— Та хіба ж він його наздожене? — мовив про себе Артем. — Заколоти зайця на бігу якимсь дротиком… Це ж просто неможливо!
Але Варкан мав на меті щось зовсім інше. Високо тримаючи дротик, чекав лише, щоб заєць опинився на якійсь уявній прямій лінії, вздовж якої линув кінь скіфа. І коли це сталося, Варкан з силою кинув уперед дротик. Тонке ратище здригалося, воно немов само шукало свою ціль, довільно опускаючись вниз вістрям під час плавного польоту. Заєць усе ще біг, заклавши вуха. Ось він стрибнув ще раз — і в цю мить дротик наздогнав його. Вістря пронизало тваринку наскрізь і приштрикнуло до землі. Ратйще стирчало вгору під косим кутом.
Ліда здивовано глянула на Артема:
— Ти бачив колись що-небудь подібне?
— Ні, — щиро визнав Артем.
Так, це була дивна, казкова влучність! Артем читав у книжках про австралійців, що вміють влучати у рухливу ціль бумерангом. Читав про полювання з допомогою ласо, що, кинуте мисливцем, немов само зашморгує тварину. Пам’ятав він і про іспанців чи мексиканців, які вміють влучати в людину ножем на віддалі кількох метрів. Але все це було дрібницею порівняно з неймовірною влучністю Варкана. Влучити в зайця, що петляє, влучити з коня, що мчить галопом, влучити дротиком на віддалі не менше як метрів двадцять — двадцять п’ять!.. Ні, коли б Артемові хтось розповів про таке, ця історія здалася б йому неймовірною. Але ж тут усе відбулося на його власних очах!..
Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив дротик, зняв зайця і причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили мов зачаровані за кожним його рухом, дивуючись спритності молодого скіфа. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в небо, в хмари, а дротик повернувся б звідти з великий птахом, — і тоді, здавалося їм, вони не здивувалися б більше. Випадок з зайцем довів їм, на що здатний скіфський мисливець.
Варкан помітив враження, яке він справив на своїх супутників. Він усміхнувся й махнув рукою в напрямі лісу: мовляв, там буде цікавіше, там почнеться справжнє полювання.
Ліс зустрів людей приємною прохолодою. Варкан упевнено скеровував коня далі й далі між дерев і кущів. Спочатку всі їхали між пахучих струнких дерев, що нагадували сосни, але з дуже довгою і м’якою глицею. Далі цих своєрідних дерев ставало менше н менше. Нарешті вони зникли зовсім. На зміну їм з’явилися якісь листяні дерева, міцні й великі, наче дуби, з широким розрізним листям. Місцевість помітно знижувалась, повітря ставало вогким. Вже кілька разів з-під копит коней бризкала вода. Ліда зауважила:
— Нібито недалеко річка чи болото… мабуть, отут і є той водопій…
Нарешті Варкан спинив коня. Він обернувся, приклавши пальця до рота. Цей красномовний жест, вирішив Артем, був однаковим для всіх часів і для всіх народів. Він міг визначити тільки одне: треба їхати тихо, повільно і обережно. Варкан пильно прислухався й заглядав у кущі, роздивлявся вогку землю, очевидно, шукаючи слідів. Ще кілька напружених хвилин — і він легко зіскочив з коня. Повернувшись до Ліди й Артема, виразно махнув їм рукою, Наче запрошуючи спішитися. Обличчя його було зосереджене, він весь час прислухався до якихось, тільки йому чутних звуків. Другий скіф уже прив’язував коней до найближчого дерева. Варкан щось тихо сказав йому і подивися на Артема. Юнак знову зрозумів, чого хотів Варкан. Він приклав пальця до рота і запитливо подивився на скіфа. Варкан задоволено кивнув головою і, обережно ступаючи, пішов уперед, пробираючись між кущами. Його супутники йшли за ним, намагаючись ступати так само обережно і безшумно.
Попереду заблищала вода. Це був невеличкий ставок, береги якого напівзаросли високою травою. Кілька дерев, що нагадували дуби, схиляли свої віти над його спокійною дзеркальною поверхнею.
Помахом руки Варкан зупинив супутників. Він підійшов до самого берега, нахилився. Артем придивлявся з-за його спини: якась важка тварина лишила тут свої глибокі сліди, прим’явши і зламавши де-не-де соковиту траву і кущі. Невже ж це сліди кабана?
