Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович 5 стр.


Він ще ніколи не відчував такого пориву. Збагнув, що саме цього не вистачало йому, людині двадцять першого століття, названого Щасливим. Занадто спокійне було життя на Землі та її супутниках, занадто добропорядне — в ньому були любов, благородство, пошук, печаль, досада, гнів, але такої люті він ще не знав…

Вилізши на корабель, Олег більше не зачиняв люк. Нехай вони лишень поткнуться!

Він згадав, як щойно лютував, подумав, що люди на Землі назвали б це почуття пережитком минулого. Уявно відповідав їм: “Це не пережиток минулого, а програма, яку заклала в нас природа, частина нашого єства. Ми відкинули мало не половину почуттів, ми збіднили свій світ, зробили його прекрасним і прісним, немов прописні істини сигома. Ми пробували відірватись од природи, од своєї тваринної суті, витруїти, стерти її програму, — і ось до чого це призвело. А чим ми відрізняємось од тварин? Організм, схожий на наш, серце, здатне любити і ненавидіти, є в пацюка, у гієни, орла і ховраха. Навіть зародки другої сигнальної системи є у мавп, собак, дельфінів. І хто знає, якби людина не розвинулась і не пригнітила розвиток інших видів, можливо, сьогодні зводив би міста і летів у космос новий вид дельфіна чи собаки, а людина лишалася б на рівні теперішньої мавпи…

Отак міркуючи, Олег готувався зустріти ворога. Крім пістолета-лазера, він вирішив скористатися невідмовною зброєю — генхасом, заздалегідь увімкнувши кібернетичний мозок апарата на пошук противника. Однак уже за кілька хвилин на пульті генератора хаосу спалахнув індикатор, що дозволяв застосувати тільки вузько спрямований промінь. Це означало, що випромінювання хвилями небезпечне для людини, що основні ритми коливань організму противника близькі до ритмів людини.

“Вони схожі на нас. Що ж, тим легше буде з ними впоратись…”

Якби Олег увімкнув генхас на Землі, то не тільки люди, але й тварини, чиї організми мали схожі характеристики, у радіусі десяти кілометрів загинули б за кілька секунд. Хвилі генхаса, змінивши коливання молекул їхніх клітин, вбили б їх, до невпізнання змінивши трупи, перетворивши їх на каміння, дерево, на пил і воду.

О, він знищить усіх ворогів! І хто знає, чи захоче потім повернутися на Землю, в цей дитячий садок з високою мораллю, на Землю, де немає місця для такої ось боротьби?

“Можливо, ми шукаємо в космосі саме це, — думав він. — Тільки не наважуємося зізнатись”.

Олегові здавалося, що його руки й ноги подовжилися, зміцніли, а очі могли б бачити навіть у темряві, крізь струмені випарів. Він уперше за весь час перебування на цій планеті відчув до неї щось рідне. Її скелі стали продовженням його рук і ніг, її ріденькі чагарі — його пальцями. Міст проліг сам собою, через безодню відчуження — те, чого не могли зробити любов і цікавість, зробила ненависть.

Телесигнал сигома: “Вимкни генхас”.

“Діждуться! Цього разу вони мене не ошукають!”

“Не вдавайся до генхаса, інакше знищиш людей”.

Олег виразно почув м’які кроки. Віконце каюти на мить закрила тінь. Він прицілився і ввімкнув генхас на променеву стрільбу.

“Вимкни генхас. Повертаюсь”.

Олег відчув, що йому нічим дихати. Щось насувалося, загрожувало зім’яти його, розчавити. Щось величезне, мов хмара. Не підступне, але байдуже до нього, до його долі, до його страху і ненависті. Незбагненне і невблаганне.

Він глянув на індикатор генхаса — не світиться. Притиснувся до стіни і закричав од страху: йому могло примаритися що завгодно, але щоб сам вимкнувся генхас…

Та вмить оговтався. Зціпив зуби, боляче прикусив губу. Став у позу, зручну для захисту.

Каюту залило світло, двері розчинилися. На порозі стояв сигом. За ним причаїлася темна постать, схожа на ті, які намагались оточити Олега.

— Це я, Олег, вгамуйся.

“Знову марево. Не треба піддаватись. Якщо це сигом, то чому за ним стовбичить чорна постать? Що їм треба?”

— Олегу, друже…

“Голос Анта. Але хіба важко підробити голос?” Сигом ступив до Олега, а темна постать заклякла у дверях. Ант швидко висунув шухляду стола, дістав люстерко, подав його Олегові. І той побачив спітніле страшне обличчя. Перекошений рот, ламані брови. Покусані уста вкриті кров’ю та піною. В очах страх і ненависть. Марево насувалося на Олега.

