноги і трусонув.
— Багато, — пробелькотів Більбо й тільки потім згадав, що друзів не зраджують. — Ні, нікого, анікогісінько, — виправився він одразу.
— Як це? — розгубився Берт, усе ще тримаючи його в повітрі, цього разу — за волосся.
— Так, як я сказав, — насилу вимовив Більбо, хапаючи ротом повітря. — І будьте ласкаві, добродії, не готуйте з мене нічого! Я сам добре готую, і готую краще, ніж готуюся, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я чудово для вас готуватиму, приготую вам пречудовий сніданок, якщо ви тільки не захочете мною повечеряти.
— Бідний малий зануда, — розчулився Вільям. Він-бо вже повечеряв од пуза та обпився пивом. — Бідний малий зануда! Хай собі йде!
— Не раніше, ніж скаже, що значить оте його «багато» й «анікогісінько», — сказав Берт. — Я не хочу, щоб мені вві сні перерізали горлянку. Запхаймо його ногами у вогонь, поки він не заговорить!
— А я не дам, — утрутився Вільям. — Як-не-як, а я його спіймав.
— Ти товстий дурень, Вільяме, — розсердився Берт, — я вже казав це тобі сьогодні ввечері.
— А ти селюк!
— Я тобі цього не подарую, Віллі Хапуне, — загорлав Берт і заїхав кулаком Вільямові в око.
Тоді зчинилася бучна колотнеча. Коли Берт упустив Більбо на землю, в того вистачило розуму, щоб відповзти подалі від їхніх ніг, поки вони по-звірячому бились і голосно обзивали один одного найрізноманітнішими прізвиськами, цілком справедливими й доречними. Невдовзі вони зчепилися врукопаш і покотилися по землі просто у вогонь, хвицаючи ногами і гамселячи один одного кулаками, а Том тим часом частував їх обох дрючком, аби привести до тями, — і це їх, звісно, лише ще більше лютило.
Більбо саме час було тікати. Але його бідолашні маленькі ніжки сильно пом’яло Бертове лаписько, в легенях бракувало повітря й у голові йому паморочилося; тож він полежав трохи, відсапуючись, за краєм освітленого вогнем кола.
Бійка була саме в розпалі, коли де не взявся Балін. Ґноми почули віддалений шум і, почекавши трохи в надії, що Більбо або повернеться, або пугукне совою, один по одному почали якомога тихше підкрадатися до вогника. Щойно Том побачив, як на світло вийшов Балін, у нього вирвалося моторошне виття. Просто тролям гидко навіть дивитися на ґномів (принаймні на сирих). Берт і Віллі негайно припинили бійку і зашипіли: «Лантуха, Томе, швидше!» Перш ніж Балін, який розмірковував, куди в усій цій метушні подівся Більбо, збагнув, щб трапилося, лантух був уже в нього на голові, а сам він опинився долі.
— Ще й інші причвалають, — сказав Том, — або я дуже помиляюсь. — Ось що значить «багато» й «анікогісінько», — продовжував він. — Анікогісінько з харегобітів, але багато цих-о ґномів. Он воно як!
— Гадаю, ти правий, — сказав Берт — і нам краще забратися подалі від вогню.
Так вони й зробили. Тримаючи в руках лантухи, в яких їм не раз доводилося носити баранів та інше награбоване добро, вони чатували в мороці. Щойно підходив один із ґномів, придивляючись до вогнища, до напівпорожніх глеків і обгризених баранячих кісток, як неждано-негадано — гоп! — йому на голову накидали огидний смердючий лантух — і він опинявся на землі. Скоро Двалін лежав біля Баліна, й Філі поруч із Кілі, й Дорі, Норі та Орі — один на одному, а Оїна з Ґлоїном, Біфура, Бофура та Бомбура безцеремонно звалили в купу біля багаття.
— Це їм буде наукою, — сказав Том, бо Біфур і Бомбур завдали йому багато клопоту, відбиваючись, мов навіжені, як роблять усі ґноми, коли їх загнано у глухий кут.