Варкан повернувся. Він ішов тепер поруч із слідом важкої тварини, не наступаючи на нього. Ось скіф відв’язав від пояса забитого ним зайця і поклав його на траву — якраз на сліду. Потім він обернувся до товаришів, уважно подивився на Ліду й Артема, наче зважуючи, чи зрозуміють вони його. Очевидно, Варкан вирішив, що зрозуміють, бо відразу пояснив жестами, що саме мало тут відбутися незабаром. З молодого скіфа, безперечно, міг би вийти непоганий актор — настільки красномовно описав він руками і виразом обличчя картину майбутнього полювання.
Ось кабан важко виходить з-за кущів. Він іде своїм старим слідом. Він бачить зайця, спиняється і хапає його. Починає жерти. Тоді Варкан убиває кабана дротиком. Все було зрозуміло. Але що ж робитимуть у цей час Артем і Ліда? Варкан пояснив і це. Він показав на високе дерево: треба вилізти туди і залишатися там. Артем негайно відповів на це гримасою незадоволення: хіба ж це називається брати участь у полюванні? Забратися на дерево і дивитися звідти? Навіщо ж тоді було озброюватися мечами-акінаками?.. Втім, Варкан ще раз наполегливо показав на дерево, обличчя його враз посуворішало. Він швидко махнув рукою: вгору, мовляв! І знову уважно прислухався.
Може, це тільки почулося Артемові, але до нього немовби долинули дивні звуки. Десь недалеко, через кущі пробирався великий звір. Він важко дихав, навіть сопів; тріщало гілля, шелестіло листя…
Тепер на сперечання не лишалося часу. Артем допоміг Ліді вилізти на дерево: дівчина опинилася на товстій гілляці, майже не помітна знизу в густому жовто-рожевому листі. Через кілька секунд Артем і сам був на дереві. Його гілка схилялася ближче до сліду кабана, на якому лежав забитий заєць. А де ж Варкан і другий скіф?.. Е, вони також уже встигли сховатися. Тільки згодом, добре придивившись, Артем помітив, що Варкан причаївся за товстим стовбуром дерева, тримаючи напоготові дротик.
Важке сопіння наближалося. Гілля тріщало гучніше. Але звір не поспішав, хоча, видно, і не остерігався, певний, що тут він не зустріне гідних супротивників. Тільки тепер Артем згадав, що дикого кабана називають володарем лісу, бо він не менш дужий і небезпечний, ніж тигр. Е, тоді це набуває ще більшого інтересу!
Рука Артема мимоволі стискала держак акінака, він пильно дивився туди, звідки долинали грізні звуки. Ех, коли б сюди одну добру рушницю! О, тоді Артем показав би, як він володіє нею! Але, звісно, рушниці не було. І юнакові доводилося сидіти на дереві, дивитися на те, що мусило відбутися внизу.
Ось він!
З-за кущів показалася довга руда голова кабана. Маленькі червоні очі, з величезної пащі стирчали жовті ікла, загнуті вгору. Довга руда щетина густою щіткою вкривала голову. Кабан чомусь незадоволено зарохкав і почав озиратися на всі боки, чимсь занепокоєний. Чи ж він чує небезпеку, чи повітря принесло йому запах, що примусив його озиратись?..
Артем напружено стежив за кабаном. Який розкішний лютий звір! Могутнє сухоребре його тіло мало метрів півтора завдовжки; міцно налиті м’язи ворушилися під рудою шкірою, вкритою рідкою довгою щетиною. Кабан усе ще незадоволено рохкав.
— Ех, рушницю б мені!.. — беззвучно прошепотів Артем. в якому прокинулися владні інстинкти мисливця.
Кабан побачив зайця, що лежав на траві. Він засопів ще загрозливіше і спинився, обнюхуючи нерухому тварину. Наближалася вирішальна хвилина.
Навіть не повертаючи голови, куточком очей Артем бачив, як безшумно, наче привид, вислизнув з-за дерева Варкан. Дротик був піднесений над його головою. Кілька довгих секунд Варкан націлявся. Зараз, зараз!