— Хто ти? — закричав він, намагаючись прикритися руками.

— Це люстерко, а в ньому — ти.

“Це не Ант. Хто завгодно, тільки не він. Вони хитрі, однак людину Землі не обдурять!”

Він зібрав усі сили і кинувся вперед.

Сигом хотів було застосувати відкидувач, але втримався — Олег міг забитися. Тому Ант тільки спіймав людину в енергетичні нитки оболонки і обплутав її, як сіткою.

Перед сигомом була перелякана, розлючена істота. Волосся здибилося на гусячій шкірі. Рентгенівським і гамма-зором Ант побачив, як калатає серце і напружено піднімаються легені, як скорочуються залози, викидаючи в кров адреналін, як, минувши кору мозку, старими каналами зв’язку надходять панічні сигнали — і напружуються м’язи, готові до смертельної боротьби, припиняють роботу непотрібні тепер слинні залози.

Імпульси мозку сигома мчали із швидкістю, що була близька до світлової, за секунду він встигав передумати і відчути більше, ніж сотні людей за все своє життя. І нині, згадавши геть усе, що пов’язувало його з минулим, Антові стало невимовно шкода цієї істоти, яка не винна в тому, що не може загальмувати свої автоматичні інстинкти органами Вищого контролю, яких у неї немає.

Сигом думав:

“Його так легко вбити, що він повинен доводити собі й іншим: я не боягуз. Досить вивести з ладу орган або перебити судину, — замінити нічим. Природа зовсім не створила запасних частин. І що найгірше — коли їх все-таки створюють люди, то міняти зіпсовані дуже важко, небезпечно та й боляче. Він змушений боятися пошкоджень і ненавидіти все, що може їх завдати. Дивно, як, незважаючи на все це, людська особистість підноситься над тваринною суттю”.

“Інстинкти примушують людину ненавидіти ту чи іншу істоту тільки через те, що в неї таке саме волосся і ніс, як у того, хто завдав їй болю. Людина часто не знає причин своєї неприязні, та протистояти підсвідомості й тій іскрі пам’яті, що зненацька спалахнула, не може. Власне кажучи, їй важко боротися з собою, а робити це доводиться щохвилини, аби вирватися з визначеного кола і стати тим, ким вона хоче сама”.

Сигом перегнав психоенергію з випромінювача на очі. Хоч це й шкодило йому, але могло найефективніше вплинути на Олега. З очей сигома світилися два невидимих промені, і там, де вони схрестилися, з’явилася блискуча цятка. Вона торкнулась Олега, і той упав.

Він побачив над собою стривожене обличчя сигома, запитав:

— Це все-таки ти, Анте?

Відчув руку сигома на своєму лобі і почув слова:

— Ні, не я, а джин з пляшки.

Тільки тепер повірив.

— Мені здалося, що ти прийшов не сам.

— Тобі не здалося.

— Тоді хто це?

— Ще не знаю. Але думаю, один з тих, кого ми шукали.

Олег стрімко підвівся, повернув голову і побачив двоногу істоту, вдягнену в пластмасовий скафандр. Блідо-фіолетове лице, очей майже не видно. З роззявленого рота стирчали зуби. Істота стояла нерухомо, прихилившись до стіни каюти.

— Не бійся. Він у мене під телеконтролем, — сказав сигом.

— Але чому ти запевняєш, що це один із тих?

— Це Миронов.

— Що?!

— Придивися.

Промені, що виходили з очей сигома, тягнулися до Олега. Він відчув, що з нього ніби звалився тягар, пригнічення; що повертається спокій, здатність мислити. Він глянув па ноги істоти — це були ноги Миронова, на плечі — його плечі. Але обличчя — чуже…

— Миронов! — покликав він. Голосніше: — Іване!

Істота байдужісінько дивилася кудись у куток, і Олег згадав, що вона перебуває під контролем Анта.

— Зніми телеконтроль.

— Небезпечно. Не зумів з ним домовитися, — відповів Ант.

— Я дружив з Мироновим. Зніми контроль.

— Гаразд.

Вираз блідо-фіолетового обличчя враз змінився. Раніше було байдуже, стало зацьковане і люте. Істота кинулася до дверей. Але, пересвідчившись, що не відчинить, підстрибнула до пульта і почала навмання натискати кнопки.

“Вона щось пам’ятає”, — сприйняв Олег думку сигома і ступив до істоти. Вона обернулась, по-звірячому клацнула зубами. Олег вдарив у щелепи, послав у нокдаун. Коли істота, похитуючись, підвелась, Олег знову промовив ім’я Миронова, повторюючи його по-різному, різним тоном. Істота не реагувала, зацьковано озиралася.

