— Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям ще раз про його прекрасні пропозиції. Славетний Дорбатай каже, що…
— Нам нецікаво знати, що каже Дорбатай, — ще рішучіше увірвав перекладача Дмитро Борисович. — Учора ми відповіли йому все. Пішли, товариші!
Приглушений гомін зустрів їх надворі. Великий загін вершників уже чекав на них. А позаду виднілася юрба піших скіфів, що дивилися на полонених здаля, не насмілюючись підійти. Десяток підручних віщуна з кинджалами в руках оточили чужинців. Навколо них зімкнувся ще й загін вершників — і процесія рушила. Куди?
— А Дорбатая не видно, — зауважив Артем.
— Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, — висловила свою думку Ліда.
— Ще побачимо, побачимо його, — виразно мовив геолог.
Знову залунали бубни й флейти. Тепер Іван Семенович бачив і самих музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, І бив у нього. Двоє інших били в бубни. А ще троє тримали великі білі довгасті дудки й свистали в них. Ті дудки були наче кістяні.
Дмитро Борисович пильно дивився на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича.
— Оце дудочки, га? — сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…
— Не розумію.
— Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено ці дудки…
— Ну?
— Бачите, вони кістяні.
— Так що з того?
— Це гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!
— Ви певні?
— Цілком. Адже наявність таких інструментів у стародавніх скіфів вже давно встановлено наукою. Ми знаходили такого роду кістки, відшліфовані й чисті, обрізані з кінців, у багатьох могильниках. Між археологами точилися лише суперечки про спосіб використання скіфами цих кістяних трубок. Дехто твердив, що це музичні інструменти, дехто — що це вживалося при доїнні кобил… Ну, тепер ніяких сумнівів не може бути. Дудки — ось воно що! Дудки, зроблені з гомілкових кісток людини!
Справді, так воно й було. Око легко відрізняло в тих дивних дудках характерні вигини гомілкової кістки… та й розмір саме такий.
— Шлях кінчився, Іване Семеновичу, — мовив раптом Артем. — Мабуть, ми вийшли в степ. Бачте, яка висока трава.
Коло вершників помітно розсунулося. Можливо, це було випадково, можливо, тому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники трохи відступали, натискуючи на сусідів, щоб триматися подалі від страшної жовтої собаки.
Здаля пролунали ще тимпани. Це, очевидно, був сигнал, бо передні лави вершників разом знялися з місця і галопом помчали в степ. Перед очима мандрівників відкрився широкий краєвид.
Так, процесія вже вийшла в степ, дивний жовто-рожевий, вкритий високою травою степ. Рівне, широке міжгір’я обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли гори. Верхівки тих гір, як і вчора, ховалися в сірих непроглядних хмарах. Але гори підносилися не тільки за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну бесіду з Іваном Семеновичем. Гори ці були стінами велетенського підземного простору… цікаво було б довідатися у скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ті гори, чи пробував досягти вершин?..
Процесія посувалася рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет.
Це була ніби просто величезна чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, юрмилися люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки й навіть діти — мабуть, геть усе чисто населення скіфського стійбища зібралося тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу невільників. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на своєму коні старий вождь Сколот в блискучому золотому шоломі, оточений почтом.
Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога:
— Он стоїть Дорбатай! І недалеко від нього огидний Гартак! Вони тримаються чи не разом!
— Не хвилюйся, все буде гаразд, запевняю тебе, — озвався бадьоро юнак. Втім, він був далеко не такий спокійний, як удавав. Він аж ніяк не сподівався такої численної аудиторії. Чи ж пощастить йому так переконливо виконати задумане? Його стурбований погляд одшукав Івана Семеновича. Геолог відповів йому енергійним кивком голови: так, так, мовляв, все йде добре!..
Процесія наближалася тим часом до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий священний жертовник скіфів. Щодо цього — Дмитро Борисович не мав ніякого сумніву. Він добре бачив навіть вузьку дерев’яну драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав угору лезом… Все, геть усе поки що було саме таким, як уявляв собі археолог з наукових джерел!