Дротик здригнувся в руці молодого скіфа. Рука блискавично викинулася вперед, але тієї ж миті Варкан посковзнувся на слизькому корінці. Скіф похитнувся. Дротик вилетів з його руки, як жива істота. Він перевернувся в повітрі і вдарив кабана по голові.
— Ах! — не стримала зляканого вигуку Ліда.
Варкан, намагаючись устояти на ногах, широко змахнув руками, щоб зберегти рівновагу. Але було пізно. Розлючений звір помітив ворога, кинувся на нього і блискавично збив з ніг.
— Варкане! Варкане! — вигукнула несамовито Ліда. — Та допоможіть йому! Адже кабан розірве його! Артеме!
Майже прямо під собою Артем побачив величезне руде тіло кабана. Під ним лежав Варкан, який даремно намагався підвестися. Кабан зараз роздере йому груди своїми гострими іклами!.. Щось закипіло в горлі Артема, невиразний вигук вихопився в нього. Ні! Не думаючи більше ні про що, юнак, вихопивши акінак, стрибнув униз.
— Ой Артеме! — почув він іще голос Ліди.
Артем не пам’ятав нічого. Він бачив перед собою тільки широку могутню спину кабана. Як юнакові пощастило втриматися на ногах, він не знав і сам. Але він таки стояв на вогкій, грузькій землі з піднесеним акінаком. Не вибираючи, не націлюючись, він з усієї сили рубонув акінаком по спині кабана. Пролунало люте ревіння. З розітнутої спини звіра бризнула кров. Кабан аж підскочив і повернув голову до Артема. Юнак побачив його червоні маленькі очі, роззявлену пащу з довгими жовтими іклами. Очі горіли люттю, кабан трохи присів на задні ноги, збираючись кинутися на нового ворога.
“Ну, тепер він візьметься за мене, майнуло в голові Артема. — Аби тільки мені ось зараз ще влучити йому в голову!”
Акінак знову блиснув у повітрі. Але вдарити Артем уже не встиг, бо кабан одним важким стрибком збив його з ніг, як перед тим Варкана. Гострий біль обпік ногу юнака. Він на мить побачив жовто-рожеве листя, широке розрізане листя, що мирно гойдалося над його головою. І те почув розлючене рохкання кабана. Тривало все це якусь мить, не більше. Потім рохкання урвалось, щось густо забулькало. І стало зовсім-зовсім тихо…
Ні, не тихо! Ось стривожений голос Ліди:
— Артемчику, що з тобою? Вставай! Артемчику!
Другий голос щось говорить. Це голос Варкана. О, як добре, він живий?.. Кабан не розтерзав його?
Чиїсь руки підводили Артема.
— Артемчику, милий, що з тобою? Тебе поранено!
Яка вона кумедна з її запитаннями… і в той же час гарна, хороша, та Ліда!..
— Зі мною… нічого… тільки от нога чогось болить, — ледве відповів нарешті Артем. Він знову вже бачив усіх. Ліда із стурбованим обличчям ніжно підтримувала йому голову. Варкан у пошматованому одязі, без шолома дивився на нього — тривожно, з помітною любов’ю. Другий скіф тримає в руках свій шкіряний шолом — і з нього часто-часто крапле вода.
— Та що ви всі такі, наче ховати мене зібрались? — здивовано мовив Артем. — Я живий і здоровий. Просто кабан трохи прим’яв мене… і більше нічого… Хіба тільки… ох!
Він застогнав від гострого болю в нозі.
Варкан підійшов ближче до Артема. Він став перед ним на коліна, взяв обома руками його руку й приклав її собі до чола.
— Та що ти робиш, Варкане? — здивувався Артем.
Все ще тримаючи руку юнака на своєму чолі, скіф дивився на Артема щиро і вдячно. Ах, ось що: він дякував Артемові за допомогу, без якої кабан, напевне, розтерзав би його. І навіщо він це робить? Якось виходить дуже незручно…
— Яка шкода, що ми з тобою не можемо порозумітися, — зітхнув Артем, — Тоді я б тобі, друже, пояснив, що тут нема за що дякувати. Хіба міг я зробити інакше? А хіба ти не зробив би так само на моєму місці? От шкода, рушниці не було. Вона певніша за твій дротик, повір мені… навіть і з твоїм умінням кидати його…
Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шкіряного шолома, вже промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклами шкіру й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко і вміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь пахуче листя. А тоді, дружньо поплескавши юнака по плечу і широко всміхаючись, допоміг йому встати. Біль у нозі вже трохи вгамувався: невже ж це так допомагає те запашне листя?