Олег згадав дівчину з густими бровами, які зрослися на переніссі. Вони обидва були закохані в неї, вона стала дружиною Миронова. Голосно, чітко мовив:

— Віка, Вікторія. Віка. Дружина Віка, син Дмитро…

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі істоти.

Олег глянув на сигома, подумав: “Либонь, ти знову помилився, сигоме, коли гадаєш, що розумієш людину краще, ніж вона сама себе. Це не Миронов”.

“Не помилився”, — відповів сигом.

“Що б його спробувати ще? Треба знайти щось звичне, дуже знайоме йому. І водночас таке, що потребує безумовного підкорення. Можливо, це?”

— П’ять, чотири, три, два, один… Старт!..

Істота зробила жест. Автоматичний жест космонавта, що опускає голову на подушку крісла і заплющує очі. Олег почав швидко, аби не зникла пам’ять істоти, повторювати команди. Іноді по тому, як здригалися повіки або рухалися брови, бачив реакцію, але вона була слабка, миттєва.

“Можливо, це просто рефлекторний рух, а не реакція на мої слова?”

Олег називав імена, прізвища, згадував посади товаришів Миронова по експедиціях, та це не справило ніякого враження. Тоді у відчаї він почав говорити все, що спадало на думку і могло мати хоч якесь відношення до Миронова.

— Ходімо на корт, клишоногий. Я дістав нову книгу Рейка. Хочеш морозива? Агов, перекинеш човен, пустуне! Пам’ятаєш прогулянку на Памірі? У тебе була така щетина, що Віка тебе не впізнала. А пам’ятаєш Роланда, Рольку, який завжди брав твої конспекти? Можливо, ти забув свою улюблену лайку? Агов, вождь парнокопитних, корифей дурощів, друг мимоволі, диявол чорний! Ну, гаразд, згадай хоча б Тетянку.

Він говорив ще довго і вже зовсім зневірився — не тому, що стомився, а тому, що дійшов до спогадів дитинства і не знав, що казати далі. Згадав дворову футбольну команду, про всяк випадок крикнув:

— Пас!

Нога істоти підкинула невидимий м’яч.

— Ще пас!

Нога смикнулася ще раз.

“Невже попав у самісіньке око?”

— Здається, ти знайшов контакт, — звернувся до Олега сигом. — Спогади дитинства.

— Ванька-Циклоп. Циклопчик. Ваню, мати кличе!

Істота повернула голову, прислухалась. Слабенька усмішка ледь скривила сірі уста. Очей не було видно, проте біля них зібралися зморшки.

— Шкіра Миронова набула захисного кольору, і саме тому запали очі, — сказав сигом.

Та Олег уже збагнув це. Тепер він повірив, що перед ним — Миронов. Щоб не втратити контакт, швидко мовив:

— Біля вашого будинку була лука, за нею — річка. Ми ловили карасів. Карась — земна риба. Найкраще бере вдосвіта. Пам’ятаєш, як ми ловили рибу? Циклопчику!

Губи істоти ворухнулись. Олег угадав слово, яке вони прошепотіли:

— Пам’ятаю, пам’ятаю…

Він поклав руку на плече Миронова, пригорнув його до себе.

— А пам’ятаєш мене, Олега, твого друга? Глянь на мене. Пам’ятаєш?

Миронов почав осідати, валитися набік.

— Нехай відпочине, — сказав Олег. — Занадто велике потрясіння.

Він допоміг Миронову вмоститися в кріслі.

Десять годин непробудного сну. Потім кілька годин марення. Миронов кричав, стогнав, плакав. Він погрожував невідомо кому:

— Ви так — і ми так! Негідники! Гади! Кати! Подлюги! Вбивці! Мучителі! Ви так — і ми так! Тоді не скаржтеся!

Олег, який з допомогою сигома залікував свої рани, прислухався до марення, намагався зрозуміти бодай що-небудь. Нарешті розвів руками і сказав Антові:

— Типове марення.

— У ньому є система. Воно підкорено одній думці.

Олег прислухався…

— Ви ще пошкодуєте! Без команди не стріляти! Вогонь! Негідники! Ви так — і ми так! Хто прийде з мечем, від меча і загине! З чим прийдеш, з тим і підеш! Посієш вітер, пожнеш бурю! Око за око, зуб за зуб! Ось вам! Ну що, задоволені?

Олег повернувся до Анта.

— Ти маєш рацію. Зрозуміло, що ворог, з яким вони воювали, був підлий і жорстокий. Але хто він, які його прикмети?

