Знадвору почулися голоси — стурбовані, тривожні. Вождь підвів голову. Молодий скіф Варкан швидко вийшов з кибитки. Але майже відразу повернувся і щось доповів вождеві. Дмитро Борисович озирнувся на товаришів. Його обличчя враз стало серйозне.
— Варкан каже, що віщуй щось мудрує, — пояснив археолог. — Знову виголошує прокляття. Він, Варкан, піде подивитися. Сколот просить нас не турбуватися.
Товариші обмінялися виразними поглядами. Ця новина не обіцяла нічого приємного. Варкан надів шолом і вийшов. Артем глянув йому вслід і похитав головою:
— Цікаво і мені б довідатися, в чому річ!
І, вибравши слушну хвилинку, коли в його бік ніхто з товаришів не дивився, Артем тихенько вислизнув з кибитки слідом за Варканом. Як він і сподівався, ніхто не встиг його спинити.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Варкан скочив на коня, що стояв прив’язаний біля кибитки, і разом з кількома іншими воїнами кудись поскакав. Дивлячись йому вслід, Артем подумав:
“Мабуть, старий шахрай вигадав щось серйозне. Інакше Варкан не посішав би так. І все це, певно, стосується нас… Проте — що ж мені робити?”
Рішення прийшло зразу. Треба довідатися, що мудрує старий віщун. Хм… Варкан поскакав у тому напрямі, звідки їх привели сюди, до намету вождя. Це було ясно, Артем завжди добре орієнтувався, якщо він хоч раз пройшов по новій, малознайомій місцевості.
“Значить, піду й я. Звісно, на коні воно значно швидше й зручніше, але нічого не вдієш, підемо пішки… Втім, як швидко посутеніло! І хмари потемнішали… Вечір, чи що?..”
З-за лісу випливала велика чорна хмара. Вона важко посувалася, повільно облягаючи і без того низький небосхил. Це, мабуть, від неї спадали темні сутінки. Хмара вкривала майже все небо. Жовто-рожевий колір рослин помітно змінився, він набув якогось фіолетового відтінку. Все чисто здавалося дивним, неприродним, штучним у цьому загадковому світлі. Здаля пролунав загрозливий глухий гуркі. Що це? Гроза?.. Грім?.. Та хіба може бути гроза під землею?..
Артем прискорив ходу. Він дійшов висновку, що немає рації витрачати час на дивування: адже він з товаришами встиг побачити і відчути сьогодні, протягом одного неповного дня, стільки несподіваних, дивних, навіть просто неймовірних речей, що й справді краще було сприймати ті речі так, як вони є. Все одно ніяких пояснень не міг дати не тільки він, а навіть і Іван Семенович та Дмитро Борисович. Отож треба думати тільки про те, що безпосередньо стосується їх становища зараз. Для всього іншого ще вистачить часу.
Отже, перше, що цікавило Артема зараз, було питання: що вигадав старий віщун? В якій мірі це стосується його та товаришів? Артем думав про це — і перед його очима мимоволі поставало люте сухе обличчя, пронизливі холодні очі віщуна. Так, це справді було обличчя жорстокої людини, хижака, який не задумається ані на хвилину, не завагається, а знищить будь-кого, хто стане на його шляху, перешкоджатиме здійсненню його планів!
“Чи не це вони?” — подумав раптом Артем і зупинився.
За поворотом він побачив велику юрбу, від якої до нього долітали вигуки й гамір. Попереду юрби крутилося кілька вершників, які поступово відступали назад. Юрба, здавалося, тиснула на них. Вершники нібито намагалися спинити піших людей, вони натягували поводи коней, скеровуючи їх грудьми проти юрби, але роздратований чимсь натовп уперто відштовхував їх і крок за кроком посувався вперед. Ось злякані коні стали дибки. Один з вершників ледве втримався на коні.
“Та чи це не Варкан та його воїни?” — подумав Артем.
Вершники відступали. І тепер стало добре видно: між ними та юрбою метушилася невисока постать людини з піднесеними загрозливо руками. В тій постаті Артем впізнав старого віщуна, який наступав на вершників, кричав, аж захлинався, проголошував грізні прокляття своїм неприємним голосом. Віщун показував на небо, на велику хмару, яка повзла мало не над самими головами людей, — і шалено вимахував руками.