— Болить, Артемчику? — Ліда аж заглядала юнакові в обличчя: їй також хотілося чимсь допомогти йому.
— Коли згадую, Лідо, то болить. А якщо не думати, то можна й забути. Мабуть, оте листя допомагає…
Шкутильгаючи, Артем підійшов до забитого кабана. Довгасте руде тіло звіра витяглося, з усе ще роззявленої пащі стікала густа червона кров. Як це сталося, що кабан кинув Артема? Юнак нахмурив брови, намагаючись пригадати. Ні, він пам’ятає лише, як кабан стрибнув на нього, потім різонув цей гострий біль у нозі, а потім… потім вже нічого не можна пригадати, аж доки він не почув голосів Ліди й Варкана. Та що, він непритомний був, чи що?
Ось на спині кабана кривавий слід од удару акінака. Так, це його, Артемів удар. А ось і слід другого удару, значно сильнішого — це видно з того, що другий удар просто розітнув спину звіра аж до хребта. І ще один удар — уже по голові, що майже розвалив її. Хто це зробив?
— Лідо, ти бачила, як усе це трапилося?
— Як ти стрибнув униз?
— Ну, це я й сам знаю. От, коли я впав… коли кабан підім’яв мене… хто це розвалив кабанові спину й голову? Це ж не я, бо мій удар був не такий дужий…
— Отой другий скіф, Артемчику. Коли ми полізли на дерево, Варкан щось сказав йому — і він подався назад, у той бік, де лишилися наші коні. А потім, потім я побачила, як він біжить сюди… це вже тоді, коли ти стрибнув з дерева… а коли ти впав сам, то Варкан ще не встиг підвестись, як той скіф вихопив свій акінак і вдарив кабана спочатку по голові, а потім ще й по спині. Кабан упав, задригав ногами, захрипів. А ти лежав нерухомо… І я дуже злякалася, бо думала, що… що ти…
— Ну, добре, добре, — ніяково спинив її Артем. — Все зрозуміло, можна закінчити на цьому. Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають… Дивись, дивись, Варкан хоче забрати з собою здобич!
Разом з другим скіфом Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час од часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їхній настрій. Обличчя у нього було вже веселе, на ньому кожного разу, як він зустрічав погляди Ліди чи Артема, з’являлася властива йому, широка добродушна усмішка. Нібито нічого й не сталося, нібито й не загрожувала йому ніяка смертельна небезпека. Просто пополювали на дикого кабана, вбили його без ніяких труднощів — от і все.
Ліда й Артем зацікавлено дивились, як Варкан спритно й хутко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня, його товариш сів на коні позаду Варкана. Подано знак: поїхали!
Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша кабана. Навіть тепер звір здавався страшним. Широка роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби комусь загрожувала. Артем мимоволі згадав ту страшну мить, коли ця паща повернулася до нього. Які скажені були тоді ті малесенькі червоні очиці! Як палали вони люттю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову вбитого страховища і згадувати про лісову пригоду.
— Meні здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артемчику, — сказала раптом Ліда, наздоганяючи юнака. — Пам’ятаєш, як він зворушно прикладав твою руку до свого чола? То, мабуть, така скіфська манера дякувати, як ти гадаєш?
— Можливо. Але коли говорити про таке, тоді я мусив би не менш дякувати його товаришеві…
— Втім, як ти наважився стрибнути на кабана з дерева? Це ж було так страшно, Артемчику!
— Зовсім я нічого не наважувався. І гадки не було про це. Хіба тоді був час обмірковувати? Зробив те, що саме спало на думку, і немає тут про що більше говорити.
Ліда знизала плечима. Проте в виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не впізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла і в інституті, і під час поїздки до Гострого бугра. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але цілком такий, як і багато інших.
А тепер у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мовби якісь нові риси проявилися в ньому під впливом нових обставин. Але що ж саме змінилося в ньому? Зовні він лишився таким самим Артемчиком. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, іноді трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не було в його поведінці, навпаки: в кожному рухові, в кожній фразі було щось таке миле, таке близьке…