— Кажеш не про те, — сказав сигом. — Марення підкорене одній думці. Чуєш: “Ви так — і ми так”. Це земна історія, логіка війни. А тут — космос, інший світ, інші випари… А жителі планети — мох і чагарі…

— То з ким же вони воювали?

А в пам’яті надокучливо дзвеніло: “Інші випари… випари… І цього було досить, щоб людина перетворилася на звіра? Ти дивний, сигоме”.

— Стривай, — сказав Ант. — Він, здається, очуняв.

Миронов розплющив очі, здивовано глянув на Олега.

— Ти?

— Іване, згадав? Циклопчику, друже… Налякав мене, — зрадів Олег.

— Звідки ти взявся?

— Мене послали шукати вас і другу експедицію — ту, що вилетіла слідом за вами.

Білі смужки над очима, які, мабуть, були бровами, здивовано піднялися:

— Другу експедицію? Ми нічого не знали про неї… — І тієї ж миті вираз його обличчя змінився. — Вони можуть сюди ввірватися!

— Хто?

— Вороги, Космонавти. Не знаю, з якої планети вони прибули. Ті, з ким ми воювали. Побачили їх, як тільки прилетіли. Спробували встановити контакт. Але вони втекли, зникли. А потім почали стріляти в нас. Розставляли пастки. Сергій загинув.

Олег думав: “Спробували встановити контакт… Пастки… Стріляли… Майже те, що було з нами, зі мною…”

“Саме так, ти напав на правильний слід, — сказав у думці сигом. — А пам’ятаєш, як ти злякався істоти, що була твоїм відображенням?”

“Ти хочеш сказати, що вони побачили таке ж відображення і пробували встановити з ним контакт? Не може бути”.

“Може, — твердо відповів сигом. — Вони переслідували їх. Їм здавалося, що ті вдаються до хитрощів, і вони теж почали хитрувати. І чим більше мудрували, тим більше лукавили їхні відображення… Почалося викривлення психіки”.

“Але хто ж у них стріляв? Хто ставив пастки? Відображення не здатні стріляти”.

“Стріляли учасники другої експедиції. Адже вони не могли впізнати у них людей. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою. Спочатку озвіріли. Потім експедиції побачили одна одну і прийняли друзів за підступних ворогів, яких щойно переслідували. Почалася боротьба. Поступово відроджувався давній принцип: “Ви так — і ми так”. Пам’ятаєш, до чого він приводив на Землі?”

“Інші випари, — згадав Олег. — Але він помиляється. Все було інакше. Я ще не знаю як. Тільки інакше”. Запитав у думках: “Але ж я не збожеволів? З ким я воював? Хто стріляв у мене?”

У погляді сигома була жалість, і Олег зрозумів, що Ант підтвердить страшну здогадку. І щоб випробувати останній шанс, запитав у Миронова:

— А мій брат? Ти нічого не сказав про нього. А інші?

Обличчя Миронова зсудомило, очі застелила біла полуда. Він бурмотів:

— Твій брат, твій брат… Так, так, твій брат…

Полуда спадала, погляд прояснювався.

— Ми знайшли корабель. У ньому був ворог. Він стріляв по нас.

Олегові здалося, що волосся на голові стає дротяним і піднімає шолом. Він знав, що треба запитати, доведеться запитати. І він запитав, прочитавши на обличчі сигома співчуття:

— Мій брат був серед вас?

— Так.

“Тепер я знаю, з ким воював і кого, можливо, вбив або поранив”, — думав Олег, відчуваючи, як холоне серце. А Миронов усе бурмотів:

— Твій брат… Де він тепер? Дивно…

“Інші випари. Цього досить, щоб роздавити нас? Хто ж ми такі?”

Олег почув відповідь сигома:

“Ні, не випари, а логіка. Земний досвід, земна логіка”.

Скафандр став надзвичайно твердий, стис, скував Олега, перетворив на лялечку, всередині якої замурована личинка жука. “Ніколи ми не позбудемося пам’яті або логіки. Бо найголовніше в нас — пам’ять. Відмовитись од неї — значить відмовитись од себе. Я розумію, сигоме, ти не зичиш мені лихого, не хочеш подвоїти мою вину, горе. А я не хочу їх полегшувати. Сталося те, що мало статися. Щоб цього не трапилось, мені треба було стрибнути вище за себе. Саме так, вище за себе. А давня приказка, давня, як наш досвід, каже — вище за себе не стрибнеш. Але ти не вбагнеш цього, сигоме. Щоб зрозуміти до кінця людину, треба нею бути”.

Назад Дальше