— От людина! І ви з самого початку про все знали, докторе?
— Ні, не з самого початку, — відказав Вейс. — Лише відтоді, як одержано Сейбрукове повідомлення.
Мимоволі він пригадав той день. Він прочитав повідомлення і ще подумав, якою, певне, прекрасною здалася планета, коли колонізаційна експедиція Сейбрука прилетіла туди. По суті, вона була другою Землею — з багатющою флорою й чисто вегетаріанською фауною.
От тільки оті цяточки зеленої шерсті (як часто вживав він цей вислів у розмові й у думках!) були дивні. Жодна жива істота на планеті не мала очей. Їх замінювали оті цяточки. Зате навіть рослини, кожна билинка, кожен листочок, кожна квітка мали по дві цяточки яскравішої зелені.
А потім Сейбрук помітив, що на планеті нема боротьби за поживу. Це здивувало, навіть спантеличило його. На всіх рослинах були м’ясисті відростки, що ними живилися тварини. За кілька годин вони наростали знову. Інших частин рослини тварини не чіпали. Здавалось, там було заведено такий лад, щоб рослини годували тварин. І самі рослини не розростались надто буйно. Вони так рівномірно розподілялись по наявному грунту, наче їх хтось вирощував.
Вейс думав: «Чи довго Сейбрук спостерігав цей дивний лад на планеті?» Комахи теж не множились без ліку, хоч птахи не поїдали їх, і гризуни не бігали зграями, хоч їх розмноження не стримували хижаки, яких тут не було.
А потім стався отой випадок з білими щурами.
Ця згадка ніби розбудила Вейса. Він сказав:
— Одна поправочка, Дрейк. Не хом’яки були перші. Першими були білі щурі.
— Білі щурі, — повторив Дрейк, виправляючи свій запис.
— На кожному колонізаційному кораблі, — пояснив Вейс, — є певна кількість білих щурів, щоб випробувати на них інопланетну їжу. Бачте, щурі з цього погляду дуже подібні до людей — вони живляться майже тим самим. Звичайно, беруть тільки самиць.
Звичайно. Коли є тільки одна стать, вона не розмножиться невтримно, як кролі в Австралії.
— А чому не самців? — спитав Дрейк.
— Самиці витриваліші, — пояснив Вейс. — На щастя — бо завдяки цьому все розкрилося. Раптом виявилося, що всі вони запліднені.
— Ага. Отут я хотів би дещо уточнити. Просто для себе. Як Сейбрук дізнався, що вони вагітні?
— Випадково, звичайно. Випробовуючи на пацюках їжу, їх анатомують, щоб з’ясувати, чи немає змін у внутрішніх органах. Тож неминуче їхній стан мав з’ясуватися. Розітнули ще кілька — те саме. А всі живі поприводили пацючат — хоч на кораблі не було жодного самця!
— І головне — що всі пацючата народились із цяточками зеленої шерсті замість очей!
— Атож. Сейбрук це повідомив, і ми перевірили. Далі побачили, що вагітна кицька — на кораблі одна дівчинка мала кицьку. А коли вона привела кошенят, у них теж були замість іще не розкритих очей цяточки зеленої шерсті. Кота на кораблі не було.
Тоді Сейбрук перевірив жінок. Він не сказав їм навіщо. Не хотів їх лякати. Кожна з них була в ранній стадії вагітності — звичайно, крім тих кількох, що завагітніли ще вдома. Сейбрук, певна річ, не став чекати, поки народяться діти. Він знав, що і в них замість очей будуть ті цяточки.
Він навіть приготував бактеріальні культури (Сейбрук був ретельний чоловік) і побачив на кожній бацилі дві мікроскопічні зелені цяточки.
Дрейк слухав із жадібною цікавістю.
— А нам під час інструктажу про це не говорили — принаймні під час того інструктажу, який пройшов я. Та коли життя на планеті Сейбрука організоване в єдине ціле, як це могло статися?
— А як організовані в єдине ціле клітини вашого тіла? Візьміть будь-яку вашу клітину, хоч би й мозкову, — що вона собою являє? Ніщо. Грудочку протоплазми, здатну до людських діянь не більше, ніж амеба. Власне, амеба здатна до більшого, бо вона може існувати самостійно. А разом ці клітини становлять щось таке, що може збудувати космічний корабель або написати симфонію.
— Зрозуміло, — сказав Дрейк.
Вейс провадив далі:
— Все живе на планеті Сейбрука складає єдиний організм. На Землі, в певному розумінні, теж, але в нас взаємозалежність войовнича — одне одного пожирає. Бактерії зв’язують азот, рослини зв’язують вуглець, тварини поїдають рослини та одна одну, бактерії розкладають усе. Замкнуте коло. Кожне жере скільки може, і його жеруть.