Коло драбинки стояв Дорбатай в урочистому червоному плащі з золотими бляшками. Його холодні ворожі очі дивилися запитливо на чужинців, шукаючи на їхніх обличчях ознак страху або принаймні вагання. Даремна надія! Чужинці спокійно оглядали священну споруду, головного віщуна, його помічників, дужих жінок-жриць з кинджалами і кривими ножами. А от вони хвилювалися, поглядаючи на чотирьох людей, супроводжуваних страшною поскіною: адже саме їм, а не старому віщунові доведеться мати справу з загадковими незнайомцями, які вміють творити чудеса!
Почет і воїни Сколота створювали окрему групу. Старий вождь хоч і намагався триматися, як завжди, зберігаючи суворий і презирливо-байдужий вигляд, не був сьогодні такий спокійний, як учора. Його руки час од часу нервово перебирали поводи коня, він обмінювався з найближчими воїнами короткими, уривчастими фразами. Мабуть, старий вождь побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених. Адже головний віщун учора категорично відмовився від усіх пропозицій, які робив йому Сколот щодо викупу чужинців. Він не погодився віддати їх вождеві. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати дуже небезпечною зброєю…
І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню струнку постать серед воїнів, що становили загін Сколота, який помітно розділявся на воїнів, одягнених дуже пишно і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого ж погляду ставало ясно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в загоні Сколота були рівні? На це питання поки що не було відповіді.
Недалеко від Дорбатая, між численними підручними віщуна й загоном Сколота, на багато убраних конях сиділи знатні скіфи, пихаті й гордовиті. Трималися вони дуже незалежно, відчуваючи свою міць і силу. Ці люди дивилися на чужинців неприховано вороже.
А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там уже зовсім не було видно ніяких прикрас на одязі, навіть наqскромніших бронзових; око не спинялося на комусь одному. Біля підніжжя чорної піраміди товпилася безладна юрба. Тут були і скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.
Ліда не могла стриматися, щоб час од часу потай не поглянути на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був також круглий бронзовий шолом, а на поясі висів меч. Втім, усе це мало штучний і смішний вигляд. Здавалося, меч ще більше скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти нижче голову. Та й на коні Гартак сидів незграбно. І, незважаючи на все це, саме він справляв на дівчину враження найнебезпечнішого ворога. Дівчина не могла без тремтіння бачити його кощавувате перекривлене обличчя…
Тепер мандрівники стояли майже самі. Біля них лишилися тільки підручні віщуна. Та неподалік ще четверо міцних жінок-жриць тримали двох невільників із зв’язаними руками. Артем ще раз згадав погрози Дорбатая: “відправа… жертви…” Мабуть, і ці нещасні, які не мають змоги боронитися, мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:
— А що коли вони почнуть з тих рабів? Як тоді? — На обличчі юнака було явне замішання. Проте геолог не встиг відповісти.
Старий віщун звичним жестом підніс руки вгору. Мабуть, це було сигналом до початку урочистої церемонії відправи. Бо майже разом з ним піднесли руки вгору всі його підручні. І на поле навколо хмизової піраміди впала зловісна тиша.
Високим хрипким голосом Дорбатай заспівав. Він низько вклонився купі хмизу, простяг руки до великого почорнілого меча, який стирчав з її верхівки, і випростався. Легенький вітрець ворушив складки його червоного плаща — і в цей момент старий віщун був схожий на великого хижого птаха, який ось-ось кинеться на свою жертву. Так само простягали руки і його підручні, наче намагаючись весь час копіювати рухи Дорбатая.
І раптом мелодія пісні старого віщуна різко змінилася. Його підручні, ніби за командою, змовкли. Дорбатай співав сам, виводячи високі ноти і переступаючи з ноги на ногу. Потім він знову змахнув руками, і знову його пісню підхопили всі віщуни. Дмитро Борисович нахилився до геолога.
