— Одну хвилинку! — озвався Дорі, достойний ґном, котрий трюхикав у хвості другим після Більбо.
Він допоміг гобітові, наскільки це дозволяли зв’язані руки, залізти собі на спину, а тоді всі вони кинулися бігти, брязкаючи ланцюгами і раз у раз перечіпаючись, бо не могли балансувати руками. Але невдовзі всі зупинились — опинившись, напевно, в самому серці гори.
І тоді Ґандальф засвітив свою патерицю. Звісно ж, то був Ґандальф, але раніше вони надто поспішали, щоб розпитувати його, як він до них потрапив. Він знову видобув меча, і той знову сам собою спалахнув у темряві. Коли довкола були ґобліни, меч запалав од гніву, а тепер він загорівся яскравим блакитним вогнем, ніби задоволений, що вбив великого підземного володаря. Мечеві було неважко миттю порозрубувати ґоблінські ланцюги і звільнити в’язнів. Цей меч звався Ґламдрінґ, тобто Ворогобій, якщо ви пригадуєте. Ґобліни називали його Сікач і ненавиділи ще дужче, ніж Кусача. Оркріста теж було врятовано — адже Ґандальф прихопив зі собою і його, вирвавши з рук в одного нажаханого вартового. Загалом, Ґандальф устигав подумати багато про що — й міг зробити хоч і не геть усе, але таки чимало для друзів, котрі потрапили у безвихідь.
— Усі тут? — запитав він, із поклоном простягаючи Торінові його меча. — Ану порахую: один — це Торін, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять... — а де ж Філі та Кілі? Ага, ось вони! Дванадцять, тринадцять... — а ось і пан Торбин: чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути й гірше, хоча, з іншого боку, могло бути й набагато краще. Ані поні, ані харчів, і достеменно не відомо, де ми, а позаду — орди розлючених ґоблінів! Уперед!
І вони рушили вперед. Ґандальф мав цілковиту рацію: далеко позаду, з переходів, які вони щойно проминули, до них долинули шум і моторошні крики ґоблінів. Це змусило їх бігти ще швидше, а оскільки бідолашний Більбо ніяк не міг устигнути за всіма — бо ж ґноми, скажу я вам, можуть, коли треба, мчати скаженою риссю, — вони взялися по черзі нести його на спині.
Проте ґобліни рухалися швидше за ґномів, а крім того, вони знали дорогу краще (бо самі ж і поробили проходи) і були шалено розлючені, тож ґноми, хоч як силкувались утекти, чули крики та виття все ближче і ближче. Незабаром їм стало чути навіть тупотіння ґоблінських ніг, багатьох-багатьох ніг, — здавалось, уже за останнім поворотом. Позаду, в тунелі, яким вони бігли, замиготіли червоні смолоскипи. А ґноми ж уже смертельно потомилися.
— Навіщо, ох навіщо я покинув свою гобітську нірку? — скаржився бідолашний пан Торбин, підстрибуючи на спині у Бомбура.
— Навіщо, ох навіщо я взяв нещасного маленького гобіта на полювання за скарбами? — бідкався горопашний Бомбур, який був огрядний, перехилявся вперед і спливав потом, що скрапував із кінчика його носа, від шаленого бігу та переляку.
На той час Ґандальф відстав, і Торін — теж. Вони завернули за гострий ріг.
— За поворот! — закричав чарівник. — Меча з піхов, Торіне!
Нічого іншого їм і не лишалось — але як це не сподобалося ґоблінам! Вони на повному ходу вискочили з-за рогу, лементуючи на все горло, — і напоролися на Ґобліносіка та Ворогобоя, які світилися яскравим холодним сяйвом просто перед їхніми виряченими від подиву очима. Ті, що бігли попереду, впустили смолоскипи і ще встигли скрикнути, перш ніж їх було вбито. Ті, що бігли за ними, кричали довше й відскакували, наштовхуючись на тих, хто біг позаду.
— Сікач і Кусач! — верещали вони, і незабаром серед ґоблінів запанувало цілковите сум’яття, а більшість із них посунули назад тим самим шляхом, яким прибігли.
Минуло чимало часу, доки бодай один ґоблін наважився зазирнути за ріг. На той момент ґноми вже встигли відійти далеко-далеко, заглибившись у темні тунелі ґоблінського королівства. Виявивши це, ґобліни загасили смолоскипи, повзували м’які капці й вибрали з-поміж себе найпрудкіших бігунів із найтоншим слухом і найгострішим зором. Ті помчали вперед, у пітьму — швидко, мов тхори, і зчиняючи не більше шуму, ніж кажани.