“Напевно, лякає чимсь, — подумав Артем. — От старий крутій!”
Один з вершників, в якому Артем впізнав Варкана, виїхав наперед, наближаючись до віщуна. Але решта воїнів не підтримала його, Варкан лишився один. Віщун використав цю мить, підняв вище руки і несамовито щось вигукнув. Виконуючи його заклик, передні теж, щось загрозливо вигукуючи, сунули на Варкана. Ще кілька секунд — і його скинули 6 з коня. Проте Варкан не розгубився. Швидким рухом він натягнув поводи, кінь раптом стрибнув убік, став дибки, гарцюючи, повернувся і виніс відважного молодого скіфа до решти воїнів. Не спиняючись, Варкан крикнув своїм товаришам кілька коротких слів, і вершники помчали від натовпу галопом, поспішаючи, мабуть, до кибитки Сколота.
Натовп з задоволеним гомоном сунув слідом за вершниками. Попереду біг старий віщун, супроводжуваний кількома помічниками, — і лишалося тільки дивуватися, звідки в цієї старої людини бралися міць і запал?.. Але, напевне, саме цим він і впливав на скіфів, що бігли за ним з загрозливими, войовничими вигуками.
— Е, такі справи мені вже не подобаються, — пробурмотів незадоволено Артем. — Якщо вони помітять мене, тоді несолодко доведеться… і сховатися немає куди…
Так, становище ставало загрозливе, тим більше, що з найближчих кибиток уже вибігали інші скіфи, які почули вигуки натовпу. Тепер юнакові вже зовсім не було куди тікати, його могли схопити й ті, що бігли за вершниками, і ті, що вибігали з кибиток. Саме в цю мить Артем побачив вершників.
— Варкане! — гукнув він щосили. — Варкане, рятуй!
Молодий скіф побачив його. З його губів зірвався вигу здивування. На скаку він раптово спинив коня. За мить кінь був уже біля Артема. Варкан подав йому руку і допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан уже знову мчав галопом, наздоганяючи вершників. Артем сидів за ним на крупі коня, тримаючись обома руками за плечі скіфа. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп сунув слідом за ними, його, як і раніше, очолював старий віщун.
“Чи не по наші це душі?” — майнула в голові юнака неприємна думка, від якої зразу стало моторошно. Що ж, незабаром усе з’ясується… ось уже і червона кибитка старого Сколота.
Вершники спинилися. Артем зіскочив з коня і вбіг до кибитки. Він не міг чекати й хвилинки! Адже якщо дійсно старий віщун підбурює натовп скіфів проти чужинців, треба негайно щось придумати, якось захищатися… треба… Але що саме “треба” — Артем, звичайно, не знав. Побачивши запитливі, стривожені обличчя товаришів, він закричав:
— Сюди суне юрба на чолі з віщуном! Зараз вони будуть тут!
Він одразу помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як трохи, підвівся Дмитро Борисович. Старий вождь, звісно, не розумів Артема і тільки запитливо дивився на нього.
— А чого вони хочуть? — спитав Іван Семенович нарешті.
— Не знаю… вони напали на Варкана… напосіли… йдуть сюди… дуже розлючені чимсь…
Більше Артем не міг пояснити нічого. Втім, до кибитки увійшов Варкан і почав розповідати, звертаючись разом і до Сколота і до Дмитра Борисовича. Обличчя старого вождя насупилося.
— Що він каже? — спитав Іван Семенович археолога.
— Не розумію… мабуть, він забув, що я не знаю скіфської мови… щось дуже серйозне, здається мені…
Раптом, перебивши Варкана, Сколот узяв з килима свій шолом. Рука його лягла на золоту рукоятку короткого меча. Але він не підвівся, а лишився сидіти, тільки показав Варкану рукою на гостей.
Варкан зрозумів. Він повернувся до Дмитра Борисовича і знову заговорив — тепер уже грецькою мовою. Археолог уважно слухав його, пощипуючи стурбовано борідку.
— Ну, що ж він розповідає? — нетерпляче спитав ще раз Іван Семенович.