— Ці кілька речень, що їх він співав сам, стосувалися нас, Іване Семеновичу. То була мішана мова, в якій я серед незрозумілих мені скіфських слів розрізнив і грецькі, Я зрозумів зміст тих речень.
— Цікаво. Що ж то за зміст?
— Він сказав приблизно таке: “Ми принесемо вас у жертву богам, чужинці, якщо ви не скоритеся. Ще є час. Скажіть, що ви згодні. Інакше смерть чекає на вас. Смерть, яка спочатку на ваших очах забере рабів”. Це попередження — і разом з тим погроза.
— І це все? — незворушно спитав Іван Семенович.
— Все.
— Боюся, що відповіді від нас він не діждеться. Чи ви іншої думки, Дмитре Борисовичу?
— Та як ви могли таке подумати? — майже образився археолог.
— То й добре. Проте тепер ми знаємо принаймні, що він хоче починати з рабів, а не з нас. Гаразд, це ще краще!
Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє люто прокричав кілька слів. Він закликав, він явно намагався збудити скіфів. І своєї мети старий віщун досяг, бо у відповідь на його закляття залунали нестримні вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки — у повітрі майнув дощ гострих довгих стріл, які описали дугу над священним жертовником і впали десь далеко за пагорком.
Два підручні подали Дорбатаю велику золоту чашу і довгий кам’яний ніж з золотою рукояткою.
— Священні ритуальні речі скіфських віщунів, — прошепотів збуджено Дмитро Борисович, в якого знову заговорило серце археолога.
Дорбатай урочисто прийняв чашу й ніж. Він підніс їх угору й голосно закричав, наче заклинаючи хмари, що повільно пливли в небі. Дмитро Борисович одразу переклав:
— Він сказав знову мішаною мовою, Іване Семеновичу. “Хай прихідці подивляться, пересвідчаться на власні очі що станеться з ними самими за кілька хвилин! Хай вони краще скоряться!”
Іван Семенович мовчки похитав головою, не зводячи уважного погляду з того, що відбувалося біля священного жертовника.
Дорбатай опустив ніж лезом до землі. Це також був сигнал. Підручні віщуна, що тримали зв’язаних рабів, потягли їх до нього. Пролунав зляканий крик одного з рабів, що намагався опиратися. Другий, важко переступаючи наче зомлілими ногами, ішов, не чинячи опору, не плекаючи вже ніякої надії на порятунок. З натовпу скіфів долинув голосний гомін. Артем зблід. Він гукнув:
— Вони ж уб’ють їх, Іване Семеновичу! Це неможливо!
Брови геолога зсунулися. Він міцно тримав Артема з плече:
— Заждіть трохи, Артеме. Зараз, зараз прийде наша черга діяти.
Підручні тягли рабів до Дорбатая. Старий віщун ждав, його погляд на коротку мить спинився на чужинцях: перемога і загроза були в тому погляді. Перший раб уже не кричав. Він ніби втратив голос. Він тільки хрипів, закинувши голову назад. Збуджений гомін у натовпі внизу зростав. Чути було, як істерично лементувала якась жінка. Іван Семенович підштовхнув Артема:
— Вперед, юначе! І хай з вами буде щастя!
Одним стрибком Артем опинився біля Дорбатая, що здригнувся від несподіванки і позадкував. Підручні віщуна не встигли затримати Артема, не встигли навіть ворухнутися, такий блискавичний був стрибок юнака, настільки раптовий був його вчинок. Він стояв уже перед старим віщуном, недбало і презирливо взявшись руками в боки. Коло нього загрозливо вишкіряла зуби й виразно гарчала Діана.
Мертва тиша лягла в степу. Все спинилося, застигло. Всі чекали — що ж буде далі, що зробить могутній, славетний Дорбатай з нахабним чужинцем, проклятим богами. Мабуть, він відступив на крок лише для того, щоб зручніше спопелити на місці одчайдушного чужинця.