Торін підійшов останнім — і його не застали зненацька. Він передчував лихо, і йому не треба було бачити, як ноги його друзів стирчать із лантухів, аби збагнути, що тут не все гаразд. Він зупинився віддалік, у півтемряві, й промовив: «Що трапилося? Хто розправився з моїми товаришами?».
— Це тролі! — озвався з-за дерева Більбо, про якого геть усі забули. — Вони ховаються в кущах із лантухами.
— Та невже? — гукнув Торін і одним стрибком опинився біля багаття, так що тролі не встигли на нього накинутися. Він вихопив із вогню велику палаючу гілляку, і Берт дістав нею в око, не встигши й кроку ступити вбік. Це надовго вивело його з гри. Більбо теж тримався хвацько. Він схопив Тома за ногу — як міг, бо ж вона була завтовшки зі стовбур молодого дерева, — але Том пожбурив його в якісь чагарі, не припиняючи гребти ногами присок Торінові в обличчя.
За це Том дістав ломакою по пиці й позбувся одного з передніх зубів. Ну й завив же він тоді, скажу я вам! Але саме тієї миті ззаду підійшов Вільям і насунув на Торіна лантух — аж до самих п’ят. На цьому бійка закінчилась. У добрячу ж халепу вони вскочили: всі в лантухах, тугенько зв’язані, а поруч — троє розлючених тролів (і двоє з них з опіками та синцями, які не так легко забути) радяться, чи підсмажити їх на повільному вогні, чи дрібно покришити і зварити, чи просто посидіти на них, склавши на купу, і перечавити їх на желе; а Більбо, в подертому одязі й увесь подряпаний, повис на гіллі в чагарях і не сміє поворухнутися, боячись, що його почують.
І саме тоді повернувся Ґандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі щойно вирішили засмажити ґномів зараз, а з’їсти їх пізніше — то була Бертова ідея, і після довгих суперечок на це пристали всі.
— Зараз їх добре не засмажиш, це забере цілу ніч, — пролунав голос.
Берт подумав, що то голос Вільяма.
— Не починай сперечатися знову, Віллі, — сказав він, — інакше це таки справді забере цілу ніч.
— А хто сперечається? — озвався Вільям, який подумав, що то говорив Берт.
— Ти сперечаєшся, — сказав Берт.
— Ти брехло! — вигукнув Вільям, і суперечка розгорілася знову. Урешті-решт було вирішено дрібно їх покришити і зварити. Тож тролі дістали великий чорний казан і видобули ножі.
— Добре їх не звариш! У нас немає води, а до джерела йти далеко, і взагалі... — знову пролунав голос.
Берт і Вільям подумали, що то голос Тома.
— Замовкни! — загорлали вони. Бо ми так ніколи не закінчимо. А скажеш іще хоч слово — сам підеш по воду.
— Сам замовкни! — буркнув Том, який думав, що то голос Вілья-ма. — Хто тут сперечається, крім тебе, хотів би я знати?!
— Ти бовдур, — сказав Вільям.
— Сам бовдур! — огризнувся Том.
І так суперечка розгорілася знову, ще гарячіше, ніж до того, аж нарешті вони вирішили посідати на лантухи, один по одному, і розчавити ґномів, а зварити іншим разом.
— На кого ми сядемо першого? — пролунав той самий голос.
— Краще сядьмо спершу на останнього хлопця, — сказав Берт, якому Торін пошкодив око.
Берт подумав, що говорив Том.
— Не говори сам із собою! — сказав Том. — А якщо хочеш сісти на останнього, то сядь на нього. Котрий це?
— Той, котрий у жовтих панчохах, — сказав Берт.
— Дурниці, той, котрий у сірих панчохах, — заперечив голос, подібний до Вільямового.
— Я певен, що вони були жовті, — сказав Берт.
— Авжеж, жовті, — погодився Вільям.