— Він каже, що віщун підбурив скіфів, аби ті примусили Сколота віддати нас віщунам… І вони йдуть сюди з такою вимогою. Віщун загрожує скіфам небесною карою, лякає їх грозою, що насувається, блискавками… і камінням, що падатиме з неба і вбиватиме скіфів за непослух священному головному віщуну. Каже, що боги вже гніваються на скіфів, бо Сколот не дав нас у жертву…
Артем зрозумів хитрий хід віщуна: старий використав наближення грози, яка, мабуть, була тут рідкісним явищем.
— І правда, Іване Семеновичу, — мовив він, — я бачив сам: насувається гроза. Все небо… чи не небо, а щось інше, все одно, — облягли чорні хмари. Старий віщун хоче використати це, щоб налякати скіфів.
Іван Семенович усе ще мовчав, міркуючи. Заговорив археолог:
— Варкан твердить, що скіфи й справді налякані. Вони бояться, що з неба падатиме каміння. Не знаю, історичні джерела ніби вказували, що скіфи взагалі не бояться грози… А тут… — Дмитро Борисович розвів руками.
Іван Семенович знизав плечима:
— Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови, мабуть, свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно може падати з неба, — хіба воно не є приводом, щоб боятися грози?
Ліда здивовано глянула на геолога:
— Яке каміння? Хіба під час грози може падати каміння?
— Тут може трапитися й таке, Лідо. Якщо зважити, де саме ми з вами зараз перебуваємо. Електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми з вами перебуваємо в підземній глибині, у велетенській печері?..
І хоч як це звучало неймовірно, але було все-таки правдою! Іван Семенович — зараз єдина людина, яка не забула про справжній стан речей. Скіфи скіфами, але, так чи інакше, все це відбувається у величезній печері, де все чисто інше, незвичайне, починаючи від химерної жовто-рожевої рослинності і кінчаючи отією неймовірною грозою під землею з падаючим камінням… Поєднати все це було дуже важко — тим більше, що часу на будь-які міркування все одно не лишалося.
Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелась і підбігла до виходу з кибитки. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинали голосні вигуки.
Сколот повільно підвівся. Він, дедалі більше хмурніючи, вийшов з кибитки. Рука його твердо лежала на золотому держаку меча. Слідом за ним вийшов і Варкан, кинувши на чужинців сповнений співчуття погляд, яким він наче запрошував їх не дуже хвилюватись і зберігати бадьорість. Іван Семенович відповів йому виразним помахом руки: мовляв, з нами все гаразд! А тоді промовив до товаришів:
— Ну, що ж, підемо й ми. Тут робити нема чого, друзі!
Вони один за одним виходили з кибитки. Стиснені щелепи і зсунені брови Івана Семеновича не віщували нічого доброго. Дмитро Борисович рішуче стискав свою кирку. На блідому обличчі Ліди горіли її зеленуваті очі, вона прикусила губу.
— Ти боїшся, Лідо? Запевняю тебе… — почав було Артем.
— Не треба зайвих слів, Артеме, — увірвала його дівчина. — Я готова до всього. Ходімо! — Голос її тремтів, але вона трималася твердо, мужня, смілива Ліда!
Збуджений гомін великого натовпу вщух на хвилинку, коли з червоної кибитки вийшов старий Сколот у супроводі Варкана, оточений воїнами у бойових шкіряних і металевих шоломах. Змовк навіть старий віщун, що стояв попереду юрби. Він запитливо вдивлявся в похмуре обличчя Сколота, шукаючи в його виразі ознак нерішучості, які 6 віщували перемогу намірам хитрого чудодія. Проте на мужньому обличчі старого вождя не можна було прочитати нічого, крім непорушного спокою і впевненості. Віщун стиснув кулаки. Він чекав: його час мав ще надійти.
І ось натовп загув знову: з намету показалися чужинці. Роздратування, лють, навіть ненависть відчувались у вигуках юрби, підбуреної старим віщуном і його помічниками. Без будь-якого поштовху чи заклику з боку віщуна скіфи почали дуже повільно наближатися до червоної кибитки.
Раптом вождь поважно ступив крок уперед і щось вигукнув, не знімаючи руки з держака меча. Натовп одразу змовк. Передні навіть трохи позадкували, відступаючи перед Сколотом, — так гнівно виблискували з-під золотого шолома його очі. І жодна людина в натовпі не насмілювалася вимовити хоча б слово.