Ось чому ні Більбо, ні ґноми, ні навіть Ґандальф не почули, як вони наблизились. І не побачили їх. Але ґобліни, тихо підбігши ззаду, бачили всіх, бо Ґандальфова патериця розсіювала слабке світло, допомагаючи ґномам просуватись уперед.
Зовсім несподівано Дорі, який тепер знову ніс Більбо на спині, хтось ухопив у темряві за ногу. Він скрикнув і впав, а гобіт скотився з його плечей у чорноту, вдарився головою об гострий камінь і знепритомнів.
V
Загадки в темряві
Коли Більбо розплющив очі, він завагався, чи він їх розплющив, чи ні, — бо ж було темно хоч в око стрель. Біля нього не було ні душі. Тільки уявіть його переляк! Він не міг нічого ні чути, ні бачити і не міг нічого намацати, крім кам’яної долівки.
Дуже поволі він став навкарачки і поліз, поки не торкнувся стіни тунелю, проте ніде не міг знайти нічого — нічогісінько: ані сліду ґоблінів, ані сліду ґномів. У голові йому паморочилося, він навіть не був певен, у який бік вони бігли, перш ніж він упав. Зорієнтувавшись, як міг, він досить довго рачкував в обраному напрямку, аж раптом його рука намацала крихітний перстеник із холодного металу, що лежав на долівці тунелю. То був поворотний пункт у його долі, але він про це ще не знав. Якось навіть не замислюючись, він поклав перстеника до кишені, — адже зараз він йому ледве чи знадобився б. Пролізши ще трохи, Більбо сів на холодну долівку і довго нарікав на своє нещастя. Він уявляв собі власноруч підсмажену в рідній кухні яєчню з копченою свинячою грудинкою — бо нутром відчував, що саме час трохи попоїсти, — але це тільки робило його ще нещаснішим.
Він не міг ані придумати, що робити далі, ані второпати, що з ним трапилося, і чому він відстав, і чому, якщо він відстав, ґобліни не схопили його, і навіть чому в нього така важка голова. А причиною було те, що він довго пролежав без руху в темному кутку, без тями і ніким не помічений.
Через деякий час він намацав у кишені люльку. Вона не розбилась, і це вже було дещо. Тоді він намацав капшук — там лишилося трохи тютюну, і це було більше, ніж дещо. Тоді він почав нишпорити по кишенях у пошуках сірників, але не зміг знайти жодного, і це вщент розбило його надії. Втім, схаменувшись, він вирішив, що це навіть на краще. Хто його знає, що накличе на нього черкання сірників і запах тютюну, хто чигає на нього в темних закутках цього страхітливого місця! Тієї миті він почувався страшенно пригніченим. Однак, нишпорячи по кишенях і обмацуючи себе в пошуках сірників, він намацав руків’я свого маленького меча — кинджальчика, якого він прихопив у тролів і про який зовсім забув, — на щастя, він заправив його за штанята і ґобліни його не помітили.
Тепер Більбо видобув меча з піхов. Лезо засвітилося перед його очима слабким імлистим сяйвом. «Отже, це також ельфійська зброя, — подумав він. — А ґобліни хоч і не за два кроки, але й не досить далеко».
Проте він трохи заспокоївся. Усе-таки носити зброю, викуту в Ґондоліні для воєн із ґоблінами й оспівану в стількох піснях, було неабиякою честю. Крім того, він помітив, що така зброя справила на ґоблінів, котрі зненацька напали на них, величезне враження.
«Повернути назад? — міркував він. — Ні, не годиться! Обійти боком? Неможливо! Іти вперед? Тільки це й залишається! Отже, вперед!» Тож він підхопився і потрюхикав далі, тримаючи просто перед собою маленького меча і торкаючись однією рукою стіни, а серце його тіпалось і тріпалось у грудях.
Зараз Більбо, звісно, потрапив у так званий тісний кут. Але вам слід пам’ятати, що кут цей був для нього не такий тісний, як для нас із вами. Гобіти не зовсім схожі на звичайних людей, і хоча їхні нори — гарненькі та привітні помешкання, до того ж належно провітрювані (не те що тунелі ґоблінів), — однак гобіти більш звичні до життя в тунелях, аніж ми, і так просто не втрачають здатності орієнтуватися під землею, — тим паче коли прочуняють після того, як ударяться головою. Також вони здатні безшумно рухатися, спритно ховатися, й на них чудесно гояться ґулі та синці, а ще в них багато життєвої премудрості й великий запас різних розумних прислів’їв, що їх люди переважно ніколи не чули або давно забули.