— Тоді чого ж ти кажеш, що вони були сірі? — не відступав Берт.
— Я не казав. Це Том.
— Я цього не казав! — буркнув Том. — Це ти.
— Один супроти двох, отож стуліть пельки! — прикрикнув на них Берт.
— З ким ти балакаєш? — запитав Вільям.
— Та припини вже! — загорлали Том і Берт разом. — Ніч минає, скоро світатиме. Треба з цим кінчати!
— Світанок настигне вас — і скам’янієте ви! — пролунав голос подібний до Вільямового.
Але це був не його голос. Бо саме тієї хвилини на пагорбі розвиднілося й у гіллі знявся гучний щебет. Вільям не озивався — він застиг, обернений на камінь тієї самої миті, коли нахилявся; а Берт і Том заклякли, наче скелі, в той момент, коли дивилися на нього. Так вони стоять і донині, самі-самісінькі, якщо на них не сідають пташки; адже тролі, як ви, можливо, знаєте, мусять ховатися під землю до сходу сонця, бо інакше вони знову перетворяться на брили гірської породи, з якої їх було створено, — й уже ніколи не зрушать із місця. Ось що трапилося з Бертом, Томом і Вільямом.
— Чудово! — сказав Ґандальф, вийшовши з-за дерева і допомігши Більбо злізти з тернового куща.
Тепер Більбо все зрозумів. То був голос чарівника, голос, який спонукав тролів сперечатись і сваритись, доки не настав світанок і не покінчив із ними.
Далі треба було порозв’язувати лантухи і визволити ґномів. Вони майже позадихались і були дуже роздратовані: їм зовсім не подобалося лежати, слухаючи, як тролі планують їх засмажити, розчавити чи покришити. Вони двічі поспіль вислухали звіт Більбо про все, що з ним трапилось, і щойно тоді вгамувалися.
— Невдалий час, аби практикуватись у дрібних крадіжках і обчищати кишені, — процідив Бомбур, — тим паче тоді, коли все, що нам треба, — це вогонь і їжа!
— І саме цього тобі нізащо не вдалося б дістати в цих хлопців без бою, — відповів йому Ґандальф. — Так чи інак, а зараз ви марнуєте час. Хіба вам не зрозуміло, що десь поблизу у тролів мусить бути печера чи землянка, щоб ховатися там від сонця? Нам треба до неї зазирнути!
Вони роззирнулися довкола і невдовзі знайшли сліди тролівських кам’яних черевиків, які вели кудись за дерева. Вони попрямували цими слідами на вершину пагорба і там натрапили на сховані в чагарях великі кам’яні двері, що провадили до печери. Але вони не могли їх відчинити, навіть навалившись усі гуртом, — тоді як Ґандальф випробовував різноманітні заклинання.
— Може, це придасться? — спитав Більбо, коли вони вже не на жарт натомились і розсердились. — Я знайшов це на тому місці, де билися тролі. — І він показав велетенського ключа — хоча Вільямові, без сумніву, він здавався дуже маленьким і потайним. Напевно, ключ випав із його кишені (і це було дуже доречно), перш ніж він перетворився на камінь.
— То якої ж мари ти мовчав про це дотепер? — закричали ґноми.
Ґандальф схопив ключа і вставив його в замкову шпарину. Тоді кам’яні двері одним махом відхилилися, й усі вони ввійшли досередини. На підлозі там валялися кістки, а в повітрі стояв гидкий сморід, але було й чимало їжі, безладно розкиданої на кам’яних полицях і на землі, серед неохайного звалища награбованого добра, де було все що завгодно — від мосяжних ґудзиків до наповнених золотими монетами горщиків, що стояли в кутку. Там також було багато одежі, розвішаної по стінах (замалої для тролів — боюсь, вона належала їхнім жертвам), — і серед усього цього висіло кілька мечів найрізноманітніших типів, форм і розмірів. Два з них привернули їхню особливу увагу ошатними піхвами і всипаними самоцвітами руків’ями.