— Бач, наш Сколот має неабиякий авторитет, — прошепотів Артем Ліді.
Проте дівчина не слухала його. Її увагу знову привернула неприємна постать кривобокого чоловіка, що був схожий на Сколота: невідомо, звідки він з’явився біля мандрівників. Раптом Ліда згадала: адже кривобокий підійшов до кибитки Сколота разом з ними. Куди ж він дівся потім? Адже пізніше його вже не було в кибитці?..
Зараз кривобокий обережно виглядав з-за спини Варкана. Здавалося, він чогось ждав, когось шукав. Обличчя його було напружене, хитрі очі приплющені, він весь нахилився вперед, опустивши майже до землі свою ліву руку, що була значно довша за праву. Ліда тихенько вказала на нього Артемові:
— Звідки він узявся? Адже досі його не було…
— Я вже помітив. Він, як вісник лиха, — похмуро відповів юнак.
— Не розумію. Що ти хочеш сказати?
— Як в явиться, обов’язково чекай чогось недоброго.
— Та що ти, Артемчику, опам’ятайся! Від такої думки тхне забобонами!
— Як хочеш. Але я кажу цілком серйозно. І охоче переламав би йому кістки, бо…
— Ой, Артеме!
Знову пролунав голос Сколота. Старий вождь немов запитував натовп про щось. І вслід за тим несподівано прогуркотів далекий грім. Ніби тривожна хвиля прокотилася по натовпу, почавшись десь позаду й закінчившись тут, біля кибитки. Ця хвиля вихлюпнула наперед старого віщуна: настав його довгожданий час!
З високо піднесеними руками, виразно дивлячись на чорну хмару, віщун повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив ні на крок. Він стояв нерухомо, чекаючи, тільки рука його міцніше стискала держак меча та гострі очі вп’ялися в постать старого віщуна.
Ліда побачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого скіфа, але за мить згасли: цей потворний чоловік ніби мав здатність відчувати, що на нього хтось дивиться! Він скоса зиркнув на чужинців і зразу відвернувся, вдаючи цілковиту байдужість. Огидна, якась мерзотна істота, подумала мимоволі Ліда. Як павук… Все це здавалося дуже дивним: звідки в неї таке почуття? Адже в дівчини не було, по суті, ніяких підстав цуратися цієї людини, яка не зробила їй нічого поганого, а навпаки, поглядала на неї час од часу досить доброзичливо, навіть зацікавлено. Звідки це? А звідки таке ж саме почуття, якщо не гірше, в Артема? Ні, тут справді щось було не так… Обоє — і Артем, і Ліда — підсвідомо відчували в кривобокому підступного й хитрого ворога…
Не опускаючи рук, старий віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось наполегливо вимагав, вказуючи весь час на величезну чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений промовець чи актор. І в тиші тієї паузи знов пролунав гуркіт грому — тепер уже ближче. Віщун мов тільки цього й чекав. Він раптом закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу і звертався тепер уже безпосередньо до нього, а не до вождя. Безладні стверджувальні вигуки відповідали йому з усіх кінців.
Старий зробив виразний жест у бік чужинців, мов відбираючи їх у Сколота і віддаючи натовпу. Потім він та само виразно вказав на навислу хмару. Руки його швидко рухалися, він наче ламав ними щось невидиме, руйнував щось, що чинило йому опір, — і на кожен його рух збуджений, знервований натовп відповідав галасом і вигуками.
Сколот заперечливо похитав головою. Він простяг руки в сторону мандрівників, мов захищаючи їх. Але віщун ступив ще крок уперед і несамовито вигукнув довге закляття. Чи встиг він закінчити його, чи обірвав зненацька, вибравши слушний момент, — зрозуміти не можна було. Але останні слова того закляття пролунали під яскравим, просто засліплюючим світлом блискавки, яка прорізала темні сутінки. Натовп злякано завмер. Цю неприродну, страхітливу тишу сповнив неймовірно гучний гуркіт грому. Він котився з одного краю небосхилу до другого, він сповнював собою все.