І все-таки мені б не хотілось опинитися на місці пана Торбина. Тунель, здавалося, був нескінченний. Більбо тямив лише те, що він, як і раніше, неухильно спускається вниз і тримається того самого напрямку, попри всі вигини й один-два повороти. Вбік раз у раз відгалужувалися проходи — він бачив їх у відсвіті свого кинджала і намацував рукою виломи у стіні. Проте він не звертав на них уваги — лише поспішав у страсі перед ґоблінами та напівуявними темними тварюками, які могли б вискочити звідти. Усе далі й далі просувався він, заглиблювався все нижче й нижче, і все ж не чув жодного звуку, крім шуму крил кажанів, які час від часу пролітали в нього біля вух, — спершу це його лякало, а потім стало повторюватися так часто, що вже не турбувало. Не знаю, як довго він отак трюхикав, ненавидячи це своє блукання, але й не сміючи зупинитись, — усе далі й далі, аж доки не знемігся до самого краю. Йому здавалося, що його шлях проліг через завтра й усі прийдешні дні.
Раптом, нічого подібного не сподіваючись, він із розгону залопотів по воді. Бр-р-р-р! Вона була крижана! Більбо миттю шарпнувся назад. Він не знав, чи то була просто калюжа на дорозі, чи прибережні води підземного струмка, чи край глибокого темноводого печерного озера. Кинджал його вже ледве світився. Зупинившись, Більбо почув, напруживши слух, як із невидимого склепіння у воду «крап-крап» — крапають краплі. Жодних інших звуків.
«Отже, це калюжа або озеро, а не підземна ріка», — вирішив Більбо. Проте не наважувався забрести у воду в темряві. Він не вмів плавати, а ще йому з голови не йшли огидні слизькі тварюки з великими виряченими очима, які звиваються у воді. Дивні істоти водяться в калюжах і озерах у надрах гір: риби, чиї предки запливли туди бозна-скільки років тому й уже не випливли звідти, а тим часом їхні очі все більшали, більшали й більшали, через те що вони силкувалися бачити в мороці. Там є й інші тварюки, ще слизькіші, ніж риби. Навіть у тунелях і печерах, які прорили для себе ґобліни, є незнані їм створіння, які прослизнули туди і залягли в темряві. А є й такі печери, чиє походження губиться у віках, печери, які з’явилися задовго до появи ґоблінів, бо ті лише розширили їх і поз’єднували переходами, а первісні мешканці — все ще там, у потаємних кутках, скрадаються і рознюхують усе довкола.
Тут, глибоко під землею, край темної води жив старий Ґоллум, маленьке слизьке створіння. Не знаю, звідки він узявся і хто або що він був за один. Він був просто Ґоллум — темний, мов сама темінь, за винятком двох великих круглих білястих очей на вузькому писку. В нього був човник, і він безшумно ковзав у ньому по озеру — бо то таки було озеро, широке, глибоке та страшенно холодне. Він веслував довгими задніми лапами, звісивши їх через борт, але не залишав на воді ні брижинки. Отакий він був. Він видивлявся своїми білястими, подібними до ліхтарів очима сліпу рибу і блискавично хапав її довгими пальцями. М’ясо він теж полюбляв. Йому смакували ґобліни, якщо вдавалося їх роздобути, але він дбав про те, щоб вони його не викрили. Він просто душив їх іззаду, коли якийсь необачний Ґоблін спускався сам до краю води, а Ґоллум саме нишпорив поблизу. Втім, ґобліни забрідали туди рідко, бо відчували, що там, у глибині, в самісінькому серці гори, чигає на них щось прикре. Вони надибали озеро ще за сивої давнини, коли рили свої тунелі вглиб, але виявили, що не можуть просунутися далі, тож їхні ходи в тому напрямку там і закінчувались, і ґоблінам не було жодного сенсу ходити тим шляхом, — якщо тільки їх не посилав туди Верховний Ґоблін. Часом йому кортіло скуштувати озерної рибки, і часом він так і не міг дочекатися ні рибки, ні ґобліна-рибалки.
Нині Ґоллум жив на слизькому скелястому острівці посеред озера. Він іще здалеку помітив Більбо своїми білястими телескопічними очима. Більбо його не бачив, але Ґоллум дивився на нього з величезним подивом, бо ж було видно, що то зовсім не Ґоблін.