Ґандальф і Торін вибрали їх для себе, а Більбо взяв кинджал у шкіряних піхвах. Напевно, тролеві він правив лише за якийсь крихітний кишеньковий ножик, але для гобіта цілком міг послужити коротким мечем.
— Здається, це добра зброя, — промовив чарівник, до половини видобувши мечі з піхов і з цікавістю їх розглядаючи. — їх не викував ані троль, ані людина, не в цих краях і не в наші дні; але якщо ми прочитаємо вирізьблені на них руни, то дізнаємося про них більше.
— Ходімо подалі від цього страшного смороду! — не витримав Філі.
Тож вони винесли з печери горщики з монетами і ту їжу, яка була неторканою і виглядала придатною для споживання, а також одне барило елю, яке лишилося повним. На той час вони були раді поснідати, тож, неабияк зголоднівши, не вернули носа від харчів, здобутих у коморі тролів. їхня власна провізія була дуже мізерна. А тепер у них був і хліб, і сир, і вдосталь елю, а ще копчена свиняча грудинка, яку можна було підсмажити у приску.
Після снідання вони поснули, бо ніч було зіпсовано, і не робили нічого до полудня. Потім, привівши поні, вивезли горщики із золотом і закопали їх у потаємному місці, недалеко від шляху над річкою, проказуючи над ними силу-силенну замовлянь — на той випадок, якщо матимуть змогу повернутись і відкопати їх. Коли все було зроблено, вони знову посідали верхи і потрюхикали далі стежкою, що вела на схід.
— Навіщо ти зникав, якщо це не таємниця? — спитав Торін у Ґандальфа, коли вони їхали поруч.
— Аби подивитись уперед, — відповів той.
— А чому повернувся в такий слушний час?
— Аби озирнутися назад, — була відповідь.
— Так-так, — сказав Торін, — але чи не можна зрозуміліше?
— Я поїхав уперед, аби розвідати дорогу. Незабаром вона стане небезпечною і важкою. Також мене непокоїло, як поповнити наші невеликі запаси провізії. Я від’їхав не дуже й далеко, коли зустрів двох моїх друзів із Рівендолу.
— А де це? — спитав Більбо.
— Не перебивай! — сказав Ґандальф. — Дістанешся туди за кілька днів, якщо нам пощастить, і довідаєшся про все сам. Отож, я зустрів двох людей Ельронда. Вони поспішали вперед, побоюючись тролів. І це вони розповіли мені, що троє тролів спустилися з гір і осіли в лісах недалеко від дороги: вони розлякали всіх у цих околицях і чигають у засідці на подорожніх. Я відразу ж збагнув, що мені треба повертатись. Озирнувшись, я побачив оддалік вогник і попрямував до нього. Ну от, тепер ви все знаєте. Будьте ласкаві, наступного разу поводьтесь обережніше, інакше ми нікуди не потрапимо!
— Ми тобі дуже вдячні! — сказав Торін.
III
Короткий перепочинок
Того дня вони вже не співали і не розповідали історій, навіть коли погода поліпшилась, — ані наступного дня, ні через день, їм почало здаватися, що небезпека десь близько — скрізь, куди не глянь. Вони ночували під відкритим небом, і їхні поні харчувалися ситніше, ніж вони самі, бо трави було вдосталь, а в їхніх клунках — майже порожньо, хоча вони й прихопили дещо у тролів. Одного ранку вони перебрідали річку широкою мілиною, де з гуркотом перекочувалося каміння і пінилася вода. Протилежний берег був крутий і слизький. Коли вони видерлися на нього, ведучи поні, то побачили, що високі гори підступили зовсім близько. їм уже здавалося, що до підніжжя найближчої гори — один день легкого переходу. Вона виглядала темною і похмурою, хоча її брунатні схили де-не-де освітлювало сонце, а ген за нею мерехтіли вершини снігових шпилів.