Дорбатай, зціпивши зуби, люто гукнув щось до підручних, показуючи кам’яним ножем на Артема. Але жерці не насмілювалися підійти до молодого чужинця. Повторювалася вчорашня історія: старий віщун змушений був залишатися з сміливим юнаком сам на сам!
Проте Артем уже використовував зручність свого становища.
— Слухай, ти, старий шахраю! — закричав він просто в обличчя віщунові. — Твоє царство скінчилося. Я викликаю тебе на змагання. Покажи, на що ти здатний. Взнаємо, хто з нас могутніший! Давай сюди перекладача!
Природно. Дорбатай не розумів жодного слова юнака, який, знаючи це, тут-таки додав:
— Зараз я тобі поясню все. Варкане! Егей, Варка не! Варкан штовхнув коня і за мить опинився біля свог нового приятеля. А Артем вів далі:
— Дмитре Борисовичу, скажіть Варканові все, що треба, хай він перекладе цьому шахраєві й усім скіфам у ввічливій, парламентарній формі, що я сказав!
Варкан уважно слухав те, що говорив йому археолог. А ще за хвилину його голос лунав уже так, що його справді чув не тільки віщун, а й кожен скіф. У відповідь над степом знову знявся гучний гамір. Натовп захвилювався. Обличчя Дорбатая спохмурніло остаточно. Але тепер у нього не лишалося шляхів для відступу. Натовп чекав відповіді на виклик сміливого молодого чужинця, народ дивився на Дорбатая. Старий віщун наважився. Хриплим, загрозливим голосом він прокричав щось у відповідь юнакові.
— Він каже, що боги зараз спалять вас, Артеме, — переклав археолог. — Ви не боїтеся?
— Побачимо, хто краще впорається з небесним вогнем! Ану, починай, старий! Хай твої боги спалюють мене. А тоді вже візьмуся за діло я!
Артем вільно й невимушено стояв перед Дорбатаєм. Старий віщун одразу зрозумів, що зопалу сказав зайве і що юнак чудово розуміє це. А натовп скіфів чекав здійснення страшної загрози чудодія… і кожна прогаяна мить була на користь чужинцям! Не випускаючи з рук священних чаші й ножа, Дорбатай почав промовляти свої закляття. Він вигукував їх з таким напруженням, що на старечій шиї напиналися жили: він раз у раз переходив з крику на зловісний загрозливий шепіт, він вимахував руками, мов скликаючи всі сили природи на голову молодого злочинця. Але той не виявляв ніяких ознак страху, на який сподівався віщун, стояв спокійно і навіть посміхався!
Натовп, що було змовк, коли віщун почав свої закляття, тепер загомонів. І це був уже зовсім інший гомін. Артем відчував, що настрій скіфів змінюється на його користь. Дорбатай втрачав владу! Юнак вирішив використати слушний момент і прискорити падіння віщуна. Він сміливо виступив наперед і наблизився впритул до старого, який люто вимахував чашею й ножем.
— Ну що, не виходить? — запитав глузливо Артем. — Щось я не помічаю, щоб мене хтось спалював. І тому — досить! Ану, геть звідси! Очищай місце, старий! Тепер моя черга!
— Артеме! — тривожно гукнула Ліда.
Блискавичним рухом, якого від нього нібито й годі було чекати, Дорбатай кинувся на юнака, піднісши свій ніж. Ще мить — і Артем упав би під ударом того кам’яного ножа, що націлювався йому в груди. Але Дорбатай не встиг вдарити юнака. Він відсахнувся назад, хоча Артем не зробив жодного руху. Уважна й зірка Діана стрибнула назустріч віщунові. Її зуби клацнули біля самого його горла, і щастя Дорбатая, що він устиг відсахнутися! Діана стояла перед ним, напоготові до нападу. Немовби вона чекала тільки команди, дисциплінована, розумна собака. Про це свідчила її наїжена шерсть, вищирені зуби і глухе гарчання.