Ґоллум заліз у човника й відчалив од острівця, а Більбо тим часом сидів, збентежений, на березі, загубивши і дорогу, і голову. Зненацька де не взявся Ґоллум і засичав-зашипів:
— Ос-сь ми й у лас-сці, хай йому тряс-сця, мій дорогес-с-с-сенький! С-судячи з ус-сього, це виш-шукане час-стування, щонайменш-ше лас-сий ш-ш-шматочок для нас-с, ґоллум! — І коли він вимовив «ґоллум», із його горлянки вирвався страшний ковтальний звук. Ось чому в нього було таке ім’я, хоча сам він завжди називав себе «мій дорогесенький».
У гобіта мало серце не вистрибнуло з грудей, коли він несподівано почув оте сичання над самим вухом і побачив утуплені в нього білясті очі.
— Ти хто? — спитав він, штрикаючи перед собою кинджалом.
— Хто він, мій дорогес-с-с-сенький? — просичав Ґоллум (він завжди розмовляв сам із собою, бо розмовляти йому було ні з ким).
Він для того й приплив, аби це з’ясувати, бо насправді голод його тоді не дуже й мучив — лише цікавість, інакше він спершу схопив би свою жертву, а вже потім зашипів.
— Я пан Більбо Торбин. Я відстав од ґномів, відстав од чарівника, я не знаю, де я, та й не хочу знати, — мені б лише вибратися звідси.
— Що він тримає у с-своїх ручис-с-ськах? — спитав Ґоллум, поглянувши на кинджал, який йому геть не сподобався.
— Кинджал — зброя, що походить із Ґондоліна!
— С-с-с-с, — засичав Ґоллум і миттю став надзвичайно ґречним. — Чи не прис-сіс-сти нам тут і не побес-сі-дувати з ним тріттт-шки, мій дорогес-с-с-сенький? Йому подобаютьс-ся загадки, звіс-сно, подобаютьс-ся, чи не так?
Він налаштувався здаватися доброзичливим, принаймні зараз, поки не дізнається більше про кинджал і про гобіта — чи той дійсно один-однісінький, чи годиться в їжу — й чи сам він, Ґоллум, дійсно голодний. Загадки — це єдине, що спало йому на думку. Загадування їх і часом відгадування — то була єдина гра, в яку він грав багато-багато років тому з іншими кумедними створіннями, які сиділи по своїх норах, аж доки втратив усіх своїх друзів і, самотній та гнаний, заповз углиб, углиб — у темні надра гір.
— Що ж, гаразд, — відказав Більбо, який налаштувався погоджуватися з усім, поки не дізнається більше про це створіння: чи дійсно воно одне-однісіньке, чи не голодне воно й не розлючене і чи не друг воно ґоблінам.
— Загадуй ти перший! — додав він, бо не встиг нічого придумати.
Тож Ґоллум просичав:
Чиє коріння сховалось від зору,
Що вище за дерево зноситься вгору,
Височить, а проте
Увись не росте?
— Ну, це легко! — сказав Більбо. — Гадаю, це гора.
— Хіба це так легко відгадати? Нам слід влаш-штувати змагання, мій дорогес-сенький! Якщо дорогес-сенький загадає, а оцей-о не відгадає, ми його з’їмо, мій дорогес-с-сенький. Якщо він загадає нам, а ми не відгадаємо, тоді ми зробимо те, що він попрос-сить, гаразд? Ми покажемо йому ш-ш-шлях до виходу, он як!
— Добре! — погодився Більбо, не сміючи відмовитись і мало зі шкіри не вилазячи, щоб придумати загадку, яка б урятувала його від потали.
Жують на весь свій пагорб червоний,
А все перетерши,
Стихають, як перше, —
Тридцять білих коней.
Це було все, що він зміг придумати, — думка про поїдання надто запала йому в голову. До того ж загадка була доволі стара і Ґоллум знав відгадку не гірше за вас.
— Заялож-жене, яке ж це заялож-жене! — прошипів він. — Зуби! Зуби, мій дорогес-с-сенький, але в нас-с їх лиш-ше ш-ш-шість!
Тоді Ґоллум загадав удруге:
Безголосий — реве,
Без крил — до польоту,
Беззубий — рве,
Лепече — без рота.
— Хвилинку! — скрикнув Більбо, який усе ще не міг відкараскатися від нав’язливої думки про поїдання. На щастя, одного разу він уже чув щось подібне і, напруживши пам’ять, згадав відгадку.