А на планеті Сейбрука кожен організм має своє місце, як кожна клітина нашого тіла. Бактерії й рослини виробляють їжу, зайвиною якої живляться тварини, своєю чергою витворюючи вуглекислий газ та азотисті відходи. Всього витворюється не більше й не менше, ніж треба. Механізм життя дуже мудро пристосований до місцевих умов. Жоден вид живих істот не розмножується більше або менше, ніж слід, так само як клітини нашого тіла перестають ділитись, коли їх стає достатньо для даної мети. А коли поділ не припиняється, ми називаємо це раком. І вся наша органічна система, все життя на Землі, як порівняти з життям на планеті Сейбрука, — це саме одна велика ракова пухлина. Кожен вид, кожна особина намагається процвітати за рахунок усіх інших видів та особин.
— Вам наче подобається планета Сейбрука, докторе.
— Атож, — у певному розумінні. На ній весь процес життя набуває сенсу. І я розумію, як вони дивляться на нас. Уявіть, що одна з клітин нашого тіла усвідомить, що ця досконалість — тільки наслідок об’єднання багатьох клітин у вищу цілість. А потім уявіть, що вона усвідомлює існування самостійних, вільних клітин, які тільки живуть, та й годі. Можливо, їй нестерпно захочеться прилучити ці бідолашні клітини до складного організму. Їй повинно бути жаль їх, вона відчує в собі місіонерський дух. Отаке, мабуть, почувають і істоти планети Сейбрука — чи, краще сказати, істота.
— Отож вони й заходилися спричиняти непорочні зачаття, еге, докторе? Про це доведеться писати обережно. Цензурні правила, розумієте.
— Нічого непристойного тут нема. Ми вже кілька сторіч як уміємо пробуджувати до розвитку яйцеклітини морських їжаків, жаб, бджіл тощо без запліднення. Часом досить буває доторку голки або поміщення в розчині солі певної концентрації. Об’єднаний організм планети Сейбрука може запліднювати яйцеклітини точно відміряними дозами променистої енергії. Ось чого відповідний енергетичний бар’єр перешкоджає цьому — інтерференція, розумієте.
Вони можуть не тільки стимулювати поділ і розвиток незаплідненого яйця. Вони можуть вкарбовувати в його нуклеопротеїди свої властивості, і дитинча народжується з цяточками зеленої шерсті, які на планеті правлять за органи чуття й засіб порозуміння. Іншими словами, ці дитинчата не є інвалідами, вони стають частинами організму, що живе на планеті Сейбрука. І цей організм, цілком закономірно, може запліднювати таким чином будь-які живі створіння — рослини, тварини, мікроби.
— Могутня річ, — прошепотів Дрейк.
— Всемогутня, — з притиском сказав Вейс. — Безмежно могутня. Будь-яка часточка її всемогутня. Одна-єдина бактерія з планети Сейбрука, якщо дати їй час, може обернути все живе на Землі в єдиний організм! Ми маємо експериментальні докази цього.
Дрейк несподівано мовив:
— А ви знаєте, докторе, я — мільйонер. Ви вмієте зберігати таємниці?
Вейс трохи здивовано кивнув головою.
— У мене є сувенір із планети Сейбрука, — осміхаючись, пояснив Дрейк. — Просто камінець, але ж тепер про планету піде така слава, а на неї накладуть карантин, тож ніхто в світі не зможе побачити жодної речі з неї, крім цього камінця. Як ви гадаєте, скільки він коштуватиме?
Вейс витріщився на нього.
— Камінець?
Дрейк показав йому твердий овальний предмет, і Вейс ухопив його.
— Цього не слід було робити, Дрейку. Адже це суворо заборонено інструкцією.
— Я знаю. Того ж то я й питав, чи ви вмієте зберігати таємниці. Якби ви дали мені підписане потвердження, що цей камінець справді звідти… Що таке, докторе?!
Замість відповіді Вейс пробелькотів щось невиразне і показав на камінець пальцем. Дрейк схопився й теж утупив очі в камінець. Він був такий самісінький…
От тільки, коли світло впало на нього збоку, стало видно дві зелені цяточки. Як придивитися зблизька — два кущики зелених волосків.
Він стривожився. На кораблі запахло небезпекою. Фрагменти підозрювали, що він є тут. Як це могло статися? Він ще нічого не робив. Може, ще один живий фрагмент із рідної планети потрапив сюди й повівся не так обережно? Ні, він про це знав би. Він уважно вислухав весь корабель і не почув нічого.
Потім підозра притихла, але не погасла зовсім. Один із гостродумів ще сушив собі голову і був недалеко від правди.
Чи довго ще до приземлення? Невже цілий світ живих фрагментів і далі буде позбавлений єдності? Він щільніше присмоктався до кінців перерізаного дроту — його умисне створили подібним до дротини. Йому було страшно, що його викриють. Він боявся за успіх своєї альтруїстичної місії.
Доктор Вейс замкнувся в своїй каюті. Вони вже в межах Сонячної системи; за три години — приземлення. Йому треба подумати. За ці три години він мусить вирішити.
Звичайно, диявольський Дрейків «камінець» був часткою організованого життя планети Сейбрука, але він був неживий. Неживий уже тоді, коли Вейс уперше його побачив, а якби ні, то вже напевне став неживий, коли його вкинули в гіператомний двигун і він обернувся в хмарку чистого вогню. А бактеріальні культури, коли стривожений Вейс перевірив їх, не показали змін.
Та Вейса тепер турбувало інше.
Дрейк підняв «камінець» у останні години перебування на планеті Сейбрука — після того як бар’єр на час вимкнувся. Що коли саме це вимкнення було результатом повільного, невпинного психічного тиску планетного організму? Що коли його часточки дожидали, поки бар’єр вимкнеться, щоб пробратись на корабель? А цей «камінець» був не досить швидкий, тож почав рухатись, коли бар’єр уже відновився і його вбило? Так він і опинився там, де його побачив і підібрав Дрейк.
А що коли інше видозмінене створіння встигло перетнути бар’єр перше, ніж він відновився? Створіння, якому було надано відповідної форми, запозиченої з голови людей планетним організмом, що вмів читати думки? Може, йому надано, приміром, форми прес-пап’є? Або декоративного цвяшка з мідною головкою в старовинному капітановому кріслі? Як же його виявити? Обшукати весь корабель, чи нема де зелених цяточок? Аж до останнього мікроба?
І навіщо камуфляж? Може, воно хоче лишатись невикритим до певного часу? Для чого? Щоб дочекатися приземлення?
Коли корабель приземлиться, тоді вже зараження не уникнеш, хоч підривай його, хоч ні. Першими заразяться земні бактерії, грибки, дріжджі та інші одноклітинні організми. А за рік їхнє потомство налічуватиме мільярди.
Вейс заплющив очі й подумав, що це, може, буде не таке й погане діло. Не стане хвороб, оскільки бактерії вже не розмножуватимуться за рахунок істоти, в якій живуть, а задовольнятимуться справедливою часткою. Не буде перенаселення; людство пристосує свою чисельність до продовольчих ресурсів. Не буде війн, злочинів, жадоби.
Але не буде й ніякої індивідуальності.
Людство опиниться в безпеці, ставши коліщатком у біологічній машині. Людина буде братом мікробові й клітинці з печінки.
Він підвівся. Треба побалакати з капітаном Лорінгом. Вони передадуть повідомлення і підірвуть корабель, як Сейбрук.
Тоді знову сів. Сейбрук мав докази, а в нього — лише здогади нажаханого мозку, зляканого двома зеленими цяточками на камінці. Чи має він право вбити двісті чоловік екіпажу тільки через підозру?
Треба подумати!
Він напружився. Чого ще ждати? Чом не вплинути на тих, що є на кораблі зараз? Зараз!
Та спокійніша, розважливіша частка його єства сказала: не можна. Маленькі плодючі клітини викажуть зміну за п’ятнадцять хвилин, а гостродуми спостерігають їх весь час. Навіть за милю від поверхні планети буде зарано, бо й тоді вони ще зможуть знищити корабель і себе.
Краще зачекати, поки відчинять головний повітряний шлюз, бо тоді повітря планети внесе в корабель мільйони плодючих клітинок. Привітати кожну з них у братерстві об’єднаного життя, і хай летять, розносячи одкровення.
Тоді здійсниться його місія! Виникне ще один організований, довершений світ. І він чекав. Глухо пульсували двигуни, натужно стримуючи спуск корабля; потім по ньому пробігла вібрація від дотику до поверхні планети, і ось…
Він своїм чуттям сприйняв радість гостродумів, і його радісна думка відповіла на неї. Скоро вони будуть здатні сприймати все так, як він. Може, не ці, що тут, коло нього, але ті, котрі народяться від плідних фрагментів.
Зараз відчиниться головний шлюз…
І раптом усі думки урвались.
«Сто чортів! Аж тепер щось скоїлось!» — подумав Джеррі Торн і сказав капітанові Лорінгу:
— Вибачте, десь розрив у мережі. Люк не відчиняється.
— Ви певні, Торне, що це розрив? Адже світло горить.
— Певен, сер. Ми саме з’ясовуємо де.
Він відійшов і приєднався до Роджера Олдена біля бокса з проводами головного шлюзу.
— Що тут?
— Та стривай, — Олден щось робив у боксі. Потім він сказав: — Господи, тут у проводі шестидюймовий розрив.
— Що? Не може бути!
Олден підняв кінці дротини, рівненько перепиляної.
До них підійшов доктор Вейс. Він був страшенно зморений, від нього тхнуло бренді.
Тремтячим голосом він спитав:
— Що сталося?
Йому розповіли. На дні бокса в кутку лежав вирізаний шматок проводу.
Вейс нахилився. Долі щось чорніло. Він торкнув його рукою, і на кінчику пальця лишився чорний слід, як від сажі. Вейс неуважливо обтер палець.
Напевне, щось було на місці вирізаного шматка. Живе, тільки схоже на провід, і воно згоріло, вмерло, звуглилось за мить, коли ввімкнули струм, щоб відчинити люк.
— А як бактерії? — спитав він.
Хтось із екіпажу пішов подивитись, вернувся й сказав:
— Усе гаразд, докторе.
Провід тим часом з’єднали, шлюз відчинили, і доктор Вейс вийшов у світ біологічної анархії, званий Землею.
— Анархія, — сказав він, засміявшись шалено. — І так воно й лишиться.